Його блатний музичний центр видався мені рятівним колом, кинутим для мене нашою зрадницею-квартирою, що відпустила Вєдмєдя, Іґарюшу від мене. Сповзаючи стіною, обклеєною ним власноруч темно-синіми шпалерами, на підлогу, натиснула на зелену клавішу. Ні, смішно, ой, смішно до істерики, не можу! Він озвався до мене диском, що його я включала кілька тижнів тому і забула:
Jenny es Africa,
Escalofrio
Nostalgico.
La miga de pan
Que saciara
Su triste soledad.
Jenny es una luz,
Es un cielo azul,
Una emocion
Dentro del corazon,
En su instante peor.
Jenny ayer cumplio los dieciseis,
Y se aleja y el la deja sin saber
Que un angel es.
Jenny es magica,
Ave Ma ria
Del naufrago.
La luciernaga
Que brillara
En lo oscuro por el, por el.
Дженні – Африка,
Ностальгія тремтіння,
Вона частка, що самотність живить,
Дженні – блакитне небо, і бачить Боже,
Вона, лише вона його рятує…
Дженні 16 років.
І вона йде,
Крокуючи босими ногами…
У неї блакитні очі,
Волосся кольору пшениці,
І вона не знає, що вона ангел в небесах…
Дженні – острів,
Що зазнав невдачі.
Маленький промінь,
Що буде світити
В найтемніші моменти
Для нього, плачучи…
Але його вже не зупинити…
Тоні, найдивніше, що я розповідала тобі про нього зовсім відсторонено, ніби то й не він – чоловік, за котрим я, мов смиренне ягнятко, подалася до іншої країни. Хоча, можливо, в цьому й немає нічого дивного, бо в мені тоді вже увімкнулися захисні механізми, і вони просто не дозволяли Іґарьочку проникати у мене так глибоко, аби ранити. Здається, у психології це називають дистанціюванням.
Жахливо, Тоні, він же усе перекреслив. Забув. Він, мабуть, більше не згадував нашої Барселони або того, як ми гуляли залитою зимовим дощем Венецією. Я – у типових італійських зелених гумаках, він – у чорному калапі, вода сягала кісточок, подекуди була й ще глибшою; ресторани стояли зачиненими, із їхніх вікон стирчали хоботи машин, що висмоктували темно-буру венеціанську рідину, а він уже тоді, о mein Gott, мене не кохав. Але я вперто пропускала його почуття крізь себе, гадаючи, що вони не можуть відрізнятися від моїх. Ми їли зупу із мідій, я розкривала руками чорні мушлі, виїдаючи звідти мертві організми, перехилялася до нього, простягуючи йому свою ложку із їжею, і саме там, у місті довгастих гондол та коротких закоханих ночей, мене вперше вдарило болючим струмом – він відсахувався, ніби гидився моєї слини на тій ложці. Він уже не кохав.
Коли він, покинувши мене, уперше насмілився натякнути про нелюбов, я плакала у слухавку і просила його не покидати мене, бо я ж мрію про двох донечок, мрію саме про те, що виплекав у своїх фантазіях він. Насправді ж я просто висотала його мрії для себе, гадаючи, що, відмовляючись від своїх казок, стану ближчою до нього.
Він же роздратовано відповів, що так ніколи й не дійшов до стану мене покохати. Schei?e (з німецької – лайно), думала я, два роки спільного життя – і ще не дійшов. І тоді я вперше вимовила наш дворічний самообман уголос:
– Нічого страшного, ти не мусиш мене кохати.
– Я нє хачу так, – боронився він.
– Навіщо ж ти тоді трахав мене? – брутальність рятувала мене від істерики.
– Для етава многа ума нє нада, – відповідав мені його цинізм, котрий також захищав його від людей.
А потім він одним ударом відрубав себе всього від мене:
– Діана, падигривая тєбє, я праіграл.
Гм… Він пішов із мого життя так само несподівано, як несподівано увірвався до нього. Але тепер пішов, не залишивши по собі навіть пісні. Бо після Лаури Паусіні я боялася наближатися до програвача. Мені здавалося, що вона ось-ось знову ранить мене безпорадністю Дженні.
А перед тим на мої стривожені дзвінки, що десятки разів роздирали спокій наших спільних знайомих, ті подивовано, адже про людське око ми були чудовою парою, відповідали, що не знають, де він.
І тільки кавказький німець Дімич, в’язничний психолог, пожалівши мене, хоч і не міг бачити – заплакану до непізнаваності, скрючену калачиком на спільному з Іґарюшею ліжку, яке вже навіть не тримало в собі запаху його теплого та м’якого тіла, поінформував:
– Іґарь смєніл страну.
Він так і сказав. Ніби малося на увазі, що він поміняв авто.
– Он сєйчас в Зюйдтіролє, – посвятив мене Дімич у таємницю, яка мені не належала. – Єму другая фірма дала павишеніє…
Мені допоміг Інтернет. Не важко було знайти фірму в Південному Тіролі, яка могла б передурити спеціаліста типу Ігоря Литкіна до себе на роботу. Мені поталанило з першого ж разу. Якщо вже розцінювати нашу з ним розмову як талан. Дивно, але він не те, що не сподівався мене почути, навіть не думав, що я можу його знайти, аби з’ясувати стосунки. Невже він сподівався, що я поведуся так, як би повівся він? Що я просто ображено закрию сторінку і, наковтавшись антидепресантів, задубіла до відчуттів, крокуватиму в майбутнє, проклинаючи людську та життєву несправедливість?
– Вєдмєдь, ти ж пішов від мене… – ніби й не запитання, а констатація факту. Що ж, адже це я вже й сама помітила. – Чому ти не відповідаєш на мої емейли?
– Ді-а-на! Я-нє-хачу-пісать-тєбє-пісьма, – без привітання, мовби відбиваючись від надокучливої мухи, із нотками агресії, ніби я вже дістала його дзвінками: своїм існуванням. – Я нє буду пісать тєбє.
Gott. Той злющий голос. А вмів же бути колись теплим, із нотками ніжності! Ніби й не він перекинув місток між нами у підземному переході, коли я стояла вся націлена в безмежжя співця, і тільки голос позаду мене, голос незнайомого чоловіка, котрий витягує мене з безкінечності та мого неба, аби подарувати політ іншого ґатунку – лет удвох. І я повірила йому, що він – це і є моя земля. Бо інакше просто не буває у вісімнадцять.
І ось він мовчить у слухавку, бо, мабуть, також знає, що його голос зараз не просто опускає на землю, а закидає нею. Закидає наглухо, мов бетонням, минуле, що перетворилося на камінь, ось що мовчить між нами, ось що трощить зараз телефонні дроти. А колись же він пропонував мені Відень. Як шанс жити краще. І його голос нещадно розтинає мої вуха ЙОГО правдою:
– Діана, нє звані мнє сюда. Я уже пєрєпрагра-міравался. І мєнять нічево нє буду.
– Що ж це, йоб твою мать, – зірвалася я, бо чекала на зовсім іншу розмову, потай сподіваючись, що, почувши мій голос, він отямиться, – що це значить? А я? Що ж буде тепер зі мною? Ти не подумав, що, можливо, я ще не в стані «пєрєпраграміраваться»?!
– Ти єщо очень маладая, Діана, чтоби понять жизнь ілі мєня. Паетаму аб’яснєній нє будєт.
Того вечора я вперше у житті пила горілку. Мене брала за серце журба, котра сповзала зі стін колись нашої спільної квартири. Вона була гірка, як і його, Вєдмєдєве життя. Чи оце дворічне, проведене зі мною, чи взагалі те, що почалося тридцять років тому у сибірській однокімнатній квартирі на чотирьох.
* * *
Мені мало виповнитися двадцять, і я саме вдало інкапсулювалася від батьківського човна. І так була уже, в порівнянні з іншими моїми однокашниками, – пізньою пташкою. То тільки я, налякана пост-емігрантським страхом, ніяк не могла розв’язати тісних родинних пут, котрі рятували нас усіх, а у першу чергу – батьків, від самотності у чужому світі, між чужими людьми.
Спочатку мені дуже хотілося зателефонувати їм. Але потім передумала, згадуючи, як ревно захищали вони мене від оточення, як стояли тісно міцною стіною переді мною, та так, що мені аж забракало повітря. Не вистачало кисню саме тоді, коли підлітком хотілося вдихнути його на повні груди: скуштувати «травки», випити з дівчатками горілки, зрештою, грубо відповісти на примітивні залицяння турків із нашого району.
Я боялася, що зараз трапиться те саме, і я знову перетворюся на білий кокон – маленький скарб для батьків.
Тому сиділа у темряві, котра вужем насувалася на кімнату. Тієї ночі я майже до самого ранку танцювала під Іглесіаса, під нашу із ним пісню, і, напившись, плакала, не бажаючи комусь розповісти про своє горе. А потім, лежачи на синім килимку, де колись ступав клишоногий Вєдмєдь, у нашій із ним, тепер уже чужій вітальні, провалилася в тяжкий, набитий жахіттями та болем сон.
Тієї ночі мене ніби вдарили важкою лапою по плечу, вдарили і, не відібравши її більше від тіла, тисли донизу. На коліна. Ти не міг уявити, як важко двадцятилітній оптимістці колінкувати у винайнятій хаті, у чужій країні, у порожньому місті, без тебе… Без нього, Тоні.
А наступного дня прийшов той, хто був завжди добре поінформований у всьому, – старий пейсатий єврей-орендар, аби стримано повідомити, що квартиру проплачено всього на два місяці вперед і що мій чоловік дав згоду на вселення до неї нових жильців.
Отож завтра, говорив, затинаючись, він, до мого дому прийдуть на оглядини нові бажаючі.
Ось так. А я плакала потім, бо синій килимок ніколи нам не належав. Бо меблі ті були винайняті на якийсь час, так само як і я, покинуті ним, як і я, назавжди забута. Не потрібна.
Дженні – острів,
Що зазнав невдачі,
Маленький промінь, що буде світити
В найтемніші моменти для нього, плачучи…
Але його вже не зупинити…
Мабуть, бо була на межі, пульсувала вся, мов відкрита рана, і знову пиячила цілу ніч. Сама. Він пішов, милосердно залишивши для мого оговтання всього два місяці у Відні.
А потім настав той уже справді по-весняному теплий день, той зачаток весни, що не будив у мені радості, хоча якою щасливою я була завжди від споглядання природи, і я блукала містом, самотня, і, здається, того разу знову плакала. Звичайно, що ж іще могло б робити покинуте юне створіння, котре дарувало маленькій квартирці на Аугассе проміння радощів; котре скрашувало собою Його набурмосену дійсність, о, звідки мені було знати, що він не виносить сміх? Як було думати, що чужий спокій у чийомусь серці – для нього мов камінь на власній душі?
Я так чекала на нього, вдивляючись в обличчя незнайомих людей, що ті озиралися вслід мені, заплаканій. Я знову стояла тоді недалеко від собору Святого Штефана, саме біля магазину, де він колись широким жестом купляв мені парфуми «Давідоф», ті, що у голубій картонці, за 26 євро – одні з найдешевших. Цей запах і донині залишився моїм улюбленим. Я тоді, вдячна, довго цілувала його в губи, що він аж розгубився:
– Діанка, пєрєстань, на нас же смотрят. Сконфузився. Смішний.
– Хто дивиться? – сміялася я. – Ті, котрим до нас ніякого діла немає? Я ж просто кохаю тебе до неможливості, Іґарюша!
А він, помовчавши хвильку, запитав тоді мене у відповідь. Тоні, не відповів, а ЗАПИТАВ:
– За что же мєня любіть?
Інший сліпий
Ще фатальніший
О, як пристрасно я люблю вуличних співців! Вони схожі на святих – вселяють надію до життя, бо знаю – до якого би міста не потрапила, вони завжди будуть тут, такі між собою схожі, такі рідні для мене. Вони ніколи не зникають, не помирають, вони є, ці обличчя міст, і будуть завжди, як і в мені буде жити завжди здатність залишатися оптимісткою.
Тоні, я завжди чекала чогось великого від вуличних співців. Але що ж дав мені той, київський? Тільки біль, що розпікав мене навпіл від спогаду про пережиту трагедію.
Як і минулого разу, в Києві, зачарована, правда, тепер залита, мов смолою, болем та самотністю, стояла біля собору, впівока спостерігаючи за пантомімою живих статуй, і, звичайно, як же без цього, зачаровано слухала… сліпого.
Іншою людиною, котра змінила мене, Тоні, був хитрий лис старигань Руперт. Його насправді також привабили мої великі дитячі, по-наївному розплющені очі. А ще – той непогамовний тодішній біль. Чоловіки Рупертового світобачення та складу добре знаються на таких доведених до відчаю поглядах.
Віриш, Тоні, якби Руперт заговорив тоді про мої очі, я б відразу послала його на всі чотири боки, але він, хитрий старий пес, зовсім байдужим тоном, таким, як звертаються до мимолітних перехожих, від котрих нічого не хочуть, сказав:
– Під вікнами мого будинку майже цілодобово грає на гітарі старий іспанець. Колись бродяга обійшов зі своїми вуличними виступами майже всю Європу і навіть вихвалявся, що був у Росії. Моїм дівчатам дуже подобається його музика… Він часто імпровізує. Рано-вранці або у жарке післяобіддя він вибренькує скоцюрбленими пальцями щось майоркійське. І тоді прочиняються дерев’яні віконниці у будинку навпроти, мені це добре видно від мого робочого столу, і звідти показується молоде дівчисько, сливе, підліток, але вона чудово співає словами старої пісні, і тоді вже він грає для неї, а потім, увечері, вони часто удвох виводять фламенко. Я вже звик до цього, проте моїх дівчат таке видовище щоразу розчулює, ота порожня безкорисливість танцю. Здається, тобі таке мало б сподобатися.
І я, хоч на очах застигли краплі прозорого болю, обеззброєна, так просто і по-щирому посміхнулася йому, відчинивши двері мого добра. А він усе говорив і говорив, він добре знав, як вербувати жінок, аби вони навіть не здогадалися про те.
Можливо, Тоні, для тебе звучала моя розповідь непереконливо, коли я тобі онлайн сповідала свою історію. Хоча ти, як і я, був великим романтиком, котрого вабила дорога як символ незвіданості.
Можливо, ти не повірив мені, хоча ні, цього не може бути, бо ті, котрі люблять веселку, не можуть не любити Іспанії очима двадцятилітньої юнки, але, Тоні, тієї миті я зрозуміла, що померти мушу тільки після того, як побачу на власні очі сліпця під вікнами Руперта!
Засмаглий від іспанського сонця лис Руперт з’явився несподівано, але для нього таки саме вчасно. Він сказав:
– Я ні до чого тебе не змушую. Бо ж зазвичай дівчата приходять до мене самі. У мене ти зможеш відчути себе потрібною, бо навіть ті, котрі прагнуть популярності, а досягти її у реальному житті не можуть, завдяки моїй фірмі легко стають зірками. Бо ж вони часто після котрогось із футбольних матчів або ралі ходять на зустрічі із фанатами, що я організовую.
А потім, після такого заманливого та багато-обіцяючого виступу, він, хитрун над хитрунами, різко змінив тему:
– Ось тобі моя візитівка, якщо надумаєш познайомитися із безпритульним – телефонуй. Я буду у Відні ще кілька днів. Захочеш летіти зі мною – набирай мій номер, ще саме маю одну вільну кімнату. І, гадаю, саме ти із твоїм фотогенічним обличчям найкраще підійшла би для нас. А як не хочеш – залишайся здорова і ласуй віденськими штруде-лями.
Любий Тоні, я ж залишилася стояти на переповненій площі біля собору Святого Штефана. Сліпий і далі, бо ж наші історії, проходячи повз нього, його не зачіпали і не надихали, торкався висохлими пальцями зашкарублих від часу струн, ніби по моєму серцю перебирав якимсь добрим, домашнім, ностальгійним болем. Ніби натискаючи на клавіші моїх спогадів, торкався то одного, то іншого моменту – спогаду нашої з Іґарюшею любові.