Бурий уже балакав зараз із якимось челядником, а Сокол лишився чекати біля брами. Навколо було досить людно: крутилося безліч дружинників, челяді та робочого люду. Коли Бурий повернувся, Сокол тримав у руках свій лук, без якого, схоже, і справді не міг жити. Та й стріли у нього були славні – чорними перами оперені.
– Ну, що вони сказали?
– Дашко на лови пішов. Коли повернеться – вони не знають. Зробимо так: підемо до сестри, пересидимо в неї, а на завтра знову прийдемо, може вже повернеться.
Сокол кивнув на знак згоди, і вони разом рушили геть від дворища.
Стежка звернула круто вниз, перед очима показався Дніпро. Сокол мимоволі замилувався могутньою рікою. Спокійні води Славути відбивали сонячні промінці, а по самій річковій гладі товклося безліч човнів. Внизу шумів Поділ. Було тут безліч будинків та купецьких крамниць, посередині ж розмістився великий торг. Він тягнувся аж до самої Почайни, там стояли струнко вишикувані ряди човнів та лодій, з яких також велася торгівля.
– Не відставай! – гукнув Бурий, спускаючись вниз стежкою.
З гори до Дніпра спустилися швидко, поміж хатами ремісників знайшли мазанку, обгороджену тином. Була саме обідня пора, тож жителі Подолу поверталися до своїх домівок обідати.
Перед вузенькими вікнами хати росло пахуче зілля, хата була акуратно вимазана – Сокол це зауважив відразу. Люди півночі завше високо цінували охайність київських жінок, їхню дбайливість.
У хаті пахло рибою, було напівтемно та прохолодно. Галка (так звали сестру) сиділа за столом, збиралася саме полуднувати. Бурий, зайшовши у двері, на якусь мить став за порогом – після яскравого денного світла очі мусили звикнути до темряви. Дівчина його впізнала відразу.
– Ведмедю! – скрикнула й кинулася до брата.
– Галочко, – прогугнявив він, розкриваючи свої справді ведмежі обійми.
Вона впала у них – і він міцно пригорнув її.
Галка годувала своїх гостей юшкою з риби, а також в’яленим щупаком.
– Помагаю рибакам чистити рибу, на торг відношу, – пояснила вона.
Тепер Сокол зрозумів, звідки той запах риби у хаті. Він весело наминав, а очима все поглядав на Галку. Вона без кінця щебетала, розповідаючи братові про різні події, які сталися, доки його не було. Разом із тим поралася по хаті. Рухи її були жвавими, меткими: ніби ластівка, а не Галка.
– Заберу тебе із собою, – раптово перервав її розповідь Бурий.
Вона поглянула на нього. Він уточнив:
– Годі тобі тут бідувати, поїдеш зі мною у Тмутаракань, мені будеш рибу чистити. Збирай свої пожитки. Думаю, Середич не буде заперечувати.
При цих словах Бурий поглянув на Сокола. Той розвів руками.
– Не скажу за Середича, та я супроти не стану. До того ж Лука взяв із собою степовичку, то чого ж тобі сестру взяти не можна?
– А як же тут хату залишу, господарство? – Дівчина розгубилася.
– Далася тобі та хата. Та й господарства у тебе нема. Хіба що, може, рибак який до тебе вчащає, га?
Дівчина враз спаленіла.
– Коло вас тут розживешся. Ой, наробив же ти мені горя, братику. Може б, і прибився який рибак до хати, та всі лякаються, двір мій десятими дорогами оминають. Бояться помсти Воротичів. І нащо ти зв’язався з ними?
Тепер спаленів Бурий.
– Вони що, посміли приходити сюди?
– Приходили. Деколи Ратко, часом Будимир. Усе про тебе розпитували.
– Не займали?
– Мене – ні. Та пустили чутку по Подолу, що ворогом їхнім буде той, хто мене в жони захоче взяти. Так і сиджу…
– От собаки, – видушив із себе Бурий.
Галка припала до нього.
– Ведмедю, пильнуй себе, за мене не думай. Я вже сама якось. Дивися, щоби вони на тебе не напали, не поранили.
Він грубо звільнився від її обіймів.
– Дам собі раду.
Вона ще мить постояла, подивилася на брата.
– Час мені, – нарешті мовила. – Будьте тут, а я до роботи піду.
– Тільки про мене нікому не розказуй! – навздогін гукнув їй Бурий.
Вони із Соколом лишилися в хаті удвох.
– Шкода Галки. Вельми гарна діва, а щастя не має. Скажи, Бурий, а чого вона тебе Ведмедем кличе?
– Не знаю, – відповів вой. Був сердитий, похнюплений. – Так ще з отрочества пішло.
– Та не сопи ти, заберемо її звідси, заживете разом у Тмутаракані.
– Говорити легко, зробити тяжко.
– А що тут тяжкого? Заберемо Галку, а коли твої кровники на дорозі стануть, то можна і в самого Ярослава помочі попросити. Минули ті часи, коли мста була вища за князя, тепер інший закон.
Бурий із зачудуванням поглянув на нього.
– Ти здурів, Соколе. Я був вірним псом Святополка. Дружинника вбив, так що тікати й ховатися тепер мушу. Ніколи Ярослав наді мною не змилосердиться, сам велить голову відтяти.
Сокол мав іншу думку:
– Пройшли ті часи. Святополка давно нема, а є держава руська, є князі Ярослав та Мстислав. Час забувати старі образи, час жити в мирі. Побачиш: Ярослав тобі не відмовить.
Вої мить помовчали. Тоді знову заговорив Сокол:
– Коли боїшся сам, то я поговорю з Ярославом. Скажу, що Галка – невіста моя. Хочеш?
Бурий із блиском в очах поглянув на товариша.
– А що, зроби, коли зможеш. Братом тоді моїм станеш.
– Чого братом – шваґром.
Бурий посміхнувся – жарт йому сподобався.
– Справді, шваґром.
Та раптом вой спохмурнів.
– Тільки не надумай до сестри руки простягати. Довідаюся – повідрубую.
– Чого б то? Чим я поганий, хіба каліка чи холоп? Такий же дружинник, як і ти. Мені твоя сестра до душі припала. Давно я вже женитися надумав, а кращої за неї не знайду.
Руки у Бурого опустилися, він знизав плечима. Спочатку не знав, чи товариш жартує, чи говорить правдиво. Схоже, він не жартував.
– Ну, я не проти, хіба щоб Галка захотіла.
– Захоче. Я бачив, як вона поглядала на мене. – Сокол вишкірився, виглянув у вікно. – Якісь гості до нас.
Бурий також виглянув на вулицю крізь віконце – отвір, обтягнений плівою бугая. На подвір’я йшло двоє мужів.
– Воротичі, – промовив Бурий і поблід.
– Здорові бугаї, нам із ними не впоратися, – свиснув Сокол.
Бурий тут же підбіг до дверей, замкнув засув. Лиш він встиг це зробити, як на двері хтось натиснув. Вони не відчинилися. Тоді могутній кулак почав гримати.
– Відкривай, лякливий тхоре! – із двору почувся голос старшого із Воротичів – Ратка.
Він ще раз загримав щосили так, що благенькі двері ледь не злетіли з петель. Бурий потиху витяг меча, тоді ніж. Сокол стримав його рухом руки, прошептав:
– Я сам.
Не даючи Воротичам і справді виламати двері, Сокол відсунув одним рухом засув і вийшов із хати. Вой так раптово вигулькнув, що гості аж відступилися з несподіванки. Сокол став тут же за порогом хати, випростався. У лівій руці тримав меч у піхвах, правицею підтримував руків’я. Сокол встиг оцінити своїх супротивників: сили їм не позичати. Вони б самі могли її позичити хоч і ведмедю чи туру. Одне добре – зброї не мали, тільки коли собі висмикнули десь по дорозі.
Воротичі переглянулися.
– Хто такий?
– А хто питає? – гаркнув Сокол, спідлоба оглядаючи непроханих гостей.
– Ну, Воротичі ми.
– Чого вам тут треба, чого гримаєте в чужі двері? Чи, може, вас отець із маткою не навчили, як чуже вогнище поважати?
Гості ще раз переглянулися.
– А ти що тут робиш, у чужому вогнищі? – вишкірився Ратко.
– Не ваша справа. До Галки я приїхав, чекаю на неї. Тож ідіть геть!
– А то що, мечем потнеш?
– Як не я, то мій князь. У нього меч довгий.
Погроза князем трохи подіяла, Воротичі вже втретє переглянулися.
– Ми шукаємо Бурича, він тут має бути. Якщо знаєш, де він, то краще скажи по-доброму.
– Який ще Бурич, що йому тут робити? У тій хаті я один, і так буде!
Ратко ще більше вишкірився.
– Таки знайшла собі Галка пару. Тільки ти знай, молодче, рід її безчесний, і вона, певно, така сама. Ми не вспокоїмося, доки рід той зі світу не зведемо. Тому краще обходь ту Галку десятими дорогами.
Вставив своє і Будимир:
– Треба буде всьому Києву розказати, що Галка мужів у себе вдома приймає, ото ганьба буде! Косу їй відрізати! А того щура Бурого ми як зловимо у свої руки, то ноги повисмикуємо, руки, а на кінець голову. Хай стоїть на тичці на городі та вороння відлякує.
Він навмисно говорив голосно, щоби було чути тим, хто міг ховатися в хаті. Бурий чув все це, не витримав. Посунувши Сокола, він вийшов та став перед Воротичами.
– Не смій глузувати з мене і з мого роду. А до сестри моєї торкнешся або честь її дівочу спаплюжиш – згинеш як пес.
Ратко враз побагровів, замахнувся колом, Бурий уже тримав у руці двосічного. Між ними став Сокол.
– Не маєте до нас права, купецькі ми. Якщо хоч один волос упаде з нашої голови – князь по три шкури з вас зніме.
Нова погроза князем знову на мить стримала войовничих Воротичів: знали, яка у Ярослава тяжка рука.
– Ти не муж, а жінка, Буричу. Чого тікаєш від нас, чого ховаєшся? Ти вбив нашого брата – кров братня до помсти кличе. Звичай такий, від нього не вберегтися, не сховатися. Стань, як муж, на поєдинок чесний.
Бурий дивився на нього спідлоба.
– Не за тим я сюди прийшов.
Воротичі знали своє. Будимир пояснив:
– Кров братню треба відімстити. Кров тільки кров’ю змивається – так каже старий руський звичай. Тут битися не будемо, щоби жон та дітей не лякати. Речи, де й коли.
Сокол оглядався навколо, шукаючи, як би уникнути бою. Тут же заговорив і Ратко:
– Та чого ми так довго бесіди із ними водимо?
Тільки Сокол хотів щось відповісти Раткові, як той раптово вдарив. Ніби й легко, без замаху. Сокол тільки побачив кулак просто перед очима, а тоді світлий літній день ураз потемнів.
Він розплющив очі від болю у голові, ніби його по ній молотами били. Хтось плескав його по щоці, і Сокол навіть впізнав його – варяг Ерік.
– Ніби живий. Ти живий чи просто так очима лупаєш? – голосно запитав Ерік.
– Де Бурий?
Перемагаючи біль, Сокол сів, голову підтримував, аби не впала з плечей. Бурий сидів посеред подвір’я – з голови текла кров, двосічний лежав поруч.
– Твоєму товаришу пощастило більше: його били колом по голові. Кулаком Ратко б’є сильніше, та й кулак не зламається, а кіл тріснув, – говорив Ерік і шкірився.
Тільки тепер Сокол зрозумів, що дурнуватий варяг кепкує з нього.
Вікінгів було біля двох десятків, мали щити, сокири і мечі. Їм вдалося відтіснити Воротичів за межі подвір’я, рятуючи Бурого і Сокола. Добре, що нагодилися, а то б Воротичі Бурого живим не лишили. Зараз Ратко і Будимир продовжували стояти подалі, Ратко все ще тримав у руках зламаний наполовину кілок.
– Ми тебе тут почекаємо. Як не прийдеш – сестра замість тебе борг платити буде! – гукнув Ратко Бурому, і вони поволі пішли геть – зараз була не їхня сила.
Бурий підвівся, затуляючи рану на голові, з якої цебеніла кров.
– Треба забиратися звідси, а то рід їхній многий – до півсотні бійців привести можуть, – сказав Соколу, ховаючи меч у піхви.
– Підете з нами, подивимося, що ви за птахи, – мав свою думку вожак варягів, Торн.
– Нє, не по дорозі нам, ви ідіть собі, а ми – в другий бік. Мені сестру треба знайти.
Сокол із Бурим уже зібралися, але варяги й не думали їх відпускати, а оточили колом.
– Сказано – з нами підете!
Усю дорогу ішли мовчки.
– Куди нас ведете? – тільки спитав Сокол.
– До терема.
Варяги привели їх не до терема, а просто до порубу. Торн власноручно відпер двері.
– Заходьте. Можете спати на соломі, м’яса й води вам подадуть.
– Зажди, варяжине, ти що, хочеш нас до темниці кинути? – обурився Сокол.
– Не маєш до нас права, тобі князь… – почав було Бурий, однак Торн перервав його:
– Чи ви купецькі, чи послухи – я буду знати. Якщо не збрехали, то відпустимо.
Сокол ще хотів сперечатися, та Бурий першим переступив поріг порубу. Йому неприємна була вся ця історія, він не хотів розголосу. Гнітило те, що вони не змогли виконати наказ Середича і поговорити із Дашком. Справді, по – дурному вийшло, не знати, чи Середич і Мстислав вибачать їм колись таку ганьбу.
У порубі було прохолодно, навіть сиро. Пахло гнилою соломою й цвіллю. Крім них, тут не було нікого, хоча поруб був досить широкий і тут могло вміститися багато мужів. Сокол підійшов до маленького віконця, через яке до темниці вривалося свіже повітря, підтягнувся, почав визирати з нього. Бурий розлігся на соломі, заплющив повіки. Втомлене дорогою і пригодами тіло хотіло спати, розум літав там, на Подолі, біля сестри.
Як і обіцяв Торн, їм принесли води, чорного хліба та печеного м’яса. Вої взялися за вечерю, адже риба, яку їли у Галки, вже давно у животах перемололася. Трохи наситившись, Бурий знову ліг на солому, Сокол присів під стіною біля вікна. Тоді встав, підійшов до Бурого, заговорив тихо, щоб ніхто не міг підслухати:
– Хтось навмисне наслав на нас Воротичів.
Бурий розліпив одну повіку, поглянув на товариша і тут же заплющився знову.
– Нас могли бачити дорогою, впізнати мене, – відповів Бурий із напівдрімоти. На відміну від Сокола, вечеря стала хилити воя не до роздумів, а до сну.
Обидва трохи помовчали.
– Може, твоя Галка? Ну, бовкнула комусь, хтось передав…
– Нє, – заперечив Бурий. – Так швидко б не донесли. Та й Галка не така, вона за мене горою.
Знову запала мовчанка, тільки на той раз її порушив Бурий:
– Хіба що хтось із наших навів…
Сокол поглянув на нього зверху вниз.
– Що таке кажеш, кому це треба? Та й самі мужі у сольстві – нема бабів балакучих.
– Зате може бути ворог. Може бути послух Ярославів. Давно вже рекли, що Кульгавий своїх послухів посилає до всіх князів, навіть до посадників. Кількох упіймали. Певна річ, що й коло нашого князя Мстислава така гадина крутиться. Він і серед нас може бути…
Бурий уже мав очі розплющені. Він поглянув на Сокола. Той замотав незгідно головою.
– Цур тобі та пек. Що таке речеш?! Хто ж би міг це бути? Середич? Навряд. Турик, Лука, Волос? Вони прості дружинники, з малих літ при Мстиславові. Лишається… Вадим.
Вони поглянули один на одного.
– А що, цей купець і може бути очима та вухами Ярослава. Сам він із Новгорода, як і князь… Він підслухав усі наші розмови і передав їх Кульгавому! А ще печенігів на нас навів.
Сли дивилися один на одного – цей колючий здогад різонув мов ножем. Знову заговорив Сокол:
– Дивно. Я думав, що Середич його на оці має.
– Вадим – хитрий лис. – Розправив бороду у задумі Бурий. – Руку даю: печенігів він наслав. Я добре знаю бусурманів – вони ніколи не нападуть на купців із ханською хусткою. А тут…
Вони говорили упівголоса. Намагалися згадати ще щось дивне у поведінці купця, і такі спогади випливали один за одним.
Так, за розмовою, і закінчився день. Обоє дружинників поснули втомлені. Цієї ночі могли спати спокійно – у княжому порубі вперше за стільки днів дороги почувалися у повній безпеці.
Сон був тяжкий, бо ночі стояли теплі, на зіпрілій соломі спати душно. Сокол прокинувся із першими промінцями сонця. Бурий ще хропів. Хотілося подихати чимось свіжішим, ніж затхлий дух порубу. Добре, що голова перестала боліти.
Сокол підійшов до віконця, знову підтягнувся і визирнув із нього. Свіже повітря немов ударило кулаком йому по обличчю. Трохи задурманений ним, молодець ще раз вдихнув на повні груди. Він дивився, як гарно сходить сонечко з-за Київських пагорбів. У нього вдома також сонце сходить гарно. Скільки ж він зустрів отак світанків у пущах північних, вистежуючи диких звірів.
Сокол був мисливцем із діда-прадіда. У роді його були і слов’яни, і поморяни, і меря, і печора. І звався він тоді по-іншому, бо прізвисько Сокол дістав уже тут, на Русі. Батько вчив його бродити густими лісами у пошуку звіриних слідів, учив стріляти з лука та орудувати мисливським ножем, вчив виживати у пущі, проводячи там іноді цілі місяці. Часто полював молодий Сокол на оленя, кабана, лося, приносив додому багату здобич, і коли батько постарівся й помер, то достойно замінив його, годуючи родину. Бувало, ходив молодий мисливець і на ведмедя. Та найбільше любив полювати хлопець на маленьких звірків. Купці дорого скуповували їх дорогоцінне хутро, а вдвічі платили, якщо воно було неушкоджене стрілою. Сокол бив із лука не те що в голову – цілив в око. Скільки ж то кун та рудих лисів він поцілив. Бувало, ходили на північ, у верхів’я Печори, і приносили звідти шкурки соболів. Усю здобич віддавав посаднику, залишаючи собі лиш дещицю, але тим не переймався: головне – родина мала що їсти. Там, на півночі, земля не така добра, як тут, у Києві. Там вона так не дбає про своїх дітей.