– Пойдем к юному поколению. Коммунизм – это молодость человечества, и его строить молодым. Вам и им, этим начинающим жизнь. Ведь именно это поколение будет жить при коммунизме.
– Совершенно верно, Павел Михайлович. Я знаю об этом, – відрапортував Харкавий. – Товарищ Хрущев назначил конкретный срок – 1980 год. Согласно программе партии и указанию лично Никиты Сергеевича, именно в этом году начнется в нашей стране коммунизм! – А потім уже особливо довірливо додав пошепки: – А в коммунизм никак нельзя, Павел Михайлович, с крестами. По пути надо их все убрать с дороги. Времени мало, а крестов еще много.
Поки однодумці гомоніли, як голуб’ята, дітки вже встигли здати роботи. На столі лежала ціла гора творів. Обом наставникам дуже кортіло зазирнути туди. Вони поділили купу навпіл і вп’ялися очима.
Але обидва і водночас побагровіли. Майже всі листки були чистими.
– А ну-ка пойдем! – зірвався з місця Самоплатов.
– Куда?
– Как куда? В каптерку. Всем сидеть на месте! – на подив дітей заговорив російською мовою «інспектор райвно».
– Ты знаешь, что это значит? Ты понимаешь, что это бунт? И это дети! Пересажать их! Или перестрелять бандеровское отребье! – Заслуженому серійному кілерові КГБ більше не хотілося грати роль доброго дідуся Панаса. – Получается так, что все они, все триста, писали и распространяли эти листовки. Поэтому и не хотят показывать свой почерк. Кстати, пока ты здесь партами командовал, нам принесли еще одну листовку. Совершенно другой почерк. Это не один какой-то умалишенный пацан. Это организованное восстание. Я бы поджег сейчас эту школу вместе с этим националистическим семенем. Как они подожгли и сожгли наших солдат. Вы меня склоняете к действию. А я по-другому не могу. Если враг не сдается, его надо уничтожить. Я, Паша ты мой, так живу всю жизнь. И поверь, врагам этим, ликвидированным этими вот руками, несть числа. И это не мои враги личные, а самые выдающиеся враги мирового коммунизма. Выдающиеся, чтобы ты знал. А здесь дети. И что делать? Это ты задумал этот чертов экзамен. Как заставить их показать свой почерк? Наши лучшие эксперты-графологи прибыли из Москвы. Ждут материала в сельсовете. И что мы покажем? Чистые листы, еб твою мать? – кагебешний кілер так вишкірив зуби, що навіть у відмороженого хрестолама затремтіло підборіддя з переляку.
Кортеж машин із секретарями обкому та райкому прибув під хату Харкавих, коли кандидат у члени ЦК КПРС, академік Академії наук СРСР уже був мертвецьки п’яний. Рапатий язик не слухався академіка. Він лежав на столі і ридав. Плакав, як дитина, але говорити не міг.
В Академії наук гарт щодо самовільного враження печінки сильнодіючою самогонкою значно слабший, ніж у райкомі комсомолу. Що й далося взнаки. Паша був як «стьоклишко», а москвич от зламався, діткнувшись спраглими устами до рідних пенатів.
– Що ж ти наробив, скотіна! – кинувся на Харкавого Тропченко. – Ти у мєня отвєтіш! Я тєбя із партії ісключу за врєдітєльство!
– По-перше, якщо ви думаєте, що я в нього вливав, то ви помиляєтесь. Якщо член ЦК КПРС хоче випити, то чи можу я, маленький заввідділу агітації і пропаганди маленького райкому комсомолу, дозволити собі не дати йому випити, Тімофєй Тімофєєвіч? А взагалі це є ваша наука. Приймать гостей на всю широту нашої відкритої душі.
– Шо ж ти умнічаєш, засранєц? Ти шо надєлав? Я тебе в порошок зітру. Старші тобі довірили товариша з Москви, а ти шо з ним зробив? Ти, Тімофєй, тоже будеш відповідать. Це ти пішов на поводу в етого екстреміста, – рвав і метав найвищий т у т начальник Яцків. – Завтра же собери бюро й ісключи його з члєнов КПСС. Поняв? – зарепетував він, аж стіни задрижали.
І раптом з-під столу долинуло:
– Молчать, чинуши окаянные! Не трогать моего брата! – Це академік зібрався на останній силі й на мить повернув собі дар мови.
– Шо він сказав? – примружився «бдітєльний» Тропченко. – Це який-такий брат?
Академік знову впав на стіл і солодко захропів. Паша приклав палець до рота і дав знак секретарям іти до іншої кімнати й не заважати членові ЦК спати. Ті не могли не послухатися.
– Так шо за брат, Паша?
– Не знаєте що? Усі люди – браття. Воно завжди при чарчині відбувається таке братання. Хіба ви не знаєте? Ну, сподобався я йому, то що тут поганого? Кому від того погано, що в нього залишаться гарні враження від нашої області й від нашого району? Він, до речі, за столом дуже хвалив вас, Микола Петрович, і вас, Тімофєй Тімофєєвіч.
Коли Тропченко приїхав працювати в район, до нього почали звертатися як належить, а він як накинеться на заврайвно:
– Ти шо моє ім’я іскажаєш?
– Та так має бути згідно з правописом, Тимофію Тимофійовичу.
– Повинно буть согласно, як мене мать назвала і всю жизнь звала. Не люблю я етот хохляцький говор. Зовіть мене Тімофєй Тімофєєвіч.
Так і зовуть.
– А, в етом смислє… А я подумав…Чого це він… Ну ладно. Випив чоловік малость. А чого це ти начальство не вгощаєш? Чи ти тільки москвичів признаєш?
– За нами не заржавіє! – зрадів Паша розрядці обстановки та налив секретарям гранчаки, що їх вони дружно й без пауз перехилили, ще й не раз.
Було вже по півночі. Вирішили, що хай уже член ЦК спить собі в селі. Чого його тарабанить у райцентр?
– А утро вєчера мудренєє, – обіймав на прощання Пашу керівник району, задоволений, що все добре, що добре закінчується.
А вранці Паша вже без розминки повів братську розмову:
– Давай, Веня, решим, как нам дальше жить.
– Да, жизнь новая началась. Но я очень рад, брат, – Цукерман продовжував обіймати Цукермана. В миру, виходить, Харкавого.
– Ты, брат, старший, тебе и решать. Но я всю ночь думал. Обнародуем мы нашу новость, да? И что дальше? Бомба. Ты человек всемирно известный, а я вот маленький райкомовец.
– Ну и что? Ты не маленький, ты большой человек, потому что ты – мой брат.
– Это верно. Но ты видишь, какая жизнь. Ты особенно талантлив. Гений. С тобой они вынуждены считаться. А я? Что я? Евреев у нас в райкоме и обкоме нет. Ты знаешь, какая теперь национальная политика. Преследуют они наш народ. Я горжусь своим происхождением, потому что я принадлежу к богоизбранной иудейской нации, но мы, люди, прагматичны. Поэтому в условиях гонения мне лучше будет осуществлять эту избранность, не открывая карт. Ты ведь по научной линии пошел. Проблем у тебя нет. Талант система ценить умеет. А я – по партийно-комсомольской. Талант здесь ни при чем.
Талант здесь не нужен. И здесь строго-настрого – евреев не брать. А я ведь не собираюсь в диссиденты. Мне в Израиль не надо. Мне здесь хорошо. Мне капитализм отвратителен. Он мой враг. Я буду строить коммунизм, как завещал еще один наш гениальный брат, товарищ Карл Маркс.
– Да, ты прав, – Веніамін Абрамович уважно слухав тривалу й логічну тираду брата. Усе, що той говорив, була, хоч і гірка, але правда. – Поэтому и принято двигать наверх славянских зятьев.
– Вот я и говорю. Сейчас наш брат, чтобы выше подняться над гоями и больше пользы принести собратьям, пытается скрыть свое еврейское происхождение, а я вот начну его показывать. На 30-м году жизни.
– Смотрю я на тебя, какой ты все-таки умный парень. Далеко смотрящий и еще дальше видящий. Ну и как же ты можешь не быть моим братом? Как можешь ты быть не евреем? – чомусь був і надалі веселим та радісним академік, хоча розмова велася не з легких. – Но, в самом деле, нет действительно никаких резонов открывать карты. Ни мне, ни тебе, ни нашему народу в целом от этого не будет пользы. Оставайся ты, как есть, хохлом, брат. Ломай свои кресты, а я буду двигать тебя наверх. А ты потом оттуда будешь помогать нашим братьям и сестрам. Идет?
– По рукам, брат. Ты вспомнил про кресты, и я вот о чем подумал. Иногда так себе размышляю на досуге: почему у меня такая ненависть, как ни у кого другого, к этим самым крестам? К этому самому Богу? Его нет, а я Его ненавижу. Как-то так или не так получается. И вот теперь все понятно. В моих жилах течет кровь иудея. И мои предки распяли этого самозванца. Мои единокровные предки. Вот почему кровь заставляет меня распинать Его снова и снова.
Він стискав кулаки від своєї рішучості не зупинятися на досягнутому, а Веня просто милувався ним, бо то таки неабияка удача в житті, коли в тебе раптом з’являється на сороковому році життя справжній брат. І по крові, і по духу!
Це був бунт. Мовчазний і нещадний, як вічність чистоти аркуша паперу. Самоплатов відчував, як у ньому пробуджується звір, який, проливши море невинної крові, уже спочивав собі спокійно на союзній пенсії заслуженого ветерана НКВД-КГБ. На його руках – ціла хрестоматія спецслужбівського кілерства. І зараз він був готовий зірвати в повітря цей спортзал із новоявленими бандерівськими спартанцями. Але за що? За цей безневинний чистий аркуш зі шкільного зошита в клітинку? Він би їх зараз усіх засадив у клітку свого дітища – ГУЛАГу, але за що?
Найважчою для ката є невидимість злочину, бо вона дратує його поза межі ненависті, на яку тільки здатна найжорстокіша із живих істот – істота на двох ногах. Він – ас світової енциклопедії спецоперацій із фізичних ліквідацій ворога. А ворог – дітлашня, яка просто знущається з нього. Пускаючи йому, чудовиську, паперові зайчики. І що робити? Зрештою, про що доповідати? Можливо, вперше права рука Берії, покликана відтинати непокірні голови, не знала, як це робити.
– Так единогласно делается по команде. Единогласно без команды – не делается. И что это значит? А то, что среди них есть зачинщик. Главарь бандеровский. Я убью его, но ты покажи мне, кто он, где он, – чи то до самого себе, чи до Паші грозив кулаками так само Паша – московський головоріз.
– А може, їх, цих хрестоносців, так, як продемонстрував наш великий предтеча Ірод? Що собі голову морочити, де той Ісус? Замочити всіх щенят, що народилися. Може, й нам так? Але як, Павле Михайловичу?
– Ирод хорошим парнем был. Предтеча Иосифа Виссарионовича. И Лаврентия Павловича, и вот теперь Никиты Сергеевича. Но ты понимаешь, он, Ирод, приказ отдал – и пошла гулять братва. А нам пока приказа не было.
– Коли кілер, ремесло якого – громадити понівечені людські життя, пробує вмикати те, чого в нього немає, – інтелект, це називається ще чорніший за чорний гумор інтелект.
– Давай думать. Спешить не будем, – наче до когось, а не до самого себе звертався Самоплатов. – Вот незадача. В Амстердаме Коновальца вычислили в два счета, Бандеру выследили в Мюнхене без проблем, а вот тут пацана не найдем? А потом, если найдем, за что арестовывать будем? Что он сделал? Сделал то, что ничего не сделал? Ничего не написал? Вот те антисоветчина какая интересная.
– Вот, смотрите, Павел Михайлович! – раптом вигукнув Паша, неначе вдруге на світ народився. Із дна паперової копиці він витягнув кілька аркушів, густо списаних акуратним почерком.
– Є зачіпка. Не тотальний бунт. Можна вхопитися за цю ниточку, яка приведе до мети.
Вони почали читати вдвох, передаючи один одному папірець за папірцем. І так цей манускрипт найближчими днями будуть читати, обливаючись потом, члени Політбюро ЦК КПРС і члени президії Академії наук Радянського Союзу.
«Я знаю, кого ви шукаєте. Ви хочете знати, хто підняв село вночі на молитву? На молитву християни йдуть за покликом віри, а не за командою. Тому вам треба покарати не одне село на Вкраїні, а весь мільярд християн, які молилися цієї ночі разом з нами.
Якось ваш вождь спитав, коли йому розповідали про силу Папи Римського, Намісника Христового престолу: скільки в нього дивізій? У вас немає стількох дивізій, щоб зупинити богоподібну людину, яка вірить, щоб зупинити людину, яка молиться.
Ви прийшли з мечем супроти хреста, який був зведений на нашому храмі 300 літ тому вісниками епохи Відродження, яка охопила нас і яка до вас там, на сході й півночі, на жаль, не дійшла. Але хрест сильніший від вас. Він змете вашу імперію, як змів із храму антихриста, що підняв на нього руку.
Я бачив, що відбувалося на горі біля церкви, на яку ви пішли війною. Я бачив усе чітко на власні очі. У небі з’явилася вогненна куля, яка опустилася над храмом і почала розростатися до велетенських розмірів. Відтак вона закружляла над солдатами, що прийшли нищити храм. Від неї сипалися мережива огнистих міріад. А потім струмінь ядерної сили спрямувався на землю і влучив в автомобіль. Це не була земна пожежа із поширенням звичайного земного вогню. Це було миттєве перетворення всього, що підлягало знищенню, на прах. Це не був вогонь. То було те, що існує поза межами того, що дозволено пізнати і знати людям.
Всю ніч після побаченого неземного явища, після кари Божої небесного походження я вивчав те, що сталося. Проаналізувавши публікації з відкритих джерел у збірнику «Еврика» та багатьох інших, я знайшов аналоги вияву подібних неземних явищ. Такі неприродні феномени спостерігали в Англії, та Палестині, та в інших місцях планети. Механізм вияву аналогічний тому, що був у нашій Кедрівці, але без ураження живих істот і руйнівної дії цілеспрямованого характеру.
Мій аналіз показує, що дія, схожа на дію вогню, може бути процесом утворення нового виду енергії, яку я пропоную назвати геоплазмою. Геоплазма може мати значно потужніше джерело енергії, ніж розщеплений атом. Вона може бути як наступним після вуглеводню видом енергії, так і новим видом зброї. Останнього не станеться. Бо вже попередній вид енергії – атом – може знищити людство. Але Бог не віддасть цього знаряддя своєї кари в руки людям. Мою зацікавленість наукою найбільше стимулює прагнення якомога глибше зрозуміти Святе Письмо, яке є вищим знанням і супроти якого ви, пігмеї, силкуєтесь вести боротьбу.
Перша зафіксована Святим Письмом зустріч людини з Богом була зустріччю Мойсея на горі Синай, місцезнаходження якої ще належить установити. За накресленням Усевишнього сконструювали пристрій, який, по-перше, виконував функцію засобу спілкування з Богом і, по-друге, був потужним знаряддям покарання, сильнішим, ніж весь нинішній ядерний потенціал США та СРСР, разом узятих. Під покровительством Бога Мойсей застосовував цей реактор, поміщений у святилище, назване Ковчегом Заповіту.
Згодом для зберігання цього джерела енергії, дарованого самим Богом, цар Соломон звів у Єрусалимі храм. Відтак вавилонці зруйнували його. Цар Ірод збудував новий храм, який знищили римляни. Залишилася тільки одна стіна від місця, у якому зберігався Ковчег Заповіту. Ця Стіна Плачу є найсвятішим місцем для вірних Старому Завіту Біблії, для світового єврейства, яке нині є фінансово найсильнішою спільнотою.
Я вірю, що втрачений Ковчег Заповіту – найвидатніша на планеті матеріальна й божественна річ за всю 30-тисячну історію нинішнього людства – існує. Існує і діє. Мій аналіз побаченого цієї ночі й вивченого з анналів світової науки та насамперед Боже провидіння дають підстави припускати, що енергетичний вплив Ковчега Заповіту виявляється в утворенні геоплазми. Прочитавши уважно Біблію, зокрема частину, у якій ідеться про те, як діяв Ковчег тоді, тисячі років тому, я зрозумів: це було так само, як цієї ночі, коли нашу церкву захистили. Той самий фізичний механізм.
Це пересторога. Це попередження. Якщо ви знову здіймете руку на хрест, на цю землю і цей безталанний народ чекатиме небачене покарання. Над нею єдиною на планеті зійде гірка зірка Полин.
На планеті ніколи не було держави, яка би зробила богоборство своєю офіційною політикою й історичною метою. Релігійні війни – це лише війни між догмами різних віросповідань, а ви оголосили війну самому Богу і помістили забальзамований сурогат вашого бога в комуністичний саркофаг. Ваша імперія впаде, як колос на глиняних ногах, але за гріхи хрестоламів ця благодатна земля буде приречена на великі страждання. Люди будуть змушені, рятуючись від злої дії вашого мавзолею-саркофага, будувати свій саркофаг над зруйнованим і смертельно небезпечним для всієї європейської цивілізації. Гріх богоборства є найтяжчим з усіх гріхів. Зупиніться! Не накликайте гнів небес! Не наражайте невинну людність на кару за ваші гріхи.