Та Куліш надто серйозний і надто методичний, щоб думати про жарти й флірт! Замість фліртувати, він вивчає дівчину. Він використовує нагоду для уважних спостережень. Він експериментує. До дівчини він підходив як експериментатор, як дослідник.
Так він ставився до всіх жінок, що з ними йому траплялося зустрічатись у житті, так само він поставився і до Мані де-Бальмен.
…Місяць, ніч, став! Вода в ставу тремтить місячним золотим сяйвом, і в темних тінях за ставом на селі чути дівочі співи.
Він і вона!
Куліш і 16-літня дівчинка!
— Вчора я довго сидів з нею над водою при сяйві місяця і розмовляв про різні речі. Вона ще зовсім не розвинена, та на душі в неї так тихо, як у дитини. Хотілося б мені вгадати її прийдешнє! Мені здається, що, попри всю свою простоту й добродушність, вона стане згодом хитрою й нещирою жінкою, почне пускать пиль у вічі, використає всі свої ресурси, щоб досягнути будь-якого становища в суспільстві, і вийде з неї така звичайна жінка, яких ми бачимо на кожнім кроці. Цю думку я ґрунтую на різних обставинах життя і на рівності її вдачі щодо пристрастей. Вона нічим не зацікавилася досі; ніщо в природі чи в світі мистецтв не справило на неї великого враження. Нема в неї елементу поетичного, що один виносить нас на поверхню з безодні життєвої пошлости. Тому без допомоги якої-небудь міцної душі, що ввійшла б з нею в щільні стосунки, вона невідмінно поступиться перед плином життя, що її оточує. І тому нічого буде взяти від Мані, окрім прекрасного образу загиблих надій.
Цей останній абзац — надзвичайно характеристичний для Куліша!
Здавалося б, що за претенсійне ставлення до простенької 16-літньої дівчинки, яких «сильних вражень» треба шукати від неї, про який «елемент поетичний» треба говорити? Для чого перебільшувати, здавалось, надії, щоб потім говорити про їх загибель? Але такий був літературний стиль епохи: тут і «погибшие надежды», і «уступка окружающей жизни», і «бездна житейской пошлости», «сильные души», і т.і., т.і. Звичайнісінькі літературні трафарети, що, перенесені в життя, здаються ненатуральними й фальшивими.
***
Ми не маємо підстав сумніватись у щирості Куліша, але ледве чи можна знайти ще одного письменника з таким педагогічним і моралізаторським нахилом. Мріючи про простоту, він, проте, сам ніколи не вмів бути простим. Варто йому було стрінути гарненьку дівчинку й просидіти з нею декілька годин увечері при місяці на березі ставка, як він починає вірити в своє призначення врятувати цю дівчину від пошлости оточення, допомогти їй зберегти «прекрасний образ здійснених надій».
Це ж він і є та «міцна душа», що його покликано врятувати 16-літніх дівчат од пошлости оточення… Куліш інакше й не уявляє своїх стосунків з дівчиною чи жінкою, як тільки щоб «урятувати» й «виховувати». Його еротика — педагогічна. З нього був педагог не тільки у взаєминах з Манею де-Бальмен, Рентель, але навіть із Марком Вовчком та Глібовою.
— Приємно, — каже Куліш, — поливати рослини, що тільки розвиваються й обіцяють квіти й плоди. Передчуваючи близькість своєї відставки з життя, я находжу втіху в тому, що за моєю участю життя розквітло розкішніше.
Мала цілковиту рацію B. C. Аксакова, коли писала про Куліша:
— В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манері й навіть у думках, а тимчасом почувається пристрасна натура.
У дівчині Куліш шукає не загального ліризму; він хоче, щоб душа дівчини бриніла, як пісня, щоб дівчина звучала, щоб у ліричному напруженні вона задзвеніла срібним дзвоном блакитної далечині. Ліризм, поетичність, незнана незвичайність — ось ті вимоги, що їх звертає Куліш до дівчини.
Новий галас, радощі, розмови й суперечки вніс із собою Левко Жемчужніков, натура художня, легка й артистична, «з шампанським в крові», завсіди радісний і піднесений, близький приятель Куліша й друг дому в де-Бальменів.
Великорос з походження, він був захоплений Україною, її природою, яку він малював, її піснями й казками, які він збирав і записував, романтикою минулого й екзотикою садків і білих хат. Вірші свого двоюрідного брата, Олексія Толстого «Ты знаешь край, где все обильем дышет», він міг проказувати, як своє credo.
Приїхав він до де-Бальменів тоді ж, 15 серпня.
— Так собі забавляємось і гуторимо про Левка, що де то він сновигає, — описував Куліш у тому ж листі появу приятеля, — коли ж дзвінок: телень-телень — він і вродивсь у Линовиці. Ледащо! Розіпсів зовсім за це літо. Багацько б тобі розказав про його дурний розум, та вже нехай колись, як побачимось. Втомившись у дорозі, рано одійшов він спать.
Другого дня, спеціально, щоб побачити Куліша, приїхав до де-Бальменів молодий Василь Тарновський. Характеристика «молодого Василька, козака лейстрового», «благого юноши», прекрасно гармонує з описом Мані де-Бальмен.
Перша половина листа 16 серпня така ж ідилічна й ясна, як і попередні листи з Линовиці. Але розмова за обідом вносить нові нотки, і в листах Кулішевих, що до того часу були віддані пейзажним спогляданням, «вечорам, відчутим тихою душею», читанню Шевченкових віршів і т.і., накреслюється нова тема: «тема страстей». «Но всюду страсти роковые!..»
«16 серпня 1856. Ранок такий, як і вчора, тільки знаючи, що Сергій до 11 години ходитиме по хазяйству, і я зоставсь у своїй кімнаті; тут і кофе пив. Спустившись униз, розмовляв то з одним, то з другим, як ось у двері — шасть молодий Васильок, козак лейстровий! Приїхало, сподіваючись мене застать. Люба дитино! От ходили по саду, побалакали. Тоді Маня і просить у мене переписать невольницький вірш, що списав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13, — дуже гарнії! Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів, тут же серед зали, та й переписав їй в альбом, що подарував лейстровий козак. А вона мені рубила хусточки».
«Малеча [Вас. Тарновський — син] зове її своєю Марусею. От тобі й добре було б, якби й поділивсь із нею своїм достатком, оженившись. Тоді б носила, які схотіла, плахти, кунтуші й кораблики, переміняючи їх хоч щодня. А що як? Через чотири годи їй буде 20, а йому 22 годи. Любо мені, як хто жениться змолоду! А то чи весело буде глядіть на чорнобриву Маню в руках у сивого діда?»
— Гарно пройшов ранок до самого обіду. Мені здалось, що якби привик я до Линовиці, то от тут би нехай у залі поставили стіл із моїми бумагами, — я б і писав серед людського гомону та сміху. Сергій рисував Орисю. Левко збивав його з пуття, бо в самого в голові завірюха. Пані направляла і шептала мені, що поки Левко тут — Сергій нічого з Орисею не врадить. За обідом була велика пря за страсті людськії. Левко стояв на тому, що треба піддаваться страстям, аби без обиди людської; Сергій йому поперечив. І я піддержував Сергія, дарма що поступую на світі ледви не так, як і Левко. Отже, поперечивши, не кривив я душею, бо душа моя завсіди силкується по-божому і по-святому.
— Гарно пройшла година чи дві після обід… О, Боже мій милий! Чому б людям не буть щасливими, коли їм ніщо не псує щастя? Отже, ні: отії страсті, про которі Левко розмовляв за обідом, і тут підривають зелені береги і роблять із них страшенні кручі. Повів він мене наверх і почав розказувать свою історію, од первого завітання в Линовицю аж до цього дня. А пані ще перше його дещо мені розказала. Так і вийшла говірка, та й негарна, — така, що оце б узяв та й летів не знать куди, одвернувши голову. Не буду писать нічого через пошту, а колись розкажу. Побачиш сама тоді що.
— Нема в світі правди, не зискать! Що ж Маня? Маня мені здається ангелом без крил серед калюжі. О, Господи! Пошли цьому ангелові крила!
До цього листа потрібні коментарі. Не все залишається тут ясним, і важко й необережно було б ставити крапки над «і» там, де таке підкреслення може стати за перебільшення й тим обумовити аберацію уяви.
Коли, посилаючись на вищенаведений лист з 16 серпня, можна припустити, що справа йде про роман з дівчиною-кріпачкою де-Бальменів, який зав’язався у Жемчужнікова в Линовиці, то деякі фрази з листів, писаних 17 серпня й З вересня, натякують на якусь нібито фальшиву нещирість у відношеннях де-Бальменів до Куліша. Запевняючи, що він буде робить щире добро для де-Бальменів, говорячи: «Моя добрість!», Куліш обвинувачує де-Бальменів, що ті «кривлять проти нього душею».
Яка реальна цінність цього обвинувачення? Важко відтворити лінію реальної фактичности там, де ми маємо справу з особою, що всіх людей розцінює, посилаючись на свою доброзичливу благість.
***
Ті дані, що були в нашому розпорядженні, не дають підстав сказати, що саме примусило Куліша розчаруватись у де-Бальменах, але тут варто зупинитися на одній рисі, що завсігди помітна була в Кулішеві й дуже різко виявилась в отому протиставленні «морального себе» «неморальним де-Бальменам». Листи 1856 року дають багато матеріалів для визначення цієї моралізаторської риси в Кулішевому характері.
Листи року 1856, що в них Куліш описує своє перебування в серпні й вересні в Україні, збереглися майже всі. У Куліша було багато вільного часу, і він повільно й докладно день за днем, година за годиною описує як зовнішні свої враження, пригоди, зустрічі й розмови, так і внутрішні свої переживання, настрої й почуття.
Листування з дружиною р. 1856 набувало характеру детального записування всіх щоденних подій; листи в своїй докладній повноті й інтимній щирості, з багатьма автохарактеристиками й самовизначеннями обертаються в сторінки зі щоденника. Про свої листи завсігди Куліш казав, що в них подано ввесь його життєпис, але тільки серпневі листи 1856 року, сполучені докупи, мають цінність щоденника з усіма особливостями, щоденникові властивими.
Як відомо, Куліш писав щоденник року 1846. Поруч із цим щоденником треба поставити листи «щоденникового типу» року 1856.
Порівнюючи щоденник року 1846 з цими щоденникового типу листами року 1856, ми повинні визнати, що вони майже не відрізняються між собою. Візьміть будь-яку сторінку, писану в 40-ві роки, і порівняйте її з рядками, датованими 17 серпнем 1856, ви побачите, що, незважаючи на десятилітній термін, моралістична манера Куліша залишилася незмінна. Він той же моралізатор, людина, упевнена в бездоганності своєї моральної вдачі.
Фраза: «Чи вже трудно держаться хоч на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах…» — ця фраза типова як для 50-х, так і для 40-х років. Куліш був завсіди високої думки про користь, яку він приносить ближнім, про чистоту свого серця й про чистоту свою як письменника.
Він ніколи не був ворог розпливчастих фраз і загальних місць, коли в ці фрази був вкладений ідеалістичний зміст. Він любив високі слова, філософічні афоризми й сентенції і з охотою виписував їх у своїх листах, як-от, приміром, у листі до Н. В. Тарновської:
— Доброта и благость души спасает наше сердце от многих мук, и потому поставим их целью жизни, а все прочее пускай будет только их условными формами.
Або ж у листі до дружини 12/1—1857:
— Роблю я добро, шануючи себе самого, бережусь лихого діла… Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тільки благість і милосердіє.
Він не зупинявся, коли говорив про себе: «Душа моя завсігди силкується по-божому і по-святому» (16/VIII—1856); не затримував пера, писавши про «свою жизнь, вечно устремленную к пользе ближних» (25/ХІІ—1856. Плетньову).
— Чого нудить світом, — звертається Куліш до дружини, — знаючи, що добро єсть на світі? Єсть воно і в моєму серці, а серце моє — твоє навіки (11/1—1857).
Він ладен говорити за мораль і за себе публічно, при всіх, з усією голосною одвертістю, з наголосами на особливо чутливих словах і з інтонаційними підкреслюваннями.
Ця моралізаторська манера Кулішева уже в 50-х р. здавалась декому старомодним педантичним провінціалізмом. Для нас вона потребує спеціальних пояснень.
Ми знаємо, що Куліш був літератор, журналіст, людина громадської акції, громадського призначення, що він умів змагатись у житті за певні громадські ідеали і користуватись при тому з усіх засобів, що з них реальні обставини давали можливість скористатись. І хоч він ніколи людиною своєкорисною не був, але й Франціском Ассізьким теж не прагнув бути. Хоч аскетичне чернецтво й не було за провідну мету його життя, але проте всім своїм вчинкам і всій своїй літературній діяльності він завсігди намагався надати прикмет своєрідного «євангелізованого просвітительства». Як ми бачили, навіть у свої звичайні відношення до звичайних людей він намагався внести отеє «моралізаторське просвітительство», ствердити свою християнську гідність.
Важка, непроста людина!
Від його добродійства дхне тверезістю, розміркованістю й навмисністю.
Куліш не любив Лева Толстого, а тим часом у них багато спільного. Їхнє євангелізоване просвітительство, їхній пуританський моралізм — вияв однієї доби, коли в моді було писати про «благородные стремления», «сочувствие всему прекрасному», про «силу любви, которую в душу каждого вложило провидение», або ж про закон, що є в серці кожного, робити добро.
Для обох письменників, так неподібних один до одного, властива та сама холоднувата розсудливість. їхня проповідь добра — робота розуму, тенденція, моралістичний утилітаризм [21].
Куліш вірив у непорушність моралі, в її абсолютне значення. Він вірив у мораль, чутливість і сльози. І ніколи сумніву не мав у моральності своїх вчинків. Вихований на сентименталістах, він не ухилявсь од того, щоб проповідувати мораль, чутливість і сльози скрізь, де траплявся для того щасливий випадок і де згоджувалися його слухати.
Викликати чутливі сльози, — в цій приємності Куліш ніколи не міг собі відмовити.
Людина холоднувата й стримана, Куліш був тієї думки, що зворушеність серця є необхідна й головна риса в людині, що намагається бути культурною: письменником, істориком чи просто людиною громадською.
Куліш і Толстой у своїх сердечних взаєминах із жінками — надзвичайно подібні. Листуючись із Валерією Арсеньєвою (рік 1856—57), Толстой намагається перевиховати її, передати їй свої погляди на родинне й громадське життя. Його листи повні повчальних вказівок, педагогічних порад, моральних нотацій. Він намагається керувати життям дівчини. Він ставиться до неї швидше як учитель до учениці, ніж як закоханий до нареченої.
В одному з листів своїх Лев Толстой пише:
— Я знов викладаю («преподаю»), та що робити, я не розумію без цього взаємин із людиною, яку кохаю. І ви мені тоді викладаєте, і я цьому радію дуже, коли ви праві. В цьому то й є кохання. Не в тому, щоб у «пупунчика» цілувати руки (і вимовити гидко)…
В другому листі з 12 грудня 1856 Толстой до неї ж пише:
— Ви сердитесь, що я тільки й умію читати нотації. Ну, отже бачите, я вам пишу мої думки про те, як жити, про те, як я розумію добро, і таке інше — це все думки і почуття найдорожчі для мене, що я їх пишу ледве не зі сльозами на очах (вірте цьому), а для вас це нотації й нудьга.
Кохати й навчати це було те саме.
Таке ставлення Толстого до Арсеньєвої, таке саме ставлення Куліша до Мані де-Бальмен і до Милорадовичівни, з якою він познайомився тоді ж у серпні р. 1856 в Качанівці. Їхнє кохання — просвітительське. Просвіщати дівчину — мета й виправдання кохання.
4
З Линовиці від де-Бальменів Куліш поїхав у Качанівку до Тарновських. Тут, у Качанівці, він знайшов відповідну аудиторію, що охоче слухала його моралізаторські й сентиментально-ідилічні навчання.