Іншим був Лука, син свого славного роду. Високий, мов жердка, худий, жилавий, довге чорне волосся перев’язане стрічкою, коротко обстрижена борода. Чимось схожий був на грека. І ті чорні колючі очі…
На одній із ночівель, вже за рікою Россю, Середич прокинувся. Тяжкі пригоди забрали у нього всю силу, навіть спати було важко – не міг. Почув, що десь поруч хтось говорить упівголоса, вирішив перевірити варту. Так і є – Лука сидить поряд із малою бранкою, закутує її своїм корзном.
– Ти б їй іще цицьки дав! – грубо сказав Середич. Лука поглянув на нього вовком, та не відповів нічого. – Чого не пильнуєш, раз тебе на варту поставили, а до своєї степовички прибіг?
– Бо мене Сокол змінив. Північ вже минула, і тепер його черга.
Середичу стало ніяково, що даремно нагримав на сотника.
– Все одно йди спати. На світанні далі в дорогу.
Лука і з місця не рушив. Боярин також не йшов, запитав:
– Як же ти з нею говориш? Хіба знаєш печенізьку?
– Каяла по-нашому вміє. Бабка її була русинкою, навчила.
– Он воно що. Ще б хреститися навчила, а то виросла дикункою, такою і здохне.
При цих словах мала наїжилася, сотник також спохмурнів. Боярин зрозумів, що знову бовкнув дурницю.
– Нічого, мала. Скоро ми тебе додому відправимо, виміняємо на когось із наших.
– Їй не можна додому, печеніги вб’ють її. Речіть, скільки срібла маю дати, аби викупити невольників наших, навіть цілу скриню віддам. А її на смерть не відпущу.
Середич поглянув на рішучий вигляд сотника, потім на кочовичку.
– Хіба ж я перечу? – знизав плечима боярин і знову пішов спати.
Так і дісталися Києва. Вої Мстиславові стояли на Соляному шляху, що вів просто до міської брами, обабіч якої височіли вежі. Біля брами крутилася варта, через глибокий рів був опущений підвісний міст, який на ніч підіймався.
– Тут нам треба розділитися. Бурий, візьмеш Сокола й обійдете город із другого боку. Що робити – знаєте, – наказав Середич.
Обидва вої кивнули головами і позлізали з коней. Сокол узяв свій лук і сагайдак зі стрілами й закинув за плечі.
– Лук залиш, пощо тягнеш із собою? – сказав Середич, тільки Сокол не послухав.
– Я без лука – як без рук.
Не прощаючись, два розвідники звернули зі шляху у придорожній лісок і сховалися в ньому.
– Проведеш нас через варту, – далі наказував Середич, цього разу Вадимові.
Той ледве міг триматися в сідлі, так вимучила його рана. Був блідий, говорив тихо і дуже втомлено:
– А якби-сте мене забили ногами там, у степу, хто би вас провів?
– Як не забили там, то ще час буде. Молися, аби-м не довідався, що продав єси нас печенігам.
Вони приострожили коней і по мосту проїхали до брами. Товсті дубові колоди глухо відбивали кінські кроки. Брама була відчинена, там крутилися дружинники, які тут же побачили підозрілих подорожніх.
– Хто такі? – стали їм вартові на шляху.
– Хіба ж не пізнаєш, десятнику? – кволо відповів купець.
– Чи ти це, Вадиме? – вартові підійшли до подорожніх. – Що то з вами стало?
– Печеніги, – коротко пояснив купець.
Вартові враз почали оглядатися по різних сторонах.
– Та не тут, за порогами.
– Прокляті бусурмани. Чого ж не заплатив?
Вадим тільки махнув рукою, не бажаючи відповідати, і вони в’їхали у місто – варта затримувати не стала.
– Куди тепер? – запитав купця Середич.
– Я завше у грецькому домі на ніч ставав. Давай туди, боярине. І ворожбита мені знайди, аби рану загоїв, а то вийде моя душа з тіла.
Він і справді виглядав дуже кепсько.
Як була гарна погода, то купці, що прибували до Києва, зазвичай ночували на своїх лодіях чи возах. До грецького дому сходилися тільки, аби перечекати негоду. Це був широкий терем, де можна було переночувати і поїсти. Зараз тут не було нікого. Княжий тивун, побачивши гостей, пустив їх до терема. Турик і Волос завели туди Вадима, поклали обережно на лежанку. У теремі було добре, прохолодно. Біля дверей стояла діжа зі свіжою водою, тож вої по черзі бралися за дерев’яний черпак і пили, тамуючи спрагу.
– Печеніги? – сторожко запитав тивун.
– Вони, собаки, – відповів Середич і тут же уточнив: – За порогами налетіли.
– Треба було заплатити відразу.
– Та платили – не перший раз із Вадимом ішли.
Тивун тільки знизав плечима.
– Зовсім страх загубили, бусурмани. Добре, виру князю не платіть, тут можете сидіти, скільки охота є. Зараз накажу челяді, аби нагодувала вас, а для Вадима знайду волхва, нехай на рану подивиться.
При цих словах тивун вийшов геть. Сли переглянулися.
– Що робити будемо? – спитав Лука.
– А що гості роблять, як до Києва приходять? – запитав у Вадима Середич.
– Ідуть до тивуна та платять виру, – відповів купець.
– Що далі?
– Тоді до церкви. Треба подякувати Господу і Богородиці за щасливу дорогу.
– Так і зробимо, – вирішив Середич. – Зараз поїмо, а тоді підемо.
Вони їли твердо запечене м’ясо, хліб і запивали квасом. Сховавшись у прохолодному теремі від літньої спеки, сли ніби ожили й набралися нових сил. Вони саме допивали квас, виливши його залишки із жбана у глиняне горня, як двері відчинилися й у терем зайшов волхв. Це був старий дід із довгим сивим волоссям і бородою, у грубій полотняній сорочці та підперезаний широким поясом. На шиї висіли пояски, нитки й шнурочки з різними оберегами: одні з них можна було розгледіти, інші ховалися під сорочкою.
Вої перестали жувати і нашвидкуруч проковтнули. Волхв ковзнув по них поглядом, пробурмотів щось, ніби вітаючись, тільки не з людьми, а з духами, що жили в тім домі. Тоді рушив до Вадима. Бідний купець так і лежав на лежанці, не маючи сили навіть сісти до столу. Він уже починав марити: гарячка його била.
Присутні підвелися. Волос, що спочатку сидів спиною до дверей і не відразу побачив волхва, раптом здивовано мовив:
– Доброгосте?
Волхв оглянувся.
– Невже це ти, батьку?
– Волосе?
Молодий вой став перед волхвом, випрямився. Дід поклав руку йому на плече, а тоді обійняв. Волос усміхнувся, радість заграла в його очах:
– Не думав уже я, що колись побачимося. Вас же усіх побили там, біля нашої весі!
Доброгост знову ковзнув поглядом по воях і зауважив їх допитливі погляди. Особливо Середич намагався своїми очима влізти у душу.
– Ще буде час поговорити, сину. А зараз треба помогти пораненому.
Дід нагнувся над Вадимом, оглянув його рану.
– Нечиста стріла була. Ти, Волосе, лишися, будеш мені помагати: нагрій води, аби була гаряча. Решта нехай надвір іде, тут занадто людно.
Вої поглянули на Середича, а тоді один за одним вийшли з терема.
Волхви – жерці давніх богів – не мали уже такої великої державної ваги, як у старі часи. Князі більше не прислухалися до їхніх порад, на народні віча волхвів також уже не запрошували. Та й самі жерці намагалися триматися подалі від людських осель, проводячи час у пущах, ближче до дерев та диких звірів, ніж до людей. Однак прості люди продовжували поважати їх і боятися.
– Невже у Києві не знайшлося лікаря, а привели цього ворожбита? – незадоволено буркнув Лука.
– Якщо піп може на той світ тільки провести, то волхв – з того світу витягти, – відповів Середич.
Він сказав це навмисне, аби роздратувати Луку, поставити мудрагеля на місце. Іще пройде немало років, доки Русь забуде свою стару віру. Церква церквою, а давні закони, звичаї жити будуть ще довго. По глухих весях і досі продовжують Даждьбогу молитися. Та й у самому Києві по ворожбитах і знахарях ходять, Коляду і Купайла святкують, хоча попи і криком кричать. Так вже й буде.
Середич прислухався, аби почути, що там робиться в теремі. Було чутно якесь бурмотіння, певно, волхв проказує якісь свої заклинання. Боярин, так нічого й не почувши путнього, махнув рукою і відвернувся.
Більше не розмовляли. Вої стояли перед теремом надворі, намагаючись сховатися під стріхою від сонця. Середич втомлено присів на призьбі, Каяла весь час трималася поруч із Лукою. Середич думав.
– До нас гості, – раптом сказав Турик.
До грецького дому підходили озброєні люди.
– Варяги, – впізнав Середич і підвівся з призьби.
Вікінги були при мечах, одягнені в овечі камзоли на голе тіло. Літо тільки починалося, однак тіла їх вже встигли потемніти від сонця й вітру, бороди й брови вигоріли. Погляди їх були холодними й грізними, хода – впевненою й навіть нахабною. Не звертаючи жодної уваги на людей, що стояли біля терема, вони рушили просто всередину.
Середич заступив їм дорогу.
– Туди не можна.
Передній варяг прискіпливо поглянув на нього, ніби оцінюючи воя, що посмів стати йому на дорозі.
– Я сам знаю, куди мені можна, а куди ні. Тікай звідси! – гаркнув варяг.
Середич враз спаленів від тих слів, забувши, що зараз він простий вой, а не боярин.
– Своїм челядникам наказувати будеш, варяжине!
– А ти хто?
– Хіба не видно?
– Щось надто крикливий як для простого воя. Може, тобі язичок трохи обрізати?
Середич ще більше побагровів, поклав руку на меч. Турик став поруч із дядьком. Варяги тільки вишкірилися: їм стало смішно від такої погрози. Передній вікінг дивився своїм тяжким поглядом на Середича, ніби хотів притиснути боярина очима до стіни. Тільки Середич не налякався, вікінг зрозумів це. До них підійшов Лука.
– Якщо ви до купця Вадима, то він поранений, пропасниця його б’є. Волхв там у нього. Прийдіть пізніше, коли очуняє трохи з дороги, і тоді владнаєте з ним усі свої справи.
Варяги переглянулися, перший кивнув головою, і вони пішли геть, не сказавши ні слова.
– Нам не можна більше ховатися, варяги щось запідозрили. Треба ще нині йти до князя, відкритися йому, а то полапає нас і накаже до порубу кинути, – сказав Лука, проводжаючи вікінгів поглядом.
– Які у них можуть бути справи до Вадима? – Середич ніби й не чув Луки.
– Почули, що купець приїхав, то й прийшли, – сказав Турик, наважившись вступити у бесіду. – Може, купець і перед ними борг має.
– Може, – відповів Середич, аби закінчити розмову, але продовжував думати про своє.
Тим часом із терема вийшов волхв. Не звертаючи уваги на інших, Доброгост звернувся до Волоса, що переступив поріг слідом за ним:
– Нехай спить. Я зроблю мазь із трав і прийду пополудні.
Не сказавши більше нічого, волхв пішов тою ж дорогою, що і варяги.
– Звідки ти його знаєш? – тут же запитав Волоса Середич.
– Він часто колись приходив до нашої весі.
– Чого ж батьком величаєш?
– Як всі, так і я.
Середич засопів невдоволено, але не сказав більше нічого. Він зайшов у терем, поглянув на сплячого Вадима. Інші зайшли слідом. Середич набрав коряк води, випив і скривився невдоволено – вода встигла нагрітися.
– Ідемо до церкви, а тоді відразу до князя.
Перечити ніхто не став.
– Турику, ти лишися тута і нікого до Вадима не пускай.
– Ліпше я лишуся, а Турик нехай іде з вами, – раптом сказав Волос.
– Чого ради? – запитав Середич.
Волос мовчав, залишивши боярина без відповіді. Середич став перед ним, дивлячись просто в обличчя. Волос очей не опустив. Раптом страшний здогад різонув Середича.
– Гидуєш церквою?
Волос знову не сказав нічого.
– Як повернемося додому, то запитаю у князя, чи годен поганин сотником над воями руськими бути.
І на ці слова Середича Волос промовчав.
– Лишайтеся двоє з Туриком. Тільки дивіться, добре пильнуйте, аби купець кому вісточку не передав. Лука – за мною.
Середич вийшов із терема, Лука рушив за ним, узявши за руку Каялу.
– А її куди тягнеш?
– До церкви. Хочу, аби і на її темну душу благословенство Боже зійшло.
Боярин тільки сплюнув і пішов. Лука з Каялою поспішили за ним.
Княжий двір стояв на горі. Там були всі князівські будівлі, стайні, скитниця, трохи подалі навколо розмістилися дворища київських бояр. Тут, на горі, сиділа вся київська знать. Простолюд жив унизу, ближче до Дніпра, на Подолі, на Гончарах та Кожум’яках. За часів Володимира Київ дуже розрісся, тому Ярославові скоро доведеться посувати вал, аби прикрити ним і численні передмістя, що виникали, наче гриби після дощу.
Десятинну церкву заклав князь Володимир, віддаючи десяту частину своїх добр на неї…
Середич молився щиро, як це вміли робити перші християни. Середичу ще й десяти років не було, як його охрестили. Тоді Володимир похрестив усіх.
Боярин знав, що краще взагалі не молитися, ніж молитися неуважно, тому старався, як міг, зосередитися на молитві, забувши навіть про свої підозри. Він просив у Бога помочі. Поруч нього молився Лука, а Каяла залишилася стояти осторонь, великими очима оглядаючи церкву.
Сли вийшли. Під пахвою Середич тримав пакунок, загорнутий у шкіряному мішку, – подарунки для Ярослава. Біля дверей церкви їх уже чекав княжий посланець.
– Князь хоче бачити вас.
Лука із Середичем переглянулися, тоді сотник сказав Каялі:
– Повертайся до грецького дому, тобі у княжих палатах робити нема що.
Дівчинка уже хотіла йти, але посланець затримав її.
– Князь наказав усіх привести. – Наголос посол зробив на слові «усіх».
Середичу від того стало не по собі: певно, запідозрив щось Ярослав.
Княжий двір гудів. Середич знав, що Ярослав у Києві не все сидить – багато часу у Новгороді пробуває, або в безкінечних походах. Тому двораки так і мечуться. Як князь поїде – спокійніше буде. Княжий посланець провів їх до самого терема, запросив усередину.
Ярослав стояв у голові стола, одягнений, як до походу, тільки шолома на голові не мав. Роками був молодшим за Середича, однак старшим за Луку. Замість високого зросту та стрункого стану мав широкі плечі й присадкувату фігуру, а замість гарного, відкритого обличчя – суворі очі. Неприязно холодні, принаймні такими їх побачив Середич…
– Доброго здоров’я, княже, – привіталися гості, поклонилися і залишилися стояти біля дверей.
Каяла сховалася за спиною Луки.
– І ви здорові будьте, добрі люди. Казали мені, що ви з товарами йшли до Києва й печеніги напали дорогою, – князь відразу перейшов до справи.
Із цього запитання Середич зрозумів, що зволікати більше не можна, а треба відкриватися князю.
– Вадим-купець ішов із товарами, а ми – із поклоном від брата твого Мстислава і землі тмутараканської.
Ярослав тяжко дивився на них.
– Щось не можу збагнути: прийшли-сте до Києва як купці, як сли мого брата чи як хто?
«Чи як послухи?» – напевно, хотів запитати князь, і Середичу враз пішов мороз поза шкірою.
– Як сли йдемо, тільки на порогах… – почав говорити Середич, та Ярослав перервав його:
– Тоді чого ховаєтеся за Вадимом і виглядаєте, як челядники його, а не як бояри?
Це вже прозвучало як погроза.
– Даремно гримаєш на нас, княже київський. – Середич навмисно опустив слово «великий». – І так лихо побило нас на порогах, згинули мужі наші ліпші, що вели сольство, – Мирослав і Вуй. Все втратили дорогою, навіть човна. Тільки дари від князя нашого для тебе змогли врятувати.
Смілива відповідь Середича зупинила наступ Ярослава. Він трохи помовчав, тоді сказав:
– Шкода мені Мирослава і Вуя, добрі були мужі і щиро любили землю руську. Та чому відразу не прийшли до мене?
– Бо Вадим поранений тяжко, чекалисьмо, що скаже волхв. Коли ж купець заснув, ми рушили до твого дворища, подарунки із собою взявши, та перше, як і належиться, до церкви вступили.
Середич зробив кілька кроків, поклав пакунок у шкіряному мішку перед князем і вернувся на своє місце. Йому б годилося витягти дари з мішка, та боярин не захотів – нехай собі Ярослав сам виймає.
Князь замислився, поклав руку на мішок із дарами, усередину не заглядаючи.