– А если смоется?
– Никуда он не денется. Мы же оцепление не сняли. Брать Самоплатова, мой друг, – лишь для этого стоило армию выводить. А что касается вредителей… Враг, как ты говоришь, – не мог же он быть один. Никак не мог. Пока вы здесь маялись в спортзале, я отдал команду сверить почерки. Графолог работал со школьными тетрадями. Нет такого почерка в этой школе. Более того, прокламацию писал, установили эксперты, русскоязычный. А таких тоже в селе, как ты знаешь, нет.
Світлана дописувала останні аркуші, коли з хащів долинув передзвін голосів. Андрій ускочив у курінь і заходився розгрібати долівку. Посередині лежало велике коло, яке він підняв на всю висоту їхнього плетеного помешкання.
– Ти переходиш на нелегальне становище, – показав він їй кивком на вхід до криївки. – Це партизанський котедж. Криївка. Датований 42-м роком. Тут був надрайоновий штаб УПА. А тепер це буде наш центр управління розвалом вашої імперії.
Вона за його допомогою акуратно та покірно спускалася сходами вниз.
– Не треба, щоб тебе бачили хлопці. Ймовірний Юда може знати багато, але знати все йому не треба. Такий закон конспірації.
Тим часом на галявині Андрій зібрав 12 своїх соратників. Це число є сакральним не лише в Біблії. У Китаї воно означає завершення циклу, з якого складається все, у тому числі й життя людське. Сьогодні для цих добровольців це був перший етап циклу, який міг завершитися в ГУЛАГу. Андрій знав їх усіх дуже добре. Фактично це була футбольна команда, яка стала чемпіоном України та призером клубу «Шкіряний м’яч». У фіналі на стадіоні «Динамо» в Києві вони виграли у своїх однолітків зі школи підготовки легендарної однойменної команди.
Капітан команди Бальтазар був не тільки безумовним лідером, блискучим, талановитим, футболістом від Бога, а й абсолютним авторитетом не лише для гравців, а й для всього свого покоління. Адже звістка про перемогу сільської команди над столичними динамівцями облетіла всю область, що вже говорити про навколишні села. І про «кедрівського Пеле» справді ходили легенди. А реальністю таки було те, що тренери київського «Динамо» просто вимагали залишити хлопця у столиці. Андрій також був не проти, але домовилися, що треба почекати ще кілька місяців, доки він закінчить школу.
Тепер золота команда в повному складі зібралася на острові. Андрій не попередив хлопців про мету. У спорті й у школі вони виконували його команди автоматично, але тут…
– У здоровому тілі – здоровий дух. Давайте подивимося, у якому стані наш із вами дух. Я кажу прямим текстом: цього разу це не гра, а якщо гра, то з вогнем. Кожен може відмовитися. Ніякого осуду не буде. Бо мова йде ні мало ні багато – про життя. Яке може пуститися під укіс.
Він розповів їм про суть справи. Село розбивають на 12 частин. Відтак із першими сутінками хлопці мають наклеїти листівки на вікна. У вікно слід постукати, щоб привернути увагу господарів. Поки господарі будуть виходити, треба зникнути з місця подій. І так само – до наступної хати, і від хати до хати. Впоратися треба за дві години.
– Більшовики винищили тисячі церков у Східній Україні. У Києві ви бачили їхній ЦК над Дніпром. Там стояв Михайлівський собор, який захистив Україну від монголо-татар. Стояв від часів тамплієрів. Із ХІІІ століття. Доки не прийшла нова орда. Тепер вони робитимуть те саме в нас. Ми повинні зупинити їх.
– Андрію, хто такі тамплієри? Ти вже не раз згадував про них. Не всі, а може, й ніхто не знає, що означає це слово, – повагом перепитав Франків Влодзьо.
– Гаразд. Сідайте і слухайте. Коли Христове вчення ширилося світом, на Святу Землю, на якій жив Богочоловік, линули багатотисячні потоки паломників. Але ці мирні одухотворені люди були беззахисними. Як завжди бувають беззахисними люди в цьому жорстокому світі, що, на жаль, не став добрішим і донині. Тому така кількість, як нас зараз, а може, й менша, заповзялася захищати тих пілігримів, які долали тисячі кілометрів, йдучи пішки через усю Європу на Близький Схід до Єрусалима. Відтак вони стали на захист Гробу Господнього – того храму, який був зведений на Голгофі, що на ній розіп’яли Ісуса. «Темпл» – з англійської «храм». От звідки назва «тамплієри».
З цих одиниць виросла велетенська армія, що налічувала сотні тисяч захисників Христа і християн. У їхньому арсеналі була найпотужніша зброя – молитва та ще меч. Чернець-солдат – от хто такий тамплієр. В одній руці – молитовник, а в другій – меч, який торує шлях до християнської правди. Вони дислокувалися, як належить ченцям, у монастирях, але це були потужні військові бази, де провадився на найвищому рівні військовий вишкіл. То була єдина у світовій історії армія, яка воювала виключно за духовні цінності. Тамплієри не воювали ні за держави, ні за нації, ні за царів чи королів, ні за ідеологію. Вони воювали за утвердження Бога на землі. І для мене це найвищий ідеал. Бо християнин повинен чином показувати свою віру, а не просто добрими намірами. Ти маєш бути здатен з мечем у руках в ім’я Христа знищити Його ворога.
Можете собі уявити, які люди ставали до лав тамплієрів. По-перше, вони зрікалися всіх принад світу цього, йдучи у ченці. А відтак ставали воїнами. Ми не маємо в жодній релігії світу такого поєднання. І для мене саме такий образ солдата Христа – найвищий ідеал. Але на цій грішній землі що вищий ідеал ти сповідуєш, то більше в тебе ворогів. Орден тамплієрів як духовна та цілком реальна армія став, крім усього іншого, найпотужнішою на континенті мілітарною силою. Вона була понад державами, понад націями. І затремтіли владоможці. Земні боги, до яких себе зараховували монархи та різні помазаники, духовні князі в єпископських ризах. І всі вони разом пішли війною на тамплієрів. Очолив цю війну французький король Філіп. Згодом за цей його злочин, як це найчастіше буває, поплатяться його нащадки. Саме в тому замку, у якому він мордував тамплієрів, чекав страти ув’язнений Робесп’єром останній французький король.
Це було XIV століття. Садизм, тортури проти тамплієрів не знають собі рівних відтоді. Лише зараз знайшлися послідовники мучителів Христового війська – комуністи. Останнього Великого магістра Ордену тамплієрів спалили на вогнищі в центрі Парижа.
– І невже влада зуміла знищити такий могутній рух, таку велетенську армію?
– Наука історія каже, що так. Я кажу «ні»!
– І де вони зараз?
Хлопці навперебій засипали його запитаннями. Їхні очі горіли і допитливістю, і духовним запалом від такої розмови, яка вразила їхню свідомість.
– Я знаю точно одне місце їхнього перебування. І таких місць мільйони.
– І де те точне місце?
– На острові біля села Кедрівка, панове тамплієри!
Він не збирався доводити розмову до такої кульмінаційної точки. Просто переповів те, чим горів уже кілька місяців, відколи в їхньому сімейному сховку натрапив на книгу італійського автора. Він буквально проковтнув її. Ще ніколи прочитане не справляло на нього такого враження. Їхній рід був не надто заможним. У предків якось не виходило примножувати статки, напевно, вони цього й не прагнули. Але за останні щонайменше 200 літ вони зібрали дивовижну бібліотеку. Це були дивні люди. Господар міг іти до міста продавати добротного бика, а на зароблені кошти принести до хати цілий мішок книжок.
У їхньому роду ніхто не пам’ятає, щоб хтось був неграмотний. Училися писати й читати ще до того, як ішли до школи. У селі про це знали і вважали родину Бальтазарів дивакуватою. Хоча тих, які просили позичити якусь мудру книжку, було немало. Але перед тим, як дати таку позику, було заведено екзаменувати позичальників. Така собі розмова задля виявлення ерудиції. Про походження світу, існування Бога, сутність вчення Христового. Зібрана література була здебільшого філософською, але яка філософія не приведе до Бога?
Тому в селі Бальтазарів здавна називали софоклами, і лише мало хто знав, від кого таке прізвисько походить.
– Тамплієром не можна стати. Ним треба бути. Ним треба народитися. Вірити в Бога – це також вірити у безсмертя душі, яка лише переселяється з тіла в тіло. З одного життя в наступне. І я переконаний, що в попередньому житті я був там. Я був тамплієром.
Це відкриття самого себе було вершинним моментом його молодого життя. Захоплення книгою про орден захисників Гробу Господнього було й залишається найбільшим потрясінням у його житті. І прісна, осоружна дійсність войовничого атеїзму і тріумфального сатанізму просто тьмяніла порівняно з ремінісценціями, навіяними його спраглій свідомості книжною бувальщиною. Іноді вві сні, а то й у полоні животворних власних фантазій він перевтілювався в себе того, попереднього, що вже був на цій найменшій з планет, що між ними витає міріадами галактик субстанція Божа – людська душа.
З одного боку, це були солдати, по-сучасному сказати – загони спеціального призначення. Елітні війська, які не належали жодній державі і були, безумовно, сильнішими, ніж національна армія будь-якої держави. На війні як на війні, але з тією безпрецедентною прикметою, що на ній лицарів перетворювали на богословів, а богословів – на лицарів.
І вважали, що перша річ є важливішою і складнішою, ніж друга. У час перемир’я між боями тамплієри знову ставали смиренними ченцями в розташуванні своїх військових баз. О четвертій годині ранку розпочинався для них день відправленням утрені. Після відправи, перевіривши коней на обладунки, знову на якийсь час лягали відпочити. Перед сніданком знову належало відчитати кілька братських молитов, а трапезували неодмінно мовчки, читаючи Біблію. Уголос для всіх. Обід також розпочинала служба о пів на третю, а о шостій належало відправити вечерню. Перед відходом до сну відбувалась остання спільна молитва – повечір’я. Розпорядок дня не передбачав балачки на примітивні, мирські теми. Військові накази віддавалися після кожного богослужіння. Зрештою, навіть у польових умовах тамплієри намагалися по змозі дотримуватися саме такого розпорядку.
Якщо об’єктивні обставини не дають можливості воїнові-храмовнику брати участь у богослужіннях, він повинен повторити молитву «Отче наш» 30 разів замість утрені, дев’ять – замість вечерні, сім – в інший час доби. Коли брат відходить у світ інший, усі інші повинні за упокій його душі сто разів прочитати «Отче наш».
Повний звід правил внутрішнього розпорядку налічував понад 600 статей, які постійно вточнювалися й удосконалювалися. Усе було розписано до найменших деталей: як поводитися в бою і за столом, скільки і якої їжі споживати, як ламати хліб чи відрізати сир. Ясна річ, ніякої особистої власності не могло бути. Якщо в кого-небудь із братів після смерті знаходили гроші, то його посмертно карали позбавленням права бути похованим на Святій Землі.
Головнокомандувач – усемогутній Магістр. Він мав бути найвидатнішим воєначальником і таким же видатним богословом. Перший з них, Гуго де Пайен, здав пост у 1136 році, а останній, Жак де Моле, відійшов у вічність мученицькою смертю у 1314-му. Однак перша особа ніколи не могла стати в духовній армії деспотом, як це часто бувало з імператорами від Юлія Цезаря, Наполеона Бонапарта до Гітлера чи Сталіна. Магістр виконував рішення генеральних зборів – капітула, у якому мав, як і решта його членів, лише один голос. Керманич, що називався Сенешалем і був другою особою, займався питаннями постачання та побуту. Маршал – начальник штабу – відповідав за військову підготовку й дисципліну. Найвищою владою був наділений Генеральний капітул – збори всіх лицарів із рівними правами незалежно від посади. А поточне життя провадила Рада Магістра.
Необхідно звернути увагу на просто геніальне розуміння демократії тамплієрами. Їхній самоврядний устрій був вищою мірою демократичним за сотні літ до Локка і Монтеск’є з їхнім ученням про гілки влади та обрання влади більшістю народу. Донині адепти лібералізму чухають потилиці: чому демократія така недосконала, що більшістю голосів приймаються шкідливі й навіть антигуманні рішення, а більшістю голосів на виборах – як це за формою і процедурою справедливо та демократично – до влади потрапляють дурні, покидьки і злодії?
Тамплієри розгледіли у священної корови під назвою «демократія» доволі випуклі роги. Вони чітко затямили, що більшість не завжди може бути права. А може, й ніколи правота не є на її боці. Тому вони розрізнили прийняття рішень арифметичною більшістю – parsmagna і прийняття рішення мудрою частиною лицарського демосу – parssaniora. І ота остання ніколи не може бути більшістю. Мудрі завжди в меншості тому, що їх народжується на світ Божий значно менше, ніж дурних. Тому для дотримання чистоти процедури – parsmagna, а задля справи й результату – parssaniora.
До речі, незважаючи на те, що це було об’єднання людей, готових віддати життя за Христа, так, як і Син Божий віддав його за нас, у їхньому середовищі більше цінували лицаря мудрого, аніж відважного. Практикували неминуче покарання воїнів, які без команди кидалися в атаку. Жоден тамплієр не мав права покинути поле бою, поки над ним майоріє стяг ордену.
Серед дев’яти злочинів, за які виганяли з лав ордену, тільки два стосувалися поведінки у військовій сфері – дезертирство та боягузтво. Решта ж стосувалася моральних кондицій воїна. Крадіжка, вбивство, єресь, розголошення рішення капітула, змова двох і більше братів проти ордену – цьому прощення не могло бути. І, нарешті, найгидкішою формою духовного занепадання була содомія. Доволі цікавим є розуміння тамплієрами гомосексуалізму, який за ступенем духовного виродження вони прирівнювали до сексу із тваринами. Серед гріхів, несумісних із перебуванням у лавах лицарів храму, – симонія. У Новому Завіті згадується такий персонаж, як Симон Волхв, який намагався придбати благодать за гроші, а також торгував званнями і посадами. Чому б цей злочин не включити до сучасного законодавства про державну службу та боротьбу з корупцією?
Вигнання із дому, тобто позбавлення лицарського статусу, – це, звичайно, кара, гірша за смерть. А за менші провини були інші покарання. Публічно здійснювалося приведення до виконання вироку про бичування. Для цього скликали весь капітул. У присутності братів грішник каявся. А відтак виявляв терпіння. Поки вистачало сил. Звичайно, цих сил бракувало, щоб звестися на ноги. Але грішне тіло мало відчути, що значить піти проти душі та її колективного вияву.
Кожен тамплієр має право на трьох коней та одного зброєносця. Він завжди повинен бути готовим до бою – носити на собі кольчугу й кольчужні шкарпетки, виготовлені з переплетених на шкіряних ремінцях металевих кілець, а на голові – великий лицарський шолом. Кольчугу лицарі надягали поверх плетеної куртки. А накривали ці обладунки так званою гербовою коттою – білосніжною накидкою, на якій спереду і ззаду виднівся звідусіль на всіх історичних просторах знаменитий священний червоний хрест. Увесь одяг – верхній і спідній – лише з білої матерії та червоними хрестами. Білий колір – символ безгріховності й невинності. Червоний колір – символ мучеництва. Меч носили на поясі, при воїні також мали бути спис із металевим наконечником і турецька палиця з нанизаними на ручку й наповненими свинцем кулями із шипами, спрямованими врізнобіч. У кожного брата були також три ножі: бойовий кинджал, ніж для нарізання хліба та маленький ніж. У похідному гардеробі – дві сорочки, двоє штанів і пара черевиків. Постіллю слугували сінник, простирадло й ковдра. А кухонне начиння – це казан, миска, дві фляги, ківш із рогу та ложка.
У кожному місці, де зупинявся загін тамплієрів, вони мали годувати не менше чотирьох бідняків. Зі столу Магістра годувалося щонайменше п’ять голодних подорожніх. Коли помирав тамплієр, ще сорок днів жебракам видавали його порцію харчів, а після того, як орден провів в останню путь Магістра, протягом тижня сотня бідняків отримувала безкоштовний обід і вечерю.
Коли стемніло, три «воронки» приїхали під їхню хату. Андрій уже все розповів батькам. Тато, не відриваючись від чтива, сидів біля вікна, крізь яке ще пробивалося сонце. Він любив так читати увечері після роботи, використовуючи цю галактичну світильну лампу.