КВЕНТІН ДОРВАРД
Роман
Переклад з англійської і примітки А. О. БІЛЕЦЬКОГО та Н. О. БІЛЕЦЬКОЇ
Ілюстрації М. Штаєрмана
Обкладинка Л. Склютовського
Не кожним письменником так зачитувалися свого часу, як зачитувалися в першу половину XIX століття романами англійського письменника Вальтера Скотта. Перекладені на всі європейські мови, вони видавалися й перевидавалися незліченну кількість разів. Вальтер Скотт був письменником, який серед інших письменників нового часу особливо подобався Карлові Марксу. Про це каже в своїх спогадах Поль Лафарг, додаючи, що один з романів Вальтера Скотта — «Пуритани» — Маркс вважав «зразковим твором». У Росії переклади Вальтера Скотта почали з'являтися вже з 20-х років XIX століття. З захопленням читав Вальтера Скотта Пушкін і почасти під впливом цього читання обмірковував і писав свою історичну повість «Капітанська дочка». Після смерті Вальтера Скотта минуло вже понад сто років, а багато з його романів видаються і читаються в нас у Радянському Союзі.
Хто ж такий Вальтер Скотт і чим пояснюється така його слава?
Цей переворот різко змінив становище Англії. Ще наприкінці XVIII століття вона була країною з порівняно невеликими містами, з слабо розвинутою промисловістю і з нечисленним переважно хліборобським населенням. Після перевороту почали виникати й зростати колосальні фабричні міста, промисловість, торгівля. Промисловці почали швидко багатіти. Колишні майстрові й ремісники перетворилися здебільшого на робітників, утворили новий, «цілком визначений і стійкий клас населення» (Енгельс) [1] . Розорялися селяни, які посідали невеликі ділянки землі або орендували їх. Важко довелося дрібноземельному дворянству після того, як нова сила — гроші — вдерлася в найвіддаленіші від центрів закутки, розкладаючи старий побут, старі патріархальні стосунки.
Батько Вальтера Скотта жив у місті, але в діда був маленький маєток, і там минала більша частина дитинства письменника. Серед мальовничих гір і річок Шотландії новий порядок речей, створений промисловим переворотом, дався взнаки не одразу. Маєток діда був оточений селищами горян і руїнами старовинних рицарських замків, про які навколо ходили цікаві оповідання й казки. Хлопчик зростав, оточений цими оповіданнями, з дитинства звик цікавитися минулим, з жадобою слухав оповідання, старі пісні-балади, тримав їх у пам'яті. Коли він виріс, то почав їх записувати. З нього вийшов аматор старовини, археолог і історик, заглиблений більш у думки про далеке минуле, ніж про сучасне. У сучасному — матеріальні розрахунки, гроші; міста, де за димом фабричних димарів навіть і неба не видно; люди, заглиблені в думки про власну користь, прибутки, та інші люди, заглиблені в думки про хліб щоденний. А в минулому, — так здавалося майбутньому письменникові, — подвиги феодальних героїв — рицарів, які дбали тільки про свою славу і честь; їхні горді замки; живописний побут з живописними народними звичаями, піснями, казками, чудовими оповіданнями.
Згодом, 1811 року, купивши собі на березі річки Твіду клаптик землі, Вальтер Скотт переїхав туди на постійне мешкання з родиною й багажем, який складався з 24 возів, де було спаковано його колекцію старовинних предметів. Як він сам розповідав, у багажі здебільшого були старовинні мечі, луки, щити й списи; «родина індиків влаштувалася в шоломі хороброго маркграфа [2] , і, наскільки я пам'ятаю, навіть корови несли прапори й аркебузи (старовинна вогнепальна зброя)». Вальтер Скотт побудував собі тут будинок на зразок старовинного шотландського замку. Він скидався на музей і зовні і зсередини. Хазяїн цього замку почав потроху прикуповувати сусідні земельні ділянки.
На той час Вальтер Скотт був уже відомим письменником. Він здобув собі спершу славу як поет вісьмома поемами, заснованими на старовинних рицарських оповіданнях Шотландії. Уривок з однієї з них в російському перекладі можна знайти серед творів Жуковського під заголовком: «Суд у підземеллі». Крім поем, Вальтер Скотт написав також чимало віршів, наслідуючи старовинні англійські й шотландські балади. Ці твори відводили читачів з світу матеріальних турбот і грошової суєти в світ, повний таємничості, чудес і фантастичних подвигів, — важка дійсність забувалася. Але Вальтерові Скотту бажалося не тільки того. Йому хотілося показати всю ту старовину в усіх її подробицях, відновити це живописне життя минулого з усією можливою для нього точністю. Від поем і балад 1814 року він перейшов до романів. Виданий цього року без підпису автора роман «Уейверлі» з шотландського життя середини XVIII століття мав величезний успіх. Протягом наступних 17 років Вальтер Скотт написав 29 романів. Найвідоміші серед них романи з недавнього минулого Англії —«Гай Меннерінг» (1815), «Пуритани» (1816), «Роб Рой» (1817), «Наречена з Ламмермура» (1818) і романи з середньовічної історії, серед яких особливим успіхом користувався «Айвенго» (1810). Писав Вальтер Скотт надзвичайно швидко. Швидко розходилися його книги. За шість тижнів, наприклад, було продано 100 тисяч примірників «Роб Роя». На той час це був майже казковий успіх книги на ринку.
Але 1826–1827 року збанкрутувало видавництво, яке видавало його книги. Він сам був пайщиком цього видавництва. Значна частина боргу припала й на нього. Борг йому пощастило сплатити цілком, але здоров'я було втрачено. 1832 року знаменитий письменник помер.
Все це, з нашого погляду, вади романів Вальтера Скотта. Феодальний лад, який він так любив ідеалізувати й протиставляти буржуазно-капіталістичному ладові, в дійсності тримався так само на пригніченні і поневоленні трудящих мас. Ніякого «доброго старого часу» ні для кого, крім феодалів, не було. Форми пригнічення були інші, але через це вони аж ніяк не були легші. Буржуа згідно з прислів'ям «бив карбованцем», експлуатуючи найману працю, а «благородні рицарі», якими іноді так захоплюється Вальтер Скотт, «били ломакою». В цьому тільки й полягала вся різниця. І шотландські феодали, які особливо близькі серцю Вальтера Скотта, насправді були такими самими варварами й дикунами, що визнавали тільки закон грубої сили, як і феодали інших країн Європи. З цього погляду ідеалізація рицарства Вальтером Скоттом перекручує історичну дійсність і, звичайно, неприйнятна для нас.
Але поруч із цим в письменника е і заслуги, які дають змогу зрозуміти, чому така велика була його слава, чому він мав такий великий вплив на літературу і викликав так багато наслідувачів.
Ці заслуги легко бачити на прикладі роману «Квентін Дорвард», написаному 1823 року, який критика визнає за один з найкращих творів знаменитого романіста. Проте перш ніж показувати їх в романі, перш ніж розбирати його, зупинімося коротко на тій епосі, коли відбувається дія роману.
Дія «Квентіна Дорварда» відбувається в другій половині XV століття, в одну з найцікавіших епох європейської історії. XV століття звуть століттям відкриттів і винаходів. 1492 року Христофор Колумб, шукаючи морського шляху з Європи до Індії, приплив до одного з островів, розташованих близько великого, раніш невідомого континенту — Америки. За шість років після того інший мореплавець, португалець Васко да Гама, проплив уздовж берегів Африки повз мис Доброї Надії, відкрив морський шлях до Індії, який до того часу був невідомий європейцям. А ще раніш, приблизно 1450 року, був вроблений винахід не меншого значення, ніж ці відкриття: був винайдений друкарський верстат, почалося друкування книжок, відкрилася можливість найширшого розповсюдження і придбання знань.
Чому були відкриті нові країни, що штовхало на шлях технічного винахідництва? Все це було викликано розвитком грошового господарства, зростанням капіталізму. Це зростання почалося ще до XV століття, але тепер капітал перестав уже задовольнятися експлуатацією дрібного виробника, як це було раніш. Він перейшов до організації виробництва. Виникли великі майстерні — мануфактури, спершу в Італії, а згодом і в інших країнах. Купці-городяни почали багатіти і розширяти свої підприємства. Промислова заповзятливість штовхала на шлях технічних винаходів. У гонитві за прибутком, шуканням нових ринків купці відряджали кораблі до далеких країн, прагнучи встановити безпосередній зв'язок з Індією й Китаєм. А в самій Європі зароджуються біржі, з'являються банки й банкіри. Середньовічне суспільство, феодальна система починають розкладатися.
Зміни в галузі господарській викликають зміни і в галузі суспільних стосунків і в галузі політики. Вже в XIV століття в головних країнах Європи і насамперед у Франції почали складатися національні держави у формі централізованої бюрократичної монархії. На місце феодальної роздрібненості, дуже незручної і невигідної для розвитку торгівлі й промисловості, йде єдина держава з єдиним керівником — королем, що порядкує країною за допомогою численної армії тих урядовців, яких він сам і призначає.
Само собою зрозуміло, що цей новий політичний устрій був неприйнятний для феодальної аристократії.
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI (1461–1483) — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля, який опирався на городян (буржуазію) з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
Ще попередник Людовіка XI, його батько Карл VII (при ньому Франція вела тривалу й запеклу війну з Англією — війну, в якій виступила відома Жанна д'Арк), багато зробив для зміцнення Вкраїні монархічної влади. Але опір феодалів далеко ще не був зламаний. На початку королювання Людовіка XI Франція складалася майже з дев'ятнадцяти окремих держав. Поруч з володіннями короля, столицею якого був Париж, були ще герцогства: Бретонське, Бурбонське, Орлеанське, Алансонське та інші, Наймогутнішим було герцогство Бургундське, до складу якого входила північно-східна частина Франції, теперішня Бельгія, Голландія та інші землі. Після того як Бургундським герцогом став вищезгаданий Карл, сама Бургундія зробилася також головним осередком усіх феодальних, антимонархічних прагнень.
Карл Сміливий — типове втілення ідеї феодалізму і рицарства. Його улюбленим читанням з дитинства були середньовічні рицарські поеми. Він мріяв про міфічні подвиги, про славу старогрецького завойовника Александра Македонського. Ніде у Франції не було таких відважних рицарів, таких пишних придворних свят, блискучих турнірів, як при його дворі. Війна була найулюбленішим заняттям Карла Бургундського. Якщо воювати іноді не було з ким, він мріяв про похід проти турків, про новий хрестовий похід, де б йому і його рицарям пощастило домогтися нової слави і вчинити багато нових, хоча б і некорисних подвигів. Сучасники, які особисто знали Карла, зображають його як відважну і мужню, але разом з тим гоноровиту і запальну людину.
Людовік XI — представник ідеї «національної» держави, абсолютної (необмеженої) монархії, яка тоді народжувалась. Саме того часу в Італії однією з найпоширеніших форм правління була так звана «тиранія»: у невеликій державі влада потрапляла до рук якогось загарбника — великого купця або ватажка найманого війська, і цей загарбник порядкував такою державою, не слухаючись нікого, крім свого свавілля, не соромлячись засобів досягнення й зміцнення своєї влади. Людовікові XI ці італійські тирани з дитинства здавалися зразками, гідними наслідування. Король Людовік XI не дуже відповідав звичайному уявленню про короля. Це був чоловік скупий, ощадний, хитрий і лукавий, який діяв не стільки мечем, скільки інтригами й підкупами. Сучасник каже про нього, що він «краще за всіх збагнув майстерність сіяти розбрат поміж людьми». Він і сам казав про себе: «Той король, який не вміє прикидатися, — не вміє королювати».