— Мамо… Я сама… Добре?
Ліда стиснула долоні в кулачки, зайшла до братової кімнати. Стала біля одвірка так, щоб Іветта з крісла у вітальні могла бачити і її, і сина, і нахабну голу білявку, що вмостилася на ліжку біля Платона і з іронічною цікавістю роздивлялася Ліду, мовляв, а ти ще хто така?..
— Привіт, Тохо…
Платон зі спокійною увагою глянув на сестру.
— Лідо… А де твій живіт?
Ліда задихнулася гарячим.
— О! Це така історія… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку відправимо… ляльку. До Ангеліни. Хай Ангеліна вимиє її як слід. Ми ж завжди так робимо.
Білявка ошелешено вирячила очі, штовхонула Платона в бік.
— Твоя служниця миє твоїх жінок?
Платон знизав плечима, мовляв, а що ж тут такого.
— Як не мити, то кожного разу треба нову, — відповів спокійно. — Старі… рвуться. — Зосереджено подивився на Ліду. — Добре. Помийте. Але потім поверніть мені. У нас справа…
— Яка справа? — якомога привітніше спитала Ліда.
— Женитися будемо, — відповів Платон.
Ліда мало не впала. Обернулася до матері — Іветта не втрималася. Різко підхопилася з крісла, завмерла на мить і повільно, ніби нічого важливішого просто не було, знов опустилася в крісло.
Білявка розреготалася:
— Я сказала: «Красунчику! Хочеш, щоб ми завжди були разом?» Він сказав: «Хочу». «Тоді треба одружитися!» — кажу. Він сказав: «Добре».
— Ти… Іди… Помийся, а ми… — видушила Ліда.
Білявка пір’ячком злетіла з ліжка, обернулася до Платона, наказала:
— Чекай мене тут, красунчику. Я швидко!
— Добре, — спокійно відповів Платон. Потягнувся до тлумачного словника іноземних слів.
Білявка смикнула з ліжка ковдру, загорнулася в неї і врешті переступила поріг вітальні. Ліда нервово глянула на брата: читає. Вискочила з його кімнати. Похапцем зачинила кляті двері ззовні. Тремтіла — все, все! Хай там що, Платон не вирветься. А з цією вона зараз…
Білявка підійшла до стола, за яким сиділа Іветта. Показала подряпану щоку.
— Ваш янгол шкрябався. Це треба якось компенсувати. Як ви дивитеся на подвоєння гонорару?
— Це все? — процідила Іветта.
— А що ви ще хотіли почути? Чи хочу я стати вашої невісткою? Ні! Не хочу! Якби ваш красунчик існував окремо від вас, я б із радістю. А так… Вибачайте. Не надихає.
— Це втішає, — холодно відповіла Іветта.
— Почекайте тішитися! — іронічно всміхнулася повія. — П’ять тисяч баксів! Інакше всі дізнаються, що ви тримаєте у чотирьох стінах божевільного і купуєте йому молоденьких дівчаток. У нас уже кілька дівчат до клієнтів поїхали і не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?
Ліда затрусилася. Рвонула до повії, вчепилася в біляве волосся. Штовхала до дверей.
— Геть! Геть!
Звідкись виникла Ангеліна. Ухопила Ліду за руку. Відтягала від повії.
— Лідусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!
— Геть!
Повія вирвалася, по-звірячому вигнулася. Указала пальцем на кімнату Платона.
— Там мої речі! — Наказала Ліді: — Неси давай!
— У ванну йди! Там чекай! — Ліда тремтіла від люті.
Повія вишкірилася недобре:
— П’ять тисяч баксів! Покладеш до моєї сумки! Як не побачу — повернуся за хвилину! Надворі мене чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…
Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.
Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…
— Ангеліночко. Принеси гроші, — почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.
Ліда приголомшено глянула на Іветту.
— Мамо… Неможна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…
— Не прийде, — упевнено відповіла Іветта. — І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…
— Яку?
— Принеси її речі, Лідочко, — нагадала мати.
За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні — розбурхана, обурена.
— Кінець світу! Кінець світу. Господи Всемогутній. Сатана* бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…
— Досить, Ангеліночко! — холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. — Чаю…
Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати — вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»
Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:
— Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?
— Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… — заговорила безладно, ніби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. — Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…
— Звідколи це ти втручаєшся в методи лікування брата, Лідочко? — холодно запитала Іветта.
— Але, мамо… Я вже не маленька. Я лікар. Я могла б допомогти тобі… — Розгубилася. «Що це вона? Ніколи матері не вказувала, і раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. — Бо тобі самотужки важко. Ти геть змарніла. Коли ти відпочивала, матусю? Університет, лікарня, лабораторія, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!
Іветта Андріївна уважно глянула на доньку.
— Думаю, сьогодні тобі краще залишитися біля брата, Лідочко.
— Ні! — відчайдушно вигукнула Ліда.
Підхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вісім… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кілька днів ніхто не чіпатиме. Як же я люблю хворіти. Як же мене тоді всі люблять!»
— Температура… Температура підвищилася… — забубоніла. — Я розумію… Не треба було приходити з температурою… Але я так скучила за вами… Прости, мамо. Я хотіла сказати… Я ніколи не покину тебе. Ніколи… Я швидко стану на ноги.
— Одужуй, Лідочко. Ангеліночка викличе тобі таксі, — відповіла Іветта і перевела погляд на двері Платонової кімнати.
Зраділа хворобі — злягла на два тижні. Тридцять вісім — не межа. Лихоманило — вище гнало! Застуди не було, живіт штовхав біль додолу, плакав кров’ю. Не зізнавалася. Усе гаразд! Як Стас їхав на роботу, відкладала пігулки, сама собі раду давала: лід на низ живота, пити, пити… Ангеліна приходила щодня. Приносила смачненького. Це добре. Сама не поїсть, а чоловікові ввечері встане й подасть. Він протестував: лежи, а їй хотілося… встати… і подати йому вечерю, ніби сама приготувала. Для нього. Одужувати не поспішала. Думок нема, тільки одна: добре як! Як же добре! Усі її люблять. Мама телефонує, Стас переживає, Ангеліна носить торби і привіти від Тохи. Зоряна навідувалася. Хай би так було вічно! До Платона можна не ходити, і мама не образиться.
Гак замріялася, навіть до Стаса не встала, коли той одного дня додому повернувся раніше, ніж зазвичай. Присів біля Ліди на край ліжка, по волоссю гладить, а думки — видно! — далеко.
— Якщо захочеш провідати Платона… — сказав. Ліда вухам не повірила. — Я не проти…
— Ні… — прошепотіла насторожено. — Не хочу…
Злякалася. Що це? Що?
— Ти сьогодні так рано, Стасику. Я ще обід не готувала… Тобто… Ангеліна ще… не приходила…
— Я не голодний, Лідо. У місті пообідав, — відповів Стас. — партнером по бізнесу.
Не брехав. Зранку мотнувся на склади, потім по місту, як навіжений, — двадцять точок продажу перевірити, накладні, готівка, матюком п’яного агента: «Це пити не можна, йолопе! Це продавати треба, цим скло миють». На склади повернувся близько першої дня. Увійшов до кабінету й… остовпів.
У його кріслі сиділа теща. Глянула на зятя холодно, жестом указала на приставний стілець біля стола.
— Сідайте, молодий чоловіче.
Стас подавився люттю, кинув кейс, дав волю іронії:
— Доброго дня, Іветто Андріївно. Як ся маєте? Нормально? Вам тут у нас… не тхне? Ви би носик затулили, а то, боюся, вчадієте, а потім скажуть, зять тещу в могилу звів. А я хіба можу? Вам, до речі, побутова хімія не потрібна? Можу запропонувати знижку…
— Десять тисяч. На місяць, — упевнено перебила Іветта. Підвелася, пішла до виходу. — Обговоримо за обідом.
…Чи потрібні Стасу гроші? А кому вони не потрібні? Будь-яка нормальна людина тільки й запитає: а що взамін? Далі — залежно від сум і моральних норм. Частіше залежно від сум. Варто лише взяти — гроші самі перекроять норми моралі.
Стас вів «тойоту» до центру міста, скоса поглядав на Іветту, що сиділа поряд, і товк собі, що особисто йому від цієї божевільної нічого не треба. Ані копійки! Його цікавість на шмаття рве. Йому було цікаво дізнатись, що запропонує жінчина мати цього разу? Спробував уявити… Не зміг. Нічого путнього в голові не зварилося. Женився він не за гроші, хай би там як вона вважала. Із утратою дитинки теж важко пов’язати… Може, хоче вмовити його розлучитися? Примружився недобре. Десять тисяч за кожний місяць після розлучення, поки Ліда не заспокоїться? Дешевше його вбити…
Іветта замовила справжній обід: томатний суп-пюре, телячий стейк і якийсь дрібняк із брюссельської капусти. Стас обмежився шматком сьомги-гриль. Не їв. Нюхав рибу, спостерігав, як теща спокійно черпає з тарілки густу червону рідину.
«Сьорбає, упиряка, — дратувався. — Зараз наїсться й почне у моїй голові колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дідько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», — зметикував.
Розлютився ще більше. Не діждеться! Виделкою в сьомгу. А і поїсть… Зголоднів із тими таємницями! Звів на Іветту очі й раптом запитав:
— І за що нині платять десять штук на місяць?
Іветта не відповіла. Спокійно доїла суп. Витерла губи й тільки потім сказала:
— Ви, молодий чоловіче, проконтролюєте, щоб Лідочка найближчим часом не з’являлася у нас вдома.
— Що?.. — так і застиг із виделкою в руці. — Недочув… Повторіть.
— Лідочка віднині не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.
— Невже?! — Усередині завівся дивний двигун. Теліпав Стаса, заспокоїтись — ніяк. — Тобто я повинен забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!
Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.
— Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, — як до Сонця…
— Та невже? — Збудження зростало. — За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?
— Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?
— По суті?! — Збудження вже зашкалювало. — Є! — замовк. Нахилився до Іветти. — Ви знаєте, як мене звати? Ви ім’я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!
Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.
— Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, — говорила й дивилася на розрізане м’ясо. — Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…
Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.
— А ви… — хотів голосно, вийшло — хрип. — Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.
— Вам більше подобається робити це безплатно?
— Маячня! Я ніколи…
— Мене це не цікавить.
— А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?
Іветта посміхнулася скептично.
— Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…
Стас зрозумів — не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?
— І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.
Іветта задумалася.
— Слушно… — сказала холодно. — Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.
«Як?! А гроші?!» — ледь не зірвалося зі Стасового язика.
— А що його шукати? — скривився зухвало. — Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається — власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?
— Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…
— А я? — вихопилося в Стаса.
— …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…
— А я? — підозріливо повторив Стас.
— А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.
— А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!
— Тож домовились?
— Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? — запитав Дезінфікатор.
«Будуть гроші! — подумав. — А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»
Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив — прошу! Мати зачинила — тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.
Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй — як на сповіді.
— Я направлю вас до невропатолога, — сказала літньому чоловікові з сумними очима. — Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.
Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.
— Я те заспокійливе щодня… Чашками…
— Це ви дарма! — насторожилася. — Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?
— Жінка…
— Тобто?
Чоловік усміхнувся.
— Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.
— Не бачу зв’язку.
— Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому — чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені — чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг — чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.
— Чекайте, чекайте… — захвилювалася Ліда. — Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров’я.
— Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.
— Та чому ж? — не могла второпати.
— Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?
Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.
— А так я вип’ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…
— Нібито?
Зітхнув, плечима знизав.
— Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.
Замовк. Ліда мало не розплакалася.
— Господи! Який жах… Як несправедливо! — До старого потяглася. Руки торкнулася. — Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас» гака можливість?
— Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи у кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?.. Сам лишуся…