Як Л. Толстой негативно ставився до Жорж-Занда, так не любив Жорж-Занда й Куліш. Хоч качанівське товариство і вважало Жорж-Занда за найкращого письменника, але Куліш мав сміливість протиставити Жорж-Зандові Квітку та його «Марусю».
В Качанівці Куліш — метр. Він проповідує себе, проголошуючи як гасло ім’я Квітки. Квітчина «Маруся» служить йому засобом викликати сльози й зворушити чутливість тих щирих сердець, що, незважаючи на модний жорж-зандизм, ще знаходилися в принадній владі сентиментальних традицій.
«Приїхали в Качанівку, — розповідає Куліш у листі з 20 серпня, — у восьмому часу ввечері. Тут був Юзефович, брат його, сестра хазяйки, сестра хазяїна, їхні дочки та ще сторонніх з десяток, так що всіх з сім’єю душ 30. Це ж іще мала компанія. Був тут і Гагів батько [М. Маркевич, історик і етнограф]. От зараз та давай обніматься та цілуваться тощо. Почали де про що розмовляти. А потім забравсь зі старим Василем у куточок, і розмовляли про своє. Тим часом панночки поодягались у християнську одежу і прийшли нібито просить старого на весілля. Гарні панночки; високі й чорнобриві, тільки деякі недавно з інституту, то поприморювані. А знаємо дурний розум, то й дома живучи, не здолають поправиться. Ну, Бог з ними.
«На другий день, це вже буде 18 августа (а вчора я розговоривсь, то це виходить 19, а куди дівавсь день — не знаю), забавлялись на ґанку балаканням, а потім прочитав я мирянам, которі старші, дві проповіді. Зраділи дуже, почувши здорове слово. От і розохотились іще чого-небудь послухать, та й натрапили на «Марусю» Основ’яненкову.
«Просять мене прочитать, бо рідко хто читав її, а декотрі й не чували, що то за „Маруся“. Ну, добре! Почав я читать і розділив читанку на троє, зупиняючись у таких місцях, де слідує подумать і окинуть одним поглядом усе, що чоловік чув.
«Щирим землякам дуже прийшлась по смаку перва часть; нещирим — так собі, а панночки, позаморювані в інституті, аж не здолали до кінця дослухать — устали й вийшли до другої хати, щоб сказати, що це нісенітниця і що George Sand пише лучче од Основ’яненка.
«Дарма! Сідаємо обідать; після обід їдемо трьома возками гулять по полю (панночки самі правлять конем, крутяться, пустують, як діти); вертаємось додому і ввечері знов за читанку.
«Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя, — і всяке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь, — почали всі в один голос хвалить „Марусю“. Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же, думаю, ще не так вас розбере! Якже почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака: то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…» (20/VII—1856.)
***
Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.
Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, «проблема національного побуту» дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.
У листі з 21/VIII—1856 читаємо:
Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.
Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. «Цивілізація» то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа «своєнародньому», неприродна й їй бракує простоти. «Простота» властива тільки сільському життю. Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильности до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.
Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: «Из записной книжки 1856 г.», надрукованій в «Основі» р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своєрідності як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже, ідея нації як ідея ствердження простого й народного, простонародно-селянського і як негатизація цивілізації, негатизація чужоземних впливів і залежности, отже, ідея самозамкненого буття народу, нації в собі, — ось ідеологічна схема «народности», що її проповідував Куліш і під його безпосереднім впливом Л. Жемчужніков.
Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природности, близькости до народного життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, так і в усьому іншому він шукає простоти.
***
— Мені потрібні колискові пісні, — каже Вертер у Ґете. — Я їх знайшов в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я ними свою схвильовану кров, бо ж нема нічого хиткішого й несталішого, як моє серце.
— Місто — неприємне, але природа поза ним — невимовно чудесна!
— Місцеві простолюдини вже знають мене й люблять.
Ці нотатки правлять для Ґете за інтродукцію, що ними він підготовлює виклад історії кохання Вертерового й Лотти.
Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзгучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично-сентиментальних настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простий люд, село, тікання з міста, народна пісня…
***
Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Галагана до Качанівки, Куліш зазнайомився з двома калюжинськими панночками Милорадовичівнами.
У листі до дружини з 29 серпня р. 1856 Куліш писав:
— У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два. Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Сокиринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познакомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й простії. Старша обіщала положить на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра. Гаг [22] знає їх, розпитай, то побачиш, як буде хвалить.
Калюжинці — невеличке село в 30 верстах від Прилуки в надзвичайно гарній мальовничій місцевості. Калюжинці майже зливаються (дві верстви) із Сокиринцями, родовим маєтком Галаганів, центром українофільського лівобережного панства.
Хто тільки з українських письменників середини XIX століття не бував у Григорія Галагана в Сокиринцях, як і в Тарновських у Качанівці? Колись Шевченко в повісті «Музикант» з великим захопленням згадував про цю частину Прилуччини, а Куліш чи не тут шукав собі, разом з етнографічними матеріалами, і ліричних емоцій для першої збірки «Досвітки»?
І от саме тут, у цьому куті Прилуччини, у безпосередньому сусідстві своїх гарних знайомих і свояків Галаганів, жили дрібні поміщики Милорадовичі. У родині одного з них, Григорія Івановича Милорадовича (1800—68), Куліш звернув увагу на двох дівчат Олександру та Марію. Григорій Іванович Милорадович був типовим дрібномаєтковим поміщиком; він мав тільки 88 «душ» кріпацьких і майже все життя поневірявся армійським офіцером [23].
Олександра Милорадовичівна головою стояла вище від звичайної поміщицької панночки середини XIX ст. Напівукраїнка, напівфранцуженка — мати її була француженка зі Швейцарії: Куліш двічі в своїх листах згадує Швейцарію як «рідну країну» Олександри Григорівни — вона сполучувала в собі властивості українки й вдачу француженки.
Прегарна блискуча красуня, ставна й граціозна Олександра Григорівна замолоду дуже веселу, життєрадісну вдачу мала і визначалася своєю добротою і веселістю. «Божественною красою», «гарною дівчиною», «панною між паннами» і всякими іншими голубливими епітетами визначає Куліш степову вроду калюжинської панночки [24].
Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучу й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності — вона грала на арфі й мала видатний голос, рідкісне своєю красою й силою драматичне сопрано. З великим захопленням виконувала вона численні українські пісні.
Уже літньою жінкою, 55—56-ти років, вона ще співала й співала добре. Марко Лукич Кропивницький розповідав, що українські пісні вона співала знаменито.
5
Отже, в Качанівці у Тарновського 22—23 серпня року 1856 Куліш познайомився з цією Милорадовичівною: таке ще свіже, таке молоде!.. Погостювавши днів зо два в Качанівці, Куліш повернувся до Линовиці, але в де-Бальменів здалось йому нудно, як нудно було і в Сокиринцях, і в Качанівці. Панське порожнє життя йому не подобалось і стомлювало.
— В Линовиці, — казав Куліш, — жить не хочеться, в Сокиринцях тяжко й нудно, а в Качанівці також порожнеча життя й нудьга.
Куліша стомлювала офіційна й натягнена церемонність панського життя, умовність випадкових у своїй етикетній завченості слів і фраз, що в їх одягали пани-господарі своє до нього як до гостя ставлення.
— На мене, — казав він, — і ласкавість, і уваги справляють прикре враження. В усьому я бачу випадковість і умовність і нічому не надаю ціни! — так розуміє Куліш своє відношення до великого панства, в оточенні якого він перебував улітку року 1856.
— Галаган розумна людина, та його вдача надто суха, і я швидко почав нудьгувати в його товаристві. Мати й дружина його добрі люди; але треба багато часу, щоб до них звикнути і не бачити в їх увазі якоїсь офіційности.
— Земляки навели на мене сум! — описує Куліш те, що він виніс із зустрічей з панами. — Прожив я по декілька днів у декількох родинах і впевнився, що в жодній із них немає справжнього щастя (4/ХІІ—1856. Плетньову).
Нудно, важко й порожньо! Нудно у Закревських, нудно в де-Бальменів, нудно в Галаганів, нудно в Тарновських!..
Од формули Котляревського: «Добрі люди полтавці» Куліш, придивившись, переходить до гоголівської гіпохондричної фрази: «Нудно на цьому світі, панове!» Тільки Жемчужніков, що з ним Куліш не розлучався в своїх мандрівках, заспокоював його і простою своєю прихильністю більше від усіх задовольняв Куліша.
— Я все сумую, — писав Куліш у листі з 21 серпня, — усе серце чогось ниє, і не можу заспокоїтись для якоїсь праці.
Наближалась осінь, жовкло листя. У глибині душі зростали сумніви й розчарування. Хололи ранки. Поля стояли порожні й голі. Перепадали дощі. Душа нудьгувала в самотній неулаштованості.
Кулішеві хотілося б піти геть від людей у самоту і, віддавшись цій осінній самоті, у ній заспокоїти свою стомлену стурбованість і невиразні поривання.
Дні минали біляві, хмарні й байдужі. Із спорожнілих ланів віяли вітри, по-осінньому вже холодні й вогкі.
Хотілося тепла й затишку.
— Хотілося б прожити десь у самоті, де ніщо не справляло б на мене негативного враження і де б душа моя озирнулась навколо себе і привела до ладу свої справи.
Цей настрій визначив маршрут дальших мандрівок Куліша.
Куліш відчув, що він для панів-поміщиків, а вони для нього — не «свої люди».
Залежачи матеріально від поміщиків, що субсидіювали його видавничу діяльність, Куліш намагається зберегти свою особисту незалежність. Із спроби налагодити приятельські з панами стосунки не вийшло нічого; на «приживальщика» у «добрих людей» Куліш не був придатний.
Хоч і в 50-ті роки українські книжки могли видаватись тільки в міру поміщицького меценатства, як і за часів Котляревського, але особисті стосунки з «меценатами» у Куліша були не ті, що в Котляревського. Куліш «Оди до князя Куракіна» не писатиме і, використовуючи грошову допомогу від поміщиків, розраховуватиме на інше середовище. Бо ж, кінець кінцем, він мріє про організацію не «поміщицько-панської» літератури, а літератури «народницької»: для народу й через народ! Меценатство поміщиків — тільки засіб для інших цілей і прагнень.
Кулішеві не сиділось у Линовиці, де вдруге Куліш був 27–28 серпня, і хоч він, як умовились були, мусив чекати там Л. Жемчужнікова з фургоном, але, не діждавшись свого приятеля, Куліш рушив звідти в Пирятин, а з Пирятина — на свій хутір Заріг (Баївщину).
— Скучно зробилося мені в Линовиці, дарма що Маня гарна й любезна дівчина. Поспішив я звідти, не дождавшись і Левка з фургоном. У Пирятині ночував і на другий день обідав у Любіцина, отставного штатного смотрителя, воспитателя Тарновських. Гарний дідусь! Дав мені своїх коней; і я приїхав до Бабуски. Бабуска здорова, тілько не бережеться і простуджується.
«Бабушка», сусідка-поміщиця, мати М. Т. Симонова-Номиса, доглядала «по сусідству» за Кулішевим хутором.
Ночуючи й обідаючи в старої Симонихи, Куліш навідувався на свій хутір.
— В Баївщині все на місці! Я з Корнієм переважив пашню і віддав Бабусці за теперішніми цінами. Познайомився зі священиком. Був у церкві. Гарний священик. Він співучень М. Т. Симонова з Переяслівської семінарії, Григорій Верховський. Я подарував йому декілька книжок, інші лишив читати, пожертвував 10 кр. на пасіку, а його дружині віддав дещо з твоїх речей для дітей і на перший ужиток. Попадя дуже пристойна жінка (З/ІХ—1856).
Не збираючись у скорому часі повторити свою невдалу спробу (рік 1854) осісти на хуторі й вести там своє власне господарство, Куліш скористався зі свого приїзду до Зарога, щоб ліквідувати все, що там було від минулих років: продати хліб, скласти книжки, позамикати все й позачиняти, перевести кріпаків з хутора назад до Мотронівки, залишивши в Зарозі тільки одну родину, щоб стерегти садибу.
Хутір його більше не цікавить: він йому більше не потрібний. Він радий, що зміг утекти від «мерзости мелкопоместного хозяйства в глухой степи». Тепер він чекає тільки Левка Жемчужнікова, щоб кинути назавсігди свій хутір і рушити в дальшу мандрівку.
— Сашуню, серденько! Пишу до тебе з Зарога, а пошлю письмо з Черкас. Отже, й знай, що я вже за Дніпром. Левка ще нема. Я вже впоравсь і піджидаю його. Усе зробив доладу. Хліб торішній попродав; прядиво переважив; усе поприбирав і позамикав. У Семена діти ростуть. Аннущина дитина одужала і доганяє Якима. Я одішлю Аннушку в Мотронівку, а Уляну оддам на волю: коли їй любо служить у М. В. [Симонової], то нехай служить; а не любо, то з Богом. М. В. не хвалить її: лукава і крадлива така, що нічого з нею не врадить; та і всіх «кухнян» навчає супротив пані. Тим-то й байдуже їй, чи піде од неї Уляна, чи зостанеться. Багато дерев на темній алеї посохло. Лишилися самі клени. Я наказав посадити знов. Коло будинку липи теж посохли. Волоські горіхи також де. Але маленьких декілька лишилось. Проклятуща [кішка] здужає, але її син зник. Пізнала мене, коли я її покликав і пестилась до мене з курнявканням. Позаростали стежки і доріжки травою зеленою, ой де ходили і говорили, серденько, з тобою… Приїхав Жемчужніков, і ми завтра рано їдемо в його фургоні. Обіймаю тебе любою душею. Твій. Вересня 4 [1856].