Тоні, описувати тобі себе – ніби ліпити диво для власного сприйняття. Ніби писати себе для моєї ж совісті. Очищати себе від усіх цих f ckmichreal-ів (трахни мене в реалі) spermaboy-їв, sehenwikser-ів та psychobox-ів. До речі, про останнього, той ще мені типчик. Психоаналітик із дванадцятилітнім стажем. Красунчик. Любитель бодибілдингу та кібердівчаток. Мені він був милий через те, що накручував дорогі хвилини на лічильнику програми. Приходив зазвичай в обідню перерву. На лівій руці обручка, розпанахана сорочка, він був саме із тих небагатьох, котрі не грали у вершників без голови. Він приходив один раз або двічі на тиждень. І, як і більшість постійних клієнтів, залишався на цілу годину.
Для нього я завжди тримала в холодильнику воскову свічку та суничний йогурт. Свічка була призначена для моєї полунички, а йогурт я, потримавши в роті, доки він не ставав рідким і теплим (Господи, що нагадувала йому та гидотна рідина?), повільно випускала, не випльовувала, а саме випускала на свої великі – 75С (мрія більшості чоловіків) груди. Втираючи масажними рухами той молочний продукт у свою шкіру, виробила до нього таку відразу, що й донині не можу їсти ні суниці, ні бодай щось суничне. Він же, той Психобокс, кайфував, приймаючи поодинокі телефонні дзвінки у своєму офісі й водночас наглядаючи, чи вправно я виконую його волю.
Інколи ще приходив Fetkwelle (жирова хвиля). З’являвся ніби нізвідки. Він нічого не писав, не читав і, думаю, не дивився на мене як на сексуальний об’єкт. Просто втискався у мій монітор (саме втискався) і тряс до своєї камери жирнющим животом, котрий звисав йому ледь не до колін, впиваючись своєю неординарністю.
Тоні, я навіть не знаю, як назвати оте своє роздвоєне життя… Розколота навпіл віртуальна реальність? Чи, може, реальна віртуальність? Ким була я для вас, них? І ким стала для себе? Тоні, рідний мій Антоніо, я губилася в нетрях комп’ютерів, котрі щоденно транслювали мене, мов теледіву, на сотнях екранів. Для мене залишилося замало реальності.
Єдиний, хто був у нашому домі абсолютно реальним, хто завжди давав про себе знати, так це гер Каперманн. Наш Рудольф. Щодня він верещав мов недорізаний кабан, проклинаючи нас, віртуалок (blode Senderinen (дурні віртуалки) від німецького senden – транслювати, пересилати), котрі нібито заважали йому концентруватися на музиці, крали від нього ложки, обпльовували сходи (він, бідака, типу відчував наші «харклі» босими ногами, котрі уже давно втратили чутливість!).
У нашого Рудольфа, до речі, також було прізвисько. Його йому прищепив наш смішливець Джеф. І так уже повелося, що ми всі почали називати каліку Luf ballon. Чи був він насправді схожим на повітряну кульку – то вже питання спірне. Але його обличчя було то одутлим, мов лице невиспаного пияка, то худе та витягнуте, мов писок лисиці. Через діаліз його вени на руках розбухли і нагадували геморойні шишки: синюшні, покручені, дірки яких часто, аби вберегти від розприскування крові, доводилося просто заліплювати. Одного разу, кришталевий мій Тоні, я аж знепритомніла, коли, почувши його дикий вереск, на який зазвичай ніхто не звернув уваги, бо всі звикли до театру одного актора, все-таки не витримала і піднялася до його горішнього поверху. Відчинивши двері, я побачила його, нажаханого, із обличчям загнаного звіра, правицею він безуспішно намагався затиснути кількаміліметрову дірку в одутлій вені, а темна, мов соєвий соус, кров прискала із його зап’ястя сильним напором, обливаючи колись білу стіну.
Коли я наступного дня вирішила провідати нещасного, той схопив мене за руку і ледь не благально, голосом скривдженої дитини, попросив прикласти пальця до місця, котре що другого вечора проштрикують товстою голкою. Доторкнувшись до м’якого від змушеного стану майже нерухомості тіла, котре не знало фізичних навантажень, я відчула рух крові. Тоні, не знаю, чи можеш ти у це повірити, але його кров пробігала під моїм натиском, сичала гадюкою і тремтіла. Я відчувала її, не прикриту м’ясом та м’язами, оголену, беззахисну, таку, як і сам сліпий.
Можливо, у нас із Омою були задобрі серця, бо ми завжди жаліли його. Він не дратував нас, як інших. І коли йому була потрібна допомога, ми приносили йому їжу чи готували для нього, або прасували. Він майже ніколи не дякував за нашу доброту. Але ми й не чекали на добре слово, бо чого ж можна було чекати від обділеної життям людини. Найсмішніше, він ще й підколював нас. Злостивець, за всі роки співмешкання з віртуалками, знав наші розклади. Якщо десь почув по радіо, що у верхній Німеччині лютує непогода, то відразу, зі смішком, повідомляв про це нам, а мудрі дівчата відразу всідалися, тобто влягалися перед комп’ютерами, адже до них обов’язково завітає котрийсь самотній дядько, що через негоду не пішов на гальбу пива до пабу в Кілі.
Тоні, ти будеш сміятися з моїх одкровень, але, працюючи в Каллі П., я виявила таку дивину – футбол для чоловіків справді завжди залишається на першому місці. У наших кімнатах, поряд із прогнозом погоди (все це старанно видруковував нам завбачливий Руперт) висіли розклади футбольних матчів. Наші поціновувачі з’являлися табунами через п’ятнадцять хвилин після гри. Збуджені та щасливі, або розчаровані та агресивні, вони так чи інакше залишали у наших сітях немалі (для шефів) гроші.
Так само ми чекали на їхню з’яву після першої години ранку в суботу та неділю. Такі пізні відвідувачі були п’яними та переповненими емоціями від дискотек чи приватних вечірок. Будучи напідпитку, вони не лічили секунд, щедрі, мабуть, хапалися зранку за голову, переглянувши в інеті рахунок кредитки. Дорогим виявлялося для них оте нічне задоволення на нетверезу голову. Нам же був на руку їхній стан, бо, стомлені та накачані алкоголем, вони довго не могли дійти кінця, протримуючись в онлайн рекордну кількість хвилин.
* * *
А одного разу, любий мій Тоні, коли я саме чекала на тебе, Рудольф ледь не спалив хату. Я чекала, вдихнувши зовсім невеличку порцію тремкого сміху, світ від якої розправив усі зморшки на виснаженому сонцем обличчі дійсності. Вентилятор (ненавиджу кондиціонери!) гудів мов навіжений, розкидаючи навсібіч гаряче та вологе, мов окріп, повітря. Розчесавши волосся, я байдикувала, не маючи бажання включити програми інших чатів – а якщо там з’явиться один із постійних? Не викинеш же його ось так просто в off-line. Та й знову вже вкотре брехати, що у мене проблеми зі світлом або технікою, якось також не дуже добре (а якщо лис Руперт знову вичитуватиме мої чати?). Ти саме мав перетнути Люксембург і в’їхати на територію Німеччини і вже звідти, з котроїсь із парківок, відпочиваючи, мав наклікати на своєму айфоні моє зображення. Я чекала. Мала для тебе нову історію. Коли раптом, вкотре за той день, голосом переляканого немовляти запищав гер Каперманн. Звичайно, я навіть не звернула на те уваги, бо, живучи поверхом нижче від його вітальні, звикла ледь не щоночі чути його вереск. Хоча зазвичай він включав свою голосову сигналізацію значно пізніше, уже коли я, набалакавшись удосталь з тобою, лагодилася до сну. Для таких випадків тримала на столі біля монітора дві жовті м’якенькі затички до вух. Тоді ж запхати до вушних раковин клапани не могла, бо чекала на заповітний сигнал. А з ним – на твою з’яву. Ти чомусь не приходив, може, митники примусили тебе відчинити задні дверці каміона? А він, бідолаха, кричав, просячи Бога про допомогу. Волав, що задихається від того чортового диму, пищав, що помирає. Звичайно, до мікрофона, вмонтованого у мою веб-камеру, можливо, ті стогони і не долетіли б, але мені все одно було якось не по собі через ті верески. Я чекала, що він замовкне і нарешті з’явишся ти. Але ти не заходив до моєї віртуальної кімнати. А натомість до реальної кімнати долітали все голосніші крики про допомогу. Допомагати йому я не збиралася, бо знала, що він вкотре, можливо ставши на кришечку від пива, відчувши в нозі навіть незначний біль (наскільки він узагалі міг відчувати щось у ногах), гупав чим міг об підлогу, в надії «викликати» (або дістати до білої ручки) когось із нас – продажних курок.
Так би і задихнувся Рудольф у своїй даховій квартирі, безславно померши на казковому острові у бідацькому селі Калла П., не змігши в паніці погасити полум’я дерев’яного, притуленого до стіни столу, що загорівся від сухого букета на ньому, котрий у свою чергу зайнявся від ароматизованих свічок, що їх розумак містер Курдуплик, той, що навіть мухи на своїм носі не міг побачити (а якщо відчув її, муху, то у паніці волав мов недорізаний, не знаючи, чи то йому на дихалку сів велетенський павук, чи потойбічне чудовисько лоскоче роздуту від невитягнутої з нього рідини ніздрю), запалив для святкового настрою тільки йому відомого фесту.
Але Бог таки почув каліку, бо від букета взялися тліти і розетка та трійник, сталося коротке замикання, і в нашому домі «полетіло» світло. Першим до кімнати Рудольфа поволікся розлючений Руперт, котрий уже, мабуть, сотні разів погрожував віддати порушника нашого спокою до притулку для хворих. Але тільки з йому відомих причин залишав свого на п’ятнадцять років молодшого брата у будиночку на плаці де Лорент.
«На свою голову тримаю його тут», – бідкався він Каті, але при Рудольфові злостиво мовчав, дивлячись на покорчене тіло курдуплика переповненим роздратуванням поглядом.
Я подалася слідом за шефом. Ти ж дивувався, Тоні, що для нас, тих, хто показував своє тіло всьому світові, пройтися напівголяса чи навіть голяка перед Рупертом, котрий до всього ще й робив наші еротичні фотки та відео, було звичним явищем. Ми навіть на балкон покурити виходили, загорнувшись у простирадла і не змивши бойового макіяжу.
Уже на закручених спіраллю дерев’яних східцях я відчула, що пахне горілим. Заскочивши до кімнати, побачила Рудольфа, що лежав на підлозі й уже, на щастя, не репетував. Отримавши вогняно-димовий шок, неборак пролежав після інциденту в кімнаті три дні (з перервою на примусову поїздку до лікарні на діаліз). Мені було шкода його. І я щодня приходила до сліпого, аби розважити бідолаху бодай сидінням біля його ліжка.
Він же, у напівсонному мареві, кленув на чім світ стоїть нас, продажних дівок, котрі готові за кілька центів засовувати собі до рота ледь не бейсбольну биту, аби стимулювати рвотний рефлекс і цим самим задовольнити бажання котрогось із ненормальних клієнтів. Він поливав брудом свого брата, нашого лиса Руперта, називаючи його в’ялим недоноском і погрожуючи залишити того без підтримки. Я, аби розважити хворого, закачувала до старого комп’ютера у лівому кутку його бідно вмебльованої вітальні (якщо не рахувати диванчика, на котрому він спочивав, у вітальні стояли тільки чорна шкіряна софа та дорогущий електровелосипед для хворих, яким він не користувався, бо мав набряклу від рани пивною кришечкою ногу) аудіозаписи Брехта, Шіллера, Нестроя та Бахман. Через нього навіть сама полюбила оту лякливу Ундіну. Я закачувала до комп’ютера старішої, ніж наші, моделі (котрого, мабуть, Руперт там поставив, аби йому не заважав) німецькомовні п’єси, аби сліпий міг скорочувати свій довгий час на ліжку не криками про людську та Божу несправедливість, а слуханням історій його улюблених авторів.
Тоні, я увесь час дивувалася, якою живою та динамічною була фантазія бідного Рудольфа, котрий до кінчиків волосся фінансово залежав від свого брата. У ті дні я зрозуміла, що хочу розповісти тобі все. Про моє місцезнаходження. Про обов’язки віртуалок. Але ти з якогось дива перестав приходити. Кілька вечорів, як на зло, тепер уже наймиліший моєму серцю сайт live-strip не подавав ознак твого життя. Це було нелегко, чекати на тебе і не розуміти раптового зникнення. Думалося всяке: що ніби ти втрапив до автокатастрофи і зараз лежиш десь у фатальній лікарні старого Тріра й чекаєш на мене, свою Діану, Діанку, Діаночку.
Як я тоді перенервувала. Вірила тобі, й водночас початкова стадія недовіри точила моє вже раз обдурене серце. О, як я зраділа, коли ти повернувся, мій теплий куточку надії, повернувся, аби сказати просту банальність: у тебе в дорозі вкрали айфона. І ще щось, так, саме те, чого мені хочеться чути від тебе, – ти скучив за своєю дівчинкою-картинкою.
Ні-ні, ти тільки не смійся з мене, мій дорогоцінний Тоні, я справді тоді дуже чекала на тебе. Дні тяглися довго, і кожна хвилина робила мені боляче, бо я не хотіла, аби настало «без тебе». Бо ж без тебе втрачався сенс мого добровільного ув’язнення. Хто б інший слухав мене так довго? Я не знаю, чого я чекала від тебе. Якого порятунку бажала собі. Була якоюсь нерішучою. Не знала, куди мені йти, аби знайти себе. Замало часу минуло, занадто мало… аби стати здоровою. Я була якоюсь ненормальною віртуалкою. Мабуть, не справжньою. Виконувала роботу вже не на так взахлин, як коли мстила Іґарюші. По-інакшому. М’якше. Ніби відтягуючи дні, коли доведеться-таки замислитися над важливим запитанням: «А що ж далі чинити зі своїм життям?». Так, ніби притягуючи магнітом швидкоплинні вечори, у які моїм же голосом вливався ти, мій уважний слухачу.
Руперт уже потроху починав злостивитися на мене. Він очікував більшого. Думав, що знайшов у Відні копилку, а отримав – бляшанку. Дівчину, котра не приносила великого прибутку і до того ж часто нехтувала правилами. Бо ж в інструкції віртуалки було чорним по білому написано, що клієнт, якщо цитувати дослівно, – «король і Бог», йому відмовляти не можна. Та я й не відмовляла, Тоні, просто писала декотрим нахабам, що я не робот і що рухатися так, як він вимагає від мене, – не можу. Бо ж навіть король має бути навчений гарних манер, правда?
Але мені поталанило ще раз, бо мене приблизив до себе Рудольф. Після зникнення з нашого простору Сандри вони шукали їй заміну для курдупликових польотів. Тому старина Руперт не здавався. Він стимулював мене всім, що йому здавалося доцільним. Сніжком. Сміхом. І навіть вирішив інвестувати у мене ще гроші. Він сказав, що я таки буду успішною, тому замовив і мені USB-вібратор. Так що, Тоні, можливо, через тиждень від того дня ти зміг би рукою контролювати силу вібрації мого слухняного дружка з десятьма змінними латексними насадками.
* * *
Ома казала, що Web-cam-портали – це просто модерніша версія колишніх Peep show. Банні, мама якої колись працювала у тих скляних будках, погоджувалася з нею. А одного разу ти, Тоні, захотів дізнатися, чи існує, на мою думку, типовий клієнт веб-кам. Ні! Вони занадто різні. Як за віком, так і за соціальним станом. Зазвичай їм від 18 до 55 років. Будівельники та академіки, ніхто не цурається жінки-картинки, яку можна бачити, але до якої не можна доторкнутися.
Тоні, інколи я замислююся над тим, куди доведе нас техніка і наша усвідомлено вибрана самотність?
Ми вже маємо вібратори, силу поштовху яких може вимірювати клієнт. І це тобі після невинних кабінок Pееp show! А що буде років за двадцять? Ми зможемо куштувати смак наших тіл? Тоні, я почала була боятися техніки і віртуального світу, який наповзав на мене звідусіль. За день моє тіло бачили сотні віртуальних чоловіків. Скільки ж їх було там, у мережі? А дівчат? Коли переглядала еротичні сайти, аби порівняти себе з іншими працівницями, лякалася, бо здавалося, що половина жіноцтва нашої планети, котра продовжує своє існування саме завдяки зляганню, у цю хвилину вийшли голяка в онлайн. Їх забагато. Весь світ оплутав Інтернет. Весь світ робиться віртуальним. І навіть той, хто боїться людей, але прагне спілкування, – не мусить змушувати себе зустрічатися із собі подібними. Адже є Інтернет, в якому не обов’язково соромитися бути собою. Тут можна викидати лайно своєї підсвідомості всім і вся. Не боячись бути несприйнятим чи, упаси Боже, висміяним. Бо ж клієнт – Король. Він – Бог. І саме до його послуг у різних кутках планети сидять голі дівчатка, чекаючи поруху його пальця, котрий направить механічного прутня до одного з їхніх отворів.
Їм, звичайно, замало простої електронної вібро-вагіни, або ще краще – водяної піхви, ти, мабуть, не чув про неї, Тоні, це така штучка, чимось схожа на водяний міні-матрац, гідророзкішниця, клієнти просто балділи, коли насаджували на себе те нове секс-шопівське диво.