Скільки йому всього треба було пережити, доки він не дістався до Тмутаракані. Вони із Бурим були чимось подібні між собою. Обоє без роду-племені, без родини, без домівки. Ніхто їх ніколи не чекає, лише князь цінує їх вірну службу, а меч дає заробити кусень хліба.
Роздуми перервав вартовий, що приніс сніданок. Знову вода, хліб та м’ясо.
– Поклич Торна! Чого він нас тут тримає так довго? – мовив до нього Сокол.
– Посидьте ще, – загадково відповів вой.
Вони тільки встигли поснідати, як двері відчинилися. На той раз це був не вартовий, а варяг, який учора був разом із Торном.
– Ти, – показав він на Бурого, – ходь зі мною.
Товариші переглянулися, Бурий підвівся, Сокол і собі.
– Куди ти його ведеш, варяжине? Ми разом підемо.
– Спершу він, – відрубав варяг, пропускаючи Бурого, а перед Соколом грюкнув дверима.
Лука
Підходив обід. Сонце припікало, густо обливаючи київську землю гарячим промінням. Все живе тікало й ховалося у холодку, але і там духота діставала, хапала за горло. Мимоволі кожен, обтираючи піт, поглядав на небо в надії побачити там хоч маленьку хмаринку, та небо було безжально-голубе.
Лука відчув бурю. Так же само душило там, на Хортиці. Небо було таким же ясним, коли чорні наїжачені хмари вискочили на обрій, наче дикі печеніги з Поля. Вони звідусіль оточили небо і стрімголов кинулися в атаку. Враз усе навкруги почорніло, сонце зникло, а натомість вдарив грім.
Тільки молодий сотник подумав про це, як західний вітер уже гнав велетенську чорну хмару, що хотіла захопити зненацька сонце і небо у свій полон. Розпечене сонце так легко не дасться – буде бій.
– Бу-бу-бух!!! – ніби на доказ стрельнула блискавка і прогримів грім.
Люди зітхнули з полегшенням – уже кілька днів просили у Бога дощу.
Поливши щедро київські пагорби та прицвяхувавши спеку разом із курявою до землі, буря, ніби й справді печенізька орда, розлетілася в різні боки й кудись щезла, залишивши русам їхнє сонце і небо.
Після дощу стало легше дихати. Мстиславові сли продовжували сидіти у грецькому домі, маючи вільний час до вечора. Вели розмову, тяжку розмову. Усі сиділи за столом, і тільки Турик став біля дверей і все виглядав надвір, чи не підкрадаються до них чужі вуха. Бурий і Сокол були вже з усіма – варяги їх відпустили. Невдахи-розвідники не поспішали розказувати боярину про свою пригоду, лише глипали на нього спідлоба. При самому вигляді Середича Сокол втягував голову у шию, боячись, що з боярина зараз почнуть бити громи і блискавиці.
– Ну, розказуйте, що накоїли, – на диво спокійно почав Середич.
Взявся розповідати Сокол:
– Робили все, як і велено було. Чорт приніс тих бугаїв, я й слова не встиг сказати, як він мені клепки вибив. Що ж мали чинити? Добре, що варяги прийшли, а то б уже Бурого голова на тичці стирчала та відганяла гайвороння з поля.
Середич уважно вислухав, тоді питає:
– Скажи, Бурий, а чого вони до вас полізли? Може, ти їм завинив що?
Скидалося на те, що боярин уже знав усю правду й воям не викрутитися.
– Воротичі – кровники мої, – похмуро відповів Бурий.
– Дурні невігласи! – просичав Середич. – Тепер Ярослав знає, що двоє із нашого сольства по Києву тинялися. Тивун від Ярослава приходив, мусив одвіт перед ним держати. Він вже усе знав: і про Воротичів, і про вас, і про мсту, і про сестру твою. А я стояв перед ним, ніби той глухар. Рече мені: «Ти, боярин, старший над своїм сольством, а не знаєш, де твої люди і що з ними». Чекайте, повернемося додому, я вам «спечу коровай»!
Вої опустили голови, виправдовуватися не хотіли.
– Хтось бачив, як ви ходили до Дашка?
– Пощо кому бачити, коли послух між нами, і так все розкаже! – прогарчав Бурий.
– Який послух, що ти мелеш?
– Кажу тобі, боярине, зрадник є. Ми ще добре поріг сестриного дому не переступили, а Воротичі вже прибігли. Наслав хтось, руку даю.
– Правда. Ми гадаємо, що то Вадимових рук справа, – підкинув і Сокол.
Вадим не сидів за столом, а тільки на лежанці, бажаючи бути подалі від тієї розмови. Почувши своє ім’я, враз стрепенувся.
– До чого тут Вадим? Він у наші справи не пхався. – Середич випередив купця, бо той уже рота відкрив, аби відповісти щось Соколові.
– Не пхався, та міг підслухати. На те й послух.
– Та чого ви причепилися, пес би вас лизав! Вадим постійно зі мною був, навіть коли до Ярослава ходили, то Волоса і Турика з ним лишали.
Середич замовк, думав. Вадим мовчки підвівся й вийшов надвір, аби не слухати образ і звинувачень. Вої не обзивалися – лиш би боярин не сварив більше. Щоби відвести розмову у другий бік, Сокол запитав:
– Як нам тепер до Дашка підійти, як поговорити з ним?
– Ніяк.
– А як же наказ княжий? – не второпав Сокол.
– Дашко нам уже не поможе, не скаже нічого.
– Чого це? Невже він забув дружбу із Мстиславом?
– Ні чорта він не забув. Морана забрала Дашка!
Дружинникам ніби заціпило.
– Невже вбили? Не думай, боярине, нема в тому вини нашої, ми до його двору непомітно підходили, ні з ким не говорили, нас ніхто не бачив, – враз заговорив Бурий.
– Це все він, послух проклятий, – додав Сокол. – І Дашка вбили, і Воротичів він наслав, і печеніги напали!
Середич насупив брови та раптом як гаркне:
– Досить вам! Не шукайте причини в другому, коли самі глупаки! Ні до чого тут Вадим! А печеніги, може, і самі напали, ми вже говорили про се. І коли б ви не були такими дундуками, то й Воротичі вас не знайшли би, так що прикусіть язики!
Сокол не здавався:
– А як же Дашко?
– Дашко напився меду на ловах, до нори вовчої поліз, а там вовченята були. От вовк і вовчиха напали на нього, перегризли горло. Доки загоничі прибігли – кров’ю стік.
Дружинників ніби у воду опустили.
– То, значить, його не вбили. А ми вже не знати що й подумали, – хмикнув Сокол.
Якийсь час сиділи мовчки.
– Про що тебе питали варяги, що ти їм сказав? – Середич поглянув на Бурого.
– Питали, що робилисьмо на Подолі, про Воротичів, про сестру. Я їм розказав, що то є мої кровні месники, що я до сестри приїхав, а вони напали на нас.
– Більше нічого?
– Питав, чи не послухи ми. Та то більше так, аби налякати…
Середич аж зубами заскреготів і плюнув собі під ноги. Він мовчав і важко дихав, аби заспокоїти свій гнів. Тоді запитав Сокола:
– А тебе вони також допитували?
– Нє, тільки Бурого.
Боярин поглянув на Бурого, і той ствердно кивнув. Знову запала мовчанка.
– Що нам тепер робити? – запитав Волос, якому набридла ця неприємна розмова.
– Нічого. Сьогодні гуляємо, узавтра додому вертаємо.
– А як же князь наш? – спитав Сокол.
Середич поглянув на нього вовком.
– А що ми можемо зробити? Скажемо, не бажає його брат на сіверському столі бачити. Нехай друге сольство висилає, може, від тих більше користі буде. Або нехай до Мурома іде. Ех, пропадай усе пропадом! Видно, дарма Мирослав із Вуєм голови свої положили.
На тім і стало. Лука за весь час розмови у неї не встрявав. Коли ж вона скінчилася – притулився до стіни і заплющив втомлено повіки.
Алани, що віками жили понад берегом Сурозького моря, уже давно були християнами. Старі розказували, що сам святий апостол Андрій, коли був у тих краях, дав їм віру, навчив молитися і Бога славити. Хозари немало примучували їх, але цей гордий народ зумів вижити і зберегти свою віру та свободу. Коли Святослав розбив хозар, рід Луки, як і багато інших, пішов під руку князя київського. Вони стали міцною опорою руських правителів у розбудові князівства Тмутараканського. Алани з русами мирно прижилися на цій землі.
Отець дав Луці добру освіту, лишив по собі статок немалий. Сам Лука дослужився у княжій дружині до сотника, мав чималу повагу серед тмутараканського воїнства. Найбільш за все дорожив своєю вірою, у побуті був невибагливий, багато думав, читав, постив і молився. Із коштовностей мав тільки дуже дорогу зброю, яку кували йому найліпші майстри, прикрасивши руків’я дивовижними узорами та дорогим камінням.
У Києві йому бувати ще не доводилося, і він досі був під враженням від руської стольниці. А ще церква Десятинна… Колись отець возив його ще малим у Царгород. Там велич, пиха, сила і краса божественна. Тут усього того менше, від того воно й ліпше… Тут більше світла, зелені, свобиди, і дихати в Києві легше. Та все одно найліпше – у Тмутаракані. Дасть Бог, Мстислав розбудує місто, церкву поставить… Там рідний степ, море і гори сині.
Молодий сотник радів, що Ярослав так скоро їх відпускає, адже інколи князь може затримати сольство і на кілька місяців… А ще Лука постійно думав про Каялу. Уявляв, як привезе її до свого дому, усе буде показувати, розтлумачувати…
При цій думці Лука поволі став заплющувати повіки…
– Браття, поможіть вирвати сестрицю мою з Києва. – Бурий дочекався, доки розгніваний Середич вийде за двері терема, і звернувся із таким проханням до всіх присутніх.
Ці слова вивели Луку із задуми, очі розплющилися.
– Пропадає дівка, Воротичі їй жити спокійно не дають, – підтримав Бурого Сокол, даючи зрозуміти, що він із ним.
– То ідіть та заберіть – хто вам не дає? – запитав Волос.
– Воротичі мою кров зачули, пильнувати будуть, – відповів Бурий.
Запала мовчанка. Мовив Лука:
– Треба послати Середича до князя, аби дав дозвіл і гриднів.
Із цим не погодився Волос:
– Хіба ж вона холопка князева, аби дозвіл у Ярослава брати? Підемо й заберемо самі.
При тих словах Волос підвівся, взяв у руки свого топірця і причепив його до пояса. Бурий і Сокол також схопилися, навіть Турик підвівся, показуючи свою готовність іти з товаришами.
– Ти з нами, сотнику? – запитав Сокол у Луки.
– Піду, – відповів Лука. – Тільки ти, Бурий, лишися тута. Сестру самі заберемо, а ти тільки розізлиш тих Воротичів.
Це було слушне зауваження. Бурий поглянув на Волоса, і той ствердно кивнув.
Підперезані мечами, Волос, Сокол, Лука і Турик вийшли з терема і рушили геть із подвір’я. Тут їх зупинив Середич, який виринув невідомо звідки.
– Куди ви йдете?
– На Поділ. Я женитися надумав – невісту треба умикнути, – спробував жартом відбутися Сокол, та Середич розізлився гірше недавньої грози.
– Я тобі, невігласе, зараз голову умикну! Ви що, зовсім показилися?!
– Не лякайся, боярине, ми все тихо зробимо: заберемо Бурого сестру – і відразу назад, – заспокоїв Середича Волос.
Тільки той не заспокоївся.
– Вас же ті Воротичі на шмаття порубають!
– Ми також мечі взяли.
Боярин тільки застогнав. Він оглядався по сторонах, ніби так легше було придумати, що йому робити.
– Добре, чорт би вас забрав, піду з вами, а то біди мені нової наробите. Де Бурий?
– Тут лишили, – відповів Волос.
– Добре, – видихнув Середич.
На Поділ спустилися швидко, Сокол добре пам’ятав, як дійти до Галчиної оселі.
– Ото дім її, – показав, і всі гуртом рушили на подвір’я.
Сокол ішов першим, оглядаючись по сторонах, чи не видно Воротичів. Раптом став, як вкопаний – Ратко був уже тут. Він сидів собі на призьбі Галчиної хати, не звертав ніякої уваги на прибулих, а бавився із малим хлопчиком років п’яти. Видно, малий вирішив поборотися зі здоровилом і пер на нього з усіх свої дитячих сил, та Ратко тільки посміхався, змагаючись із ним лівою рукою. Отроча також було з Воротичів, бо все впертіше й нахабніше лізло у бійку, аж почервонівши і стогнучи. Ці старання малого все більше тішили Ратка, і він усе ширше посміхався.
Побачивши давнього знайомого, Сокол притишив ходу, непомітно витяг з-за пояса ніж, сховав за спиною.
– Тепер ти будеш землю гризти, – пригрозив потиху.
Ці приготування зауважив Середич, схопив Сокола за рукав.
– Не смій.
Ратко з малим побачили їх, перестали боротися.
– О, по нашу Галочку женишок прийшов, сватів привів. Ну що, женишок, голова не болить? Ти вже звиняй, що мені під гарячу руку попав, на другий раз знатимеш, як у справи чужі лізти.
Сокол стиснув у ріці ножа і кинувся на Воротича, та його знову зупинив Середич, ставши між Соколом і Ратком.
– Де дівка? – спитав боярин.
Ратко посміхнувся.
– Дівки шукаєш? Застарий єси трохи для дівок.
Це було досить дотепно, так що Лука мимоволі посміхнувся. Середич мовив стримано:
– Ти б встав, коли боярин рече до тебе.
Ратко примружився, але так і не підвівся.
– Чи я знаю, хто ти? По вдяганці не скажеш, що боярин.
– Повір на слово, а то мечами сікти накажу!
Це вже була погроза. Ратко спохмурнів, підвівся тяжко. Враз перед Середичем наче гора виросла: був Раткові по груди. Воротич спирався на довгу сулицю, а за поясом мав бойовий топір.
– Біжи-но, малий, та гукни дядьків, – попросив Ратко отрока – і хлоп’я побігло на диво швидко поміж мазанками, ніби заєць, а не дитина.
– Іще раз питаю: де є сестра Бурого? – насідав Середич.
– Тут я! – враз почулося з хати: Воротич зачинив Галку там. – Тікайте звідси, вони зараз прийдуть, їх багато! Біжіть, це пастка!
Крик дівки обірвав могутній удар кулаком у двері. Це гримнув Ратко. З несподіванки Галка скрикнула і затихла. Сокол рушив до дверей, але Воротич підхопив списа і загнав його на півліктя у землю просто перед ногами молодця. Сокол зупинився.
– Нехай прийде Бурич, чи Бурий, як його самі величаєте, тоді віддам Галку, – спокійно сказав Воротич.
– Ти, безумче, не відаєш, із ким справу маєш. Я єсмь боярин Середич, ми під рукою князя Мстислава Тмутараканського ходимо. Як смієш на дорозі нам стати?
Воротич знизав плечима.
– Нема мені діла до князя вашого – свого маю.
– На меч лізеш? – насідав далі Середич, тільки його слова не робили на Ратка дуже великого враження.
– Такоже меча маю. Ти мені скажи ліпше, боярине, чого це князь тмутараканський убійників коло себе збирає?
– А то є не твоя справа! Востаннє питаю: сам із дороги зійдеш чи відтягти?
Це була нова погроза. Ратко відходити не збирався, тільки поклав руку на обух сокири, а другою взявся за списа. Запахло смаленим.
– По одному підходити будете чи всі гуртом? – спокійно запитав Воротич.
Сли й собі взялися за мечі, та виймати їх не поспішали. Лука враз побачив, як із боку торжища один за одним почали виходити озброєні люди, а попереду біг малий та показував дорогу. Не треба бути розумним, аби відразу впізнати Воротичів. Вони йшли потоком, озброєні щитами, мечами і сокирами. Лука оцінив на око: десь із чотири десятка мужів, і всі здорові, як ведмеді.
– Ну? – чи то запитав, чи пригрозив Ратко, але на нього ніхто вже не зважав, усі повернулися лицем до нової загрози.
Очевидно, Воротичі десь засіли собі, бенкетували й чекали сигналу від Ратка, бо так швидко не могли б зібратися. Лука подивився на Середича, даючи зрозуміти, що у разі сутички їм ніяк не вистояти. Сам Ратко двох-трьох покладе, а тут їх он скільки суне! Попереду крокував Будимир – такий же, як брат, тільки черево набагато більше. Він першим прибув на місце, сапаючи.
– Що тут таке? Хто посмів? Ви чи що? Зараз я вам тут усім голови повідриваю! – Будимир і справді був готовий виконати свою погрозу.
Здоровань уже рушив до Сокола, той тут же вхопив у руки лук і напнув тятиву, наставивши наконечник стріли богатирю просто в око.
– Доста! – гаркнув Середич і вийшов уперед. Він не дивився на Будимира, а звернувся до інших: – Хто старший?
За хвилю з гурту вийшов муж, роками старший за Середича.
– А хто питає?
– Боярин Середич єсмь.
– Із деревлянських чи як?
– Із Мстиславових. Чув про такого?
Старший із Воротичів знизав плечима.
– Хто ж не чув? Я єсмь Овсій Воротич, отець Ратка і Будимира. Чого ж вам тут треба?
– А вам чого? Якого чорта дівку у хаті закрили, що, зовсім озвіріли?
На таке звинувачення Воротичі загули. Старший лишався спокійним, він не хотів заводити ворожнечі із Мстиславом та його боярами.
– Ти, боярине, у справи кровні не лізь. Бурич убив мого молодшого сина, і тепер ми маємо його вбити. А Галку не рушимо – вона жона і непотрібна є.