Вони сиділи у Тмутаракані й нічого не знали, не хотіли знати. Своїх справ було доволі. З Русі тільки вісті долинали різні про братовбивства, війну, про те, як чужі вої роздирають рідну землю. Мирослав із Вуєм стримали тоді гарячого князя свого Мстислава, не дали, аби втягнув землю тмутараканську, що стала за ті роки рідною, у війну братню, криваву. Боярин добре знав і Ярослава, і Святополка. Обидва були владолюбні, мудрі, відважні й хитрі, вони навіть батькові своєму – великому Володимиру – коритися не бажали. За кожним із них стояли великі й малі боярські роди, які хотіли бачити їх на великокняжому столі. За Ярослава стояла земля новгородська, а також варяги, за Святополка – король польський. Сила в обох немала, от вони й зійшлися у смертельній січі. Та на руках Святополка була кров братів, тому Господь відвернувся від нього і перемога дісталася Ярославові. Принаймні, ще донедавна Мирослав був у тому впевнений. Все перемінили сіверські посли, що принесли лист князю від брата його Судислава. Невже є правда у його словах і окаянний не Святополк, а таки він – кульгавий Ярослав?! Якщо тому є правда, то Мстислав не міг просто так цього залишити. Братовбивця не має права сидіти на батьковому столі. Одначе якщо ті слова й не правдиві, якщо посли брешуть, то коло князя київського чорною гадюкою в’ється зрада. Вона загрожує не лише Ярославові, а цілій державі. Мирослав мусив розплутати той вузол. Тільки він, бо князь Мстислав не довіряв так нікому, як йому.
Вої гнали коней невпинно, аж ті покрилися милом. Часу на перепочинок не було, адже погоня могла наздогнати в будь-яку мить. Сокол мчав попереду, роздивлявся навколишній степ, щоби не наткнутися на інший загін степовиків. Мирославові зуміли зупинити кровотечу, але рана була досить глибока. Він кілька разів втрачав свідомість, на виду був блідий. Вадим ще якось у сідлі тримався. Вої кожен вели за собою по кілька коней. Коли хтось бачив, що кінь під ним стає слабнути, то перестрибували на іншого й гнали далі, не зупиняючись. Печенізькі степові коники хоч і не були досить швидкі, проте витривалі. Втікачі лише двічі за день давали їм короткий перепочинок і можливість попити води з ріки. А тоді далі й далі мчали вершники, то переправляючись через степові річки, то плутаючи сліди, аби збити з пантелику погоню. Вої вже валилися з сідел, однак страх перед печенігами гнав їх все далі, не давав зупинитися.
Під ніч доїхали до великого лісу й тут вирішили стати на відпочинок. Печеніги були вже не такі страшні, тому що в лісі можна було сховатися, та й перепочити потрібно було і коням, і людям.
Мирослава поклали обережно на розстелені попони. Волос спробував розрізати його одяг, щоби знову оглянути рану, одначе боярин стримав його, стиснув за руку.
– Поклич усіх.
Волос зрозумів, обернувся. Вої кожен займалися своєю справою, одначе краєм ока спостерігали за Волосом. Кожного хвилювало питання, чи виживе їх боярин. Вони згуртувалися біля Мирослава, посідали навколо, стали уважно слухати його слова. Лише Вадим лишився осторонь, рана забирала всі його сили. Поруч нього залишилася й полонена печеніжинка. Протягом всього цього часу на неї ніхто не звертав уваги, тільки Лука приносив воду та їжу, від чого вона відмовилася.
– Вої мої, – почав Мирослав, тоді поглянув на Середича. – І ти, боярине. Чую, Морана-смерть вже за плечима. Не здолати її цього разу. Слухайте ж мою волю останню.
Він перевів подих. Було видно, що кожне слово давалося бояринові важко. Всі мовчали, чекаючи про що іще говоритиме Мирослав.
– Дав мені князь наказ, аби-м говорив з Ярославом за землю сіверську. Усі про це відаєте. Та єсть і другий наказ князя. Про нього знали тільки я і Вуй. Мстислав не хотів такі чорні вісті оповідати усій дружині. Тепер Вуй мертвий, а я однією ногою в домовині, тож добре слухайте. Судислав через послів переказує, що то насправді Ярослав – братовбивця, що замишляє зло і проти Мстислава. Вивідайте правду, донесіть до князя нашого. Вам допоможе боярин Дашко, він старий друг Мстиславів…
Мирослав зробив паузу. Видно було, що у цю промову він вклав останки своєї сили і кожне наступне слово давалося йому все важче. Боярин зібрався знову щось говорити, кілька разів його уста відкривалися для того, однак із них так і не вилетіло більше ні одне слово. Він ще кілька хвилин дивився у небо поглядом, що все більше склянів. Раптом судома пронизала його тіло, він здригнувся, пішла ротом чорна кров…
Поховали боярина й воєводу на галявині, оточеній лісом зі всіх сторін, крім східної. Яму рили ножами й мечами, молилися. Воям не вперше ховати отак своїх товаришів. До світанку ще був час. Не мали спочинку вже кілька діб, тіло просто нило від утоми, але вої спочивати не поспішали. Вони посідали сумно навколо багаття. Лише Бурого між ними не було – варта мусить пильнувати завжди, Середич знав про це.
– Що робити будемо? – питав боярин поради.
Він лишився за найстаршого, відчував на собі найбільшу відповідальність.
– Ми є сли княжі, тож і роботу свою робити будемо. Не осоромимо Мстислава перед київськими боярами й великим князем, – намагався Сокол мовити бадьоро, щоби підняти присутнім дух, одначе вийшло в нього якось тихо й сумно.
– Хто знає того Дашка? – запитав Лука.
Усі мовчали.
– Бурий має знати, – здогадався Волос. – Піди, Турику, гукни його, а сам попильнуй.
Молодик пішов без зайвих заперечень. Прийшов Бурий.
– Ти маєш добре знати Київ, жив там. Кажи нам, хто такий боярин Дашко? – запитав Середич.
– Ну, знаю такого. Вони із Мстиславом у Києві були мов брати.
– А де його хороми, покажеш? – запитав Сокол.
– Чого ж ні?
– Без Мирослава і Вуя він говорити з нами не стане, – кинув Лука.
У цих словах була частка правди, але про це ніхто зараз думати не хотів. Середич питав далі:
– Може, ще хтось є, щоби слова Дашка підтвердити. Бурий, у тебе є родичі в Києві?
– Рід мій із Турова, лише я, брати та дядько у Києві були під рукою Святополка. Брати загинули, дядько теж. Сестра іще живе, та жона звідки може знати?
– А муж її хто?
Бурий знизав плечима.
– Як я їхав, то дівкою була.
– А може, хто з дружини?
– Попитаю, – коротко відповів Бурий.
Тут озвався Сокол:
– А може, ти, боярине, кого знаєш в Києві?
Середич відповів, навіть не задумуючись:
– Ми, деревлянські бояри, з київськими ніколи вельми дружні не були.
Усі на якийсь час замовкли.
Тут знову озвався Сокол:
– Ніколи б я навіть не помислив, що Бориса й Гліба міг убити Ярослав. А тим більше Святослава – брата свого рідного від матері одної.
– Хто знає, як воно насправді могло бути. Нас же там не було, а які вісті долітали до Тмутаракані, ми то й споживали, – озвався Волос.
– Бориса Володимир замість себе хотів посадити. Святослав був старшим за Ярослава і першим мав би сісти на отчий стіл. Їх і побив Ярослав, щоби самому князем великим стати. Він ще за життя батька йому не корився, ненавидів його. Він був улюбленцем матері своєї Рогніди, це вона його так навчила проти Володимира.
Середич говорив тихо, та слова чули всі. Наважився заперечити Лука.
– Господь із ранніх років покарав Ярослава: той довго не міг ходити. І коли б князь мав стати братовбивцею, то ніколи Бог не благословив би його, дивом не поставив би на ноги. А ще Господь дав йому велику побіду над Святополком і ляхами. Від Святополка відвернувся, а побіду дав Ярославові, – підкреслив Лука.
– Тоді чого Судислав такого листа написав і передав через сіверян? – запитав Середич.
– Думаю, що він лже. Хтось прагне втягнути Мстислава у війну з братом. І той хтось дуже не хоче, щоби наше сольство доїхало до Києва, тому навів на нас печенігів.
Ці слова Луки стали ніби громом з ясного неба.
– Я й забув! – зірвався з місця Середич і пішов до Вадима.
Решта подалися за ним.
Купець спав чи вдавав, що спить. Боярин штовхнув його ногою.
– Вставай.
Вадим зірвався, став протирати сонні повіки.
– Що, вже час?
– Час, час, голубе. – Середич стояв над ним чорною хмарою. – Казав єси, що то через наше сольство печеніги на нас напали. Тільки тут в іншому річ. Говори, собако, за скільки продав нас печенігам?!
Купець лупав очима то на Середича, то на інших.
– Ти що, боярине, розум втратив?
Тут Середич щосили копнув Вадима ногою, показуючи, що жартувати він не збирається.
– Бийте його, вої.
Вони з Бурим і Соколом стали разом бити купця. Вадим намагався захиститися, кричав. Від того підхопилася печеніжинка, скулилася зі страху, не знаючи, що робиться.
– Досить, – нарешті стримався Середич. – Тепер говори.
Вадим сів, почав випльовувати кров і землю.
– Гріх маєш, боярине, що лихе на мене подумав. Якби я продав вас, то чи ліз би під стріли степовиків? Чогось ви всі здоровенькі, а тільки в мене плече болить, ще й гнити починає.
– Лжеш, собачий сину, – не повірив Середич. – Не всі здоровенькі: двох нині закопали. І за них велю тобі голову відрубати! Нам перед смертю Карабай усе повідав! Він знав, що ми не є прості купці, а тільки сли Мстиславові. Хто йому міг сказати?
– Звідки я знаю? Може, з Тмутаракані хтось печенігам подав вісточку? Або впізнав кого з вас, коли роздивлявся?
– Може, і впізнав, – мовив про себе Лука і поглянув на Бурого.
Той розвів руками.
– Що? Карабай заручником був у Святополка, а я стеріг його.
Тут мовив Сокол:
– Карабай не договорив. Та я все ж мислю, що дикун брехав, від смерті відкручувався. Він вирішив добром купецьким поживитися, а як його притиснули, то почав за хана ховатися.
Ці слова трохи зняли напругу. Наостанок мовив Середич:
– Вадима зв’яжіть, аби не втік. Ще колись буде час – допитаємо. Ти, Бурий, тримайся коло мене, аби я тебе завше видів. І на варту більше не ходи – нехай хтось другий стає.
Бурий і Вадим ображено подивилися на боярина, тоді один на одного, але не сказали нічого. Середич продовжував наказувати:
– Зробимо так. Як прибудемо до Києва, то перше підемо до Дашка. Нехай нам все оповість, що знає.
– Не ліпо так буде. Спочатку до князя треба, – не погодився Лука. – Ярослав хитрий, може щось запідозрити. А то ще покарає за неповагу – де ж це видно, щоби сли спочатку до города йшли, а вже потім на поклін до князя.
– Ідемо як гості, як купці, а не як сли. Наш князь із Мирославом так із самого початку задумали, навіть по товар пішли до Корсуня. Вадима-купця всі знають, тому ніхто не запідозрить, що ми послухи Мстиславові. Винюхаємо всю правду, а тоді видно буде. Дідько бери – голова вже гуде, як вулик. Добре старці речуть, що ранок від вечора мудріший є, а тим більше від глупої ночі. Лягаймо на спочинок, а завтра видно буде, – наказав Середич.
Вої повкладалися спати. Лука підійшов до печеніжинки, накрив її своїм плащем, помолився і пішов спати разом з усіма. Ніч от-от скінчиться, а завтра буде знову важкий день.
Середич
Боярин Середич князям коритися не любив. Походив із роду древнього, прапрадіди його колись були князями деревлянськими. Може, тому й не любив так боярин Києва та володарів тутешніх. Коли Мстислав почав землі полуденні освоювати, Середич лишив дідівську волость та ліси на дядьків, а сам зі своїм родом пішов у Тмутаракань. Потяглася за ним і його челядь, а також деревлянські смерди в надії знайти вільну землю.
Середич не любив ні Мирослава, ні Вуя, бо ті разом з князем верховодили у Тмутаракані. Тепер же, коли вони обоє були мертві, Середич враз відчув на собі відповідальність за справу княжу. Її треба до ладу довести, бо князь не є сам по собі – ціла земля за ним стоїть.
З кожним днем усе більше подорожні віддалялися від печенізького степу. За ці дні на перепочинок майже не ставали – погоня могла вигулькнути щомиті. Печеніги смерть своїх так просто не вибачать.
Дорогою боярин уважно стежив за Вадимом і Бурим. Давно уже розповідали, що хитрий князь Ярослав усюди послухів своїх має. Невже вони – послухи Ярославові? Тепер нікому вірити не можна. Другим оком Середич пильнував за полонянкою. Вона була жоною Карабая чи наложницею його. Хижий кочовик хотів потішитися дитячим тілом, тому й узяв із собою у похід. Проклятий дикун. Розпитати б її, тільки що може знати жона, а тим більше дівка? З самого початку дівчинка не бажала ні їсти, ні пити, ні розмовляти. Після якогось часу мандрівки Лука мусив силоміць заливати їй воду у пересохлі уста, щоб вона геть не охляла, не померла від виснаження.
Багато сімниць минуло з того часу, як сли вийшли із тмутараканської пристані. За весь час мандрівки печеніги так і не змогли їх наздогнати. Втомлені, голодні й запорошені, вони досягли невеликої прикордонної застави, що ховалася за високим земляним валом. Ще князь Володимир наказав ті вали сипати, аби хоч якось відгородитися від хижого степу. На заставі сиділо кілька дружинників, що постійно зорили у Поле, чи не видно печенізької орди.
– Далі вже Русь, – з полегшенням мовив Середич.
Вої не посідали – попадали на землю, аби хоч трохи відпочити. На ногах лишився тільки Лука. Він підійшов до полоненої печеніжинки, розрізав пута на її руках, подав повіддя свого ж коня.
– Ти вільна, можеш повертатися до своїх. Ось тобі кінь, там мішок із припасами, вистачить на кілька днів.
Вона дивилася на нього. Вагалася, боялася підступу. Розумна.
– Чого це ти відпускаєш її? – гаркнув Бурий.
Дитяча рука, що потягнулася вже до повода, раптом відсахнулася, мов ужалена.
– Як це чого? Ми обіцяли Карабаю перед смертю, що відпустимо її, щойно зайдемо за вал, – спаленів Лука.
– Обіцяли. Але після того він вбив нашого боярина, тямиш? Тож тепер нічого не варті ці обіцянки.
Лука оглянувся, намагаючись знайти у товаришах підтримку. Погляди їхні були суворими, всі мовчали.
– Одумайтеся, адже вона ще мала. Чи гоже християнину знущатися над беззахисним чадом, чи не вчив нас Христос прощати ворогів? – гукнув Лука.
– Облиш, сотнику. – Бурий витяг мотуза й знову заходився в’язати їй руки. – Ти ще не знаєш печенігів, а я від них добре наївся. Коли б моя сила та воля, то всіх би посік до лаби, щоб і коріння не лишилося.
– А коли б твоя донечка чи сестриця їм у руки попала?!
– Думаєш, у них мало жон наших? Тільки з ними там ніхто так не цяцькається, як ти з нею. Я сам бачив весі попалені, бачив, як степовики наших жон і дітей гнали степом, мов худобу, як паювали й продавали. Кажу вам, брати: не сьогодні – завтра все руба піде, або вони нас, або ми їх. На тій землі нам із печенігами скоро вельми тісно стане.
Знов Луку та Бурого взявся розбороняти Середич:
– Якби печеніги не напали першими, то вона би нас ніколи й не бачила. Просто так відпустити не можемо – багато наших людей у печенізькій неволі, тож ми її на когось поміняємо. І тоді вона собі жива-здорова повернеться назад у степ.
Це означало кінець розмови. Лука скорився, лише винувато глянув на бранку. Бурий знову скрутив їй руки, тоді взяв за повід коня, на якому вона мала щойно їхати.
– Якщо тобі, сотнику, вороний не потрібен і ти хотів віддати його степовикам, то подаруй краще мені. Я ж брат твій по зброї, а степовики тобі хто?
Лука перехопив повід.
– Ще не знати, брат ти мені чи сват і звідки взявся у Тмутаракані, – прошипів сотник.
Бурий продовжував посміхатися, одначе більше сперечатися не наважився й повід відпустив.
Середич бачив, що чорний кіт пробіг між Лукою і Бурим. Обидва були хорошими воїнами, меткими, тямущими. Про минуле Бурого й справді відомостей було дуже мало. Знали тільки, що убив когось із київських гриднів у двобої, а у того гридня брати як ведмеді, поклялися кровно помститися. Таких, як Бурий, у Тмутаракані було багато, он той же Сокол. Їх ніхто ніколи ні про що не питав, бо люди, а тим більше вправні вої, тут були на вагу золота. Треба було заселяти цю землю руським народом. У місті й так багато жило хозар, ясів, готів та інших язиків.