А він вів далі, не даючи мені навіть переварити почуте:
—Про конституцію забудьмо, без толку однаково. Є більш цікаві нам тут речі.
—Наприклад?
—Поговори зі своїм жидом, — Данило кивнув у бік доцента Шліхта. — Ти ж із ним наче дружиш?
—Ніби... Розумний чоловік...
—Тут інших не тримають. Жиди — взагалі не дурна нація, он як світ дибки поставили в сімнадцятому році. — Він натякав на те, що керівники пролетарської революції були переважно євреями, і чомусь саме цими розмовами Червоний проїв мені в лікарні всю печінку. — Я тут поговорив із ним. Цікаві речі говорить.
—Тобто?
—Існують, виявляється, якісь табірні положення. Він, звичайно, їх не читав. Але я Шліхту твоєму вірю...
—Не мій він взагалі-то... Просто теж із Ленінграда...
Червоний відмахнувся — він уже чимось захопився.
—Згідно з цими положеннями, Гуров, в’язень виправного табору має право на цілодобовий вихідний раз на десять днів, — тут Данило багатозначно підніс палець догори. — Чув щось про таке?
Я знизав плечима, тоді мотнув головою.
—О! — Червоний тепер націлив палець на мене. — Але, як каже жид, існує конфлікт між цим положенням і виробничим планом. Табір має план, у нашому випадку — це видобуток вугілля. Якщо в’язні за законом матимуть навіть один вихідний на місяць, виконання цього плану постане під загрозою. За що по шапці дістане керівництво табору. — Побачивши, що я уважно слухаю і все це для мене — справді новина, бандерівець не стримав звичної вже для мене переможної усмішки. — Це все розказав мені Шліхт. Вони такі люди — звідкись знають усе. Не лише про такі речі, як вихідний.
—Шліхт — нормувальник...
—Правильно. Він і пояснив: теоретично, це він так сказав, в’язні можуть мати вихідний, якщо увесь табір — увесь, Гуров, — перекриє, це знову Шліхт сказав, якусь там верхню планку квартального виробітку.
—Тобто, — уточнив я, — для того, щоб мати право на добу відпочинку, вся зона повинна виконати план раніше встановленого терміну?
—А бажано ще й перевиконати, — кивнув Червоний. — Ось тільки норми ці постійно збільшуються. Та й про план ми знаємо лише кілька основних речей. — Він загнув указівний палець. — План треба виконувати. — Загнув середній палець. — План треба перевиконувати. — Загнув великий палець, поклавши його між вказівним та середнім, — вийшла дуля. — План ми не виконали.
Оскільки, як пояснив мені твій Шліхт, з Москви регулярно спускають різні норми, тут, у таборі, в них плутаються. Результат: нас просто ганяють на роботи. Якщо ми здохнемо, нас одразу ж замінять іншими. Не існує плану, який можна виконати чи навіть перевиконати, заробивши собі на вихідний. Ти зрозумів, Гуров, у чому пастка?
Я знову знизав плечима.
—У нас буде вихідний не тоді, коли це належить, а тоді, коли цього захоче начальство, — терпляче, мов маленькій нерозумній дитині, пояснив мені Червоний. — Це порушення конституції, Вікторе.
—Пиши в Кремль, — вирвалося в мене.
Червоний схилив голову набік. Потім постукав скривленим пальцем себе по центру лоба. Нарешті покрутив цим самим пальцем біля скроні. Підвівся і перед тим, як іти, кинув ніби між іншим фразу, глибинну суть якої я зрозумів за кілька тижнів:
—У Кремлі не читають, друже Гуров. Інакші є способи.
9
Кілька наступних днів у житті особового табору номер шість нічого не відбувалося. Я навіть встиг забути про розмову з Червоним: мало хто вихідного собі хоче. Звичайні собі зеківські мрії, нашому братові тільки мріяти й залишається — навіть снів багато хто давно не бачив...
Та раптом, коли шахтарська бригада повернулася черговий раз із копальні, до мене поспішив незвично збуджений Шліхт. Для чогось сторожко озираючись, колишній доцент заговорив, точніше зашепотів, ніби збираючись втягнути мене в якусь таємну змову чи навпаки — повідомити про неї:
—Вітюшо, я не розумію цих людей. Тобто зовсім їх не розумію?
—Ви про кого, Ісаковичу?
—Ці, з України... Націоналісти. — Через те, що бандерівці запросто, без очевидної злоби, швидше за звичкою, називали його «жидом», Шліхт ставився до них насторожено: — Вітюшо, вони стахановці! Не розумію, для чого їм це треба, але вони справді стахановці!
—І тепер не дійшло...
—Що тут не зрозуміло, Вітюшо! — Тепер у голосі колишнього доцента вчулися нотки роздратування, наче він висловлювався чітко, а його однаково не хотіли розуміти: — Уже кілька днів їхня бригада посилено працює! Або їх хтось підгодовує тут, Вітюшо, або я не знаю... Ці люди двожильні, семижильні, та головне — для чого вони це роблять?
—Ісаковичу, — зітхнув я. — Почніть від самого початку. Що сталося?
—Нічого особливого! Крім того, що група з нашого бараку раптом почала активно працювати! Ви ширше на це дивіться, Вітюшо, ширше! їм тепер не встигають подавати порожні вагонетки в шахту, ви уявляєте, на секундочку, що це означає?
Я таки уявляв.
Бригаду зеків із кайлами заганяли вглиб темної шахти, де вони, дихаючи вугільним пилом, з ранку до вечора відбивали породу, якою завантажувалися вагонетки — теж вручну, зеки орудували важкими совковими лопатами. Повні вагонетки штовхали до рейок старої колії: коли в цих краях почали добувати вугілля, ствол шахти значно поглибився, ось тільки прокладати вглиб рейки ніхто не збирався. Тому спочатку група доходяг штовхала порожню вагонетку по колії ззовні, потім вручну, навалившись гуртом, спускали на землю, далі доставляли до кінця забою. Там її завантажували відбитою породою і вже повну перли назад, так само вручну заводили по настелених дошках на рейки і штовхали нагору, де розвантажували, аби цю насипану купу далі перекидати до інших, більших вагонеток. Ці доставлялися за межі зони, до залізничної станції в Воркуті, де вугілля вантажилося в вагони, котрі паровоз тягнув залізницею ще далі, ближче до Великої землі.
Униз, до шахти, вело дві колії. Коли порожню вагонетку спускали, повну вже штовхали догори. Сам попервах я вкусив такої праці, тож відразу пригадав біль у всьому тілі та цілковиту апатію, котра дуже швидко охоплювала разом з отупінням від монотонної каторжної праці. І раптом оце здивування Шліхта. Виявляється, бандерівці дружно взялися до роботи, наче від її кінцевого результату залежали їхні життя. Знати б ще, де він та який — цей кінцевий результат...
Я по-новому подивився на українців. Вони, так само як і решта зеків, поверталися стомленими. Та в цій втомі проглядалося щось таке, чого я, навіть фіксуючи для себе, не міг до діла зрозуміти. Дивна зосередженість на невідомій поки що, не зрозумілій мені та іншим меті. Червоний та інші втомлювалися від праці, котра якщо не давала задоволення, то принаймні — мала смисл. Але який смисл бачили вороги радянської влади в безпросвітній праці на неї, ані Шліхт, ані — після його слів — я, зрозуміти поки не могли. Ударної праці тут, у таборі, ніхто не побачить. Навіть помітивши, не нагородять, навіть не відзначать перед строєм. Єдине, на що можна було сподіватися — так званий посилений пайок: зайві сто грамів гливкого хліба та мерзла бруква. Трошки знаючи Червоного, міг точно сказати: навряд чи він рватиме пупа заради можливості дістати доважок до скудної пайки.
Підозри, звісно, були. Правда, я ще до кінця не розумів, як ці трудові подвиги бандерівців у шахті пов’язані з розмовами про вихідний день. Та досить скоро все стало на свої місця — того самого морозяного ранку під кінець листопада, коли Червоний під час розводу на роботи висунув свої вимоги.
До нього ніхто з в’язнів ні на що подібне не наважувався. І сталося це якось так буденно: Данило відразу після переклику голосно гукнув бригадира. їхню бригаду водив на роботу розкуркулений, один раз засуджений, а перед самою війною відразу заарештований та засуджений повторно п’ятдесятирічний Григорій Лемешев, до якого в таборі приклеїлося прізвисько Гриша Кубань.
—Бригадире!
—Що таке? — смикнувся від несподіваного вигуку Кубань. — Це хто там?
—Засуджений Червоний Данило Назарович!
—Чого треба? — Бригадир глипнув на лейтенанта Засухіна в кожушку з червоними погонами, що стовбичив поруч, ніби чекав вказівки.
Той умить стрепенувся, машинально поклав руку на кобуру. Але Червоний говорив так голосно, як міг, намагаючись привернути до себе увагу тих, хто був найближче, і йому це вдалося. Наглядачі до з’ясування раптово виниклих обставин — «ти диви, в якогось падла голос прорізався!» — про всяк випадок зупинили рух своїх колон, теж поклавши руки на зброю. Хоча нічого не свідчило про близьку загрозу з боку в’язнів.
—Я хочу дещо сказати, — промовив Червоний.
—Я так само! — гаркнув лейтенант. — Відбувається порушення дисципліни! І якщо ти, бандерівська морда, зараз не закриєш хайло, підеш у БУР! Полетиш навіть!
—Відбувається порушення радянських законів. — Голос Червоного далі звучав рівно, навіть, як мені здалося, бринів на морозі. — За це, офіцере, теж не похвалять.
—Якого чорта ти там мелеш!
—Вчора наша бригада перевиконала місячну норму з добування вугілля, — сказав Червоний. — Тим самим ми, крім усього, перевиконали навіть квартальний план. Хай бригадир підтвердить. Учора на вечірньому розводі він про це говорив.
Тепер лейтенант Засухін повернувся до Кубані. А той, враз опанувавши себе, підтвердив тоном міцного господаря, котрий оцінює працю своїх робітників:
—Таке було, громадянине начальник. Відомості я ще вчора подав у контору. Усе правильно. Хохли працюють по-стахановськи, громадянине начальник.
—І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця — не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед радянською владою злочинів! Отже, шлях до виправлення! — відповів лейтенант, далі тримаючи руку на кобурі. — Що ще?
—Є відповідні положення в законі, громадянине начальник, — спокійно пояснив Червоний. — Якщо бригада працює з перевиконанням плану, вона отримує вихідний день як заохочення. А якщо ці норми виконують усі бригади, вихідний має увесь табір.
—Ти, виходить, розумний...
—Ні, громадянине начальник. Розумна та справедлива радянська влада. А ми, як ви точно помітили, усвідомлюємо свої помилки. Та потроху виправляємося.
Ще я знаю — табір справді йде з перевиконанням плану. Це можна перевірити.
Засухін якось зовсім по-дитячому мотнув головою.
—Чому я тебе слухаю досі, Червоний?
—Тому що ви мудра людина, начальнику. А я говорю правильні та розумні речі, — вів своє Данило. — Якщо ви своєю владою тут і тепер не оголосите сьогоднішній день вихідним, наша бригада не вийде на роботу.
—Бунт? — Не знаю, чи тільки я почув тоді в голосі лейтенанта радісні нотки — він уже смакував жорстоке придушення та покарання непокірних.
—Не бунт. Ми перевиконуємо план. Є закони, котрі дають нам за це право на вихідний. Ми повинні відпочивати, аби наша праця була продуктивнішою...
—Ти, Червоний, і такі, як ти, — не дав йому договорити Засухін, — повинні тут здохнути! Бо на ваше місце вже везуть нових ворогів! Знаєш, як говорять: святе місце пустим не буває! Я повторюю питання: ти відмовляєшся від роботи?
—Я вимагаю дотримання радянських законів. — На відміну від лейтенанта, Червоний не підвищував голосу, дивним чином він і без такого напруження розносився далеко.
А суть його, здається, доходила тепер до кожного зека на плацу.
—За радянськими законами ти, падло, сидиш тут! І сидітимеш!
—Але навіть ви, начальнику, не захочете піти проти вашої конституції, — відрубав Данило: і от чесне слово — ця незвична для табору суперечка вибивала в Засухіна ґрунт з-під ніг.
Далі Червоний повівся так, що напевне не лише я подумки попрощався з ним — адже нічого не заважало не тільки лейтенантові, а й будь-якому конвойному розстріляти Данила отут, на місці. Потім якось відпишуться заднім числом, таке вже бувало — згадайте хоча б трюмлення майора Абрамова. Не знаю, як він потім оформив для керівництва купу розстріляних людей, але якось же оформив!
Тому ви мене зрозумієте: коли Червоний, не виходячи зі строю, повільно опустився на мерзлу землю, я чекав пострілу. Та за мить його приклад наслідували інші бандерівці: півтора десятка змучених, худих, брудних зеків теж вмостилися на землі, за ними — одноокий Томас та інші «лісові брати».
10
Такого видовища табірне відділення номер чотири за чотири роки, що я тут сидів, точно не бачило.
Масові бійки були, але щоб ось так, на плацу, заявляли про відмову від роботи — для начальства це, напевне, занадто. Але саме тому, думаю, лейтенант Засухін спочатку розгубився. А конвойні без наказу офіцера нічого не робили, адже жодної спроби напасти на вартових і тікати не відбувалося, тому пускати в дію зброю солдати не мали права: вони лише скинули автомати з плечей, взяли напереваги, наставили стволи на бунтівну шеренгу.
—Ви-хід-ний! — промовив Червоний і повторив уже голосніше: — ВИ-ХІД-НИЙ!
Його заклик підхопили інші — навіть прибалта, котрі говорили російською ще гірше, ніж бандерівці, дружно скандували з усіма:
—ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ!
Ступивши два кроки назад, лейтенант Засухін таки потяг пістолет із кобури. Та враз на його очах, очах конвою, решти вишикованих зеків спочатку один за одним, а потім групами, наче виконуючи команду, доходяги з «політичного» бараку теж опустилися на плац. Хто присідав навпочіпки, хтось просто сідав на холодну землю, хтось при цьому схрещував ноги по-татарськи. На коліна ніхто не став — це я відзначив боковим зором. Нічого не встиг подумати, чесно вам кажу: не зміг прийняти жодного рішення. Коліна самі вирішили за мене — підігнулися: і ось я теж сиджу, хрипко вигукуючи разом з усіма:
—Ви-хід-ний! Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!
На мерзлому плацу сиділа вся «п’ятдесят восьма». Та на цьому все не скінчилося — чи то перейнявшись загальним настроєм, чи то поділяючи вимоги українців, чи то, швидше за все, відчувши запах та смак бузи, — зі свого місця зично гаркнув Коля Тайга:
—Правильно, братва! Діло, хохли! Зливай воду, начальник! Даєш вихідний!
—ДАЄШ ВИХІДНИЙ! — підхопили свого ватажка блатні. І ось уже вони опустилися на плац за прикладом «політичних», зухвало скандуючи та ляскаючи про цьому в долоні.
Заплескали і з нашого боку: тепер у відмовниках була чи не третина зони. За ними, побачивши щирий шок офіцера і конвою, спочатку невпевнено, поволі, але за кілька хвилин уже активніше й дружніше, на плац осідали мужики з побутовими статтями: а їх більшість у будь-якому таборі. За десять-п’ятнадцять хвилин переважна більшість зеків сколихувала морозяне повітря закликами:
—Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!
За винятком «зсунених», котрі не поспішали визначатися, та «опущених» — табірних педерастів, котрі взагалі трималися окремо, законного вихідного вимагала вся зона.
Напевне, якесь покарання на нас чекало. От тільки вперше за весь час мого ув’язнення про наслідки, навіть найнеприємніше, думати не хотілося. Здається, того ранку такий самий настрій охопив усю зону. Тепер уже не Червоний та бандерівці подали всім приклад: кожен в’язень наслідував того, хто сидів поруч, вигукуючи: «Вихідний, вихідний, вихідний!» та плескаючи долонею об долоню.
Коли до загального протесту приєдналися-таки табірні ізгої, а за ними, зціпивши зуби, підкорилися настроям більшості лояльні до влади суки, лейтенант Засухін не витримав — пальнув угору. Це не подіяло: ніхто не замовк, не сіпнувся, щоб стати на ноги. Засухін вистрілив удруге, потім необхідність у цьому відпала, бо до плацу вже поспішали табірні опери на чолі з Бородіним, хтось із них навіть спробував підняти кількох доходяг, та «кум» жестом заборонив підлеглим когось чіпати — стояв, розставивши ноги та заклавши руки за спину, і слухав монотонне скандування зони. Він мусив дочекатися Абрамова.