Ніколи ще Куліш не був такий щасливий, ніколи ще не сприймав природи, аж до камінця, аж до травинки, повніше і глибше. Природа розкрилася йому в усій пишновеличності золота й синяви.
Чи думав Куліш, їхавши до Линовиці, що звідсіля так близько до неба, що в Линовиці, мов у раю? А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає: у неї ані хвилини не минає без діяльної любови, без праці, і все ж її веселість, її душевна легкість при цьому не кидають її.
Дома тішить малу дитину, свого малого братіка, одвідує хорих селян, миє й шиє, грає на фортеп’яні, підрублює хусточки для Куліша. Він умовляється з нею, що вона пошиє для нього чумацьку сорочку, гаптовану шовками. А сам переписує для неї «невольницькі» вірші Шевченкові.
11-го серпня 1856. Приїхав я в Линовицю о 8-й годині ранку, а може, й трохи раніше. Під’їжджаючи до воріт, я побачив на ґанкові якогось чоловіка, що здався мені спочатку Жемчужніковим, а потім я роздивився в ньому лакея. Цей юнак, вважаючи зустрінути гостя за справу для себе сторонню, пішов повільними кроками геть до бокового флігеля. Двір навколо обсаджено білими акаціями і розкішною рябиною; посередині — квітник. Йду до вітальні — нікого; до зали — нікого. Ходжу по залі, чую в сусідній кімнаті голоси, але до мене ніхто не виходить. Я пішов у сад, але й там нема нікого. Став сяє пишновелично між густими деревами, квітники красуються мальвами та жоржинами; американський льон блищить між інших квітів, як золото, але нема нікого. Йду мовчазними алеями, доходжу до фруктового саду, бачу солом’яний курінь, але і в курені порожньо, як і скрізь. Іду до городів — і на городах нікого не видко.
— Довго ходив я по саду і нарешті зайшов в альтанку, де стоїть спокійне крісло; сів і чекаю, чи не прокинеться який-небудь рух у цьому зачарованому царстві.
— До цього часу я бачив у ньому тільки флегматичного лакея та якусь жіночу постать у вікні, що стояла, нахилившись і затуливши обличчя рушником. Нарешті являється хтось і кличе мене пити чай. Я вже здогадався, що графа немає вдома.
— Графиня прийняла мене дуже ласкаво. З нею сиділа бабуся — тітка та Серьожа, той самий, що при звістці про несподівану смерть панотця сказав:
Чернец, страдалец молодой,
Окончил век свой безотрадный.
— Маня з’явилась трохи згодом в простому блянжовому вбранні, сяючи молодістю й веселістю.
— Годували за цим сніданком двох молодих дроф, що багато ручніші від гиндичат і бігають за людьми по саду.
— Після чаю пішов я з Манею по саду, вона мені все показала й розповіла, так що за короткий час коло моїх понять про Линовицю швидко поширилося. Чудесна дівчина, і ані тіні в ній аристократизму, і при цьому все згармонійовано між природою й вихованням. Іншому вона здалась би зовсім невихованою дівчиною; але щоб невихована дівчина поводилась так природно, так просто й мило, треба бути з нею довго знайомим, треба було б призвичаїти її до себе. У Мані погляд на людину встановило виховання: вона дуже добре розуміє себе й іншого, і тому їй призвичаюватись до гостя не треба — тримається з ним першого дня так само, як поводитиметься й за рік.
— Мені було приємно знайти в селі сільську панночку в кращому значенні слова. Вона не бережеться сонця й майже не носить рукавичок. Через це руки в неї так засмалились, як у жадної міської жінки. Вона не побоялась вийти до гостя в приношених черевиках, так само, як і мати її не передяглася задля мого приїзду в новеньке вбрання. На Серьожі все затаскане і ясно каже про те, як він проводить свій час; а він проводить свій час у тому, що лазить на дерева й бігає скрізь, де можна тільки бігати.
— Графиня надзвичайно проста й натуральна в усьому жінка. Чудовий у неї синочок — той, що народився в Києві: товстий, як на малюнках Рафаеля, і веселий. Вона сама його годує і каже, що це звільнило її від хворобливости фізичної й моральної. Вона дуже гарна господиня, сама влаштовує за допомогою теслярів меблі, тобто дає малюнки, розповідає, як що зробити та інше.
— Побачили ми на ставу човна (я повертаюсь знов до прогулянки з Манею по саду), і Маня визвалася веслувати, але я сказав, що вмію теж гребти і керувати. Серьожа одержав дозвіл кататись із нами. Маня одягла старі пальові рукавички, підперезалась кінцями блянжової з вишиваною габою мантильї і взяла друге весло. Ми плавали по всьому ставу, виходили на острівки, де посаджено мальви й жоржини.
— Нарешті причалили до селянської левади, обдивилися її всю, пройшли й по капусті і по всьому городу, причому Серьожа вигукував різні українські фрази або ж, улізши на тин, кричав: «Тікайте, плигатиму!»
— Потім пройшли через мужичий двір на вулицю села. Тут Маня показувала на зв’язки капустяних листів, що сохнуть під хатами і дуже їй подобаються, і на різні мальовничі подробиці селянських осель.
— Село все порожнє — працюють у полі. Ми бачили зрідка тільки дітей та жінок.
— Усі діти знають Маню і поводяться з нею, як з родичкою, а не з панночкою. Одного разу, коли Маня набрала з собою яблук, діти кинулись на неї з такою несамовитістю, що звалили її й почали хапати яблука. Вона сіла на яблука і, щоб розігнати натовп, почала кидати їх в різні сторони, в чому й успіла.
— Ми обійшли все село. Серьожа забігав до різних дворів і гуляв з хлопчиками. Одного разу його довго не було видко, і ми не знали, куди він подівся, повернулися й почали шукати його, — як от він нам назустріч, весело стрибаючи: в одній руці дві варені картоплини, а в другій — конопляне насіння, і це він їв з такою приємністю, ніби ніколи не їв смачнішого.
— Були й коло церкви, сходили й на дзвіницю і повернулись, обігнувши всю садибу й оглянувши все дочиста.
Подібні жанрові сценки, як оцей випадок з яблуками, зворушували серце Кулішеве своєю ідилічною декоративністю.
В Куліші було багато сентиментальности, багато від Квітки, від сентиментальних ідилій Квітчиних чутливих повістей. Отже, й селянство Куліш до певної міри відчував за стилем і сюжетами Квітчиних творів. Саме тоді, р. 1856, він писав церковні казання українською мовою. Скориставшись із нагоди, він читав їх селянам.
— Я читав перші аркуші українським поселянам, і сльози їх були для мене нагородою, — писав Куліш (4/ХІІ—1856).
Куліш ставив собі завданням «трогать до сльоз» серця поселян! Це була метода й манера тодішньої народницької пропаганди. Чутливому зворушенню надавали переваги перед іншими способами агітації.
— Маня так забризкалась водою в човні за допомогою, розуміється, Серьожі, і так замазала свою довгу сукню, якої носити ще не вміє, що мусила тоді ж передягнутись.
— Графиня показувала мені свою роботу: вона малює олійними фарбами, як справжній митець. Я показав їй портрети Аксакова, що я їх був узяв навмисне з цією метою, і вона так захопилась фотографією, що я їй подарував Аксакова. Вона прийняла подарунок з приємністю.
— Обідали. Після обіду швачки співали українських пісень — дуже гарно.
— О п’ятій годині я поїхав, і через те, що графа чекали ще за декілька днів з Києва, а Тарновський теж невідомо коли повернеться до Качанівки, паперів же моїх туди не привезено і шинелі від Сенчила не прислано, то я вирішив їхати сам до Києва.
Останній абзац цього листа з 11 серпня описує короткочасне перебування Куліша в Києві, де він одвідав Хильчевського, Каменецького й інших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до де-Бальменів.
1856 серпня 14. Линовиця
Спокій огорнув Кулішеву душу, і він дає найприхильніші оцінки своїм знайомим. «„Добрі люди“ — Закревські! „Добрі люди“ оці де-Бальмени»! Він не хотів би й нікуди від’їжджати від них. Тут він знайшов артистичну атмосферу, фарби, полотно й пензлі.
Сергій де-Бальмен малював саме ілюстрації до Кулішевої «Орисі», і Куліш проявляв великий інтерес до цієї справи [19]. Виникало питання про те, щоб ілюструвати також і «Чорну раду». Малювання йшло під акомпанемент гри на фортеп’яно або ж дівочого співу за п’яльцями.
Музика й малювання поєднувались із спогляданням природи. Сонячні заходи ще не шокірували тоді нікого, і Куліш, захоплюючись вечірнім сонцем, не боявся здатись людиною відсталою.
Згідно зі смаками доби й Кулішеві листи з України носять переважно пейзажний характер. Тематика його листів — це осяйний став, осінні квіти на клумбах, мальви й жоржини на острівках великого ставу, блискуче золото американського льону, пишна рябина й акація, гра шовку й саєту від дерев, що відбиваються в воді, ручні дрофи, гусячий плюскіт, а далі: мороки ночі, невідомі шелести, зоряне небо, дівочі пісні на селі.
Епістолярний стиль Куліша відображав особливості загальної літературної манери [20].
Описи природи доповнюються описами характерів і побутових подробиць. У серпневих листах Куліша занотовано багато цікавих рис поміщицького побуту середини минулого століття. У нас в Україні нема книги, подібної до праці Луї Мегрона «Романтизм и нравы»; і коли, може, важко було б підібрати подібний, український побутово-романтичний матеріал, який зумів скупчити в своїй книзі Мегрон, то в кожнім разі в листах Куліша ми знаходимо тонкі й художньо виписані сторінки, що освітлюють тодішніх людей, їхні дні, речі, розмови, кімнати, вишивки й мережки, ранкову каву, прогулянки по саду, садові алеї, блянжові вбрання, лагідну пані, пухке немовлятко в чумацькій сорочці, дівчат за п’яльцями.
Але в центрі Кулішевої уваги в увесь час його перебування в де-Бальменів лишається 16-літня дочка господаря, Маня де-Бальмен.
З любовною ласкавістю, з легким і прозорим почуттям придивляється Куліш до молодої дівчини. В ній знайшов він ситцевеньку й рожеву, молоду й радісну милу простоту. Вона для нього «сільська панночка в кращому значенні слова»: нове втілення образу Ґетевої Лотти, Пушкінської Тетяни. «Таке молоде і хороше»!..
Кулішеві сподобалося, що в її вихованні відчувається дух старосвітської господарности, гармонійне поєднання природи і виховання.
Говорячи про Маню де-Бальмен, Куліш зберігає смаки, що їх він виніс із дрібнопомісного середовища, смаки ощадности й господарчої дбайливости. Йому приємно, що дівчина не боїться сонця, ходить без рукавичок, що в неї засмалені руки, що вміє вона бути натуральною й щирою. Йому приємно, що панночка насмілилася вийти до нього в ненових черевиках, що вона по хазяйству бігає, шити вміє, ледаче полотно од хорошого розпізнає, за дитиною подивиться й бавить її. Музику змінює вона на підрублювання хусток, фортеп’яно й музичні Маєрберові п’єси на голку з ниткою. Куліш радий стежити у великопомісному побуті риси простого побуту доброї селянської родини.
— От так живи! Що й розум, і вся наука, і простота, — радив Куліш.
15 серпня 1856. Линовиця
Захоплений цим артистичним оточенням, Куліш ладен сказати життю оптимістичне: «Так!»
— Ні, таки на світі багато дечого є хорошого, а між хорошим Линовиця не послідуща.
— Гарно сей день прожив я, спасибі Богу! — каже Куліш і, віддаючись переживанням тихих серпневих вечорів, відтворюючи ритми вечірнього спокою в ритмах Шевченкового вірша, додає:
— Лягаючи спати, промовляв собі напам’ять Перебендині вірші, у которих намальована вечірня пора, почута тихою душею. Ти ще не знаєш їх; ось вони:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
— Що за вечір сьогодні був! Що за вода в саду! Вияснилась, як скло, і все в їй, до послідньої билини, оддалось як у дзеркалі. Коли б, Господи, — зідхає Куліш, — так на душі було тихо!
Гостювання в гр. де-Бальменів насичено атмосферою Шевченкових віршів. Враження од сільської природи єднається з враженням од поезій Шевченкових. Кожен новий день, що його перебуває Куліш у де-Бальменів, приносить із собою нову думку про поета.
Заглибившись у сільський спокій, віддавшись цілком спогляданню спокою, Куліш раз у раз згадує про Маню де-Бальмен, вивчає її, аналізує її переживання, занотовує її настрої, що їх він зумів викликати в неї своїми розмовами.
У листі з 29 серпня 1856 Куліш докладно оповідає за свої враження від Мані де-Бальмен.
— Маня все та ж: ходить до церкви, одвідує хорих селян, гуляє зі мною по саду й по селу при місяці, розповідає за пригоди з курками й різними тваринами, прокидається зі сходом сонця «до корів», няньчить маленького брата і без перерви сміється, знаючи, що це їй до лиця.