І майор не забарився — прибіг на плац у розчахнутому кожушку, без портупеї, лише з пістолетом у руці. Але й він не поспішав вживати будь-яких заходів: навіть якщо тепер заводіїв відтягти у штрафний ізолятор, решта так не розійдуться — силу та зброю так чи інакше доведеться застосувати проти всього контингенту. Такого вже не приховаєш, Абрамову хоч як уже не викрутитися, і Червоний, напевне, брав це до уваги, коли планував свою акцію непокори. До того ж він удало обрав момент: люди справді дуже давно не мали нічого навіть близько схожого на вихідний — законний, як не крути. Ось і прорвало — мусив знайтися хтось, здатний набратися сміливості й підштовхнути до відчайдушного опору стомлену решту.
Поява начальника табору не вплинула на зеків — заклики не стихли, навпаки — побачивши його, хтось із блатних вигукнув задерикувато:
—Банкуй,начальнику!
Кивнувши чи то у відповідь, чи то просто так, майор Абрамов неквапом запхав пістолет до кишені кожушка. Далі, так само не поспішаючи, застебнув кожушок на всі ґудзики, обсмикнув його, поправив шапку на голові, тоді набрав повітря в груди, виголосив на розтяг:
—Нумо... мо-о-овчать!
Навіть якщо хтось один замовк, це не було помітно. Зеки сиділи на землі та вимагали вихідного.
—МОВЧАТЬ! — повторив Абрамов уже голосніше, на всю силу легенів.
Знову ніхто не послухався — кожен дивився на сусіда і не хотів виявитися боягузом. Я чекав, коли майор втретє повторить наказ, проте начальник табору, трошки помовчавши, мовив якось дуже миролюбно, по-простецькому:
—Та хоре вже, кажу. Базарить давайте чи що...
Дивно — тепер його послухали. Скандування враз змовкло, наче по команді, а майор, коротко запитавши про щось Засухіна, знову заговорив, так само не підвищуючи голосу:
—Червоний, це ж ти почав.
—Вимоги законні, громадянине майор, — сказав Данило у відповідь.
—Ви б повставали... Чи до вечора так збираєтесь?
—Буде розмова?
—Якщо я захочу, Червоний, з лежачим тобою поговорю, — зауважив Абрамов. — Вставайте вже, нумо, всі вас уже почули й побачили.
Спочатку Данило, за ним бандерівці, нарешті решта зеків випросталися. Тепер ми стояли на плацу так, як зазвичай перед уранішнім розводом.
—Тобі хто задвинув цю бодягу про вихідний? — поцікавився майор.
—Це законна вимога, громадянине начальник. Ми перевиконали план, — Червоний вперто тримався заданої лінії. — Поясніть усім, за що ми тут працюємо. Якщо ви знайдете причину...
—Я тебе, паскуда, можу без причини — за спробу втечі, — перервав Абрамов. — Ви всі тут це чудово розумієте.
Усі чекали, що майор скаже далі. Та він якийсь час знову мовчки дивився на ряди зеків. А тоді жестом підкликав до себе «кума», нахилився до нього, щось коротко звелів. Бородін кинув руку до шапки, махнув рукою своїм операм, ті розвернулися та рушили за капітаном до бараків.
—Передовики праці, значитця... Ну-ну...
Знову заклавши руки за спину, Абрамов мовчки походжав уздовж шеренги зеків. Ріденькі сніжинки, що сипали з неба від сходу сонця, тепер перетворювалися на лапатий сніг, який вкривав зону, плац, офіцерів, конвойних солдатів і нас — усі, крім майора, завмерли в німому очікуванні не знати чого.
Скільки часу минуло, не беруся сказати. Здавалося, після загального сидячого протесту начальник табору почав гру, в якій виграш лишається за тим, хто кого перемовчить. Та ось на плац повернувся капітан Бородін, замість доповіді кивнув майору, і Абрамов знов обсмикнув кожушок і, прокашлявшись, сказав:
—Вихідного хочете? За законом, Червоний?
—Ваші закони, громадянине майор.
—Закони десь почитав?
—Грамотний, громадянине майор.
Знову коротка пауза. Абрамов смакував момент.
—Буде вам вихідний, — мовив нарешті. — Радянська влада свої закони поважає.
Останні його слова потонули в радісних криках блатних, побутовиків та частини «політиків». Бандерівці були з меншості зеків, що виявили в цей момент стриманість. Абрамов жестом звелів усім замовкнути і продовжив:
—Можете сьогодні гуляти. Тим більше, норму окремі бригади справді перевиконали. Таким чином забезпечили вихідний тим, хто філонив. Хто кому винен — між собою розбирайтеся.
—Філонів накажемо, начальнику! — пообіцяв Коля Тайга. Його голос я ні з чиїм не сплутаю, та й говорив він серйозно.
—То ваші клопоти, — кивнув майор. — Але вихідний ваш почнеться після того, як наведете порядок у своїх житлових приміщеннях. Почув, Тайга? Бардак на зоні!
—Де бардак, начальнику...
—А я тобі покажу, Коля! Якщо сам не побачиш! І за це ті, хто допустив бардак, матимуть по п’ять діб ШІЗО! Готовий провести вихідний в ізоляторі, Коля? Чи все ж таки на роботу?
—Мені на роботу закон не дозволяє...
—Так то тобі! Кандидатів, крім тебе, вистачає.
Говорячи так, майор дивився впритул на Червоного, і я зрозумів — його доля на найближчі п’ять діб так само вирішена, як і питання про оголошення сьогодні вихідного...
—Чого стали? Розійтись по бараках, навести порядок! Зовсім розпустилися!
Так ми зрозуміли ще одну задумку Абрамова: наш барак і, як я підозрював, інші за той час, поки нас морозили на плацу, опери і солдати за наказом майора та під керівництвом начальника оперативної частини старанно обшукали. Благенькі пожитки наші розкидали по бараку, а вогонь у пічці залили водою, від чого вона страшенно чаділа, задимивши все помешкання. Конвойні підганяли, ми взялися порядкувати. Пічку наново ніхто не затопив, і за ті кілька годин, що ми витратили на ліквідацію наслідків оперського набігу, стало холодно, як надворі. Тому більшу частину дня, таки оголошеного вихідним у таборі, не лише ми, а й решта зеків, як могли прогрівали барак.
Лише під вечір ми мали змогу насолодитися спокоєм — і виявилося, що ось цей, відвойований Червоним час, нам нема куди дівати. Хтось тинявся табором, хтось писав листи, а більшість дрімали, скрючившись на нарах. Бандерівці далі трималися окремо, проте я вже відчував — після того дня Червоний потроху завойовував авторитет на зоні, нічого особливого для цього не роблячи. Навіть обіцяні Абрамовим п’ять діб у БУР, котрі Данило таки відсидів, починаючи з наступного дня, нічого не змінили: в’язні вперше за багато років, якщо не за весь час свого табірного життя, побачили можливість опору та відчули всю насолоду від цього.
З того дня Червоного знала вся зона. Що зіграло на користь планам, у які на початку лютого наступного року він посвятив мене.
11
В’язні дістали певні поступки — тепер вихідні в зоні стали не такою вже рідкістю.
Не сказав би, що відбулося якесь послаблення режиму чи табірна адміністрація боялася повторення невеличкого бунту. Навпаки, придушити опір для влади було б заввиграшки — варто відкрити вогонь на знищення, і більшість зеків поскладає лапки: за життя, нехай таке мізерне, в’язні чіплялися щодня, прожити наступний день — ставало для більшості з них сенсом існування. І не думайте — не скажу, що був інакшим, всі ми живі люди й хочемо жити, хоча б у непридатних для цього умовах.
Точно не скажу, та, з огляду на мій досвід табірника, справа була не в нездатності майора Абрамова придушити в зародку будь-яку спробу бунту. Тим більше — не в тому, що начальник табору тепер хоч трохи зважав на права зеків. Йому не хотілося морочитися з самим процесом упокорення непокірних в’язнів. Тому вирішив грати на випередження: узаконив один вихідний раз на два тижні — за умови, якщо норми та плани виконуватимуться. Навіть поставив за приклад бригаду, в якій працювали бандерівці. Абрамову не потрібна зона, котра несподівано усвідомила, що за свої права можна — нехай не боротися, але бодай спробувати поборотися. Адже, не давши зеківському кипінню виходу, можна сміливо прогнозувати: дуже скоро пара зірве кришку. Ось тоді, як кажуть, ховайся...
Та й на власні амбіцій начальник табору в цій ситуації жодним чином не наступав: як не крути, а вихідний день нам мали надавати частіше, ніж це було досі. Отже, майор Абрамов міг проявити до зеків невластивий йому гуманізм, а ще й пишатися собою та власною людяністю.
До того ж на деякий час він навіть не чіпав Колю Тайгу та Червоного, старого та нового зеківських неформальних лідерів. Одне діло — закривати злодія в законі та бандерівця в карцер просто так, для профілактики, знайшовши формальний привід: у таборі до цього ставилися спокійно, бо з кожним може трапитися щось схоже будь-якої миті. Але зовсім інша справа — трюмити Червоного, коли той почав свідомий опір та виступив на захист людських прав: тепер він усякий раз ішов до карцеру й виходив звідти героєм.
Хто-хто, а герої Абрамову не потрібні на дорученій йому території. До такого я додумався не сам, хоча й підозрював: саме так майор і мислив. Теоретичну базу під мої роздуми підвів, як завжди, доцент Шліхт. Він і обмовився: довго ці розклади не триватимуть, бо хоч начальник табору і дотримувався законів, до такого рішення його підштовхнув саме Данило Червоний. Отже, рано чи пізно майор зробить так, щоб прибрати його — чи з табору, чи навіть зовсім, із лиця землі... Ну, а так зону не сколихувало більше нічого, крім прибуття нових етапів та локальної гризні між кримінальниками.
Так тривало до початку лютого нового вже року, коли морозяним вечором чергового вихідного Червоний непомітно для інших подав мені знак вийти.
Не дуже хотілося виходити з масного та кислого, але все ж таки теплого барачного повітря в північну пургу. Та Данило взагалі вперше після того пам’ятного листопадового дня відкликав саме мене. Пройшовши вздовж довгої стіни, ми зайшли за барак, де видавалося трошки затишніше, і там я побачив ще невеличкий гурт людей.
Дні о цій порі року були зовсім короткими, сутеніло рано, до того ж табір замітало сніговою пургою мало не щовечора. Іноді снігові бурі не влягалися і під ранок, та це не заважало піднімати зеків на роботу. За мудрим спостереженням майора Абрамова, в шахти сніг не замітає. Проте саме в таку заметіль охорона намагалася вештатися табором рідше. Отже, це була чи не єдина зручна нагода зібратися гуртом за межами бараку, точно знаючи — зібрання уваги не приверне.
Підійшовши ближче, я розгледів, крім самого Червоного, одноокого литовця Томаса та незмінного супутника Червоного Лютого, що рідко коли тримався далеко від свого старшого. Навіть їхні нари тепер стояли поряд, хоча коли бандерівців завели до нашого бараку, вони вмощувалися, не як хотіли, а займали вільні місця. Трошки далі, біля протилежного кута стіни, примостився ще хтось, та я не міг розгледіти зі спини. Певно, це був хтось із бандерівців — він стояв на чатах, охороняючи невеличке зібрання.
—Довго говорити не будемо, тут усі вже все знають. — Червоний почав із місця, без передмови. — Тим більше, друже Віктор, довго ми взагалі тут збиратися не годні.
—Ну, кажи, — відповів я, нічого ще не розуміючи — просто, аби не мовчати.
—Ти на війні був. Танк водив, еге ж?
—Водив...
—До війни з технікою теж мав справу, так?
—Цікавився. Хотів інженером-механіком...
—Мало хто що хотів, — відмахнувся Червоний, чим навіть трохи роздратував. — Паровоз, наприклад, повести зможеш?
Запитання прозвучало так несподівано, що я вирішив — мені вчулося. Чи, що певніше, я не розчув чи не так зрозумів.
—Паровоз? Чому паровоз? Який паровоз?
—Звичайний. Не знаю, наскільки він схожий на танк чи трактор. Але, думаю, принцип дії такий самий. Приблизно... Якщо водив танк, запустиш і паровоз. Чи ні?
—Мабуть... Не пробував... Який паровоз, Червоний? Де паровоз?
—На станції, — спокійно відповів Данило.
—Залізниці, — уточнив Лютий, вступивши в розмову. — Вузькоколійка тягнеться звідси, на Воркуту, до станції.
—Туди стікаються всі вантажі з вугіллям. — Червоний говорив далі, ніби взяв від свого друга футбольний пас. — Туди ж, на станцію, приходять вагони з в’язнями. Далі етапи женуть сюди своїм ходом, і коли ми сюди йшли, мали можливість зрозуміти, як у разі чого повертатися.
—Ти хочеш... — Ось тепер я все зрозумів — і в мене дух перехопило, щойно усвідомив — я ж тепер у змові.
—Хочу, — твердо мовив Червоний. — Ми всі хочемо здобути собі волю. Мене дивує, що тисячі людей, котрі сидять тут, жодного разу не намагалися зробити те саме. Нас тут тисячі, Гуров. Набагато більше, ніж озброєних вояків, котрі нас стережуть.
—Ти хочеш тікати, — не знаючи, чого від мене чекають інші, я закінчив фразу, яку Данило не дав договорити.
—Неправда. — Умить відрізав він, глянувши на решту змовників та ніби заручаючись їхньою підтримкою. — Ми не тікаємо. Ми хочемо здобути волю. Повернути свободу, хіба не зрозуміло? Тікають злодії від обікрадених ними людей. Тікають убивці від заслуженої кари. Тікають ті, хто нашкодив, хочу, Гуров, щоб ти це чітко й точно зрозумів. Нас тримають у неволі. Так само, як і тебе. Нехай ти вважаєш нас бандитами, ворогами комуністів, Бог із тобою. Але сам ти за що тут сидиш?
—Друже Остап, не агітуй цього москаля, — буркнув Лютий. — Не старайся. Або твої слова дійшли до нього, або ні.
—Авжеж, — погодився Червоний. — Зрештою, можеш сидіти тут і далі. Скільки тобі залишилося? Десять років, одинадцять? Чи думаєш досидіти, поки добра влада не оголосить амністію? Далі що? Воркута, поселення, обмеження в правах? Я не збираюся ані чекати, поки Сталін мене помилує, ані сидіти тут та гнити в шахті. Треба вириватися на волю.
—Як? — не стримався я.
—Оце вже краще, — ламаною російською вставив одноокий Томас. — Уже думає.
—Я поясню, тільки слухай уважно та спробуй уявити собі всю схему. Малювати нема на чому, — проказав Червоний. — Буде так...
І в ту мить у мене зникли рештки сумнівів — оце його «буде» не залишало іншого варіанта розвитку подій: бо він так вирішив, отже, так і буде.
—Буде так: ми в призначений день нападемо на вартових та захопимо зброю. Потім, якщо діятимемо чітко, ліквідуємо табірну адміністрацію. — Червоний говорив так, наче йшлося про визначення обсягу якихось хатніх робіт. — Далі складніше. Та спробувати треба — тоді вийде. За табором — селище. Там — харчі, транспорт, казарма.
—Зброя, — уточнив одноокий Томас.
—Зброя, — підтвердив Червоний. — Нас півсотні набереться. Якщо діяти швидко й наскочити відразу, можна здобути все — автомати, машини, їжу. Далі — кидок на Воркуту. А там захоплюємо поїзд і їдемо залізкою до Ухти. Машини заганяємо на платформу.
Чим далі я слухав, тим менше чомусь сумнівався: буде саме так, на фронті частіше реалізуються максимально прості плани військових операцій.
—Звідти починаються дороги, — вів між тим Данило. — Можна пересуватися на машинах чи навіть пішки. Але так чи інакше, з Ухти більше можливостей кудись рвонути та скинути слід. А от із Воркути на волю один прямий шлях — залізниця. Є ще тайга, болота... У тайзі ми навряд чи довго протримаємося. Зими тут затяжні. Лишилося посадити когось на паровоз, із наших ніхто його з місця не зрушить. Усе, сам далі вирішуй.
12
Він замовк, і всі троє відразу посунули на мене з боків: чи то прикриваючи від поривчастого сніжного вітру, чи то погрожуючи — або погоджуйся, або не ображайся... На коротку мить я навіть відчув себе зацькованим, загнаним у глухий холодний кут.
—Не знаю, — вичавив із себе. — Ніколи не доводилося вести паровоз...
—То спробуєш, — докинув Лютий.
—Відмовитися можу?
—Ти справді готовий далі сидіти тут, закопувати покійників у мерзлу землю, хлебтати смердючу бовтанку та конати день за днем?
Червоний запитував щиро, у голосі чувся відвертий подив, та не в тому річ. До тієї миті я справді не зізнавався самому собі: ось таке, як він каже, моє табірне життя збоку. Аби якось пом’якшити це бридке та липке відчуття власної нікчемності, я спробував заперечити:
—Так усі живуть...
—Hi, — Червоний говорив жорстко. — Так живуть не всі. Аж ніяк не всі. Навіть кримінальні злочинці мають тут більше прав та можливостей, аніж ми з тобою. Добре б ми, українські повстанці. Або наші литовські брати. Ви, росіяни, для майора Абрамова і навіть вашого дорогого товариша Сталіна — таке саме лайно, як ми, українці. Чи інші народи, котрі більшовики підгребли під себе. Хіба ні, Вікторе?