Після пожежі Рудольф став ще більш нестерпним. На колесах «тинявся» нашим «офісом» (коли Джеф, стомившись слухати його благання та прокльони, зносив його донизу), відштовхуючись від підлоги перебинтованими та знизу розбухлими аж до втрати природних людських форм худенькими зверху ніжками-патичками, залишаючи за собою плями гидкої, жовтої, зле смердючої рідоти. На білому бинті нервово копошилися кілька комах, схожих на мурах. Нажахані, вони, мабуть, гарячково міркували, як їм тепер потрапити до свого звичного середовища.
Він усіх по-конкретному дістав, той хворий Рудольф Каперманн, і дівчата тільки й шепотіли, що чекають на те, аби Руперт віддав його до будинку, де живуть такі ж, як і він, – курдуплики. Ми не могли зрозуміти, що саме стримує нашого раціонально мислячого шефа позбутися родича, до якого він, чесно кажучи, не виявляв жодних ніжних почуттів.
Взяти до уваги хоча б авіаквитки, котрі Рупертові доводилося купувати для брата, адже той чи не щотижня літав до материка. Рудольф був дуже дивним дядьком. Він не завжди літав з летовища Майорки, влітку, наприклад, не міг вистоювати, тобто висиджувати довжелезних черг. Бо ж у таку пору року небесні машини у столиці острова приземлялися щохвилинно. А черги тяглися ледь не за територію летовища. Тому інколи Рудольфа переправляли поромом до, як вони говорили, іншої Іспанії, й уже звідти довозили до якогось із аеропортів. Після інциденту з Сандрою Рудольф просидів удома аж три тижні. І тільки потім, після його численних істерик та гучних сцен, його до Братислави провела Каті. Вона два дні носилася знервованою фурією будинком. Їй зовсім не хотілося бути нянькою скрюченого в клубок квазімодо. Але що поробиш, у нашому домі без діла не сидів ніхто. Єдине, що мене дивувало, так це мовчазна згода шефа на всі ті безсенсові куражі світом. Заради чого? Аби подивитися невидющими очима на те, який він, той Дунай у Братиславі? Чи посидіти в п’ятизірковому готелі Цюріха?
Після пожежі Рудольф три тижні не виходив у «великий світ». До моєї кімнати доносилися його розпачливі і нервові крики:
– Я також хочу бути людиною! Я – не тварина!
– А кашляє точно як пес, – доповнила Каті, стоячи біля східців.
Бухикання хворого справді нагадувало кашляння пса, котрий вдавився рибною кісткою.
Знаєш, Тоні, що він мені одного разу сказав? Що мріє купити сирену і виставляти її у вікно, коли йому заважатиме дзявкіт нашого вуличного пса чи гучні оплески тому співцеві на нашій площі. Тоді хай побачать інші, як воно нелегко, коли до твого простору вдираються небажані звуки, що заважають концентруватися!
Тоні, у нашому краї вже два місяці не дощило. Пожухлі трави вигойдували сухими тілами на лоні вітру. Перестиглі плоди апельсинів відривалися від гілок і падали на землю, аби зігнити. Гранати в’янули, ще тільки зеленіючи. Очікували своїх днів оливки. Зарослі екзотичними деревами ліси ще ховали у собі прохолоду. Але я її уже не мала. Я, мов та іспанська вигоріла земля, що чекала на рятівну вологу, чекала на тепло твоїх пальців, що вистукають по клавіатурі мого мозку нескінченність нашої казки про отаку мою першу дивну любов.
Віртуальне кохання.
Так, Тоні, я покохала тебе. Полюбила свої історії у моїх же вустах, що дарувала тобі. Тоні, мені було двадцять, і я сумувала, бо мала у собі незнання та нерозуміння себе. Сумувала, бо не могла до кінця відчути, звідки береться смуток.
Тоні, раніше я частіше сміялася заливним сміхом. Клієнтам. Потім сміялася тільки тобі. Зараз сміюся тобі, хоча наші платні сеанси моєї терапії вже й перейшли на стадію серйозності. Туди, де не говорять про погоду та вигаданий добрий настрій.
До Калли П. мене заманила пісня старого сліпого. Так, Тоні, та пісня, котрої я потім майже не чула. Реальність насувалася на мене інтернет-хвилинами. Реальність, у якій був ти – віртуальний слухачу.
* * *
Тоні, я часто допомагала геру Каперманну, хоча він не раз зривався на мені, кричав, але я розуміла його біль, біль каліки. Я готувала йому їсти, доки він розповідав мені щось, потім він їв, гублячи половину їдла, не донісши до рота. Він був потрібним мені тому, що моє серце потребувало ще й живої людини, про котру можна піклуватися. А ще не знаю, чи повіриш ти мені, але я інколи снила ним, тим сліпим дядьком. Я тяглася до нього ручками, котрі чомусь у сні ставали дитячими: пухкенькими й короткими. І він посміхався до мене, чомусь також маленької і геть беззахисної. І мої очі наливалися сльозами втраченої радості.
Я знаю, Тоні, що для тебе світло фар уночі було символом життя. До мене ж в онлайн заходили диваки, які не мали ні символів, ні сенсів. Для Антана я завжди тримала під ліжком горілчану пляшку, наповнену водою. Коли він втюхикувався до мого Інтернет-простору, я вже знала, що йому потрібно. Він просиджував у мене довго. Руперт казав, що за кілька років той залишив сайтові близько мільйона євро – половину спадку від багатого батька. Але той спадок не допоміг йому нічим, бо він міг кінчити тільки тоді, коли бачив партнерку п’яною. Спочатку я було й собі купила пляшку вина. Але швидко зрозуміла, що спиватися із ним не маю ані найменшого бажання. Тим паче що наші із ним чатування зводилися завжди до одного – я, мов за сценарієм, мала п’яніти, а він, бачачи мої розмиті рухи, захлинався своєю мокрою радістю. Так-так, Тоні, тобі не почулося. Я справді сказала «захлинався». Бо Антан любив гратися ротом із власною спермою. Старанно проливаючи її на долоню, він потім бавився нею, мов дитина після солодкої цукерки із власною слиною.
Тоні, любити тебе – це ніби любити життя, триматися його, відчувати всі фарби на веселці нашого різнобіччя своїм тілом. Я відчувала тебе кожним своїм порухом. Тоні, я хотіла бути для тебе піснею. Хотіла проспівати тобі наше майбутнє, бо вже вимріяла його для нас. Чи мало воно зробитися для нас довгим чи коротким – не мало значення. Головне, аби спільне. Одне на двох. Я би вже й рада була покинути життя під дією «снігу», хотіла, аби твої поцілунки стали реальними. Я чекала, коли ти перший запропонуєш зустріч. І ще не знала, як відреагую тоді, хоча уже й розповіла тобі всю правду про себе. Прожиті у чеканні онлайн хвилини у Каллі П. тягнулися довго. Так, ти часто розглядав на карті оту прекрасну і прокляту, просякнуту бідністю іспанську землю, те крихітне село острова Майорки. Той міні-центр наркобізнесу. Тоні, ти знаєш, мушу тобі зізнатися, що я полюбила білий порошок. Ні, зовсім не стала залежною від нього, але, втягнувши тоненьку цівочку носом, відчувши терпкість, а потім приплив енергеї, я могла спілкуватися з ними, клієнтами, годинами чекаючи на тебе.
І ти знаєш, Тоні, після білої радості в носі щипало, а на серці ставало дуже легко. Втрачалося відчуття часу і зникала реальність. Тоді оживали клавіші моєї щоранку продезінфікованої клавіатури, тоді загоралася життям картинка на моніторі, і я вдивлялася у неї з бажанням віднайти там зародки (чи залишки?) життя. Тоні, життя для мене стало несправжнім, а несправжність зробилася життям. І я більше не функціонувала як людина. Я – Віртуалка. Я – всього лише картинка на двох (у кращому випадку) моніторах.
Що ж, бути віртуалкою – ще не значило бути кінченим стервом. Бути нею – заморозити свої відчуття, проживати себе комп’ютерно. Пропустити техніку та Інтернет крізь своє тіло, а тіло нещадно пролити мегапікселями крізь вічка камер та підсвідомість мастурбанта.
Так, павук Інтернету проник уже всюди. Він навіть спромігся зіткати свою павутину у квартирі сліпого Рудольфа. Я одного разу навіть запитала його, як він вмикає комп’ютер, коли слухає музику чи радіо-он-лайн. До речі, він любив ловити австрійські хвилі, ті, де говорять про релігію. Він сказав, що електронну машину йому зазвичай вмикає Руперт або, якщо той у від’їзді, Каті. Тоні, неймовірно, але сліпий показував мені не раз, як він майже безпомилково друкував слова. Його зашкарублі пальці точно вираховували відстань від однієї клавіші до іншої. Колись, тоді, коли доля безсердечно втиснула його до інвалідного візка, він писав роман. Писав довго, кілька разів переписуючи. Потім трапився нещасний випадок з очима. Його зір ставав усе гіршим і гіршим… Так і навчився підсліпуватий друкувати «всліпу». До речі, я також, коли не користувалася клавішами швидкого набору, набирала відповіді клієнтам, уже не зиркаючи на безпровідну клавіатуру, що лежала біля мене на ліжку.
Рудольф… Молодший син пристарілих батьків, його відділяла від брата не тільки прірва довжиною у п’ятнадцять років. Між ними все життя, говорив він, стояла стіна нерозуміння. Навіть свого першого сина мати народила в нелюбові. Він був усього лише засобом влаштування її життя в Європі. Батько, під страхом скандалу на роботі, таки одружився з на двадцять років молодшою від нього маленькою, милою на перший погляд і на той час вагітною від нього іспанкою, котра приїхала до Німеччини з метою відвоювати ще не народженій дитині батька. Матіаса, сорокалітнього нареченого, діти завжди тільки дратували, і він колись навіть поклявся ніколи їх не мати. Чи не тому ж бо жоден із його синів не залишив цьому світові нащадків?
Кому із обидвох братів найбільше не поталанило, я сказати не можу. На долю старшого випало мовчазне споглядання батьківських сварок та їхніх переповнених ненавистю і взаємною агресією сутичок. На долю молодшого – смерть батька, котрий зробив його сиротою у три роки, та відходу від їхнього дому старшого брата. Мати почала стрімко набирати вагу. Рудольф розповідав, що у п’ятдесят вона перетворилася на зовсім іншу людину, ту, котру не впізнавали на вулиці. Її обличчя судомилося від ненависті до цього жорстокого світу, а руки вкрилися мозолями від важкої роботи прачки та щоденного лупцювання сина, котрий, на її невимовний жаль, не народився донькою, яка мала б доглядати стареньку матір. У дитинстві Рудольф був товстим застраханим хлопчиком із двома чи трьома підборіддями. І коли йому виповнилося шістнадцять, відгодований, мов сільський кабан, котрого годують до Різдвяної вечері, він зважився на перший протест. То був велосипедний виклик, бо підліток Рудольф, тоді ще маючи здорові ноги, вирушив у гірський тур на своєму двоколісному товаришеві. В Альпах він майже нічого не їв і дуже мало пив. Повернувся через місяць без двадцятьох зайвих кілограмів на своєму тілі, чим дуже розізлив матір, несвідомий план якої був примітивним – приліпити ожирілого сина до себе назавжди, перетворивши на психічно залежного морального виродка, котрий за будь-яку ціну відстоюватиме інтереси скривдженої життям та нелюбом-батьком матінки. Він пішов від матері у сімнадцятилітньому віці, вийшов на власних двох, у спину ж йому вигукнули прокляття, яке… наздогнало його і міцно засадило до візка та памперсів під час міжкраїнних перельотів.
Знаєш, Тоні, мені було прикро, що під час роботи моє щільно зачинене пластикове вікно із дерев’яними віконницями (конспірація є конспірацією) зовсім не пропускало звуків із вулиці. Я переставала чути музику, оту тремку подругу тужливого щастя, котра мала б нагадувати мені про любов, дитинство та вічність. Вона насправді нікуди не зникала. Була там повсякчас. То я оглухла для неї. Ти хіба не помічав, що я почала губитися. У пошуках щастя. У гонитві за собою та своєю правдою. Мене, мов гігабайти, пожирав Інтернет, і я переставала розуміти, що зі мною коїться і що я тобі тут верзу. Для мене залишався реальним тільки «білий-білий сміх», котрий заробляла тілом.
Віриш, їхні історії прилипали до мого тіла і забруднювали свідомість. І навіть спів сліпого вони з наглими мордами витіснили із мене. Тоні, я губила свою наївність. Я робилася грубою, мов ті, котрі прагнули моєї оголеності. Чи, можливо, та грубість і була реальним життям, від котрого мене протягом усього дитинства оберігала пара закоханих голубків – мої батьки? Можливо, вони таки схибили, не показавши мені, як треба захищатися від агресії? Чи вони також цього не вміли і саме тому втекли до країни, де агресія якщо й була, то замаскована? Що ти про те все думав, Тоні? Чому не озивався до мене, я ж бо мусила знати, що ти – не вигадка, як усі інші, хто заходив вилизати мої горбочки та впадини через комп’ютер. Не повіриш, але вони часто лизали вічка їхніх камер, просячи мене піднести мої скарби поближче до електронного ока. Так, саме лизали, висолоплюючи язики та імітуючи кругові масажні рухи, вони подумки куштували мене на смак.
Тоні, я хотіла, аби ти став реальним. Я була заслабкою, аби вирватися з того млина самотужки. Усе, на що була здатною, так це коли ще свідомість губилася у суміші білого порошку, бігати за село, розглядати у підземеллях цвинтаря забетоновані стіни могил. Там мені було добре, там я ніби наближалася до розгадки моєї таємниці, яка, можливо, зовсім не існувала.
Тоні, я могла говорити тобі про талаотів або найдавнішу культуру Майорки, чи будь про що, аби тільки ти не перестав слухати мене, аби твоя дорога, мощена відбитками товстих шин, була прямою і світлою. Аби ти не засинав від мого голосу, аби ти їхав, бо тільки дорога здатна відкрити нам майбутнє. Інколи я навіть співала для тебе свою улюблену пісню:
Дженні – острів,
Що зазнав невдачі.
Маленький промінь,
Що буде світити
В найтемніші моменти
Для нього, плачучи…
Але його вже не зупинити…
Тим часом повсякчас присутня усюди Майорка жовтіла, випечена з усіх боків, маячіла пожухлими травами та величними і гордими, мов стріли, пальмами. Вони любили сонце і чекали на дощ, котрий буде ще не скоро, але котрий конче напоїть їхні спраглі тіла.
Інколи, коли я була вже на межі, біль втрати перевтілився у біль відчаю, хоча я намагалася бути оптимісткою, тоді я хотіла тобі запропонувати врятувати мене. О Боже, горе тим жінкам, котрі не навчилися рятуватися самі, котрим повсякчас для спасіння потрібен чоловік. Але я була, виходить, саме такою. Слабачкою.
Тою, котра не змогла заїхати по пиці своєму громадянському чоловікові, який, лежачи на ліжку, виставивши догори своє бліде черево з щупальцями татуювання, задоволено вишкірившись, розповідав анекдот про різницю між Україною та Росією. Бо ж, бачте, украінци єдут в Расію, а расіяни НА Украіну. Їй-богу, браво, Ігорьок, дуже смішно!
Тоні, тільки там, у Каллі П., я зрозуміла, що таке справжня самотність. Вона чигала на мене повсюди. Тим чорним псом із брудною шерстю. Інколи він стояв під нашим будинком і, шкірячи зуби, обтрушував налиплий шматками пісок. Самотність жила у пообідній сієсті, коли село ніби вимирало, залишаючи на вулицях тільки маленьких, як і самі майоркійці, курок. Вона ще інколи озивалася до мене бубонінням телевізора. А мої відвідувачі? Їхня самотність була вражаючою. Та й ти, Тоні, ти також був самотнім, коли тільки почав шукати мене між анкетами тисяч дівчат.
Тоні, я ловила себе повсякчас на тому, що знову й знову розповідала б тобі, навіть коли тебе не було, інтимності. Ніби ще й не вечір, але я вже слухала свій голос і мріяла, як він звучатиме через кілька годин для тебе. Любий Тоні, з тобою я могла говорити про будь-що, бо ти був моєю незіпсутою совістю. Бо наполовину, на жаль, вигаданий, такий же, як і я для тебе, віртуальний, а значить – кращий, ідеальніший за буденність.
Але не все було так погано, як це мені, загнаній у депресію крековими «попусками», часто почало думатися. Були й хороші моменти. Наприклад, моє інтернет-спілкування з лесбійкою. Вона, правда, виявилася єдиною жінкою, котра відвідала мене на веб-кам. Але я відразу зуміла відчути її. Вона ніколи не наказувала, як це робили чоловіки. Люсія просила. Вона не була грубою та агресивною. Чатування з тією жінкою приносило мені велике задоволення. Вона подобалася мені, делікатна та вихована.
А знаєш, Тоні, я одного разу була не витримала і поїхала до Пальми поставити у соборі свічку. У столиці було стовпотворіння, туристи розтягували собор, мов рукавичку, він аж розпух від бажаючих побачити його зсередини. А я згадувала, як тоді, навесні, покинута, примушувала себе вчитися жити без відчуття краху ілюзій.
Повертаючись додому, почула в автобусі смішну фразу: «Літо на Майорці видалося напрочуд спекотним. Навіть контрабандисти возять менше дурі.