А після кількох акцій, котрі провела його група і котрі, на жаль, виявилися успішними, знайти та знешкодити Червоного стало для мене справою честі.
2
Навесні тисяча дев’ятсот сорок восьмого року боївка Остапа, тобто Червоного, напала на автоколону, де був і автомобіль нового начальника Луцького військового гарнізону.
Зазвичай бандерівці не вступали в сутички з регулярними частинами, зосереджувались на підрозділах МВД, і це було зрозуміло: кидати виклик армії — то прискорити свій і без того близький кінець. Але, як підрахував я тоді, Червоний хотів піти ва-банк, саме тому вкрай знахабнів, бо втрачати йому особливо не було чого. До того ж напад на колону — серйозна акція, котра хоч як матиме розголос і наробить шуму. Авжеж. І1 якщо бандерівцям удасться вивернутися живими, їхнє реноме в очах антирадянськи налаштованого населення стрибне вгору. Отже, Червоний ще якийсь час зможе користуватися прихильністю людей і продовжувати діяльність, спираючись на націоналістичне антирадянське підпілля.
Акція в Червоного вийшла вдалою не в останню чергу через ефект несподіванки. Засідку бандерівці влаштували там, де їх ніхто не чекав, бо маршрут автоколони складався ретельно й з урахуванням ось таких неприємних сюрпризів. Головну машину відразу закидали гранатами. Поки бійці приходили до тями та займали оборону, шукаючи ворога спереду, по них ударили з тилу. Щойно наші прийняли бій, як їх атакували з іншого боку, і ті, хто дивом уцілів, потім говорили в свідченнях — сутичка почалася несподівано й завершилася блискавично. Нападники розстрілювали наших впритул, добивали старанно, навіть я б сказав — дбайливо, з усією, так би мовити, відповідальністю та знанням справи. Самого начальника гарнізону повісили пораненого на найближчому дереві, почепили на шию табличку, вона досі час від часу перед очима в мене стоїть — «Смерть окупантам!». Ну, табличка табличкою, але все це наводило на думку про розгалужену бандерівську агентуру, яка закріпилася не лише по селах, а й по містах, окопалася в державних установах, навіть проникла в нашу систему — інакше як би Червоний дізнався нехай не максимально, та все ж таки засекречену інформацію про маршрут слідування автоколони...
Не лише я такий розумник. Керівництво з Києва тоді, пам’ятаю, всипало мені по перше число. їм, відповідно, попало з Москви, адже начальників військових округів призначають там. Зізнаюся, тієї весни наді мною завис, як то кажуть, дамоклів меч: або я негайно активізую роботу зі знешкодження Данила Червоного та його озброєної групи, або мене, попри всю мою компетентність та обізнаність у регіональній специфіці, зашлють начальником якого-небудь табору в Сибір.
Кажу вам це тепер так спокійно, бо державної таємниці не розкриваю: кримінальні елементи разом з антирадянниками, згідно з радянськими законами, дотепер відбувають терміни покарання в місцях, так би мовити, не дуже віддалених. Охорону цих виправних установи теж треба комусь організовувати, але якщо траплялися служиві люди, котрі вміли це робити, то були й такі, кого на відповідні посади призначали спеціальними наказами. Звісно, я змушений буду підкоритися. Ось тільки восени того року готувався святкувати сорок років від дня народження та двадцять років служби в органах ВЧК—НКВД—МГБ. Дуже не хотілося робити це в умовах Далекої Півночі та вічної мерзлоти. Авжеж, партії видніше, куди мене посилати, ось тільки назад, до нормальної роботи, повернутися, як показувала практика, досить непросто.
Єдиний вихід із ситуації, що склалася, — якомога швидше взяти Червоного. І тут мені на руку грала не лише описана вище загальна ситуація, котра ускладнювала бандерівський рух, а сама можливість провести успішну операцію, яку ця ситуація створювала. Бо все склалося так, що я зміг організувати й успішно провести єдину оперативну комбінацію, можливу за тих умов. А мова, молодий чоловіче, не про якісь там складні розрахунки чи битву інтелектів, як у шпигунських романах чи фільмах.
Якби мені довелося ганяти Червоного по лісах, маючи в розпорядженні великий військовий підрозділ, готовий зізнатися — гони затяглися б надовго. Шанси вполювати летючу бандерівську боївку залишалися мізерними: поки що за Остапа велика частина місцевого населення, а ще він мав протоптані стежки для відходу за кордон — у разі чого. Єдиний варіант військового вирішення проблеми — бомбити ліси з повітря протягом кількох діб. І не треба так усміхатися. Але ж винищити цю заразу з повітря, шаровим бомбардуванням, мені б ніхто не дозволив. Надто жирно для припинення діяльності одного бандерівського командира та його загону.
Ні, все насправді вдалося провернути набагато простіше. Варто було лише «шерше ля фам», як кажуть французи. Тобто знайти жінку. У прямому розумінні — коханку Данила Червоного.
Саме через таку ось банальну любовну історію нам і вдалося добратися до невловимого командира.
А чого ви дивуєтесь? Тут нічого дивного нема. Чекали, що розповім про військову операцію, засідки, переслідування, сутички? Справді, читачів саме таке цікавить. У кіно нашому теж полюбляють такі видовища. А й справді, кому цікаво дивитися майже дві години на головного героя, котрий сидить за столом, навіть не креслить отих схем, як Штірліц. Бачили, напевне, цей фільм. То от. Нікому не цікаве таке видовище. Треба так, як у іноземних картинах — бачив я кілька на закритих показах. Нам влаштовують покази, спеціально. Радянські люди такої пропагандистської кривавої гидоти дивитися не повинні, але це продукт ідеологічних диверсій нашого потенційного ворога. Отже, наша служба, що займається охороною державної безпеки, має вивчати таку, як кажуть, зброю. По-перше, правильно кажуть, що ворога слід знати в обличчя. По-друге, якщо в них це успішно працює проти нас, то ми візьмемо певні прийоми боротьби на озброєння, дамо рекомендації та застосуємо в нас проти них.
Ну, це я вас трошки плутаю, бо не про те хотів сказати: американські чи там французькі фільми про всяких там шпигунів без погонь, бійок та стрілянини не обходяться. Тоді як у реальній роботі, хоч у нашій, хоч у їхній, застосування зброї — крайній випадок. Ви, напевне, про це чули. Якщо говорити про історію з Червоним, то повірте мені — війни, бойових дій, збройних конфліктів після війни вистачало не тільки на Волині та загалом на Західній Україні. А стріляли в нас не тільки бандерівці чи оті, чули напевне, «лісові брати» — націоналісти з Прибалтики. Звичайні бандити теж озброєні до зубів. Хоча в сорок восьмому більше половину бандгруп повоєнного розливу половили на відправили назад за колючий дріт... те ж іще проблема...
То от, вогнепальної зброї на руках гуляло, дай Боже. Але якщо звичайних бандитів відповідні міліцейські підрозділи могли придушити самі, без спеціального втручання військ МГБ, то з такими, як Данило Червоний, було складніше. На відміну від кримінальних злочинців, бандерівці мали бойовий досвід і не просто ведення війни, а передусім ведення партизанської війни. Через те звичайна військова операція проти них не завжди виявлялася ефективною.
Примітка Клима Рогозного: Відставний офіцер КГБ знову лукавить і не називає речей своїми іменами. Операції, які він делікатно та обтічно називає військовими, насправді були каральними. Після російсько-чеченської війни подібні операції називають «зачистками». Військові підрозділи НКВД влаштовували облави по селах за мінімальною інформацією про те, що хтось із місцевих підтримує зв’язок із УПА. Людей брали в заручники, часом за ґратами опинялася третина населення, включно з жінками та дітьми. Облави проводили і в лісах, і не завжди заради реалізації реальної оперативної інформації. Боротьба з бандерівцями місцями мала показовий, точніше — показушний характер, щоб МГБ та МВД на місцях могли підтвердити власну дієздатність.
Але там, де не завжди можна кинути силу на силу, завжди є інші, причому набагато простіші методи. Один із них — чекати, поки злочинна група самознищиться через внутрішні суперечності. До речі, в ОУН подібні суперечності вже виникали, це було видно з аналітичних довідок, складених на основі агентурних звітів і доведених до відома керівників усіх підрозділів МВД й МГБ. Хоча саме Червоний залежав від подібних суперечностей найменше. Ми мали перевірену інформацію: він сам і його мобільна група на той момент нікому з керівництва ОУН не підлягали, самі визначали для себе стратегічні завдання, напрямки ударів, коротше — боролися з радянською владою автономно, як кажуть, на свій страх та ризик. Без централізованого забезпечення фінансами, харчем, зброєю.
Ось це я називаю фанатизмом.
Пояснити не можу та й вам шукати пояснення не раджу — мозок собі спалите. Цьому справді нема пояснення з точки зору здорового глузду. І враховуючи обставини, про які я говорив вам трошки раніше, Червоного та його групу можна було й не ловити. Достатньо посилювати агітаційну роботу у містах, а особливо у селах, вести відповідну роз’яснювальну роботу.
Досвід показував: бандерівські загони по своїх криївках в певний момент потребували елементарного харчового забезпечення. Тому частіше траплялися випадки, коли окремі групи виходили, складали зброю й отримували за це офіційно оголошене пом’якшення в судах. Пізніше дехто навіть мав нагоду вийти по амністії, звісно ж, без права повернення додому. У Сибіру робочих рук завжди бракує.
Проте видавалося, що Остап, тобто Данило Червоний, триматиметься до останнього. Через те, що його група цілком поділяла настрій свого командира, їхні дії були такими зухвалими. Отже, чекати, поки Червоному набридне воювати і він виведе своїх людей здаватися або піде за кордон, — то марна справа. Тим більше, що саме він мав найбільше прихильників серед місцевих — авжеж, він активний, не здається, ще й огризається на владу. А незадоволені владою були і тоді, і тепер таких не бракує. І ви, як журналіст, повинні це розуміти.
Тому залишалося далі розробляти агентурну мережу, регулярно закидати широку сітку та, набравшись терпіння, чекати, поки щось зловиться. Адже брати Червоного і таких, як він, можна тільки на особистому. Виявляючи його близькі контакти та розробляючи їх.
Тепер трошки відійдімо від теми. Дарма ви дивуєтеся: на особистому, зокрема на жінках, переважно коханках, зрізалися та палилися десятки, якщо не сотні таких от героїв. Бачите, скільки он там у мене книжок стоїть? Бути грамотним для того, аби працювати в системі охорони державної безпеки, дуже важливо.
Не сприйміть за вихваляння, але деякими фактами з історії я оперувати можу.
Згадайте хоча б таку французьку дворянку Шарлотту Корде. Це ж вона, а не політичні опоненти, заколола ножем у ванні лідера революціонерів — якобинця12 Марата. Прийшла під приводом, що принесла йому список змовників, а потім зарізала. Чим суттєво послабила якобінців. Яка ж партія без лідера... Гаразд, не подобається цей приклад, дуже прошу інший, близький українцям. Народний герой Олекса Довбуш як загинув, знаєте? Ішов до коханки в одне село, Космач, здається, називається. А її чоловік Довбуша застрелив на порозі своєї хати. І це, якщо ви хоча б трошки знаєте історію, після того як Довбуша та його побратимів-опришків безуспішно ловила невеличка армія. Скільки ще таких випадків знає історія... Ще більше — будь-який судовий архів.
Якщо вам цікаво, при нагоді скажіть, поклопочуся, подзвоню комусь, аби вам дали можливість почитати ці томи. Бандити палилися на коханках — тут Америки я вам не відкрию. Про Америку, до речі: чули про такого їхнього легендарного гангстера — Джона Ділінджера? Ну, про Аль Капоне напевне чули, той був такий самий. За цим Діліджером, значить, понад сорок років тому ганялася поліція кількох штатів, він тікав із тюрми кілька разів, а здала його — хто? Правильно, любаска! Аби зрозуміліший приклад навести — фільм ось недавно по телевізору показували, багатосерійний, про розбійника Дату Туташхіа13, бачили? Там, між іншим, дуже докладно та правильно, як вважаю, показали роботу царської жандармерії. Ви книжечку почитайте, я після фільму сам зацікавився, мені роздобули. Я навіть рекомендував би колегам читати її уважно, з олівчиком — в кіно багато чого пропустили про організацію роботи царської охранки, а там, нехай вони були, як кажуть, сатрапами, поза тим багато чого робили мудрого й грамотного. Слід би взяти на озброєння...
Ага, то і царські спецслужби ловили цього розбійника, Туташхіа. Уполювати не могли і тоді розробили безпрограшну оперативну комбінацію: вичислили коханку, від якої в розбійника був син-підліток, попрацювали з хлопцем, налаштували проти батька, потім підсунули пістолет — і все, далі залишалося тільки чекати. Бачте, жандарми в тій вигаданій історії навіть самі не стріляли, за них це зробив відповідним чином налаштований, вважайте, пацан. Використали вони його, як то кажуть, у темну, зате ефективно.
Так. Здається, я вам уже всю прелюдію до своєї історії не лише пояснив, а навіть розжував. Правда, таке прохання: як писатиме — майте цю інформацію на увазі. Вона не секретна, не закрита... Просто це ми з вами ось так, між собою, можна сказати — по-товариські, за чайком говоримо. Широкому загалу це не цікаво, а вам лише інформація. Аби ви остаточно зрозуміли: саме так, на особистому, навіть такі, з дозволу сказати, воїни, як Данило Червоний, досить легко ловляться.
Годі. Краще перейдімо до конкретики, ви ж заради цього прийшли. Час у мене є, це єдине, що в пенсіонера залишилося. Тим більше, що сама історія довгенько тривала, та, якщо її ось так переповідати, вийде коротенькою.
3
Почалося все, як у таких великих операціях буває, з малесенької, незначної справи, котра навіть у нашому відомстві не проходила.
Написав якийсь житель Луцька до редакції газети «Вільний шлях» скаргу. Мовляв, приїхав до нього фронтовий друг, пішли вони в їдальню перекусити з дороги, а там бруд, свинство й хамство. Буфетниця розливає вино стаканом, який навіть не споліскує. Це в неї мірка така — на око. Явно ж недоливає на виході, краде, скурвина дочка: так і написано, я не полінувався, сам ту скаргу прочитав разом з іншими документами. Посуд теж погано миють. Коли робиш зауваження — грубіянять. Хіба заради такого ставлення до себе люди на фронтах били фашистів?
Навіть не у скарзі справа була. Фронтовики не полінувалися, зібрали з десяток підписів, а це вже не індивідуальна справа, а колективна петиція. Хоч не хоч, треба реагувати. Посилають у їдальню кореспондента, той пише замітку: скарга громадян перевірена, порушення мають місце; до всього речі працівників складені біля продуктів харчування, що є грубим порушенням санітарних норм, а поряд із посудом, де готується їжа для людей, варять свиням.
Після такого сигналу наступним етапом має бути реакція відповідних органів. У нашій країні подібні речі чітко продумані та добре працюють, за що наша система мені й подобається: ніхто не втече від відповідальності, саме з таких ниточок змотується великий клубок. Варто було копнути глибше по тій їдальні — і все, спливають на поверхню факти порушень, зловживань, розкрадань. Ви зрозумійте, що навіть тепер, коли війни, слава Богу, нема скільки років, у країні стабільність, мають місце факти розкрадання в системі громадського харчування. Скільки продуктів списується через звичайні їдальні, якщо завідувач — добренний жучок, ви, навіть працюючи в пресі, не можете собі уявити. Ну, а в повоєнний час, коли більшість продуктів за картками, талонами, — це ж яка спокуса для різного роду спритників зав’язати прямі й тісні контакти з чорним ринком!
До слова: аби персонал їдальні поводився пристойно, ставився до людей приязно і тримав би заклад у чистоті, за зябра того завідувача, Сидора Волощука, взяли б не так скоро, тут мушу визнати. Але викритий та затриманий Волощук перелякався до смерті, відкараскувався в кабінеті слідчого прокуратури лише години зо дві, для годиться, у стилі: «Нічого не робив, нічого не знаю, не винуватий!» Потім, коли йому докладно та наочно пояснили, що за подібні «художества» світить за кримінальним кодексом, Волощук раптом перепитав: що йому, мовляв, буде, якщо він допоможе органам знайти і знешкодити особливо небезпечного злочинця? Відразу не сказав, про кого мова. Торгувався, зараза, ціну собі набивав.