Виходить, не лише я, а й навіть Калязін несвідомо допомогли Червоному її влаштувати. Розрахунок командира виявився точним: від спецзагонів вимагали активізації, а тут, виявляється, їхні попередні дії не мають належного ефекту. Враховуючи те, що я чув і бачив, як не відразу, то протягом двох найближчих діб перевдягнуті бійці МГБ мали з’явитися в селі, тож Червоному хоч як не довелося б довго чекати. Замість того, аби ганятися за диверсантами Топоркова, він так легко виманив енкаведистів і чекав на їхню появу саме там, де й розраховував.
До Ямок я не повернувся. Саме настали холоди, УПА згортала активність до весни, всі сили МГБ кидали на пошук криївок по лісах. Там мені робити не було чого. Говорили, що Данило Червоний, псевдо Остап, забрався з Олицького району, а то й взагалі — з Волині. Калязін чи то сам залишив посаду виконувача обов’язків начальника міліції, чи його про це наполегливо попросили — він збирався перебратися далі від України, бо вимальовувалася десь відповідна посада. Намагався прилаштувати і мене, та я не погодився — ось так і повернувся назад, до Чернігова, де з оперативної роботи сам попросився знову в водії, киваючи на поранення.
Нічого більше не чув про Червоного. Про те, що сталося вночі, про останні слова капітана Топоркова не забував ніколи, тому й не люблю оцього кіна про наших розвідників, краще вже «Слідство ведуть ЗнаТоКи», там хоч у народу вороги інші...
Ось, усе, здається. Думаю, ти без мене знаєш, про що можна писати в вашій газеті... А для чого тобі, молодому, все оце, гадки не маю. Раз прийшов — сам мусиш зрозуміти.
Для себе.
Зошит другий
Лев Доброхотов
Україна, Волинь, весна 1948 року
1
То вас цікавить, чи пам’ятаю я такого собі Данила Червоного...
Аякже, дуже добре його пам’ятаю. Навіть не так його самого, як той час. Зрештою, за операцію з ліквідації банди так званих повстанців загону Червоного, чи то Остапа, і за захоплення самого командира я тоді отримав не лише нагороду. До речі, вдумайтеся в прихований смисл: орден Червоної зірки за арешт Червоного, отож... Після того як Червоний пішов по етапу, мене перевели сюди, у Київ. Пішов на підвищення, як кажуть.
Тут я трошки поясню ситуацію, про яку ви, напевне, чули. Ось ви працюєте журналістом, так? Відразу прийшли в газету, як я розумію, після університету. Але вашу ситуацію з кар’єрним зростанням типовою назвати не можна, бо як воно у вашій системі зазвичай буває... Спочатку людина дописує позаштатно, стає робітничо-селянським кореспондентом. Активно співпрацює спочатку з багатотиражкою, де нічого не платять. Потім із районною, наприклад, газетою — це вже сходинкою вище, та й гонорар нараховують. Десятка9 — суттєва надбавка до зарплата, правда ж? Далі, якщо щастить, активного автора оформляють позаштатним кореспондентом, а це вже певний соціальний статус. Ну, приблизно як народний дружинник. Так. Потім позаштатника відправляють кудись учитися, він стає штатним кореспондентом — і це теж підвищення. Але всякий працівник районної газети хоче дорости до обласної. Потім, якщо має амбіції, цілиться на республіканську. І вищий пілотаж — це всесоюзне видання. Спочатку — позаштатним кореспондентом, наприклад, «Комсомольської правди», далі — робота в кореспондентському пункті, а там, диви, солідний власний кореспондент. Ну, і великий кар’єрний стрибок — Москва, у гіршому випадку — Ленінград. Тільки не кажіть, що серед ваших знайомих нема таких успішних людей...
Примітка Клима Рогозного: У Радянському Союзі спецслужби безпосередньо контролювали журналістику. Окремі публікації автор узгоджував зі спеціальними працівниками, котрі сиділи в окремих кабінетах, вважалися працівниками так званого Головліту, неофіційного підрозділу держбезпеки. Адже журналістика належала до важливих ідеологічних професій, тому кафедрами на профільних факультетах завідували люди, котрі мали і вчені ступені, і високі звання в КГБ. Керівні посади в редакціях, особливо у великих газетах обласного та республіканського значення, обіймали люди, котрі мали безпосередній стосунок до спецслужб, не кажучи вже про численних позаштатних «секретных сотрудников» — сексотів. Навіть якщо офіцер КГБ за родом діяльності не мав жодних стосунків до роботи журналістів, практично кожен із них знав організаційну структуру та принципи роботи радянських засобів масової інформації та пропаганди.
Я такий приклад навів, ви, напевне, зрозумієте його і перекладете на будь-яку систему, в тому числі на нашу. Київ — столиця Радянської України, велике місто, певний статус. Згоден, після Луцька, та ще й тридцять років тому, — це значне підвищення. От тільки багато хто з моїх колег розглядав, та й тепер вважає Київ таким собі провінційним містечком, яке лише трохи більше за Луцьк чи той самий Львів, чи там Житомир. За статусом для значної частини моїх колег воно мало чим відрізняється від інших обласних центрів, то й сприймається як трошки більший та зручніший стартовий майданчик, звідки простіше стрибнути далі, наприклад, до Москви. Вас дивують отакі мої слова? Не треба, я у відставці давно, але мою думку колеги без того знають: добросовісно треба працювати всюди, куди б тебе не призначили. Адже і тут, у Києві, і там, на Західній Україні, і в Ленінграді, і в Москві ми робимо одну справу та працюємо для однієї країни. Тобто боремося з її ворогами. Так. Ну, а є колеги, які просто, вибачте на слові, сачкують — вважають, що тут, у, так би мовити, провінції, і старатися не треба, і перспектив не особливо є.
Це я вам так докладно пояснюю, аби зрозуміли: я, коли мене перевели в Київ після успішної операції з ліквідації групи так званого Остапа, він же Червоний, насправді нічого більшого не хотів. Навпаки, ніде, крім Києва, я себе не бачив тоді й не бачу тепер. Можна сказати, я до певної міри навіть вдячний Червоному і взагалі отим так званим повстанцям — це ж завдяки роботі з ними я отримав це підвищення та перебрався, точніше повернувся до Києва. Це ж рідне місто моє.
Наше коріння в Бердичеві, але там у мене родичів нині не залишилося. Моєму татові вдалося зробити блискучу як для царських часів кар’єру на державній службі. Допомогло вдале одруження на доньці впливового київського чиновника, а тато взяв прізвище дружини, тобто я ношу прізвище своєї матері.
Примітка Клима Рогозного: Ймовірно, батько Лева Доброхотова був вихрестом, тобто прийняв християнство, перехрестившись із юдейської віри у православ’я. Шукати відомості про родовід Доброхотова навряд чи треба, але той факт, що він узяв прізвище дружини, підтверджує цей здогад. До того ж впливовий чиновник не схвалив би шлюбу доньки з молодим чоловіком, котрий нічого не вартий, обіймає нікчемну посаду і не має серйозних перспектив. Але, якщо згадати, що в російській імперії існував антисемітизм, подібні перспективи з’являлися, звісно, з багатьма обмовками, лише перед тими євреями, котрі вихрестилися у православ’я. У той час зміна прізвища могла стати для батька Доброхотова черговим кроком до сходження по кар’єрній драбині.
Через своє, так би мовити, непролетарське походження я міг мати серйозні проблеми, коли вже працював у НКВД. З іншого боку, саме походження змусило мене вибрати цей шлях. Коли почалася революція, мені ледве виповнилося вісім років, і я добре пам’ятаю, що мої батьки її не сприйняли, тому діти на вулиці дражнили мене буржуєм і кидалися камінням. Довгенько я ховався від усіх, а якось не витримав і дав здачі. Зав’язалася бійка. Утрутився міліцейський патруль, бо тоді в Києві вже закріпилася радянська влада, і мене потягнули у відділення. Там зі мною дуже довго говорив стомлений чоловік у шкірянці. Він зрозумів ставлення моїх батьків до влади робітників та селян, звелів іти додому, а дуже скоро мене перевели в один із новостворених інтернатів. Я був дуже радий тому: це, я скажу вам, дуже важко, коли твої батьки не хочуть розуміти, що довкола будується абсолютно нова країна, абсолютно нове суспільство і люди теж будуть новими.
В органах я опинився на початку тридцятих років. Саме тоді вливалося нове поповнення і було багато роботи, бо активізувалися вороги партії, не згодні з ленінським вченням та політикою товариша Сталіна, спрямованою на індустріалізацію країни. Саме тоді я, ще молодий чекіст, зіштовхнувся з першими проявами цього українського націоналізму. Але тепер ми про це не згадуватимемо, підіть, як хочете, в газетні архіви тут, у Києві, почитайте, там все написано.
Примітка Клима Рогозного: Очевидно, йдеться про сфабрикований радянською владою і реалізований НКВД процес над так званою Спілкою визволення України та похідні від нього планомірні переслідування діячів української науки та культури, що ввійшли в історію під назвою Розстріляне Відродження.
Отже, я свою роботу в органах державної безпеки почав саме з боротьби з українсько-німецькими буржуазними націоналістами. Потім, звісно, мене перекинули на іншу ділянку. Але успіхи в моїй роботі й там були досить високими, інакше вороги не робили б перед війною спроб скомпрометувати мене перед органами й в очах партії, нагадуючи про оте саме буржуазне походження. Правда, на деякий час із Києва довелося виїхати... Потім війна та призначення в новостворене управління НКВД, що взяло на себе керівництво партизанським рухом та підпільною й диверсійною роботою у ворожому тилу10. Ось так із весни сорок третього року ваш покірний слуга особисто провадив боротьбу з так званою Українською повстанською армією.
Звичайно, керівництво вважало мене спеціалістом. До того ж у службових справах я особисто контактував з Медведєвим11 і, можна сказати, досить добре орієнтувався на Волині. Тому після війни я й опинився на посаді начальника Луцького обласного управління НКВД.
Не знаю, що ви там збираєтесь писати, який матеріал готуєте, але незалежно від цього вважаю за потрібне довести до вас ще деяку загальну інформацію, без якої ви навряд чи зрозумієте, як, чому, що саме допомогло органам державної безпеки ліквідувати бандерівські групи взагалі й групу Червоного зокрема саме в той період, під кінець сорокових. Хоча б тому, що активний збройний опір пішов на спад. Поки йшла війна, зосередитися тільки на ліквідації УПА на щойно звільнених від німців землях радянська влада та НКВД не могли собі дозволити. А от у повоєнний час з’явилася змога кинути на Західну Україну більше сил: окремі спеціальні загони, котрі частково складалися з колишніх партизанів та сповна володіли тактикою ведення бойових дій у лісах.
Паралельно викурювали націоналістичне охвістя із бункерів та криївок: зазвичай УПА згортала діяльність із настанням лютих холодів, щоб пересидіти зимові місяці в спеціально обладнаних укриттях, а ми часу дурно не витрачали і кидали значні сили саме на виявлення та знешкодження цих схованок. Фактично це означало ліквідацію і, так би мовити, особового складу: за якимись своїми неписаними законами бандерівці, заскочені нашими бійцями у криївках, чинили шалений опір, а коли розуміли, що прорватися не вдасться, вчиняли самогубства. Фанатики якісь, чесне слово...
Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ при цьому не згадує, що радянські солдати й офіцери, які здавалися в полон, ставили себе поза радянськими законами військового часу. Згідно з особистим наказом Сталіна, здатися в полон — то зрада батьківщини. А втеча з полону переважно означала для втікача трибунал і або смертний вирок, або величезний термін у таборах ГУЛАГу, що дорівнювало смерті, тільки вже повільній. Радянські воїни знали про це. Тим не менше, воліли таки здатися, аніж застрелитися.
Весною тисяча дев’ятсот сорок восьмого, про яку ми з вами говоримо, ми думали, що суттєво послабили ОУН—УПА. Навіть у нас були оперативні дані, що більшість бандитів подалася за межі країни. Говорили про Польщу, Чехословаччину, Румунію та Угорщину. Але саме тоді раптом активізувалися летючі підрозділи — такі, як той, яким командував і Остап. Пригадую випадок. На початку січня це було, знаєте, на Різдво припадає за старим календарем... Атакували бандерівці взвод внутрішніх військ десь неподалік від Тернополя. Коли ж наспіли війська, вони залягли в кругову оборону, потім виявили слабке місце, пішли на прорив і залишили після себе — щоб ви собі розуміли — сорок двох людей убитими. їх теж потріпали, тільки, як виявилося, значно менше. Чого не забрати у бандерівців — воювати вміли, так...
Ще засіло в пам’яті, як за три місяці, від зими до ранньої весни, вони провели десять акцій по волинських селах: показово страчували зрадників. Для них зрадник — це той, хто співпрацює з владою та виказує нам бандитів та поплічників. Що характерно, страти відбувалися публічно: зганяли все село, зачитували вирок і ніхто й слова не говорив.
Та однаково: чим далі, тим частіше антирадянське підпілля зазнавало поразок. Усе це, молодий чоловіче, лише завдяки зміцненню влади в центрі та на місцях. Скажімо, відразу після перемоги оголошували амністію для засуджених бандерівців і членів їхніх родин. Потім націоналістам запропонували скласти зброю в обмін на ту ж таки амністію, і добровільно здалися сотні людей. Там, де не вдавалося вмовити, працювала наша агентура.
Нарешті, ми всіляко послаблювали матеріальну базу бандерівців. Бо одне діло, коли в тебе нема, чим стріляти, і зовсім інша справа, коли вояка голодний. Завдяки агентурі ми виявляли оунівських допомогачів по селах, судили й депортовували їх, куди слід. Організовування колгоспів так само не сприяло тому, що в потенційних посіпак лишалися запаси харчів, котрі вони могли без суттєвої шкоди для власних родин і їхнього добробуту передавати в ліси. Тому велася потужна агітація проти колгоспів. Тим не менше, наші стратегії з тактикою перемагали.
Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ тут свідомо не говорить, що публічні акції залякування практикувала і радянська влада. До того ж Доброхотов не згадує про так звану Велику блокаду: передбачалося повністю відрізати підрозділи УПА від сіл і хуторів, замкнувши їх у лісах, щоб знищити голодом, холодом, хворобами та безперервними боями. За розрахунками керівництва НКВД—МГБ, було заблоковано, за тодішнім адміністративним поділом, десять областей України. Державні кордони і кордони між областями й навіть районами перекривалися. У селах та на хуторах стояли військові гарнізони. Уводилася сувора контрольно-пропускна система. Якби українське підпілля було таким слабким, як про це говорить Доброхотов, подібні зусилля влада навряд чи докладала б.
Ось як усе складалося: сидіти в бункерах та ховатися по лісах з автоматами бандерівцям ставало все важче. Люди частіше відмовляли їм і не давали харчів: адже обіцянки скинути радянську владу в обмін на хліб і сало ставали все безглуздішими. Та й влада, проти якої оунівці налаштовували народ, відкривала школи, лікарні, давала робочі місця, знижувала ціни на продукти та промислові товари, іноді продукти і теплі речі доводилося забирати силою, з погрозами, а цього, погодьтеся, ніхто не любить. Ну, що ж то за патріоти такі, якщо вони забирають у бідних людей без того мізерні харчі...
У комплексі це послаблювало, як ви розумієте, діяльність УПА. А от Червоний, за оперативними даними, котрі я мав у своєму розпорядженні, зважав на це найменше. Він виявився таким затятим! А ще його чомусь любили в тих краях, згадували пошепки та з захватом. Навіть у нас на допитах затримані за підозрою в різного роду антирадянській діяльності не стримувалися, погрожували: «Нічого, Остап до вас іще добереться! Він вам пустить червоних півнів!» Саме тому його група й він особисто становили для нас і — без перебільшення скажу — для успішного поступу радянської влади досить велику небезпеку.
Можете прямо так і писати: Данило Червоний вважався на Волині особливо небезпечним злочинцем.