— І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…
— Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, — відповів старий.
…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда — зайва?
— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!
А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.
— Поїхала матінка твоя… — сказала.
— Поїхала?! А я не знаю нічого…
— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…
Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.
— А Платон…
— Спить та читає… Геть млявим став.
— Чому?
— Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..
— Забіжу, гляну, — сказала.
— Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…
— Не дізнається!
— Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.
— Забіжу!
— Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.
Ліда закінчила приймати хворих — прямим ходом до материної оселі.
Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.
— Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…
— Де Платон?
— Спить…
— От і чудово! — Хитра. — Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?
Ангеліна всміхнулася — і самій несила на Ліду гримати.
— Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.
Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.
— Як ви тут… без мене?..
— Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, — нянька їй.
— Я нормально. А ви…
— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?
— їжею…
— Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.
— Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?
Підвелася. З кухні.
Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.
— Сиди, серденько. Зараз принесу.
— Та сама візьму, — здивувалася Ліда. — Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.
І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.
— Однаково би взнала… Однаково… — бурмотіла. — Прости й збережи мене. Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?
…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери — чудні, рожеві. Нові меблі — наче з хатинки Барбі. Нові портьєри — легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…
— Що це? — прошепотіла.
Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.
— І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…
Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася — не зупинити.
— Що це? Що?! — Ридма. — Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!
— Та ти що, серденько! З глузду з’їхала? Таке мелеш, прости Господи! — забелькотіла. — Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.
— Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п’ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?
Ангеліна схлипнула, головою захитала.
— Біда! Справжня біда! — захрестилася. — Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…
Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.
— Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.
Нянька завмерла. Ще мить — і зірве греблю.
— Женити вона його хоче! — прорвало. — Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся…. {ранку до ночі молюся, щоби Господь відвів біду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатані, не привела в цю кімнату… Для неї готує. Для майбутньої невістки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидає, увесь світ пообіцяє, обкрутить розмовами своїми звабливими, тільки би дурникові добре було. Ой, гріх! Ой, гріх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потім розбий у молитвах із поклонами. Як я її просила… Ти ж, казала, знаєте: не можна так тяжко грішити. Не можна. Га тільки матінку твою ніхто не зупинить! Не на конференції вона… Блукає десь… Шукає ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, ніж… — Перелякалася, захрестилася. — Що це я? Що? Прости мене. Боже, дурепу грішну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матінка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала — але ні! Собі все! Тільки собі! Щоби тільки вона на синочка свого дивилася! Тільки для неї він ріс…
Замовкла. На бліду Ліду глянула — перелякалася ще більше.
— Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лідусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь світ обійде, ні з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нізащо не допустить! Не знайде вона дівчину…
Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирає.
Ліда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неї всім тілом.
— Знайде… — прошепотіла. — Сама знаєш…
Ще довго в кухні товклися. Приголомшені, розбурхані, безсилі…
— Чому мама мені нічого не розповіла? — випитувала Ліда.
— Хтозна. Хіба матінці твоїй у голову залізеш? Мабуть, остерігалася, що проти будеш. Та й щоб ти кімнату свою до часу не бачила. А розрахунок її зрозумілий. Невістка все життя при І Платонові скнітиме. Ти ж зірвалася з гачка. Заміж вийшла… Прийшла-пішла, тенди-сенди… А йому, крім сексу, і побалакати хочеться з живою людиною, і посміятися, і поплакати… Воно ж — живе, хоч від тих ліків зовсім охляло і змарніло. Дай мені, Боже, віку, щоби я довше Платосика оберігала.
— Хіба я коли від брата відмовилася б?
— У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи — не смикайся.
Ліда підвелася, мовила вперто:
— Піду до нього. Не зупиняй.
…Платон сидів на підлозі. Тлумачний словник іноземних слів розгорнутий на літері «В». Вії опущені: читає. Босий! От же чудний! Штани і футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?
Ліда вклякла на порозі, подивилася на брата. Змарнів? Ніби ні. Блідий, звичайно. Сказати Ангеліні, щоб кімнату провітрила. «Красунчик!» — згадала слова повії. О так! Вийшов би на вулицю — дівчата попадали б. Високий, стрункий, тіло майже ідеальне, а все — Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки і тренажерів, сама робила йому масаж, силоміць — під душ. Який же гарний! Чорне волосся, бліда шкіра, правильні риси обличчя, сині очі. Шляхетніше не буває. От, приміром, у Ліди теж довге чорне волосся і сині очі. Та хіба їх можна порівняти? Ліда — звичайна. Мабуть, у тата. Платон — неймовірний. І такий же красивий, як мама. Ну і кого поряд із ним поставиш?
— Привіт, Тохо! — Ліда мало не розридалася. Та хіба можна? Мати раз і назавжди заборонила виказувати при Платонові сильні емоції.
Платон відволікся від книжки, подивився на сестру.
— Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»?
— Ні…
— Хочеш знати?
— Так.
Платон відклав словник, уважно подивився на сестру.
— Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій — приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто. Так?
— Так. — Вона ще думала про інше.
— Ми живемо у віварії? — Почула голос брата.
— Що? — Похолола. — Ти… Ти не так зрозумів…
— Як треба розуміти?
— Чекай… Давай я тобі розкажу…
— Де дівся твій живіт? Ти розповісти обіцяла минулого разу, а потім зникла…
— Ти скучав?
— Так, але не дуже, — відповів спокійно. — Я розмовляв із тобою, коли спав.
— Як це? Я… снилася тобі? Приходила вві сні?
— Ні. Уві сні приходить тато і кінь. Пам’ятаєш того коня?
— Так. А я?.. Хіба не разом із тим конем? І татом?
— Ні, — відповів Платон серйозно. — Я розмовляю з тобою, коли вдаю, що сплю.
— Що? — Здавалося, цей день ніколи не вичерпає приголомшливих новин. — А нащо ти вдаєш, що спиш?
— Ми всі живемо у віварії, Лідо, — спокійно сказав Платон і згорнув словник.
Розмову закінчено. Коли брат припиняв спілкування і заглиблювався у власний світ, Іветта категорично забороняла турбувати його. Та сьогодні був особливий день.
— Ти… Ти вивчаєш нове слово? — Лідин голос затремтів. Вона хотіла спитати про інше. Як у святого, як у блаженного, що розмовляє з Богом. Про те, що мав на увазі Платон, коли сказав: «Ми всі живемо у віварії»… Хто це — всі? Мама, Ангеліна і вони з Платоном? Чи взагалі — всі…
Платон уже відклав книжку.
— Ні, — відповів. — Я не вивчаю нове слово. Я ще не розібрався з цим…
Стас спочатку не повірив. Скривився презирливо.
— І куди твоя матінка поїхала наречену шукати? У психушку?
— Навіщо ти так, Стасику? — образилася Ліда. — Ти нічого не знаєш про мого брата. Ти бачив його лише раз чотири роки тому. Платон… виріс. Став таким…
— Надзвичайним?
— Це не смішно. Припинімо. Дарма я розповіла…
— Значить, до матінки ходила? — врешті второпав Дезінфікатор.
Ліда насторожилася.
— Я не хотіла… Так вийшло. Ти сам наполягав… Її не було. Вона шукає дівчину… Для Платона.
— Лідо! Ти жартуєш?
Подивився на дружину. Ні. Які жарти? На очах сльози, зблідла. Насупився. Так ось за що грошики… «А мені що?! — подумав. — Я ж не збираюся того Платона всиновлювати і зад йому підтирати. Хай що хоче, те й робить. Ліду шкода. Буде тепер перейматися».
— Ну досить, досить… Усе добре. У матінки твоєї нічого не вийде. Забудь.
— Я спробую…
Стас заглянув Ліді в очі:
— Відволічемося? Хочеш?
— Так, — насторожено. — Тільки зараз… навряд чи вийде.
— Вийде, Лідо. Повір!
Із усмішкою всадовив її на диван, відкрив кейс, витяг диск.
— Що це? — запитала здивовано.
— Сюрприз!
Уставив диск у DVD-програвач домашнього кінотеатру з екраном на півстіни. Підсів до Ліди, обійняв. Умикнув.
— «Дискавері»? — спробувала вгадати наївна Ліда.
На екрані виникла повногруда гола білявка і без увертюр хижо вхопила за груди так само голу й таку ж гидку брюнетку. Кімната наповнилася тваринним стогоном… Стас збуджено заіржав. Ухопив Ліду за груди: дикий нічний секс після тієї пригоди не забувся, вимагав розвитку!
— Німецьке порно… — тільки і прохрипів. — Роби з нами, роби як ми, роби краще за нас! Що? Зробимо їх, Лідо?! Е, дівчинко! Чому твої ручки скучають… Я весь твій…
Розділ 3
Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.
Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля — небо. Справжнє життя.
Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас — прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи — додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали — вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі?
Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити.
Головне… Головне — Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би.
Головне… Маму не втратити — ось головне. Мати — все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас — то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі.
Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї!
Забрехалася — політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла».
— А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б’ється головою об стіну, а стіна — стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, — відповідала нянька.
Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.
— Навіщо? — випитувала Ліда.
— Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!
— І що — тисячі кілометрів наїздили?
— Тисячі — не тисячі, але й по тижню десь блукала.
- І де?
— Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.
Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.
— Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, — сказала няньці. — Може, передумала Тоху женити?
— Схоже на те, — погодилася Ангеліна.
— Ти би дізналася в неї, — попросила Ліда.
— Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, — зітхнула нянька.
А Діді аж серце обривається — так треба знати материні плани. Головне — зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці — таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?
Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.
— Іветта Андріївна на операції, — пояснив адміністратор клініки.
Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» — по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.