Андрій Бальтазар знав про це не з книжок. Щойно він натрапив у книжкових глибинах на цю милозвучну перлину, на саме це дзвінке і пречисте слово – тамплієр, він миттєво згадав, що сам був там, був захисником храму Господнього. У попередньому житті. Як і в цьому.
Вони знову пішли до гардеробу. А тишу сколихнуло дружне дитяче шепотіння. Школярів почав таки охоплювати страх. Ці діти народилися вже після війни, але вони з розмов батьків знали, що це таке. Що таке встановлення радянської влади. У родині майже кожного з них бракувало когось. Це були діти, які про розстріли КГБ знали не з книжок.
Тим часом Самоплатов телефонував до Москви, до центрального апарату КГБ. На Луб’янку. Начальникові Головного управління боротьби з релігійними екстремістськими формуваннями.
– Вот здесь написано: «Тамплиеры». Вот так и написано, – диктував він телефоном. – Ты мне дай справку. Кто такие? Где действуют? Какие подрывные центры руководят ими оттуда, с Запада? Как ты не знаешь? А кто тогда знает? В СССР их нет. Ликвидированы? Ну и хорошо. А где они есть тогда? Видишь, в эту чертову Галичину пробрались. ЦРУ их забросило, как пить дать. Меня, слышишь, чутье не подводит. Без Запада не обошлось. Мы стоим на пороге разоблачения мощного подрывного подполья против Советского Союза. Они ведь детей втянули. Всех. Поголовно, представляешь? Сегодня сожгли весь отряд КГБ эти тамплиеры, а ты говоришь не знаешь. Давай-давай. Поднимай картотеку, поднимай досье. Жду немедленно. Я сейчас должен звонить Никите Сергеевичу. Смотри, чтобы он мне раньше не позвонил.
І тут закритий зв’язок перервався. У слухавці пролунав глухий голос із комутатора:
– Товарищ Самоплатов? С вами будет говорить товарищ Хрущев.
– Ну что ты там накопал, Паша? Не всех коновальцев с бандерами ты ликвидировал, получается, – глава СРСР, як завжди, робив висновки, ще не вислухавши доповіді.
– Докладываю, дорогой Никита Сергеевич. Местный комсомольский руководитель решил ликвидировать крест на церкви в родном селе. Но против него поднялось местное подполье. В результате столкновения с органами КГБ есть жертвы, о которых вы знаете. В ходе розыскных мероприятий нами выявлена подпольная организация тамплиеров.
– Кто выявлен? Я не расслышал.
– Там-пли-е-ры, Никита Сергеевич, тамплиеры. Нами выявлена разветвленная сеть ихней молодежной организации. Так сказать, националистический комсомол.
– Так это так теперь ОУН называется?
– Никак нет. Это не ОУН, товарищ Хрущев. Это совсем другое.
– И что это «совсем другое»?
– Не могу знать. Это неизвестный нам пока подрывной центр, руководимый из ЦРУ. В центральном аппарате сейчас мне дадут информацию об этом тамплиере.
– Так ты находишься на месте и ничего не знаешь, а они из Москвы будут тебе давать информацию, которой тоже не имеют? Так получается?
Самоплатову відібрало мову.
– И еще бандеровцев выгораживаешь. Может, ты поехал выполнять инструкции Лаврентия давать им автономию? С тобой все понятно, Самоплатов. Все подтверждается. Это последняя капля. Ты чего это по селам шлялся и про Коновальца расспрашивал у пацанов? Каяться поехал?
Що мав казати старий кілер – він онімів. З ним говорив глава наймогутнішої на планеті соціалістичної держави. Йому наче не звикати, але щоб говорити так і з такими натяками…
Вперше вождь СРСР Сталін викликав його до себе 30 років тому. І дав доручення вбити Троцького. Чітко та ясно. І він зробив це. Організував за вищим розрядом політичних убивств. Сокирою по голові – і нема вождя російського народу і світового пролетаріату, сина крамаря Бронштейна з Херсонської області. А тут – кого вбивати? Тепер він безпорадний. Постарів ліквідатор. І ще ця сволота з Луб’янки – ні хера не знає.
– Этот парень рядом с тобой?
– Пока нет. Пока не выявлено. Но мы допрашиваем всех заговорщиков с целью выявления.
– Да какие, на хер, заговорщики? Парень, который лез на церковь.
– Да. Он рядом. Даю трубку.
– Тебя, – подав слухавку старий молодому будівникові комунізму.
Якщо хтось подумав, що Паша злякався, то він глибоко помиляється і просто зовсім не знає Пашу. Отака-от штука – життя. Він, працівник одного з райкомів комсомолу на бандерівщині, говоритиме із самим Микитою Сергійовичем Хрущовим! Із тим керівником нашої держави, який минулого тижня лупив черевиком об стіл Генеральної Асамблеї ООН, який показав американським імперіа лістам «кузькіну мать» і завіз наші ракети на Кубу – вважай, підклав їх під ліжко тому красунчикові Кеннеді, якого шльопнуть не хто інший, як учні нашого неперевершеного Самоплатова. Але чого він вартий, ще секунду тому ідол, що зійшов із московських престолів, коли цієї миті у слухавку дихає володар, в унісон з яким дихають мільярди трударів в усьому світі, володар найбільшої на планеті держави, яка кинула виклик не всіляким земним силам, а Володареві неба і землі – Господу Богу? Значить, на тому кінці дроту – сам бог, живий червоний бог, якому цей Усесвіт – порожнє місце, на яке він чхати хотів.
– Ты настоящий строитель коммунизма. Запомни, что я тебе скажу. Нет большей смелости для человека, чем смелость воевать с Богом. Его хоть и нет, но он самый сильный. Чтобы ты знал, это я тебе говорю. – Із Пашею говорило його земне божество. Воно живе, у його руках долі навіть не мільйонів, а мільярдів. Воно має надзвичайну силу і владу, у його руках така маленька ядерна кнопка, яка може знищити всіх тваринок, що повзають по землі, до єдиної. Ото є бог. Реальний. Як у нього не вірити? Як йому не служити?! Як він не бог, коли над ним немає нікого? Він – на самій горі, а всі ми – під ним.
– Поэтому запомни, что я тебе говорю. Все остальное – ерунда, а то, что ты делаешь, – это главное. Поэтому я верю, что ты сделаешь это. Ты все-таки, как бы там они ни визжали, эти слепцы, сбрось этот крест. Это моя к тебе личная просьба. Мое личное тебе поручение. Сделай – и мы встретимся с тобой в Москве. У нас, брат, с тобой дел невпроворот. Поработаем.
І трубка загула. Божество на тому кінці дроту пішло далі крутити планетку навколо осі, а Паша мав займатися своїм, до болю своїм, рідним ремеслом.
– Мій план справді простий. Я покладаюся в ньому не на себе, а на Нього і віру в Нього моїх земляків. А моя роль у цьому маленька, бо головна буде твоя.
Він хотів сказати «твоя не менша», але якось машинально виправив на протилежну тезу. Йому хотілося, щоб, ступаючи на небезпечний шлях, вона усвідомлювала всю велич свого вибору.
– Я звернуся до односельців із елементарним – прийти вночі та помолитися під церквою.
Сам здивувався, як це просто. Він звернеться до людей. А люди звернуться до Бога. Зрештою, чому це небезпечно? Якраз жодних наслідків не може бути в земному, суспільному чи навіть політичному вимірах.
Коли селянин візьме свічку, вийде під свою хату і постоїть з нею кілька хвилин, ну що тут такого? Та ніхто й не помітить. Десь там запалена свічка на подвір’ї одного з мільярдів землян, навіть якщо їх виявиться водночас сотня чи дві. Порух кількох піщинок у галактиці Всесвіту. І просто ніщо в океані світової спільноти. Зрештою, люди вдень ідуть до церкви й публічно там моляться. А тут уночі та під хатою.
– Вони звернуться до Бога з молитвою – це зрозуміло. А як ти звернешся до них?
– А це зроблю не я, а ти.
Вона сторопіла. Як він собі уявляє: дочка начальника КГБ ходить селом і скликає людей молитися? Вона сама просто молилася на нього, захоплюючись його вражаючим інтелектом і якоюсь приголомшливою фантазією, але…
– Пропоную так. – Він помітив, як змінився вираз її обличчя при таких думках. – Я підготував текст звернення до селян. Але цей клич до молитви зробиш ти. Своєю рукою. Пропустивши через своє серце. Ти його розмножиш. Півтисячі примірників. Зошити я вже купив. За два дні впораєшся. А потім я з хлопцями порозвішую ці листівки по вікнах. Увечері проти Чесного Хреста. Напередодні тієї ночі. І кажу тобі: головне, що вони робитимуть потім. Ми хоч обминемо хати сексотів, але листівка просочиться. Забагато людей задіяно. Зберегти таємницю не вдасться. Будуть такі, що злякаються, і це природно для того, хто захоче на цьому заробити, і це ще природніше для людини. Але буде твій потужний захист. Тому вони захочуть виявити все за почерком. І це робитиме твій батько і, напевно, вище його начальство. І як їм спаде на думку, що листівку писала дочка начальника КГБ? Вони не здогадаються. Саме те, що ти писала своєю рукою, у всьому цьому, що поставить державу сторч, буде вирішальним.
– Не писала, а переписувала.
– Так що я не перебільшую, коли кажу, що твоя роль – головна. Тому вже тепер, коли ти все знаєш, ще раз подумай.
Вона кинулася його обіймати. Була якась незрівнянно піднесена та щаслива.
– Та вони ніколи не здогадаються! От здорово ти придумав! Давай ті зошити. Це ж роботи до самої п’ятниці.
– Что он сказал? Порешить их на месте? – стрепенувся чекіст, коли Паша чинно й церемоніально поклав слухавку на місце.
Трохи раніше Паша мало не плазував перед ним. Самоплатов видавався йому чудовиськом-велетнем, і важко вірилося, що він, ця жива легенда КГБ, власною персоною приїхав у їхню глухомань. А тепер, коли від слухавки ще валив енергетичний заряд першого з перших, Паша помітив у статусній оптиці, що на самого Самоплатова він дивиться відтепер згори вниз.
– Просил не распространяться, – загадково відвернувся товариш Харкавий від товариша Самоплатова. – И дал конкретные поручения. Они вас не касаются, товарищ Самоплатов.
– Ах ты, свинья неблагодарная. Да я думал, что вот нашел урода на свое место. Ты меня в молодости напомнил мне самому. Отмороженный и без тормозов. На вес золота. Нашел замену, думал. А он нос воротит. С Хрущевым он говорил! Да я с этим Никиткой перед Сталиным гопак плясал, когда тебя еще в яйцах отца не было!
– Насчет «Никитки» я бы вам не советовал. Это вам не Амстердам 36-го года.
Самоплатов із невластивою пенсіонерові спритністю скочив Паші на плечі і схопив за шию. Заввідділу райкому комсомолу – це не Троцький чи Коновалець, але список жертв серійного кілера КГБ міг поповнитися незначною, але останньою жертвою. Та Харкавого від долі Коновальця врятував дзвінок із Москви.
Самоплатов випустив зі смертельних обіймів Харкавого і схопив слухавку.
– Зря вы меня ругали, Павел Михалыч, – пролунав уже знайомий голос начальника главка з Луб’янки. – Были такие тамплиеры, да ликвидированы. Можно сказать, каленым железом.
– Кто ликвидировал? Берия или еще Ежов?
– Да нет, товарищ генерал-лейтенант, их ликвидировал французский король.
– Шо ты пиздишь! Ты вообще не разбираешься. Или подъебуешь меня. Ты что, думаешь, что я не знаю, что во Франции нет короля? Что там Робеспьер, мой любимый, кстати, герой, ликвидировал его? Думаешь, что я не знаю, как «Интернационал» петь или «Марсельезу»?
– Да нет, Павел Михайлович, король-то был. Филипп Красивый назывался. Мы, кстати, у него учились. Продолжатели дела, так сказать. Спустя 600 лет. Тамплиеры эти – монахи, особенно верующие, что шли в Иерусалим защищать паломников на Святую Землю и освобождать от мусульман храм Господний. От этого название. Храмовники. Защитники храма.
– Погоди, а зачем этот, как его, Филипп французский убрал их? Он что, Маркса начитался?
– Да какой Маркс, товарищ генерал-лейтенант, в ХІІІ веке?
– Ого! Но почему все же ликвидировал?
– А хер их знает, этих королей. Среди них тоже, видать, порядочные люди были, раз, как и мы, защитников храмов истребляют. Доклад закончен. Счастливо оставаться, Павел Михайлович.
Тут щасливо зостанешся. І треба йому на старість у таку халепу втрапити! Перед очима Самоплатова пропливло неначе все його життя від убивства Троцького до останніх операцій із ліквідації лідерів проамериканських режимів Азії, Африки та Латинської Америки.
– Наебала нас с тобой, райкомовец, эта пацанва. Никаких тамплиеров в помине нет. Их Филипп ликвидировал как класс.
Паша очі вирячив і почав перебирати в пам’яті керівників Комуністичної партії та Комітету держбезпеки. Але жодного державного діяча на ім’я Пилип не пригадував. «Пилип – до сраки прилип», – вилаяв чи то незнайомого або призабу того лідера, чи то самого себе за те, що мав такі прогалини в знанні історії ВКП(б)-КПРС.
– Вы оговорились, товарищ Самоплатов. Може, Лаврентій, а не Пилип?
– Он меня учить будет, молокосос! – Як міг подобатися йому сьогодні зранку цей вискочка! – Лаврентий – это Берия, а Филипп – это король. Французский. Или тебе один хер?
Паша глянув на спантеличеного кілера і подумав, що в нього від нашої бувальщини галюніки. Теж мені легендарний кілер, а психіка-то слабенькою виявилася!
Але дід, уже пінячись від злості, мчав із каптьорки до учнів.
– Что, издеваться надумали, шпана невоспитанная? – кричав на ходу. – Вас же Филипп ликвидировал, то есть не вас, а тамплиеров этих. И правильно сделал. За это его в ряды Коммунистической партии принять можно. А вы, получается, воскресшие из мертвых. Иисус на третий день, а вы – через 600 лет.
– Тамплієри не вмруть, доки є такі, як ви, – пролунав голос із середини 300-голового стану.
Він пролунав, неначе сурма вдосвіта посеред степу широкого. Той, що сказав це, стояв на повен зріст своєї тріумфальної правоти. Самоплатов уже не сумнівався, що то був той самий, який підняв село, який командував єдиноликим бунтівним спортзалом, який писав цей мудрий твір. Можна доповідати в центр. Якщо ворог виявлений, значить, він обеззброєний. Якщо він обеззброєний, він ліквідований. «Нет человека – нет проблемы» – яка геніальна мудрість вождя! «Есть чистосердечное признание – значит, уже нет человека», – полюбляв розвивати настанови продовжувача справи короля Пилипа кагебешний кілер.
Саме він був тим кривавим знаряддям партії та уряду, яке забезпечувало втілення в життя цієї реалії – «нет человека». Був, та загув. Він візьме цього бандерівського нащадка, щоб конвоювати до Москви, і по дорозі задушить. Своїми руками, тими самими, які робили це найчастіше з усіх двоногих «машин для вбивств», що коли-небудь були в розпорядженні спецслужб.
Цей тамплієр буде наймолодшим серед тих, на кого впав караючий меч пролетаріату в особі цього професіонального Каїна. Йому таки важко ставало останнім часом без діла, до якого звик. Діла, яке мусило регулярно скроплювати чужою кров’ю його вампірячу плоть. Хто сказав, що вбивці можуть іти на пенсію? Їм на пенсії дуже важко без крові. І от маніяк уже облизувався, бачачи перед собою жертву. Його в жодному разі не можна залишати живим. При намаганні втекти – випробуваний метод ліквідації. Протокол конвою – і справу до архіву. А «ісполнітєлю» – ще одна медалька вже в пенсійному віці. Ліквідатор тамплієра. Було б двоє таких, якби жив той Пилип. Якщо товариш Хру щов каже, що хрестолами – нині головні герої, то такі-от захисники храмів – головні й найнебезпечніші вороги Країни Рад. «Поки ми їх не ліквідуємо, комунізму нам не бачити, а 1980 рік – не за горами». Чом би йому, заслуженому чекісту Самоплатову, не дожити? Менше 20 років. Чому ні?
І мрійливе роздумування ветерана зупинив гуркіт у дверях. До спортзалу ввалилося зо два десятки озброєних солдат. Вів їх начальник КГБ Української РСР генерал-полковник Кушнірук. Самоплатов був дещо спантеличений такою поспішністю, але почав уже прикидати, під яку стінку ставити для розстрілу тамплієра. Під ту саму, над якою висів баскетбольний кошик.
– Гражданин Самоплатов! Постановлением начальника Главного следственного управления Комитета государственной безопасности СССР и на основании санкции Генерального прокурора Советского Союза вы арестованы. Извольте сдать оружие. Взять его!
Вишколені конвоїри, спецзагін яких входив до складу військ, кинутих на Кедрівку, вмить скрутили діда.
– Да я тебя в бараний рог! Ты что делаешь, окаянный? Ты на кого руку поднимаешь?
– Знаю, на кого. На приспешника врага народа Берии. И делаю это с огромным личным удовольствием. – Поки вояки виводили арештованого генерала, Кушнірук повернувся до Паші: – О том, что с вами говорил товарищ Хрущев и поставил задачу, мы поставлены в известность. Окажем содействие. А пацанов распустите по домам.
– Так тут главарь только что сознался, – поквапився доповісти Паша.
– У нас тоже есть соответствующая информация, полученная средствами агентурной сети, – шепнув генерал, щоб не чув зал. – Но не надо здесь шум поднимать. Мы потом его возьмем из дому. Предоставим удовольствие родителям.