Назар обізвав мене несвідомим сухостоєм і затягнув свою улюблену пісню, де весь час хтось подавав кулеметнику набої, не відступав у бою і гнав москалів за Волгу. А тоді спитав:
– Скажи, Дмитре, а у тебе є мрія? Така, щоб справжня, така, щоб мороз поза шкірою йшов, така, щоб не соромно потім було своїм онукам розповідати, що ти робив у 2004 році.
– Та є, Назаре, – мрійливо зітхнув я. – Я мріяв би у нас вдома відкрити елітний літературний салон, де у п'ятниці збиралось би вишукане коло ірпінської інтелігенції, бізнесмени, очільники райадміністрації, ти з Еміком. Щоб лилася легка джазова музика, товариство пригощалось шампанським і коньяком, фруктами, бутербродами і кавою. Щоб я читав свої вірші і продавав збірочки поезії. Це називається сейлз промоушнз і паблік рілейшнз. Хіба не прекрасна ідея? А як ще поетові заробляти? Помідори на базарі продавати?
– Ні, Дмитре, так не нада. Для мене поет – це завжди борець. Борітеся – поборете, заповідав нам великий Кобзар. І ти, Дмитре, не маєш права скочуватися у болото міщанської дрібнобуржуазної моралі. Не спаскудь себе примарою ситого безтурботного животіння, коли Україна підіймається з колін і їй потрібен і твій голос трибуна. Не стань заробітчанином духу. Не скурвись, чуєш, брате?
Тут і Емік нагодився і в пику Назару проспівав англійською «Задоволення» Джеггера-Річардса. Емік терпіти не може військово-патріотичного фольклору Назара, і пишається своїм пацифізмом та духом Вудстока. Назар терпіти не може безідейного киселю Еміка і його латаних американських джинсів.
Назар спитав, про що та пісня. Емік пояснив, що пісня колосальна, що словами це передати неможливо, її треба відчути шкірою.
– Давайте за Україну, – запропонував Назар, і ми всі стоячки випили за рідну неньку, за ясні зорі і тихі води.
– Давайте тепер за нас, – пожвавився Назар. – Бо ми, українці, того варті. Шануймося!
– А що не кажіть, – із вогником в очах переконував Назар, – а такої горілки, як у нас в Україні, ніде в світі нема. І такого сала, і таких вареників, і таких помідорів. А які в нас жінки! А росяні світанки! А досвітні серпанки! А лелеки в небі! А коропи в ставках! Давайте ще по одній за це. Щоб наша доля нас не цуралась. Будьмо, гей!
– До речі, про помідори, – вставив свої п'ять копійок Емік після ще однієї. – Я ще студентом на сільгоспроботах написав «Баладу про свіжі помідори». В стилі українського національного дзен-буддизму. Легендарний час, знаєте, був. Юнацькі мрії, ідеали Вудстока, влада квітів, психоделічний рок. Грав на гітарі і співав пісні «Джефферсон ерплейн» та «Кріденс кліеруотер рівайвл». Я тоді був сильно закоханий у Мелані Сафку і її спів. Та Мелані про це не знала. Прошу уваги:
Еммануїл Гольдман, есквайр
БАЛАДА ПРО СВІЖІ ПОМІДОРИ
Я стояв попід твоїм вікном у літньому саду
І довго сумно грав на дідовій губній гармошці.
Ти крикнула мені: «За тебе я ніколи не піду!»
І червоніли вдалині зелені помідори.
А в курнику ще півні не вкладались спати,
На небо місяченька серп чогось не виліз,
Нарешті ти до мене вибігла босоніж з хати,
І в мене болісно так защеміло в серці.
А я все той, якого ти ще парубійком знала,
Все той же сум в очах й розбурхане лібідо,
Тобі приніс я в торбі помідорів, хліба й сала,
І так жадав тобі сказати щось важливе.
Давно я мріяв прояснити тобі суть питання,
Воно торкалося не тільки свіжих помідорів,
Як довго тягнеться мого освідчення чекання —
«Ом мані падме хум». О скарб на лотосі!
Хвилини зо три ми з Назаром одуріло сиділи мовчки, невидючими очима втупившись у Еміка, намагаючись осягнути суть питання. Не осягнули.
– Еміку, може, тобі пивця попити? – співчутливо порушив тишу Назар. – Ти коли свою баладу писав, мабуть, гарний косячок з коноплі забив. А Мелані про це не знала.
– Еміку, це, по-моєму, те, що на картині Рєпіна «Приплили», – додав я. – І щось рима у тебе хибує, а я цього нікому не вибачаю. Не можу поступитися поетичними принципами. Працюй над собою, читай чимбільше, вчитися ніколи не пізно, і, може, щось із тебе і вийде. А хто прототип тієї дівчини? Ім'я не стерлося з пам'яті старого психоделіста?
– От совки, – образився Емік. – Зніміть протигази, що до вас приросли. Вам непідвладно зрозуміти весь трагізм нерозділеного першого кохання і неможливості щось змінити в закритому режимі високої напруги. А в юному віці це як кінець життя. Це вам кожний психолог скаже. Тільки, заради усього святого, не треба приплутувати сюди старика Зиггі.
Так Емік по-панібратськи називає Зигмунда Фрейда. Я все ще перетравлював почуте, коли Назар ні в тин ні в ворота сказав, що ці москалі взагалі нічого до пуття робити не можуть, їм би тільки горілку пити та нафту качати.
Емік сказав, що спрощувати не треба. Горілка сама по собі не погана, це люди її такою зробили. Якби вона була погана, її б ніхто у крамницях не продавав. От наркотики погані, тому їх і не продають у крамницях. А москалі тут ні до чого.
– Он як ти перешерстився, дитя Вудстока, – наїжачився Назар. – Ти патріот своєї батьківщини чи промосковський підлакизник?
– Я потомствений гедоніст, друже, – признався Емік. – У третьому поколінні. До того ж, правотроцькістського ухилу. Зрозумій, нарешті, Назаре, Україна вже давно вступила в пост-клімактеричний період. Вона ще чогось хоче, але вже мало чого може. А треба більше думати не про абстрактну ідею, а про конкретні радощі життя. Щодня. Щогодини. Ти, до речі, коли «Плейбой» востаннє в руках тримав? А патріотом своєї батьківщини я буду тоді, коли мені не соромно буде зайти в наші громадські туалети, якщо такі і є десь. І щоб там туалетний папір був на місці виконання корисної дії, а не у тьоті Моті на вході, на очах у всіх присутніх, де ніколи не знаєш, скільки того паперу ти маєш права взяти з собою. І щоб там тепла вода була і сушарки для рук працювали. І не тільки на Хрещатику, але і – страшно сказати – в Ірпені. Ну скажи, Назаре, ти ж у нас усе знаєш, коли наші громадські туалети стануть дзеркалом культурного зростання нації?
– Не це головне, Еміку, не в туалетному папері і не в санітарному стані громадських туалетів, – відказав Назар. – Головне – це поширення та пропаганда української національної ідеї в світі, прищеплення патріотизму, засад високої моралі, мотивування українців до активної громадської діяльності.
– Господи, наче замполіта на політінформації слухаю. Мені ж, Назаре, якось ближче споглядання гарних жінок, бажано голих, і слухання гарної музики, бажано «Роллінг стоунз». Усе, хлопці, з вами добре, а без вас ще краще. Піду додому, щось почитаю для зраненої душі. Бажано Джека Керуака. Душа розради просить. Як казав великий Ерік Бердон…
– Та ти вже всіх задовбав своїм Еріком Бердоном! – не витримав Назар. – Ти можеш хоч одну нормальну тему за все життя викотити? Так, щоб і Мелані бажано про це узнала?
– Тільки не треба в мене коктейлем Молотова жбурляти, – попередив Емік. – Ти б свої послуги Усамі бін Ладену краще запропонував, він таким орлам щедро платить.
Такого від Еміка я вже давно не чув. При чому тут усе це одне до одного? При чому тут правотроцькістський ухил і Усама бін Ладен? І навіщо він назвав себе есквайром? В Еміковому роду всі щось ремонтували і продавали. Мабуть, пити Еміку взагалі не слід. Хай уже краще на дівок заглядається. В міру, звичайно, а то можна шию скрутити.
Та й за політикою Назара та Еміка разом краще не зводити. Назар часто обзиває Еміка безрідним космополітом, а Емік Назара неомахновцем і обіцяє призначити хорунжим третьої боївки четвертого куреня Української народної армії. Якщо стане президентом.
25 липня, неділя
Подзвонила Мотря, спитала, як я ставлюсь до бісексуалок.
Сказав, що так само, як і до бісексуалів.
– А це ж як? – не вгавала Мотря.
– Як до різнобічних особистостей. Як на людей, що можуть легко подолати тендерні умовності і навести нові мости спілкування. Одначе сам я дивлюся на світ не так широко, слід визнати.
– А от Мар'яні і Маріанні завжди подобалося твоє філософське бачення світу і нестандартне мислення. Вони тебе за це дуже поважають. Ти для них перший авторитет і взірець в літературі.
Якісь сумніви вкралися до мого серця, але я швидко їх відігнав.
Як сильно знову хочеться пива!
26 липня, понеділок
Був у Києві як почесний гість на перейменуванні книгарні «Буква». Розраховував, принаймні, на обід з Наливайко. Та сьогодні навіть «Нескафе» не налили. Були тільки довгі лицемірні промови біля книгарні, перебільшені вигуки радості, та й усе.
Куди щезає традиційна українська гостинність? Адже в парку навпроти є непоганий ресторан «Тарас»! Я ж із самого Ірпеня добирався.
27 липня, вівторок
Подзвонила Мотря, спитала, що значить «влаштувати Швецію».
– Це евфемізм банальної груповухи! А що, «Острозькі черниці» вже і про це говорять? Розширюють, так би мовити, географію? А чи знають вони, що ранній плід рано падає? Про лірику треба більше думати, а не про усілякий непотріб. Куди тільки дивиться декан, Магдалина Цуцик? То що, як там твої Мар'яна і Маріанна?
– Татку, Мар'яна тобі дуже завдячує. Бо після твого листа і порад серйозно захопилася мотоциклами, стала байкеркою і її Михайло приповз до неї на колінах. Та запізно. Від того її романтичного кохання не лишилося й сліду, і тепер Мар'яна сама вибирає собі парубків. Михайло сказав, що вона стала така черства. І що тільки зараз зрозумів, яким він був сліпим, їздив по щастя до Праги, а воно виявилося зовсім поруч. І от і його він втратив. І тепер він поклав кінець на всіх своїх празьких дівчат.
– Правильно сказати – поклав кінець усім своїм празьким дівчатам, – поправив я. – Без прийменника.
– Але Мар'яні це вже до лампочки. Вона і писати стала, як ти їй порадив, – продовжувала Мотря. – Якісно, римовано, але якось жорстко, однак на наших літературних вечорах аудиторія сприймає її вірші на «ура». Не відстає від неї і Маріанна, як у творчості, так і в особистому житті. А вірші стала писати дуже ліричні й особисті. Жінки від них просто мліють. А от Магдалина все чогось присікується – і гриму на вас забагато, і тут ви безсоромно пишете, і спідниці у вас закороткі, і хлопці до вас липнуть, як мухи на мед. А я думаю, що то все заздрощі через нашу вроду і юний вік.
– А в тебе як в особистому житті? – поцікавився я.
– Та так, нічого особливого. Трапляються інтересні мужчинки, все більше із світу кіно, але поки що нічого серйозного.
Мені якось італійці до душі дужче припали. Є в них, знаєш, щось таке, що змушує жінку затрепетати. Якийсь треморний драйв.
Треморний драйв. Що за ахінея? Ми так свого часу не висловлювалися. А казали просто – дівчата хоч куди.
28 липня, середа
Зайшов Емік, сам не свій, блідий, як стіна. Що сталося? Життя дало тріщину, оголосив Емік. Виявляється, Яна, Емікова дружина, знайшла перед пранням його джинсів двійко тих самих клятих презервативів, що нам на Майдані задурно давали. І не повірила, що то була акція така. Назвала Еміка старим Козлодоєвим, пожбурила в нього презервативами, забрала свої речі, вигребла всі харчі, хряснула дверима і поїхала до мами в Умань. На скільки? На пару днів, гадаю, промимрив Емік.
Я знаю англомовні вподобання Еміка шістдесятих, тому і тримаю спеціально для друга такий репертуар серед своїх дисків. Поставив його улюблену «Вчора» Леннона-Маккартні. Там йшлося про те, як учора ніщо не віщувало біди, а сьогодні вона прийшла з усією безжальною підступністю. Бо подруга моя пішла від мене, не зронивши ні слова. Чому, люди, скажіть?
– Тільки не сьогодні, Дмитре, – благав Емік, – у мене і так на серці камінь.
– Тоді, може, «Кам'яне серце» Джеггера-Річардса?
– Нізащо!
– Може, Аллу Кудлай? Є у мене одна її пісня, за душу бере. Назар торік на день народження подарував.
– Ну давай хоч Аллу.
З динаміків почувся грайливий голос моєї улюбленої співачки, після Руслани, звичайно:
Та тільки погляд іншої
Хоча б один злови,
Буде летіти пір'ячко
З твоєї голови.
Емік не витримав, сльози покотилися по його два дні не голених щоках.
Я втішав друга, як міг. Адже тут і моєї провини є 50 відсотків. Казав, що в житті, як на довгій ниві. Що час усе лікує. Що все, що робиться, – то на краще. Що завжди є і другий бік. Намагався знайти якісь слова співчуття і розради, але всі вони звучали якось непереконливо і штучно і застрягали у мене в горлянці, як піца «Маргарита».
– Нічого не треба, просто посидьмо мовчки вдвох, подумаймо про те, на чому тримається суспільство. Про родинні цінності, – попросив Емік. – А я свиня невдячна. На кого я проміняв свою Яну, свою добру милу Яну? Ти її рибу-фіш їв?
Я сказав, що це найкраще, що могла для мене зробити Яна.
Як завжди без попередження припхався Назар.
– О, хоч іноді тут нормальна музика звучить. А чого це ви такі кислі?
– Та от, Емік страждає, Янка на нього образилась, до матері поїхала.
– До якої?
– Та до своєї, до якої ж ще?!
– Позаяк жінки – істоти непередбачувані, – вирік Назар тоном тонкого знавця жіночої натури, – за ними треба пильнувати. Ти пильнуй за нею, Еміку, щось не подобаються мені ці бабські поїздки. Не дружина має до мами їздити, а мама до дружини. На один день, не більше. Тоді все видно, як на долоні.
– Не твоє собаче діло, – зірвався Емік.
– Хамити не треба, юний Вертере. Ти от весь час чогось канючиш, а у самого всі пальці в золоті.
– Мене до цього моє прізвище зобов'язує, – пояснив Емік. – До того ж, ці каблучки передаються в нашій родині старшому синові із покоління в покоління.
– Так я саме щодо золота і прийшов з вами поговорити, – почав Назар. – Тут така тема, хлопці. Братчики надумали англійцям пред'яву викотити на золото Павла Полуботка, який його (золото) їм (англійцям) на зберігання передав у вісімнадцятому столітті. І на сьогодні кожному українцю належить по 38 кілограмів щирого золота. Золото є, це факт, тільки поки що у нас документів на нього нема, але треба лише розпочати процес, а далі воно якось набере нормальних обертів. Верховну Раду підключимо, у нас там є «рука».
– Назаре, – спитав Емік, – ти закусював сьогодні? Це ж проценти наросли, а не кілограми золота.
– Закусював, кошерною свининою і фаршированою тюлькою, – огризнувся Назар, – а ти як безбатченком був, так безбатченком і помреш.
– Хамити не треба, наш Олексо Довбуш, – попросив Емік. – Що ти взагалі знаєш про рибу-фіш? Ти ж без свого гарбузового насіння, цього жлоб-допінгу, і дня прожити не можеш. Я розумію, що Трипілля – то колиска світової цивілізації, але що ти ще знаєш, окрім своєї пасіонарної української ідеї? Та ти Еріха Марія Рільке від Райнера Марія Ремарка відрізнити не зможеш!
– А ти сам можеш відрізнити «Грін Грея» від Грема Гріна? – втрутився я, щоб розрядити обстановку. – Давайте краще якийсь спільний проект придумаємо, що об'єднував би вас, а не навпаки. Ну от, скажімо, – Еміку це сподобається, – зверніться хоча б до Ірпінської міськради з клопотанням про побудову першого в Ірпені громадського туалету. І у такий спосіб станете ініціаторами великого почину у нашому Приірпінні. Такого поки що ніде в Україні нема, тож, дивись, можна буде потім і на якусь премію з рук президента розраховувати. А я і своє поетичне слово до цього діла згодом підключив би.