На боці короля були переважно гроші, які він позичав у городян. На стороні герцога було велике військо. Герцог мусив зважати на думку інших рицарів, які перебували в нього на службі, а проте були досить самостійні. По суті боролися, звичайно, не герцог Карл і король Людовік. Боролася нова політична система з відживаючим феодальним ладом. Боровся абсолютистський лад, заснований на владі поміщиків-феодалів, дворян, з ладом, найхарактернішою рисою якого була роздрібненість, розбіжність інтересів окремих феодалів — «війна всіх проти всіх». Абсолютна монархія на той час була, проте, вигіднішою державною формою й для інших шарів суспільства — дрібних землевласників, купців-городян, великих ремісників. Тому вони з більшою охотою підтримували Людовіка XI й абсолютну монархію, ніж Карла Бургундського.
В романі Вальтера Скотта «Квентін Дорвард» з великою силою і яскравістю зображена ця боротьба. Вальтер Скотт чуттям художника зрозумів те, що за його часу було ще незрозуміле багатьом історикам. Характер історичної особи є виразом певного соціального, класового начала. Людовік XI у Вальтера Скотта — обережний, лукавий, тонкий дипломат, здатний на яке завгодно обдурювання й зраду; це представник нової сили — монархії, яка спиралася в той час на середнє та дрібне дворянство, на велику міську буржуазію. Його супротивник — людина пристрасна, одверта, відважна, яка зовсім не розуміється на дипломатії і воліє краще вирішати складні питання мечем; це представник феодального рицарства, що на топ час уже сходило з історичної сцени. Вальтер Скотт зумів змалювати їх не тільки живими людьми, яких легко собі уявити, але й показати, їх як соціальні типи.
Роман названий, проте, ім'ям молодого шотландця, який, шукаючи щастя, вступає на службу в шотландську гвардію (лейб-гвардію) короля Людовіка XI. На перший погляд здається, що основним героєм роману є саме цей Квентін Дорвард, невідомий історії, а основне в романі — це його вигадані пригоди. Проте всі ці пригоди пов'язані з історичними подіями. Розв'язання історії Квентіна Дорварда поставлене в тісний зв'язок і залежність від розв'язання суперечки поміж Людовіком XI і Карлом Бургундським.
Знаменитий російський критик Бєлінський хвалив колись Вальтера Скотта за «вірність дійсності, живе і правдоподібне зображення осіб, уміння все заснувати на грі пристрастей, інтересів і взаємних відносин характерів». «Квентін Дорвард» більш ніж інші романи Вальтера Скотта виправдує цю схвальну думку Бєлінського. Чому? Ймовірніш тому, що дія роману відбувається не в рідній авторові Шотландії, не в Англії, зображаючи яку Вальтер Скотт був зв'язаний національними, патріотичними пристрастями, а в чужій для нього Франції, де він ніколи не був і яку зображає по книгах, по творах істориків і мемуаристів XV століття, що їх він вивчив з усією можливою ретельністю.
Коли б Карл Сміливий був своїм, англійським феодалом, можливо, що автор не зумів би поставитися до нього безсторонньо, так само як до короля Людовіка XI, коли б він не був іноземним королем. Єдині «рідні» для Вальтера Скотта дійові особи в романі — це шотландські лучники і сам Квентін Дорвард.
До них він ставиться з підкресленою симпатією, з м'яким гумором.
Це наймані воїни, які б'ються тому, що їм добре сплачують. В разі потреби їх можна було б скерувати й проти повсталих городян або селян. І молодий Квентін Дорвард — теж авантюрист, який шукає легкої поживи і нічим не відрізняється від своїх земляків. Але вони — шотландці, земляки, і цього Вальтерові Скотту досить.
Однак до кінця він усе-таки їх не ідеалізує. Неодноразово ставить він свого молодого героя в таке становище, коли той сам вимушений задуматися над питанням про те, чи чесно з його боку перебувати на службі в Людовіка XI. Адже й сама Шотландія, де Квентін Дорвард ще з дитинства втратив усіх своїх родичів, як виявляється, зовсім не ідеальна країна. Пригадаймо розмову Квентіна з Ізабеллою. «Немає на світі такого місця, де б не було сваволі», — каже він. Ясно, що шотландський феодалізм не дуже відрізняється від французького.
Проте, як це часто буває у Вальтера Скотта, головна цікавість роману полягає не в особі героя, ім'ям якого названо роман. Квентін Дорвард — юнак, який щойно вступає в життя і сам ще добре не знає, чого він від нього бажає. Історичні події затягають його у свій вир, який для нього чужий і незрозумілий. Кілька разів він опиняється на краю загибелі, і кожного разу його врятовує чиясь випадкова або таємнича допомога. Нарешті приходить до нього й щастя — саме в той момент, коли він найменш цього чекає. Герой цей часто є тільки ниткою, на яку нанизані епізоди роману. Епізодичні особи вийшли далеко яскравіші і виразніші.
У романі є відходження від історичних даних, і, зрозуміло, читаючи його, не треба забувати, що це взагалі роман, а не історична праця.
Льєжський епіскоп убитий не 1468 року, а значно пізніш, 1482 року. Але Кардові Сміливому справді принесли звістку про гадану смерть епіскопа саме тоді, коли Людовік XI перебував у Перонні, і від цієї звістки Карл ошаленів. Кардинала де ля Балю Вальтер Скотт зображує всупереч даним історії. До речі сказати, він не був посаджений в клітку, описану в романі. Не було Квентіна Дорварда, але справді були шотландські лучники, були неодноразово повстання в Льєжі, був у Перонні Людовік XI і разом з Карлом Сміливим змушений був узяти ганебну участь у розгромі міста, яке сам він раніш підбурював до повстання проти Бургундського герцога. Характер Людовіка XI — це мішанина хоробрості й полохливості, скупості й марнотратства, розумного розрахунку й безсоромного віроломства, марновірства і ясного розуміння своїх намірів. З великою майстерністю Вальтер Скотт розкриває цей характер в усіх його дрібницях. Варто пригадати «молитву діві Клерійській» і присягу Людовіка на золотій реліквії: в цих двох епізодах характер Людовіка знаходить своє остаточне розкриття. До них нема чого й додавати.
Вальтерові Скотту не треба було описувати всі ці події. Суть боротьби і її головних учасників він показав на одному епізоді, вибраному ним для роману. Невеликий відрізок часу був достатній для письменника, щоб подати яскраву картину Франції XV століття в переломний момент її історії — момент переходу від середніх віків до нового часу.
Ці особи проходять перед нами на фоні, розмальованому пензлем великого знавця старовини. Щодо зображення фону дії, історичної декорації, — усіх дрібниць побуту, вбрання, озброєння і т. ін., — Вальтер Скотт не має собі рівного серед своїх сучасників. Він так старанно описує побутову обстановку епохи, що в нього вчилися цієї майстерності багато письменників-реалістів, які ставили своїм завданням зображення дійсності, що їх оточувала. У французькій літературі серед таких учнів Вальтера Скотта ми знаємо, наприклад, великого реаліста Бальзака.
В романі «Квентін Дорвард» сполучаються головні заслуги Вальтера Скотта. У протиставленні образів Людовіка XI і Карла Сміливого показаний основний напрям, в якому йшла європейська історія XV століття. Обидва ці образи подані в усіх їхніх внутрішніх суперечностях, в усій складності їхніх характерів. І ця жорстока сутичка двох соціально-політичних сил показана на яскравому, конкретному фоні, який дає нам змогу перенестись у далеку епоху й вивчати її.
ОЛЕКСАНДР БІЛЕЦЬКИЙ
КВЕНТІН ДОРВАРД
Розділ I
ДВІ ПРОТИЛЕЖНОСТІ
Дивись отут на цей портрет і той:
На них обох зображено братів…
Друга половина п'ятнадцятого століття підготувала ряд подій, які призвели до того, що Франція досягла величезної могутності, і ця могутність стала основною причиною заздрості інших європейських держав. До цього часу Франція мусила боротися за саме своє існування проти англійців, що захопили найкращі її провінції, і тільки відважність народу та зусилля короля допомогли залишкам французьких володінь уникнути іноземного рабства. Але небезпека полягала не тільки в цьому. Феодали, що посідали великі землі королівства, особливо герцоги Бургундський [3] і Бретонський [4], нітрохи не вагаючись, виступали проти свого государя й сюзерена — короля Франції — з усякого найнезначнішого приводу. Під час миру вони розпоряджалися у своїх наділах як необмежені володарі, причому Бургундський дім, який, крім Бургундії, володів також найкращою і найбагатшою частиною Фландрії [5], був такий багатий і такий могутній, що нічим не поступався перед королівським двором.
Наслідуючи великих феодальних володарів, кожен дрібніший васал короля і собі виявляв таку незалежність, яку дозволяли йому відстань од центральної влади, розмір його лену [6] та неприступність замків і укріплень. Ці дрібні тирани, яких уже не можна було приборкати законом, безкарно чинили необмежені дикі насильства й жорстокості. У самій Оверні [7] було більш ніж три сотні цих незалежних дворян, для яких убивства й грабунки стали звичайнісінькою й повсякденною справою.
Крім цього лиха, ще одна біда, яка постала з довготривалих воєн між французами й англійцями, спричинялась до загального нещастя королівства. В різних частинах Франції з покидьків усіх інших країн виросли численні загони солдатів, які під командою ватажків, обраних ними з найхоробріших авантюристів, збиралися в банди. Ці наймані вояки продавали на будь-який строк свої мечі тому, хто більше платив; а коли такі послуги були вже не потрібні, вони продовжували війну на свою власну користь, захоплювали замки та фортеці і, використовуючи їх як сховища, брали полонених, щоб правити за них викуп, і вимагали данину від навколишніх беззахисних сіл та міст. Це були «стрижії» та «шкуродери», як називало їх за їхні вчинки мирне населення.
Горе і страждання, викликані злиденним становищем держави, посилювались нерозважливим і безмірним марнотратством, характерним як для дрібних, так і для великих феодалів, а ленники, наслідуючи їх, теж марнували в грубій і бучній гульні добро, стягнене з народу. Взаємини між мужчинами і жінками характеризувалися романтичним тоном рицарської куртуазії [8] (який, проте, здебільшого порушувався необмеженими вольностями). Мова мандрівного рицарства ще була в широкому вжитку, хоч чисте почуття високої любові і рицарської доблесті майже зникли і перестали прикрашати бундючність її зворотів.
Поєдинки й турніри, розваги й бенкети, які влаштовував кожен навіть невеликий феодальний двір, приваблювали до Франції багато мандрівних шукачів пригод, і рідко бувало, щоб після приїзду туди їм не траплялася нагода проявити свою одчайдушну відвагу й заповзятливість, для яких їхня щасливіша батьківщина не давала необхідного простору.
У цей період, немовби для того, щоб урятувати королівство від усіх загроз, на хисткий трон вступив Людовік XI. Його вдача, лиха сама по собі, наштовхнулася на незгоди свого часу і врівноважилася ними. Так отрути протилежних якостей, як пишуть у старих лікарських книжках, можуть нейтралізувати одна одну.
Досить хоробрий, коли це було потрібно для якоїсь корисливої або політичної справи, Людовік не мав у собі ні іскри романтичної відваги, щоб боротися заради честі. Спокійний, хитрий, фанатично відданий своїм власним інтересам, він поступався і гордістю і пристрастю, коли вони могли стати на перешкоді цим інтересам. Він ретельно дбав про те, щоб приховати свої справжні почуття й наміри навіть від близьких і часто казав між іншим: «Король, який не вміє прикидатися, не вміє королювати». Або: «Коли б я дізнався, що мій власний капелюх довідався про мої секрети, я кинув би його в огонь». Ніхто — ні до Людовіка, ні після — не вмів краще за нього користатися з слабостей своїх близьких, спритно приховуючи від усіх свої власні вади й слабості.
Він був мстивий і жорстокий до того, що знаходив насолоду в численних стратах, які відбувалися з його наказу. Людовік не знав ніякого милосердя, коли міг діяти безкарно, проте почуття помсти ніколи не могло спонукати його на нерозважливий, необміркований вчинок. Він кидався на свою здобич тільки тоді, коли був певен, що вона попаде до його пазурів і не вислизне з них; його вчинки були так ретельно замасковані, що їх підступне значення ставало всім зрозуміле лише після того, як він добивався мети.
Скупий від природи Людовік ставав щедрим до марнотратства, коли треба було підкупити якого-небудь фаворита або міністра ворожого йому державця, щоб відвернути неминучий напад чи зруйнувати ворожий, укладений проти нього союз. Він любив розваги, але ні жіноча краса, ні полювання, хоч це були його головні пристрасті, ніколи не відвертали його уваги від державних обов'язків і справ королівства. Він глибоко знав людей, здобуваючи свої знання з їх приватного життя, в яке часто втручався особисто. З природи своєї гордий і гоноровитий, він, однак, нехтував довільним поділом людей за їх станами, чим викликав глибоке обурення знаті, і, не вагаючись, підносив людей з найнижчих верств, призначаючи їх на найважливіші пости; щоправда, він дуже добре вмів вибирати їх і рідко помилявся.
Але людська природа рідко буває одноманітною — отож чимало суперечностей було і в характері цього монарха. Хоч сам Людовік і був найбрехливіший і найнещиріший з людського роду, проте іноді необачно сліпо покладався на відвертість і чесність інших людей. Такі помилки, мабуть, виникали через надмірно витончену політичну гру, яка змушувала Людовіка надягати на себе маску безмежного довір'я до тих, кого він мав на меті перехитрити, бо в своїй звичайній поведінці він, як усякий тиран, був боязкий і недовірливий.
Щоб довершити опис цього жахливого характеру, треба відзначити ще дві риси, завдяки яким Людовік, то кидаючи подачку, то вдаючись до жорстоких заходів, посів серед грубих войовничих державців [9] того часу становище приборкувача диких звірів, які, маючи перевагу в силі, не роздерли його на шматки тільки тому, що він був розумніший і проводив хитру політику.
Перша з цих двох рис — надмірна забобонність — хвороба, якою небо часто наділяє людей, що відмовляються виконувати приписи релігії. Людовік ніколи не намагався вгамувати свою совість, пом'якшивши свою жорстоку політику, і даремно старався заспокоїти це прикре почуття суворим додержанням обрядів, каяттям та багатими подарунками, які він роздавав попам та монахам.
Друга його властивість, з якою перша часто чомусь поєднується, — це нахил до низьких втіх і розпусти. Один з найрозумніших або принаймні з найхитріших монархів свого часу, він вдається до грубих розваг. Дотепна людина, він любив жарти і веселе товариство, що, здавалося, суперечило його вдачі. Він навіть не цурався різних легковажних пригод та інтриг. Пристрасть його до цих розваг була така велика, що породила чимало веселих і непристойних анекдотів, виданих згодом окремою книжкою, яку дуже високо цінили бібліофіли. Завдяки цьому сильному і спритному, хоч і непривабливому монархові небу було завгодно повернути великому французькому народові ті блага мирного правління, які перед вступом на трон Людовіка були майже втрачені. Так часто небо змушує служити на користь людям не тільки теплий дощик, але й грізну бурю.