Не повіриш, але я не втратила надії на те, що ще можу щось змінити. Того вечора я ще раз спробувала з ним поговорити. І знову тільки холодний душ зимної дійсності, у якій не було місця для моєї романтичності, зіллявся на мене своєю незворотністю.
– Як?! – кричала я не своїм голосом і озвірілими від безсилля руками трощила колись наше спільне добро на нашій, як виявилося, зовсім не спільній, чужій, як і я, кухні.
Де ж він – вихід із засмоктуючої пастки? Його немає? Ні, є – ось вона, дірочка, котра мусить стати рятівним проходом до нового світу. Іспанія і люди, схожі на тих, чия кров тече і в моїх жилах.
Знавець жіночих душ, той сивий бородань із ходою вагітної восьмимісячним плодом жінки, дуже влучно підмітив мій внутрішній стан. І саме цим… обеззброїв мене. Я хотіла позбутися порожнечі в мені, хотіла забути, що я – не хто інший, як покинута дівчина, котру навіть не попередили про те, що від неї йдуть.
Наступного дня Руперт запевнив мене по телефону, що в онлайні я не зобов’язана буду чинити різного роду непристойності, він казав, що навіть має дівчат, котрі, не знявши ліфчика, заробляли достатньо грошей, аби без фінансових проблем жити на території котроїсь із країн третього світу.
І саме тому все вело до того, що через кілька тижнів Руперт фотографував мене, по-сором’язливому прикриту легкою, мов той іспанський вітерець, накидкою для свого сайту в різних позах на скелястих кручах одного з островів Середземномор’я, на гострих каменях, що кололи мою ніжну шкіру, аж важко було всидіти, проте я героїчно (переборюючи внутрішній сором) клеїла із себе усміхнено-еротичну красуню. Він, як і обіцяв, не примушував мене знімати бюстгальтера та трусиків. І мені, нiчого правди таїти, самій подобалися мої по-скромному звабливі фото. І я знала, що тільки-но я дам свою згоду, вони засвітяться на одному із сайтів дівчат веб-кам.
Розчервонілий Руперт аж прицмокував від задоволення язиком. Ще б пак, йому вдалося завербувати до своєї м’ясорубки не просто жінку: він створить із мене, казав, новий образ дівчини веб-кам. Що він мав на увазі, я не знала, та й не випитувала, навіщо мені було знати про образ, якщо я і так ще не працівниця?
Вирушаючи в дорогу, я майже нічого не знала про роботу на веб-кам. Дурненька, навіть не погуглила в Інтернеті. Сміливиця, нічого не скажеш! Я просто переконала себе у тому, що маю вірити Рупертові. Так, розбите серце може накалатати згоду і до більшої глупоти!
То вже потім я дізнавалася від дівчат, слухаючи їхні зазвичай сумні історії, як вони потрапляли сюди і чому саме на острів. Адже так багато студій у Берліні, Відні, Цюріху чи навіть у тому ж провінційному Лінці. Був ще кращий варіант – кожна могла влаштувати власну студію у себе вдома. Сидіти собі на ліжку біля чоловіка, маленької дитини, чи біля обидвох відразу, як і робили більшість «домашніх працівниць веб-кам», як правило, звичайнісіньких собі у повсякденному житті жінок, котрі не проти підзаробити зайву копійчину під час декретної відпустки чи безробіття.
Мій механізм самозахисту та самозбереження відреагував саме так, як і мав реагувати. Тому я не думала навіть двох днів. Прийшла в холодну пустку квартири. Знову налила собі повну склянку горілки, що її передав мій батько для нього, Вєдмєдя. Випила його оковитої, яку він уже не скуштував, і, не вмикаючи навіть світла в спальні, лягла на його половину нашого ліжка. Чомусь згадалося, що останнім часом він більше не хотів ділити зі мною ковдру…
Ключі я залишила в сусідів, навіть євреєві не зателефонувала. А що, хай той мудрагель розбирається сам. Я переконувала себе, що мені начхати на його ідіотську квартиру, на нашу квартиру, на в’язницю наших почуттів, із якої вони, почуття, так і не пробилися із зародку і не стали могутнім деревом із соковитими плодами. Бо перший і єдиний наш спільний плід вишкребли з мене півроку тому діагнозом «позаматкова вагітність». Чи не там і почався Іґарюшин жах? Жах відповідальності перед новою сім’єю, котрій він нічого, окрім власної нервовості, дати не зміг би?
І… ми вилетіли до Пальми. Руперт, як і обіцяв, оплатив мій переліт.
Коли ми вже гладили черевом літака набухлі від вологої ваги хмари, мої очі налили солоні, мов та середземноморська вода, над якою ми неслися, сльози. Руперт тицяв видовженими пальцями в клавіатуру ноутбука, розробляючи тільки йому відомі схеми та таблиці. Зрештою, не витримавши моїх схлипувань, роздратовано глянув на мене владним поглядом із-під кущуватих брів і хриплим голосом мовив:
– Якщо не можеш нічого змінити – змирися. Будуть нові кохання. Хоча повір, краще, якщо їх більше не буде.
Сліпий номер три
Острів пляжів, сонця та пальм
Ми повільно, як завжди здається пасажирам літака, наближалися до нашої іспанської цілі. Інколи навіть складалося враження, що ми майже не рухалися, просто зависали у повітрі. А потім я побачила землю. Тобто зовсім крихітний клаптик землі у морі солоної води. Дивно, звідки він міг там узятися? Яка підводна сила виштовхнула його із дна? Дно ж навколо острова, до речі, було вимощено чимось занадто прекрасним. Бо вода навколо суші була такою прозоро-синьою, такою казковою, що мені аж захопило подих!
Тієї миті, Тоні, мені чомусь подумалося про страх до світу моїх батьків. Бо живучи у Франкфурті й маючи роботу, вони так нікуди, крім України, за якою сумували, не їздили відпочивати. Жодного разу не повезли мене на море.
Отож, напрямок мого наступного життєвого етапу вирішив іспанський співець. Я хотіла чути Іглесіаса в його виконанні. Смішна… Тепер уже третій сліпий став керманичем моєї долі. І він, ще небачений мною, чекав на мою з’яву на крихітному, всіяному пальмами та веселощами острові. Я твердо вірила, що десь у цьому світі на мене чекає ще одна недоспівана кимось пісня. Що десь уже готує свій інструмент сліпий музикант, рихтуючи мою долю. Моє щастя. Моє світле майбутнє.
О! Півтори години повільного-зашвидкого лету над ватяною кучерявістю хмар – і я вже розквітла в очікуванні мого щастя. Ось у чому пріоритет молодості! Їй начхати на розчарування! Вона не вірить у них, особливо у ті, що вже минули. Молодість має одну ціль, котра завжди десь попереду, правда, дуже часто вона розмита й ілюзорна. Але вона є. Вона десь там, за горизонтом. І тому біжиш туди, сміючись і падаючи, перечіпляючись за щось і знову падаючи, боляче забиваючи тіло, але, поспішаючи жити, хапаєшся за все, аби тільки дістатися горизонту, аби побачити бодай натяк на своє світове призначення.
Руперт усе ще розробляв свої космічні плани та малював схеми, коли я підключила куплений у мініатюрної стюардеси в темно-рожевій блузі навушник, аби відволіктися від думок. І саме тоді я знову зрозуміла, як сильно люблю цю неповторну блакить життя, Airberlin саме транслювали мого… Іглесіаса. Чи то вони створювали нам іспанську атмосферу, чи просто хотіли перелетіти на кілька десятків років назад, але це була моя улюблена «Наталі».
Que sera de ti?
donde estas? que ya
a mi atardecer
ya no has vuelto mas
Quien te cuidara?
vivira por ti
Quien te esperara?
Що буде зі мною?
Де ти?
А у мене вже вечір,
А ти ще не повернулася.
Хто буде піклуватися про тебе?
Жити для тебе?
Хто буде чекати?
На-та-лі… І тут замість того, аби знову ностальгійно розридатися, смішно кривлячи губами та шморгаючи носом, я майже розреготалася від думки, що я – просто курка. Бо, обтріпавшись від сірого, болючого, проте дуже короткого періоду нещастя, я, мов квочка, що вилізла зі смітниська, струсивши з пір’я сірий бруд, гордо закудкудакавши, побігла далі в пошуках нового… смітника.
Як я щеміла від радості в передчутті любові до тієї землі, рахуючи хвилини до висадки. Моя Майорка. Я так чекала від Вєдмєдя кохання, що, здавалося, була уже залюбленою у клаптик випуклої з-під середземноморських вод землі. Достатньо було одного поштовху, одного невеличкого вібрування у мій бік, аби я знову захворіла на щастя. Ні, я не прагнула закоханості в людину, просто шукала свою втрачену музику. Мою мелодію, яку він, виявляється, висотував із мене два роки так завзято, що через два роки саме я, Я, а не він, – опинилася на межі! Бо в нього вистачило сили займатися зі мною коханням, провести до літака і, поцілувавши в губи, почати нове життя без юної леді, що кохала його синюшно-розмите (і що ж то воно на ньому було вибито? ні, мої захисні механізми натвердо забили для мене цей склеп, туди входу вже немає! я не пам’ятаю малюнка) татуювання.
Коли ми прилетіли, острів ще впевнено тримав на собі зелену фарбу життя. То вже потім, місяців через два, голодне сонце злизало із поверхні того земного раю всі ознаки бодай якогось цвітіння чи проростання, залишаючи нашим поглядам пошерхлі, знеможені від спраги оливкові сади та золоті, вкриті зів’ялими травами поля, дрібно побиті копитами різнокольорових, фарбованих для впізнаваності кожним фермером інакше овечок.
Усе мені подобалося на Майорці. Того дня ми проїхали її всю. І не тому, що Руперт жив так далеко від столиці та єдиного аеропорту, а тільки через надзвичайно крихітні розміри острова. Я спрагло, мов п’ятилітня дівчинка, обмацувала поглядом краєвиди, і мої очі аж блищали від захвату.
Найбільше я кайфувала від придорожніх пальм, котрі непохитними вартовими проводжали нас до мого нового дому. Їхні листки були зверху зеленими; зі споду ж висіли шматтям ще не обрізані недбалим хазяїном жовті, минулорічні, вже мертві стебелиння. Інші рослини, приміром, оливкові дерева, що, мов горбаті діди, опускали додолу віти, були зовсім відмінними від тих височезних дерев, радше тулилися до землі, ніж до сонця. Уже потім дівчата-спів-робітниці-співмешканки розповіли мені, що Руперт, крім студії моделей, мав ще один бізнес – пальмовий. Він перевозив ті екзотичні красуні із Марокко до Майорки, а також транспортував їх до інших країн Європи.
Тоні, звідки ж мені тоді було знати, що то буде чи не єдина за рік поїздка островом. Я навіть припустити не могла, що робота моделі – це не просто позування перед камерою, у моєму випадку – камерою веб-кам. А – шістнадцятигодинне сидіння перед крихітним вічком, котре транслює тебе до всіх країн світу; і що бути web-cam-girl-студійницею – означає не мати жодного вихідного дня.
Тоні, я знала, як сильно ти любив мої описи природи, тому розповідала тобі про ті вітряки кольору повітря та води (як стверджують майоркійці), тобто біло-сині, із старими поламаними крилами, вони самотньо стоять там на одній кам’яній нозі, вони уже не придатні для викачування води, але виконують роль старовинних прикрас, свідків минулого. Вони чудові, мов пальми. Вони чаруючі, мов минуле усього людства. Вони не вічні, як і ми з тобою, Тоні.
Перше, що мені кинулося у вічі, коли ми в’їхали до Калли П., був разючий контраст із тими придорожніми стриженими газонами та віллами з голубими басейнами, із джипами та породистими псами біля них. Та дивуватися було нічого. Ми ж потрапили до серця Майорки, а не до адаптованого для туриста селища.
І хоч я уже радісно сканувала поглядом місцину у пошуках того самого сліпця, його ще не бачила. Натомість, гордо задерши голову, протупав старий великий і брудний псисько. Його довга шерсть, вивовтужена в піску, звисала огидними пасмами майже до вкритої сірим і таким гарячим пилом (босий не пройдеш) землі. Та собацюрі це не заважало посміхатися до нас своєю жовтоікловою пащею з висолопленим і чомусь підпухлим язиком.
Ще засліплена розкішшю та вишуканістю краєвидів, я майже не помічала убогості Калли П., вулицею якої ми уже простували до будинку на площі де Лорент. Ті збиті докупи, мов в українських циганських таборах, жовтуваті кам’яні будинки із занизькими, які деколи навіть не сягали мені підборіддя, дверима та іноді зовсім без вікон не насторожили мене, не здивували, не розчарували, а, навпаки, навіть трошки потішили, й у мені заворушився мій праматеринський, приспаний життям у Франкфурті ген.
Усього за три кілометри від туристичної розкоші Майорка зустріла нас такою, про яку не пишуть у путівниках, – порожніми гарячими вулицями і жовтими рядами склеєних докупи кам’яних будинків.
Сліпий номер чотири
Острів, що приховує злидні
Того дня, по прильоті, я таки побачила обіцяного мені рятівного сліпця. Більше того, як виявилося потім, вікно моєї кімнати виходило саме на площу – на його домівку. Руперт усе ж збрехав, що дідо виводить свої мотиви щодня. Насправді ж він, босий та обдертий, завжди тюпав до прибережного району, туди, де водилися ласі до атракцій та багаті на гроші туристи.
То вже інша тема, бо навіть якщо він і бував «удома», то через скляний прозір я зовсім не часто могла милуватися співом, адже ми працювали у повній конспірації, а значить – зачинені і зашторені. Проте, ти знаєш, Тоні, він співав прекрасно і сам був прекрасним – втілення бездомності та музики – сліпий слуга мистецтва.
Але, Тоні, дивлячись на нього, я відчувала щось не до кінця прожите у мені. Про щось, що нашіптувала мені душа. Але я не могла до кінця зрозуміти вібрації її голосу. Так, ніби забарикадований і перевдягнутий сон – відчувала щось, що пов’язує мене із сліпими всього світу, але розтлумачити для себе нічого не могла. Бо ж сни, хоча і є нашою реальністю, перефарбовані підсвідомістю так, аби, натякаючи, не травмувати ще не готового до завуальованої дійсності сновиди.
Та ба… не було того трепету, який зазвичай проймає мене у такі моменти. І вже тоді у мені гадючкою прослизнула якась підсвідома думка, ніби не він той сліпий, заради якого я сюди прилетіла. Бо справжній сліпець, мій, той, на котрого я чекаю, – залишився десь позаду, не в моєму світі. Тільки де? І чому? І як я змогла його пропустити?
Це як у невротиків, котрі уперто повторюють пережитий біль, щоразу щиро дивуючись, що вкотре наступають на ті самі граблі, зовсім не здогадуючись, що потрібно відкопати з-під настеленого сіна старі граблі, котрі провокують самоповтори, мабуть, тільки й для того, аби повернути людину до її первинного болю.
Отож, ми приїхали. Ніхто, як хотілося вірити, не зустрічав мене із цікавістю. Я ж бо ще не знала, що всі зайняті роботою, що у кожної з дівчат свій графік, котрий, як і Руперт, не терпить збою бодай на одну хвилину. Ми підіймалися вузькими східцями на другий поверх кам’яного будинку. Приємна прохолода запустила свої рятівні щупальця у всі щілинки мого нового помешкання. По обидва боки вузького коридору розмістилося ще кілька дверей. Одні з них були прочиненими. Туди й посунули ми з Рупертом, котрий більше не грався у добрячка і навіть не думав тягнути мій багаж у поламаній синій валізі на коліщатках.
Тоні, ти знаєш, тільки відкрившись тобі по-справжньому, я перестала вигадувати свою історію. На початку ж була для тебе, як і для всіх інших, HotRomy із зеленою позначкою «NEU» у лівому кутку профілю (це для тих, котрі уже відвідали всіх дівчат сайту, а були й такі навіжені, що тепер полювали тільки за новими), а якщо вже комусь запраглося деталей, то прошу дуже, – Наташа, студентка, що приїхала із Росії і зараз живе завжди у новому місті, а саме – там, де мешкає клієнт.
Тоні, моя історія могла зачепити твоє серце тільки своєю правдивістю, яку я, мов перлини, вкладала до кожного слова, котре вимовляла для тебе. Так, для моїх віртуальних клієнтів я назавжди залишилася Наташею під ніком HotRomy. Так, саме тією Наташею, про котру говорять, що вона – трі рубля і ваша. Точніше, якщо орієнтуватися на місцеві розцінки, то плюс-мінус два євро за хвилину, і вона ваша. Віртуально.
Нас, кількох молодих жінок із наклеєними віями та довгими нігтями (нарощеними приватним косметологом, котра приходила до нас щотижня зі столиці і котру оплачував Руперт) й одного темношкірого чоловіка, об’єднувало тільки те, що всі ми опинилися тут, на цій випаленій сонцем та спраглій вологи іспанській землі сухої Калли П., і були змушені чатити німецькою мовою. У всьому іншому ми були зовсім різними. Навіть наші імена говорили про те, що ми – діти різних народів. Сандра, Ілдіко, Банні, Джеф і навіть грузинка Гванца. Ще у нас була бабуся під ніком GeileOma, у перекладі з німецької – збудлива бабуся. Не знаю навіть, чи відводити Каті місце серед віртуалок, бо вона була не простою студійною працівницею, а законною дружиною Руперта.