– Ми націоналістичну версію відпрацювали, Павле Михайловичу, – втрутився Кушнірук. – Люди вийшли за коровами, а не проти радянської влади.
З ініціативи товариша з Москви всі говорили українською мовою. А той уважав, що перебуває на окупованій території, і українська мова для нього у такій ситуації була не рідною, а мовою місцевого населення, як, наприклад, іспанська в Іспанії чи англійська в Канаді.
– До речі, віддайте наказ військам відбути в розташування частин. Нам усього села не треба. Нам треба знайти одного, але дуже небезпечного і сильного ворога. Якщо хочете, ворога Радянського Союзу, який причаївся в цьому селі, який поставив нас на межу громадянської війни, який підняв посеред ночі Микиту Сергійовича, товариші.
Вони всі троє дивилися на папірець, що його вітер ворушив посеред столу. У ньому таїлася сила, що змушувала їх, лютих псів імперії, тремтіти. А папірець мирно танцював на кумачі сільради. Папір усе витримає. Навіть те, від чого здригаються імперії.
– У мене є лише одне міркування. Старі люди так не пишуть. Тут школярська каліграфія. Ворога треба шукати у школі, – цього разу Паша справді сказав те, що думав.
– Дуже правильне спостереження, товаришу Харкавий. Дуже правильно. Воно звужує нам пошук. Воно скорочує нам шлях до викриття злочину. І які будуть пропозиції?
– Провести диктант у школі. Що іще? – Кушнірук продовжував керувати операцією. – Допитати підозрюваних. Може, пробовкаються.
– Диктант – це добре. І то негайно. Нам не гоже йти між діти. Ми з керівниками розберемося. Мені треба телефонувати вище. І вам також, Віталію Михайловичу. А ви, Павле Семеновичу, попрацюйте у школі. Але хотів вас спитати ще одну річ. Хто той інформатор, що вчасно повідомив управління КГБ про листівки? Він заслуговує на довіру?
– То мій батько.
Того дня раптово зібралося на дощ. Так буває в Карпатах. Небо вмить невідомо за яку провину насуплює брови на землю – і вже луплять громи і блискавки на всю міць небесної артилерії.
Вони квапилися у свій курінь кохання, у якому кожен Божий день мав відтворювати це пломеніння вічного вогню. Цього разу Андрій був якимось надто зосередженим. Вони цілими годинами виливали одне одному душу. Вона вже не боялася йому, єдиному в цьому чужому оточенні, розкрити таємницю свого життя. Вона б, може, і не наважилася скочити у круговерть їхніх стосунків, бо «бар’єр між нами і вами, місцевими, – то така височенна дамба, збудована не нами».
Прикладом для неї слугувала мати, яка у перші післявоєнні роки закохалася в бандерівського розвідника, що працював у канцелярії виконкому. Дружина начальника КГБ познайомилася з ним просто на базарі. Тут вирує потік інформації і крутяться агенти всіх мастей. Вони кілька разів перестрілися поглядами. Потім уже ходили, щоб зустрітися одне з одним. А відтак, пройшовши етап просто привітань, заговорили. Він виявився самодіяльним художником, але доволі обізнаним. Закінчив за Польщі образотворчий курс гімназії. Розумівся на мистецтві. А вона – дочка директора Ермітажу, і цим уже все сказано, щоб уявити простір спільних інтересів, що раптом відкрився перед ними.
І сталося те, що сталося. Дружина начальника КГБ переспала з місцевим художником. Просто в майстерні. Так їй здавалося, що скочила у гречку з молодим і симпатичним. При нелюбому чоловікові. Банальна історія для них обох, людей творчих. Чоловіка вона не те що не любила, хоча він урятував їй життя. Коли до них на пітерську квартиру з вікнами на собор прийшли брати її батька, командував він, молодий чекіст. Донос був серйозний, як і належало на директора Ермітажу. Мали взяти не його одного, а всю сім’ю. І брали всіх. А вона, 16-річна, сховалася на балконі. Він знайшов її там.
– Есть еще кто-нибудь? – крикнув старший конвоїр, виводячи батька з мамою і старшу сестру.
– Нет никого больше. Все чисто.
Він залишив її, а потім прийшов до неї наступного дня. З того часу він любить її до нестями. А вона покірно бреде з ним по життю, зі своїм конвоїром, який урятував її від ГУЛАГу, звідки не повернулися її рідні, врятував, але поневолив своєю любов’ю.
Тому так звана зрада була помстою. І вона мстилася зі всією жагою своєї спраглої до чистих почуттів душею. І коли їхнє кохання досягло апогею, він перевів його в зовсім іншу площину:
– Я знаю, хто ти і твій чоловік. І ти повинна знати, хто я. Я голова служби безпеки ОУН-УПА – українського антирадянського підпілля, з яким на смерть бореться твій чоловік і всі ви, прибульці. І в ім’я кохання або просто заради своєї безпеки ти маєш нам допомагати.
Він лякав її, а вона раділа, що може допомагати йому. Просто, як на сповіді, у ліжку для закоханих переповідала розвідникові все, що могла знати дружина шефа КГБ. І робила це кілька років, доки його не вистежили в лісі і не привезли звідти для упізнання.
Його тіло забрала згорьована мати і поховала поруч із чоловіком, якого взяли місяць тому. Вона крадькома ходила на могилу, оплакуючи втрату. І ходить донині. Коли Світлані виповнилося вже 17, а матір дедалі сильніше розбивав параліч і ходити для неї ставало дедалі нестерпніше, вона якось одягнулася в чорну сукню і повела дочку на цвинтар. Підвела до безіменної могили з почорнілим дубовим хрестом і сказала:
– Здесь лежит твой отец. Я каждую минуту могу не справиться с болезнью. А ты должна знать правду.
І розповіла їй усе як на духу. Світлана ходила з цим, мов приголомшена. І коли з’явився в її житті Андрій, вона також не могла не висповідатися перед ним.
Коли їхнє кохання досягло піку відвертості, Андрій відігнав останній сумнів. Він мусить сказати їй про те, що намірився вчинити. Навпроти нього – велетенська імперія, репрезентована її батьком, і цей чин проти імперії, а він посвячує у свої плани єдину людину на планеті – її, цього центуріона дочку.
– В ніч проти Чесного Хреста, коли в нас у селі храмовий празник, планується знесення хреста з нашої церкви. Я не можу, не маю права дозволити це зробити. Я боронитиму хрест, під яким мене хрестили. Я не можу вчинити інакше. Коли сталося так, що я знаю про це, я повинен діяти. Те, що я знаю, – знак. Заклик до дії.
Батькам він не сказав про це. І не тому, що вони відмовляли би його від смертельно небезпечного кроку. Вони б змирилися і схвалили. Але він зглянувся на них. Батьки просто могли б не витримати. Фізично вони набагато слабші, ніж духовно. А нащо він сказав їй? Вона для нього частина його єства. Точніше, вони становлять тепер єдине ціле.
Готуючись до невідворотного, він знав, що це лише перший крок на шляху довжиною в життя. І якщо вона назавжди поруч, то перший і всі наступні кроки вони мають зробити разом. Крокувати в ногу. Якщо вони спіткнуться, якщо вона загальмує ходу вже на старті, їм разом у дорогу вирушати не можна. Така максима обґрунтовувала його рішення втаємничити її. Він чекав відповіді. Він знав її глибоко, але все-таки недовго. Вона мала право на будь-яку реакцію. Світлана з огляду на свій життєво-сімейний досвід мала всі можливості оцінити ситуацію адекватно. Вона розуміла, що його намір у 17 років – це самогубство. У випадку поразки, а шансів на виграш дуже мало, він ламає своє життя навпіл. Через коліно. Через власне коліно. І вона могла зупинити його, бо він і його життя – то найбільша цінність, яка є в неї і якою вона найбільше дорожить. І ніхто більше – тільки вона могла його зупинити. Принаймні спробувати, бо її вплив на нього найсильніший. Але чи справді так? Найсильніший вплив на нього має Той, звідти, з небес. Жити поруч із людиною, яка слухається тільки Бога, дуже важко. Але це солодка ноша. Рятівна й цілюща. Як рятівний хрест на плечах. На крутій дорозі, яка веде до спасіння.
Коли він це зробить, він заверне круто вгору. Не гладенькою дорогою, а на Голгофу. Із хрестом на раменах.
– Я тисячу разів повторював цей заповіт Ісуса: «Бери свій хрест і йди за мною». Красиво сказано. Християнам подобається. Вони повторюють ці слова в церкві й удома. Але це не просто слова. Це клич. До чину. І ти маєш готуватися до того, що настане час, і ти маєш зробити це – взяти свій хрест. І йти за Ним. І такий час настав, – він вдивлявся у далечінь, де на тому березі ріки сонце сідало, опускаючись просто в плесо, неначе вмиваючись у чистих водах перед відходом на нічліг, себто на протилежний бік планети.
– Чим я можу допомогти тобі? – Ці її слова пролунали для нього, як розряд блискавки, що розвіяла надвечірні сутінки.
Боже, як він цієї миті пишався нею! Вона готова підставити плече. І цей її намір устократ цінніший, ніж його. Адже він із молоком матері вбирав безнастанно цілющий трунок віри. Ковток за ковтком. Це була невтомна батьківська праця у квітнику його душі, де найменший бур’ян сумніву виполювали ще в зародку. А вона громадила свої дні й роки в безбожному пустирі фальшивих марнот і войовничого диявольства. Вона не мала доступу до чистих джерел, і враз кристалічною чистотою промовила її поневолена юна душа.
– Справа легка і проста. Цього разу я впораюся сам. Але я схиляюся перед твоєю жертовністю. Перед Ним! Ти віриш у Нього?
– Не гони меня так быстро. – Вона вже майже перейшла на українську, але, ясна річ, їй легше було висловлювали найсокровенніше тією мовою, яку вона змалечку чула від батьків. – Я должна сама прийти к Нему. Но вернемся к делу. Если оно легкое и простое, то почему ты не хочешь дать мне шанс? Не будь эгоистом.
Тепер уже йому належало приймати рішення. Її участь у його плані справді могла виявитися не просто доречною, а навіть конструктивною, технологічною.
– Добре. Я беру тебе з собою. Тільки дозволь подбати про твою безпеку.
Було визнано доцільним зібрати разом усіх учнів 8– 10 класів. Зо три сотні. Сакраментальне число. Чи то спартанців, чи то крутян. І хоча витівка скидалася на пошук голки у скирті сіна, але іншого варіанта просто не було. Скиртою став шкільний спортзал. Техпрацівники, яких підганяв сам директор Юрій Юрійович, зносили туди парти. Учні гомоніли в коридорах, тішачись із такої смішної метушні дорослих.
З точки зору здорового глузду, а він, що людина молодша, то виразніший і живіший, усе це було маразмом. Але поведінка повнолітніх, коли на них дивляться діти з висоти своєї стерильної первозданності, дуже часто видається такою. Згодом, коли подорослішають, вони так само чинитимуть за неписаними правилами табу, умовностей і догм, а зараз просто виставляють себе на посміховисько, ці дорослі члени того, що вони називають суспільством.
Зранку гралися на втіху, особливо малюків із молодших класів, у війну. Дітлашня раділа, що можна було сачконути і не гнати корову пасти, бо на пасовисько їх не пустила армія. У кожному класі висів портрет, як навчали їх педагоги, «шановного Микити Сергійовича – керівника нашої батьківщини, першої у світі країни трудящих». Якби ж знаття, що армію проти їхніх корів наказав вивести саме цей фантомас. Коли саме так один урвиш назвав уголос керівника партії, уряду й держави, з району з’їхалося все начальство і цілий день чихвостило тата й маму третьокласника, якого ні з партії, ні з комсомолу виключити було неможливо, бо цей язикатий дотепник ще не перебував у жодних авангардних рядах з огляду на свої демографічні дані. Діло 10-літнього дисидента зам’яли, але пляма на репутації школи залишилася.
Те, що дітям на втіху – зганяють усіх до спортзалу не в баскетбол грати, а твір писати, – для педколективу тривога. Але Павло Семенович – «наш випускник і гордість школи» – про все не каже. Значить, не можна. Випитувати не личить. Не сам же вигадав таку дурню. Дурня надходить тільки з одного місця. Звідти. Згори. А обговоренню те, що згори, не підлягає. Підлягає негайному виконанню. Усі парти – у спортзал.
– Дається вам дві години. Твір на тему «Чи є Бог?». Три сторінки. Більше не треба. Здавати по одному. Мені в руки. За двері не виходити, доки всі не напишуть. Усе зрозуміло? Є запитання? – Сам заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу товариш Харкавий проводив цей екзамен на зрілість.
– А раніше можна, ніж за дві години?
– Здавати можна, але виходити – ні. Що стосується теми, поділіться своїми роздумами про те, яку шкоду завдає справі будівництва комунізму релігія. Адже ви щодня вдома бачите, як свою сліпоту й неуцтво виявляють ваші батьки, коли моляться чи ходять до церкви. Напишіть про те, що вони силують вас іти до церкви, а ви цього не хочете, бо все те, що говорить піп, – нісенітниця. Ви повинні засудити їхній релігійний фанатизм. Ви мої земляки, і тому я не думаю, що хтось із вас вважає, що Бог є. Його немає. Тому напишіть, як ви це розумієте.
Паша вже навіть не радився з генералами, коли у слідчий процес вніс це уточнення. Твір не на вільну, а на конкретну тему. Атеїстичну. Той, що писав прокламацію і збурював посеред ночі село, навряд чи напише, що він не вірить у Бога. А це вже підозрюваний. Якщо й не сам злочинець.
Паша просто натішитися не міг, що він так блискуче надається до омріяної професії слідчого. І не міліції, яка шукає, хто вкрав мішок брукви, а бери найвище – слідчий КГБ, який виявляє ворога народу. І той ворог сидить тут, у спортзалі. І зараз сушить свою безталанну голову, як вибратися з кута, у який його загнав старший товариш Павло Семенович із райкому комсомолу.
Тільки-но розпочався цей чудернацький за формою і садистський за змістом іспит, як до спортзалу увійшов якийсь сивий товариш.
– Діти, встаньте! – миттєво скомандував Паша. – До нас приїхав інспектор райвно.
– Сідайте-сідайте, – проказав дуже мило дідусь. – Працюйте, дітки. А ми не будемо вам заважати. Ми підемо з Павлом Семеновичем і поговоримо про життя.
Вони пішли до каптьорки фізрука, яка тут же, біля спортзалу, і в якій він тримає м’ячі та всіляке інше спортивне причандалля.
– Ви як, зі спортом дружите, Павле Семеновичу?
– Та так, не дуже, все ніколи. Вибачте, а як мені до вас звертатися?
– О, справді, не відрекомендувався. Павло Михайлович. Тезки, значить, – виправив недогляд Самоплатов. – Але зі спортом треба дружити. Знайте: у здоровому тілі – здоровий дух.
– Та в мене такі ще роки, що ні на тіло, ні на дух не ображаюся.
– Це ви даремно. Тренувати треба і те, й інше. Бо якщо дух накаже тілу стати до бою, то треба бути готовим. А я бачу, що ваш дух такий непростий. Активний. Наступальний. Ви сміливий чоловік, бо ж полізли туди. Взагалі полюбляєте гострі відчуття?
– Хлібом не годуйте, – розсміявся Паша.
– Вы, дорогой мой друг, даже не догадываетесь, сколько в жизни есть проявлений этих самых острых ощущений. Аж этот самый дух захватывает. Главное – понять, что, как поется в песне, покой нам только снится. Что покой – это не для тебя, – Самоплатов відчував себе в ролі вчителя.
– Я более чем уверен, что он, этот покой, не для меня. Но как здесь, в этой глуши, найти место без этого сонливого покоя, в котором все кругом прозябают? Разве что на церковь взбираться, – наче жартома спрямовував Паша розмову, що її він одразу прочитав для себе як шанс. Один із тисячі.
Може, для того й варто було влаштувати це хрестоламання, щоб приїхав товариш із самої Москви й отут, у каптьорці, інтригував його. Зараз він має сказати, що в житті є завжди місце для подвигу. «Але я його випереджу, – подумав Паша, – і просто в лоб: більше місця там, у Москві, а тут, у захудалому районі, такому, як я, буревіснику ніде розвернутися».
– Оно, конечно, Павел Михайлович, в жизни всегда есть место подвигу, но чем выше, тем этого места больше. Здесь, в районном масштабе, негде развернуться.
– Ну, не скромничайте. Вы-то и здесь сумели развернуться. Сломать сотню крестов – это, знаете ли, настоящий советский Геракл. А не страшновато ли, молодой товарищ?
– Что вы имеете в виду?
– Ну, этот, с карающим мечом сверху, бородатый дедушка с икон, не грохнет по голове?
І обидва сміялися голосно й щиро, радіючи не так власній дотепності, як синхронності взаєморозуміння. Так тішаться люди власним спілкуванням, коли бачать одне в одному неначе власну тінь. Неначе відображення самого себе. Вони так довго й запально сміялися, що в бік каптьорки раптом спрямували свої погляди сотні пар дитячих очей, яким наказано доводити, що Бога немає.
– О, мы тут так расслабились в интересном разговоре, что мешаем деткам собраться с мыслями. Мы еще с вами потолкуем, дорогой тезка. Есть о чем. Непременно, – поплескав по плечу молодшого друга Самоплатов, що аж сяяв від грядущого, можливо, щастя.