– Якщо вже так, треба витримати. – Він узяв сина за руку і міцно стиснув. – Тепер ламатися не можна. Бо то не штука – впасти. Заприсягся – неси.
Мама мовчки плакала. Вона практично не сумнівалася, що то він. Що то його робота. І коли село засяяло свічками вночі, і коли його обступило військо вдень. Її серце розривалося навпіл. Як у ньому мали ужитися гордість за те, що це зробив її син, і біль через те, що розплата впаде також на нього? І що мало переважити: схвалення його смертельного вчинку во ім’я Бога чи застереження не йти супроти таких нездоланних сатанинських сил, які взяли в облогу цей маленький острівець людності, неначе завойовуючи неприступну ворожу фортецю? Зрештою, вона знала, що цим скінчиться. І вона все зробила для цього, засіваючи його свідомість духовними зернами. А тепер от – урожай. І радіти треба, а радість ця – крізь сльози.
Батько не став чекати, доки почнуть ламати двері. Пішов сам відчиняти. Групу захоплення очолював сам генерал Кушнірук. Перед ним за дубовим тесаним столом сиділо троє бунтарів. Троє ворогів імперії. Начальник КГБ УРСР сам походив із села, і перше, що спало йому на думку: «Чому ми їх так боїмося?» Одна шоста Землі. Мільярдний Китай – союзник. Мало не весь третій світ Африки, Азії та Латинської Америки. Найбільший ракетно-ядерний арсенал. Підкорений космос.
А вони не підкорені. Планета здригається перед червоною плямою на карті – СРСР. А вони не бояться.
Але найдивовижніше, що ми їх боїмося. Супроти них – армією. Не від сили, а через безсилля. Той самий Хрущов, що кидає в холодний піт усю Генеральну Асамблею, грюкаючи мештом по столу, боїться цих селян. Телефонує сюди, у цю «гарячу точку». Вона «гаряча», бо в ній згорів загін енкаведистів. Він боїться їх і Бога в їхніх душах, якого не може здолати. Бо він, Бог, живе в них, у душах цих селян, і немає на планеті сили, яка б зрівнялася з їхньою силою. Матеріальна могутність, ракетно-ядерна, імперсько-мілітарна, розсипається у прах, коли на неї лише краєчком крила війне сила Духа.
Батько вже заготував усі – на випадок арешту й вивезення до Сибіру – пакунки, які в умовах радянського «визволення» завше тримали напоготові галицькі селяни. Знайшов фуфайки та кожухи. Валянки приніс з горища. Мама відібрала теплі хустки.
І сотні тисяч разів проходили через це майже всі галицькі родини. Якщо Кремль переселяв цілі нації, то галичан Москва вирвала з корінням із рідної землі не менше як половину. У 60—80-х роках міста, а особливо Львів, його історичний 700-літній центр, стали російськомовними. Як так, що між цим ареалом єдиного європейського міста в Союзі і Тулою чи Вологдою не стало різниці? Дуже проста демографія: у помешканнях розстріляних і виселених до Сибіру жили «визволителі».
Тоді до Сибіру вже не вивозили. Але цього разу зробили виняток. Наказало ж з політбюро: «Все подполье – на Сибирь». Одна сімейна «ячейка» підпільників-бандерів-ців. Смішно сказати. Але має бути більше цих «ячейок». Де вони, хто вони? Будемо «колоти» цих бранців підпільної армії. Цей виплодок мусить розколотися. Куди дінеться під гільйотиною КГБ.
– Кортеж подано, панове, – намагався виглядати якомога естетичніше голова Комітету держбезпеки УРСР.
Він належав до нової плеяди чекістів, які, на відміну від душогубів у попередньому поколінні, свій талановитий і вроджений садизм намагалися огортати у вишукані манери. Така надійшла вказівка згори від Андропова – першого інтелектуала серед вихованців Єжова – Берії.
Він почав оглядати хатину, нишпорячи по всіх закутках. Із двох кімнат, у яких тулилася тут родина споконвіку, поліз до комори. Там купою лежав усілякий непотріб.
А під ним – скриня з книжками. Їхній найцінніший скарб. Андрій машинально пішов слідом за генералом. Дорогу йому загородив багнетом набундючений солдат. Відтак батько зупинив, відтягуючи рукою назад. Очима дав знати – не треба хвилюватися. Книги сховані в надійному місці. Ці першодруки пережили вже три окупації – переживуть і червону орду.
«Воронки» загули дружно й хором. У двох із них тіснилося по десятку енкаведистів, які тримали напоготові автомати. Ці хлопчаки, зодягнуті в окупаційні бушлати, не могли не здивуватися, коли побачили, як слідом за генералом із хати вийшло троє бранців. А де ж «особо опасноє» бандерівське підпілля?
«Лічний состав» ураз стрепенувся, коли начальник КГБ УРСР несподівано опинився на землі, вичавлюючи із себе тваринний крик нелюдського страху. Ситуація, у яку потрапив до зубів озброєний генерал, не давала йому жодних шансів на порятунок. За сантиметр від його шиї чатувала смерть. Одне лише клацання могутнього замка – і порожня маківка енкаведиста та його відгодована, тлуста туша розійшлися б урізнобіч. За командою начальника спецназу солдати миттю оточили місце захоплення генерала. Стріляти вони не наважувалися, бо могли тим самим лише пришвидшити його кончину.
– Накажи бійцям відійти. Без команди він тебе не задушить. Хоча він прийняв єдино правильне рішення. Такі, як ти, яничари не мають права ходити по землі, – Ярема стояв між стіною солдатні і нападником. Скидалося на те, що життя Кушнірука було-таки в його руках, а не в цієї армади.
Якийсь час він дивився в очі смерті, що пінилася над ним, а відтак замружився й затремтів, аж його підкидало.
Це була лише доля секунди, коли у потужному стрибку звір збив його з ніг і притулив свій холодний ніс та залізні зуби до його шиї.
Неймовірним зусиллям волі, цілковито паралізованої страхом, який рідко якій людині доводиться переживати і порівняно з яким полчища угорських повстанців – просто невинні витівки, що трапилися в загарбницькій службі цього бравого чекіста, він спромігся тільки кивнути бійцям спецпідрозділу внутрішніх військ, аби ті відійшли назад і відступили.
Коли солдатня, задкуючи, відповзла до вантажівок, Ярема підійшов ближче до шефа спецслужби Радянської України, який конав у передсмертній не фізичній, а радше моральній агонії.
– Зараз я дам команду тебе відпустити. Але ти махни цим душогубам, щоб, боронь Боже, не здуріли і не стріляли в його бік. Тоді я вже не зможу зупинити його.
Кушнірук, отямлюючись і все ще мало вірячи у власне спасіння, як той здоланий борець, щосили лупив, як по татамі, кулаком по землі.
Є такий незрівнянний погляд живої істоти, яка робить що-небудь усупереч власній волі, власному бажанню і власному переконанню – під силою дії стороннього авторитету. Таким авторитетом для Чорного був Ярема. Кажуть, собака – особливо щаслива жива істота, бо вона бачить свого бога – людину – у живій плоті. Зі смертоносним гарчанням і нещадним оскалом ротвейлер страшенно неохоче залишав жертву, якій він виніс смертну кару. Ця порода є фізично найсильнішою серед усіх тварин, яких приручила людина протягом багатьох тисяч літ спільного з ними життя на землі.
З огидою полишивши падаль, що все ще скиглила і трусилася, як у пропасниці, собака кинувся Яремі на груди та почав цілувати його й жалібно скавчати.
Згодом він так само бурхливо прощався з Марією та Андрієм. Його великі мудрі очі вмивалися сльозами, з якими тварина не могла дати собі раду.
– Чекати. Чекати, Чорний. Пильнуй хату. Ми повернемося. Ти лише дочекайся нас, – сам собі не вірячи, розридався Ярема.
Але пес завив несамовитою тугою, обхопивши по-людському в обіймах господаря. Він просто не відпускав його. Він усе знав!
Він не відпускав його на смерть. Він знав те, чого не знав ще ніхто серед присутніх. Його справедлива душа, а наявність у єдиної із тварин – собаки – душі офіційно визнав Папа Римський, цій пречистій надлюдській душі була невідома така людська властивість, як підлість. Ця душа страждала, бо вона не могла змиритися з тим, що можна чинити наругу над такою святою людиною, якою був її господар.
Ротвейлер почвалав до стодоли, виконуючи останню волю – чекати. Але лише він один знав тієї миті, що не дочекається. Собака завив так несамовито, що здавалося, ніби його має почути небо і земля. Здавалося, від виття цього зараз перевернуться із солдатами військові машини. Від собачої безпорадності супроти людської жорстокості теж схлипували в машинах м’якосерді хлопці, душі яких перев’язали окупаційними ременями. Схлипували так само від безсилля…
Нема так зле, аби на добре не вийшло. Скільки разів Паша переконувався у правоті цієї народної мудрості, бо на те вона й мудрість, щоб бути правою. Мишача метушня з арештами, допитами, листівками тепер видавалася йому нікчемною. Про його розмову з товаришем Хрущовим знали в обкомі та райкомі партії. Тому тепер усі враз перетворилися на його помічників. Таких собі посіпак головного «героя нашого часу», який виконував генеральне завдання самого верховного московського вождя.
– Павле Семеновичу, як ви скажете, так ми й будемо робить, – так прямо й сказав на закритому бюро перший секретар райкому партії Тропченко, який різко й недвозначно перейшов у зверненні до Харкавого на «ви».
– Головне, товаришу Тропченко, не мішать. Не мішать виконувать лінію партії і лічно товариша Микити Сергійовича Хрущова.
– Так як мішать? Як ви можете? – втрутився ще вчорашня гроза всіх комсомольців і комуністів товариш Яцків. – Може, підсобить чим можна з нашого боку?
– Ну, ладно. Є одне питання до вас, товариші комуністи. Питання транспорту залишається відкритим з огляду на те, що шофер Діма, якого я раніше залучав, згорів на бойовому посту. Прошу вшанувати пам’ять хвилиною мовчання.
Члени райкому схопилися, як ошпарені. Неначе і їм запахло смаленим під керівними сідницями. Ще ніколи район і область не працювали над виконанням прямого завдання Першого секретаря ЦК КПРС. Тому всі сиділи, як на розпеченій пательні.
– Та які питання, Павле Семеновичу. Беріть на вибір. Он пригнали вчора в колгосп імені Чапаєва два новеньких «ліхачовця». Забирайте обидва, – командував керівник району.
– Я вот що подумав, Павле Семеновичу, – замислився глибоко Микола Петрович, – вам там трудно буде наверху одному. Я теж полізу туди з вами.
– Нагору? Зі мною нагору захотіли раптом, Миколо Петровичу? – єхидствував Паша. – Не вийде, товаришу Яцків. У вказівці товариша Хрущова про вас нічого не сказано. Так що залишайтеся внизу. А ми там, нагорі, якось без вас досі обходились і обійдемося й надалі.
Старші товариші по партії були готові просто на бюро розірвати на шматки – отак дружно, усім товариством – цю комсомольську гадину. Заварив кашу, паскуда, і ще лаха дре. Може, це чекісти набрехали про той дзвінок із Москви, але хто наважиться перевіряти? Паша теж собі подумав, як він раніше не допер сказати цим бовдурам, що йому телефонував Хрущов. І жодна воша зі всіх, що тут повивалювали на райкомівський кумач свої керівні пузяки, не писнула б. Мовчали б, як миші, як оце тепер.
– Так що сам упораюся, – підсумував Харкавий, а далі сказав те, що просто приголомшило всіх членів бюро: – І сам доповім. Така була вказівка. «Доложить лічно. Прі лічной встрєче в Москвє». Відкладати не будемо, – тепер говорив уже тільки він. Хто вони такі? Підвищують надої, нарощують урожайність угідь. Плебеї. А він – на передньому краю. Він кинув виклик головному ворогові комунізму – Богові. – Акцію реалізую завтра. О десятій підженіть машину з альпіністським спорядженням та автогеном під церкву.
Коли вже виходили із залу засідань, Паша зупинив усіх:
– Мало не забув. Спало на думку. Виконання вказівки товариша Хрущова – це свято для нас. Свято для всього району. Тому треба зробити його всенародним. Зі всіх колгоспів треба підвезти людей. Наш актив. Щоб кожен відчув себе причетним до великих звершень партії.
– А ми з інших районів підженемо поголів’я народу, – підхопив секретар обкому. – Особенно молодняк. Це має буть свято обласного масштаба.
– Я що, проти? Я за, Миколо Петровичу. Можна художню самодіяльність підключить. Чим не привід для масових гулянь і танців?
– А почєму би торговлю не залучить? – била ключем партійна ініціатива з уст товариша Тропченка. – Голова райпотребсоюза є на місці?
– Слухаюсь, Тімофєй Тімофєєвіч, – підскочив круглий, як бочка, член бюро.
– Ти, Спірідонич, піджени там пару-тройку бочок пива. Водочки соответствєнно на душу насєлєнія. Хай народ погуля. Строітєль комунізма – він должен весело прощаться со своїм прошлим. Гулять так гулять.
І тут підвівся представник КГБ УРСР, якого Кушнірук послав «попрісутствовать на етом зборіщє мєсних князьков»:
– А оцепление мы не снимали. А как вы гулять-то будете в условиях военного положения?
Оце халепа. Хоровод містечкових бояр раптом притих. Товариш із кобурою – цим усе сказано. Ми, члени бюро, так собі, поговорить можемо до опупєнія, а він, товариш маузер, усе рішає. І хто міг би дозволити собі захистити честь району та області? Правильно, особистий друг товариша Хрущова. Саме такий статус присвоїв собі в цьому воістину історичному дійстві Павло Семенович Харкавий:
– Якщо вам закортіло й далі лякати наших корів – будь ласка. Пропустіть крізь блокаду учасників празника і торчіть собі на здоров’я, якщо нема чого робити.
Коли полковник контррозвідки доповів про хід бюро генералові Кушніруку, той аж скипів від злості.
– Что, они в самом деле гулять надумали? Ты не шутишь? – ходив він по кімнаті слідчого ізолятора. – Здесь у меня молчит это бандеровское отродье. Он же не сам был. Не мог один человек расклеить за один вечер листовки по всем хатам. И не он писал листовки. Не его почерк. Веди его сюда. Выбивать показания – это мы умеем.
Коли Андрія завели до кімнати начальника, Кушніруком зателіпало ще дужче, ніж рапорт про бюро цих дурнів. Свої, чекістські дурні, а інші тут не водяться, зробили з цього пацана живого мученика.
Він ходив по кімнаті й залишав за собою криваві сліди. Із нього скрапувала кров.
– Что же вы наделали? Я же сказал напугать. Но не вот так. До смерти.
– Клянусь жизнью, товарищ генерал, это не я! – заскавчав відомий садист зі слідчого главка Єдлов, якого називали позаочі не інакше, як Єжов. – Это он сам!
Кушнірук не впізнавав цього ката. Коли мордував людей, він, цей різник, отримував особливий кайф. Аж приспівував від задоволення під час катувань.
Народжуються такі покидьки, яким особливу насолоду приносить перетворення живого людського тіла на мертве, і на таких вроджених і ретельно відібраних некрофілах тримався СРСР. Цих вампірів скрупульозно селекціонувала система. В інших суспільствах ці двоногі звірі поповнювали криміналітет чи психлікарні. Головний обов’язок держави як такої, як організації із забезпечення спільного проживання людей на окремій території – виловлювати їх, цих відморожених недоносків, лише зовні схожих на людей. Виловлювати цей особливо небезпечний демографічний брак – ізолювати від суспільства нормальних людей або й винищити, цей обов’язковий відсоток покидьків.
У цьому й полягає вищий сенс громадської чи державної безпеки. А тут усе навпаки! Ці виродки, відібрані за здатністю вбивати собі подібного, і складали державну безпеку цієї антидержави. Вони мали забезпечити безпеку партії від народу. І в цьому був найвищий промисел антибожий. Промисел Люцифера, який узяв гору над однією шостою частиною суші і звідси здійснював експансію на території, які утримувалися промислом Божим.
– Как это «он сам»? Ты что, поехал мозгами, которых у тебя нет? – Кушнірук буквально відтиснув Єдлова в куток кімнати.
– Ну, я его взял в разработку. Так, слегка. По-нашенски. Только-только начал. Просто кулаками и прикладом. Еще далеко до спецсредств.
«Спєцсрєдства» в комуністичному вихованні трудящих – це витягування нігтів із пальців, відбивання до змертвіння пальців на ногах і руках, розтягування за руки й ноги, відрізання геніталій або грудей у жінок, м’який і лагідний варіант live – закопування живими, а також варіант вишуканий, креативний – кидання людей живими в яму з кип’яченим вапном. Окріп вапняний. Гаряча ванна для тих, хто вірить у Бога та не хоче вірити в Леніна.
Усе це пекло, яке влаштувала Москва в Галичині, бачила Андрієва мама, коли в 41-му році до райцентру прийшли німці і відкрили на всенародний огляд місцеву тюрму. Наслідки роботи таких-от єжових постали перед тисячами дивом живих родичів, які прийшли за останками арештованих. Тіла мучеників, які загинули в пекельних муках, тіла цих святих знайшли в тій самій ямі з вапном посеред тюремного двору. Поки Червона армія відступала з визволеної території, вапно охололо, а відтак скам’яніло. Із біло-кривавих брил стирчали руки, ноги, голови. Брили довбали ломами і витягували тіла чоловіків, жінок, дітей, немовлят, кількамісячних янголят.