Стас скоса дивився на Ліду. Збуджувався все більше, на горлі — ніби й досі ганчірка. Варто потягтися до Ліди вустами, вріжеться в горло, перекриє кисень.
Мовчазні, насторожені увійшли до вітальні.
Стас завмер біля дверей, не спускав із дружини очей: несподівана нічна пригода скрутила думки у такий вузол — і мечем не розрубати. Ліда стояла посеред вітальні, гидливо оглядала брудні брюки, розірвану блузу, затуляла долонею ніс ніби від одягу тхнуло тхорами. Здригнулася — геть усе. Руки тремтять. Де там зі звичайним ґудзиком упоратися. Не розстібаються — розлітаються.
Він хотів допомогти. Простягнув до неї руку і раптом побачив білі краплі молока на сосках її грудей. Загарчав! Повалив на підлогу поряд із розтрощеним дитячим ліжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув — пасмо в кулаці залишилося. Побачив розширені перелякані очі так близько, що можна й вії перерахувати. Задихнувся від несподіваного, незрозумілого захвату. Завалився на тремтяче тіло, упився зубами в прозору шкіру Лідиної шиї, відірвався, коли відчув на вустах солонуватий присмак крові.
— Люблю…
— Не покидай…
— Божеволію…
Слова, як тіла, злилися, і вже не розібрати, хто й про що…
— Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю… Ти мій! Скажи «люблю»… Убий мене, убий, тільки не покидай! Люблю тебе, люблю…
Тієї ночі вперше за все життя після інтимної близькості з жінкою Стасові насправді захотілося закурити. І завести собаку.
Вони лежали на підлозі, розкинулися, щоб віддихатися, дивилися в стелю, відстежували власні вібруючі ритми, які тепер перемістилися в голови і так там каламутили, що, здавалося, надміру сил треба, щоб у тій голові все зібрати до ладу. Та варто було Стасові ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Ліду, як вона здригнулася під його поглядом, звелася на лікті, потягнулася до чоловіка з таким жаданням, що Стасові раптом захотілося відчути біль, якого він сам завдав Ліді.
Під ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися і врешті відігнати левів від водопою.
Коли остання вранішня зірка зникла у світанковому тумані, Ліда раптом безпорадно глянула у вікно, ледь стала на ноги і пішла до ванної кімнати.
Зайве змивати кров, бруд і сумніви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» — кровоточать. Вона трусилася від справжньої лихоманки, підставляла лице під теплу воду і розуміла головне — він не покине її. Не покине.
Тих півгодини, що Ліда провела у ванній, Стасові вистачило, щоби врешті заспокоїтися і зібрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нічною відвагою, ні! Тваринною розкутістю і диким сексуальним шалом. Стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше, і, здається, Ліда сама переконала його в тому, від чого він так довго тікав. «Треба бути собою, — подумав Стас. — Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зів’яла, постав її поруч із підсліпуватим від книжок ботаніком-інтелігентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити її за волосся… Дідько! Убила! Наповал убила! А я, ідіот, чотири роки лоскотав їй за вушком…»
Підхопився. Зварив кави. Став під дверима ванної кімнати з м’яким вовняним пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.
Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:
— Поговоримо серйозно?
Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі — Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…
— Ні, — прошепотіла збентежено.
Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув — до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.
— Більше, ніж ми втратили, — тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона — хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…
Замовк, глянув Ліді в очі.
— Добре, — прошепотіла.
— …І ніколи не згадаєш про неї!
— Добре…
— І присягнешся мені тим дитям, яке завдяки її молитвам так і не з’явилося на світ, що дотримаєш слова, навіть якщо помиратиме!
— Добре…
— Ні, Лідо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…
Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:
— Тобою… Тобою присягаюся…
Дезінфікатор так і не зрозумів, що це — черговий ляпас чи остаточна перемога.
На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди — тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.
— Лідо, і куди?
— До мами… — прошепотіла.
Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!
Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:
— Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…
— Зателефонуй…
— Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…
— Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!
— Я знайду…
— У тебе температура!
— Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.
— Довезти тебе?
— Ні! — перелякалася. — Я сама…
Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?
— Ангеліно, ти знаєш таке слово — «ваганти»? — спитав Платон.
Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! — дивувалася подумки. — Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»
— Яке слово, кажеш? — перепитала.
— Ваганти.
— Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.
— Ваганти — середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.
Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.
— Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!
— Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, — усміхнувся Платон. — А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.
— А-а-а… Те саме! — махнула рукою Ангеліна.
— Дурна ти, Ангеліно, — спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.
— Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… — забубоніла нянька. — Привчився, бач, тих ляльок дірявити, як у тирі. А матері тільки те й роби, що грошики фітькай. Снайпер, прости Господи.
Платон підвів очі від книги, подивився на Ангеліну й сказав:
— Мама повернулася…
Нянька підхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокій. Двері відчиняти.
Іветта Андріївна тільки підходила до під’їзду, та Платон ніколи не помилявся. Він відчував наближення матері, як птахи близьку грозу, і як Вербицькі не намагалися знайти тому пояснення, — його не було. Іветта поверталася додому разом із чоловіком, чи, приміром, із Лідою, та Платон констатував тільки одне: «мама повернулася» — ніби всіх інших не існувало. Довірлива Ангеліна через те Платонове ясновидіння іноді дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька інших побачити не очікує, двері відчинить, а там, приміром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами — на Ангеліні мусить білий фартушок бути, Платонова кімната замкненою, а кава — гарячою.
…Ангеліна відчинила двері й аж почервоніла од прикрощів. Іветта була не сама. Поряд із нею стояла паняночка рочків двадцяти. Нічого особливого. Біляве волосся до плечей, стриманий макіяж, шкіряна курточка під грудьми фінішує, суконька трикотажна до хребта приліпилася і вже надто коротенька, як для осені. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахисні окуляри півобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомці, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло — що панянка на гумову ляльку чимось скидається…
— Ангеліночко. Проводи гостю до кабінету Петра Григоровича, — безбарвним голосом наказала Іветта.
— За хвилину… Я спочатку… — Ангеліна очами показала в бік Платонової кімнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кімнату зачиню.
— Не треба. Проводи гостю, — у голосі Іветти забриніло роздратування.
Ангеліні здалося, хазяйка не розчула. Кімната Платонова відімкнута! Ще не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?
— Платон…
— Виконуй, Ангеліночко!
Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.
— Куди йти? — спитала Іветту.
— Я покажу, — здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.
Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.
— Прошу! — Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. — Чаю? Кави?
— Теплого молока, — зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину — подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з хірургічним інструментом, хотіла була відчинити, та Ангеліна не втрималася:
— Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андріївна зараз підійде.
Побігла на кухню молоко гріти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дівку якусь чужу просто до кабінету, де — святе! — Петра Григоровича речі безцінні, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!
— Ангеліночко. Облиш усе і йди до ванної, — чує.
Озирнулася — Іветта Андріївна у дверях.
— Так це… Молоко гості зігріваю.
— Обійдеться. Приготуй теплу ванну і прослідкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю її до тебе.
У няньки очі на лоба.
— Іветто Андріївно. А нащо їй у нашій ванній митися?
Хазяйка зміряла Ангеліну холодним поглядом.
— Гумові жінки… вичерпали себе. Платонові потрібна справжня жінка. Ця дівчина в кабінеті Петра Григоровича — недешева повія. Зі справжніми довідками про стан здоров’я і справжніми, свіжими аналізами. Ще потрібні пояснення?
— Ні, — спустошено прошепотіла нянька. — Ванну після неї тре’ буде помити.
Іветта Андріївна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пішла до кабінету покійного чоловіка.
Ангеліна гірко зітхнула, перехрестилася на іконку Пресвятої Богоматері в кутку кухні.
— Матінко Божа, помагай бідній Іветті про сина дбати… Уже всі кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своїм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Він саме словника штурмує.
Ліда все хитро придумала: випити пігулку, зігрітися під теплою ковдрою й умовити чоловіка не сидіти біля неї.
— Не хвилюйся, Стасе, їдь на роботу, мені вже набагато краще, — шепотіла. — Я зараз зігріюся, трохи посплю, а потім піду до мами.
— Точно краще? — насторожено перепитував Стас. Відводив погляд. Не міг дивитися на слабку Ліду. Відчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночі. «Дідько, що я накоїв? — гризли похмурі думки. — Вона ж іще тиждень тому була вагітною. Те дитя з неї витягували. Мабуть же, не можна було. Мабуть же, там усередині все зранене…»
— Ти їдь, а я посплю, — прошепотіла Ліда й заплющила очі.
Поїхав. Не справи з місця зірвали — сором.
Ліда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати після від’їзду чоловіка, та, лиш за ним грюкнули двері, посунула до вікна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виїжджала з двору. Узагалі-то, «тойота» була Лідина: мама подарувала після закінчення університету. Та після весілля, коли молоді вибирали, яке авто придбати чоловікові, Стас запропонував: він пересідає на Лідину «тойоту», тим більше, що їй і року нема, а Ліді купують новеньке, більш годяще для жінки авто. Оперативно реалізували першу частину плану, а на другу за чотири роки так і не спромоглися, та Ліда не зважала. Їй подобалося, що Стас заїжджає по неї до клініки.
Відійшла від вікна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамі, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба — гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бігти скоріше треба, бігти!
За двадцять хвилин підходила до материної оселі.
Двері відчинила Ангеліна. Побачила Ліду, схлипнула, обійняла.
— Серденько моє, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…
— Не треба, Ангеліно. Не нагадуй…
— Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тільки добре, — головою закивала. На вітальню озирнулася. — А в нас тут, Лідусю, содом і гоморра!
Ліда здивовано глянула на няньку.
— Мама вдома?
Нянька кивнула, зашепотіла Ліді на вухо:
— Вдома, вдома. Улаштувала содом і гоморру, а тепер сидить і не знає, що з тим робити. Шльондру Платонові привела! Новий етап, каже. Щоб він із гумових ляльок на справжніх жінок перейшов.
— Господи, Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…
— …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти — ані гу-гу.
— Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…
— А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!
Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.
— Мамо…
Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…
— Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! — зашепотіла гаряче. — Що трапилося, мамо?
Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.
— Лідочко… — мовила незворушно холодно. — Як зламати двері й не потривожити Платона?
— Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?
— Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов’язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…
Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.
— Я… покличу його…
— Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…
— Але… — Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. — Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…
Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…
— Платоне… — покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. — Тохо! Відчини…
У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, — спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер — гола — йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.
Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї — що робити далі? — то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»