С истинным почтением академик Михаил Грушевский. Москва, 4 сентября 1934. Погодинка 2/3 кв. 102. Тел. Г. 3.84.72».
На цей лист теж не було відповіді.
ОГПУ не збиралося залишати Грушевського у спокої. Листування «українського контрреволюціонера» переглядалося, його зустрічі документували у безлічі звітів, за його донькою встановили стеження. Цікаво, що у документах ОГПУ є записи щодо того, що Грушевський входить до складу нової контрреволюційної організації «Російська національна партія».
Всі ці події так підірвали здоров’я Михайла Сергійовича, що дружина, рятуючи його, вивезла вченого восени на лікування до Кисловодська. Мабуть, вона сподівалася на цілющі кавказькі води, але даремно – здоров’я чоловіка стало ще гірше.
Подорож родини Грушевських до Кисловодська контролювалася НКВС. Так, заступник начальника Секретно-політичного відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР Г. Люшков повідомляв уповноваженого НКВС по Північно-Кавказькому краю Лаврушина: «Своє керівне становище серед українських націоналістичних кадрів Грушевський зберіг і дотепер. Він нами активно розробляється по справі «Старец», по якій є перекриті агентурні відомості про підготовку втечі Грушевського за кордон. Не виключаємо можливості, що подорож Грушевського до Кисловодська буде використано для зустрічей з організаторами втечі, а можливо, і практичного її здійснення. Відвернення втечі Грушевського має виняткове політичне значення. Пропонуємо:
1) відрядити до Кисловодська досвідченого оперативного працівника для організації агентурної розробки Грушевського у Кисловодську;
2) забезпечити перлюстрацію усієї його кореспонденції; 3) забезпечити постійне стеження за ним через розвідку та агентуру; у разі виїзду супроводжувати його розвідкою;
4) забезпечити виявлення та перевірку зв’язків Грушевського у Кисловодську й особливо осіб, які приїздять до нього на зустрічі;
5) про хід розробки Грушевського інформуйте нас спец-повідомленням кожні п’ять днів.
Грушевського супроводжуємо розвідкою».
У Кисловодську здоров’я Грушевського продовжує погіршуватися. Є запис з історії хвороби: «Поступил в тяжелом состоянии… Подвергся 4-кратному оперативному вмешательству… Глубокий старик… Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы. На спине гноящаяся рана от бывших операций. На шее больше к низу раневая поверхность с обильным количеством гноя».
12 жовтня 1934 року Грушевському зробили першу операцію – видалили карбункул. Повідомлення розвідки було таким: «По заключению врачей Грушевский опасно болен. Наблюдение за семьей заслуживающего ничего не дало».
Після операції вчений перебував у ліжку з високою температурою. Його стан не поліпшився, і 16 жовтня йому було зроблено нову операцію. Невідомо, чи мала допомогти Грушевському ця операція, але вона його вбила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський помер.
Після того, як Грушевський пішов із життя, директор Кисловодського санаторію, в якому перебував академік, надіслав телеграму своєму московському керівництву: «Грушевский умер. Семья желает хоронить в Киеве. Срочно выясните – молнируйте возможность добиться отдельного вагона. Венгеровский».
Телеграму надіслала і дочка вченого, Катерина Грушевська, яка повідомила про смерть батька московських друзів. Це теж було зафіксовано у звітах НКВС: «…Сообщаем, что после смерти Грушевского дочь его телеграммами-молниями оповестила по Москве:
1. Ипатьеву, проживающую по Б. Грузинской, № 56, кв. 2;
2. Бачманову – по Погодинской, № 2/3, кв. 102;
3. Опокова – Петровские линии, № 20, кв. 23;
4. Богомольца – Сивцев Вражек, № 4, кв. 4».
У листі до академіка К. Студинського Катерина Грушевська писала: «Наша страшна втрата цілком приголомшила нас, не можемо привикнути до неї і не знаю, чи зможемо коли… Одно тільки мені ясно, що при тім вичерпанню і знесиленню, до якого довело його тяжке працьовите життя, з хворобою боротися йому було несила, се не раз сам висказував, ще при здоровлю – тільки ніколи ми не припускали, що се вже так близько, не вірили сему до останнього дня й останньої хвилі. Не можу з тим погодитися і тепер».
Тіло померлого перевезли до Києва, труну встановили в головному залі Української академії наук, і 29 листопада відбувся похорон. Організація похорону пройшла «за рахунок держави».
Похоронили Грушевського на Байковому кладовищі в Києві, де вже раніше спочили такі визначні українські діячі, як Антонович, Лисенко, Грінченко, Нечуй-Левицький, Леся Українка.
Сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своєму часопису «Рідна школа» так висловили свої почуття у некролозі: «На Байковому цвинтарі в Києві виросла нова могила. Спочив у ній найбільший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського здвигу, президент Української Держави в роках 1917—1918, в’язень царату під час світової війни і в’язень Червоно-Москви в останніх роках свого трудящого життя Михайло Грушевський».
На могилі вченого встановили надгробний пам’ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський».
Після несподіваної смерті Грушевського радянська влада тимчасово призупинила тиск на сім’ю вченого, за родиною закріпили житлову площу, дружина отримала персональну пенсію, а також академічне постачання, доньку запросили до складу комісії ВУАН для вшанування батькової пам’яті, взяли на роботу в Інститут матеріальної культури «для вивчення наукової спадщини акад. М. Грушевського», а в липні 1936 року – в Інститут літератури ВУАН. Катерина займалася вшануванням пам’яті батька до останнього: за час до арешту вона встигла підготувати до друку батькові рукописи десятого тому «Історії України-Руси» та том шостий «Історії української літератури».
10 липня 1938 року все почалося спочатку – слідство, допити, арешт та ув’язнення. Тільки тепер під пильним оком НКВС була Катерина Грушевська, яку звинувачували в черговій «змові» проти радянського народу. Офіційною підставою для ії арешту і звинувачення в участі в «антирадянській українській організації» стало свідчення К. Ф. Штепи (професора Київського університету, що відвідував Грушевських після 1934 року в Києві, а до того бував і в Москві, виконуючи насправді роль провокатора).
Система ведення слідства та отримання потрібних свідчень працювала безвідмовно: на оригіналах протоколів допитів досі залишилися сліди сліз та крові Катерини, а також її підписи – «докази» її провини. А звинувачували її у всіх смертних гріхах: в участі в «антирадянській українській організації», налагоджуванні конспіративних контактів із Заходом, в тому, що у своїй контрреволюційній діяльності була пов’язана із закордонними націоналістичними організаціями – ОУН і УВО, була серед ініціаторів створення націоналістичної групи в Академії наук, підтримувала інші споріднені угруповання, наукове відрядження в Західну Європу нею нібито цілком було використано «по националистической линии…»
Може, спочатку вона й намагалася заперечувати – але час спливав, і ось вона вже власною рукою писала: «Із самого початку своєї наукової роботи я працювала головним чином над питаннями первісної і української етнографії та українського фольклору, тобто в галузях наук, які неодноразово були ареною гострої ідеологічної боротьби, особливо жорстокої в останній час. У своїй практичній науковій роботі я свідомо і навмисно притягувала контрреволюційні націоналістичні концепції, відкидала наукові обґрунтування низки положень класиків марксизму, зводила наклепи на український трудовий народ і розквітлу за радянської влади його народну творчість під впливом національної політики комуністичної партії, «згідно з директивою Сталіна…»
Чи, може, не сама писала вона ці строки, а вже замучена та знесилена, залякана побоями та принижуваннями, у напівнепритомному стані щось підписувала на аркушах, які підсовували їй наполегливі слідчі, що заздалегідь потурбувалися запастися подібними самозвинуваченнями? Система перемолола дочку Михайла Грушевського. На це знадобилося дев’ять місяців: 15—16 квітня 1939 року на закритому судовому засіданні військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив К. Грушевську до восьмирічної каторги, «поражения прав» на п’ять років і конфіскації майна.
На суді Катерина відмовилася від своїх свідчень на попередньому слідстві, заявивши, що низка свідчень «слідством записана не досить вірно» і вимагає додаткових уточнень. Заявила, що до жодної антирадянської організації не входила, ніякої шпигунської роботи не вела та звернулася до трибуналу з проханням посприяти збереженню наукової спадщини батька. Але засідання йшло «без допущения защитников». Військовий трибунал визнав К. Грушевську винною у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою «встановлення фашистської диктатури».
Військова колегія Верховного суду СРСР у відповідь на подану апеляцію своїм рішенням від 5 червня 1939 року суворий вирок залишила в силі.
Катерина Грушевська відбувала покарання на Магаданщині. Згідно зі спогадами, на засланні була постійно пригніченою, а людей цуралася. У 1940—1941 роках академік К. Студинський клопотав про її звільнення. Ймовірно, справу К. Грушевської таки розпочали переглядати. Проте в умовах війни про неї вже не згадували. Лише матір побивалася за своєю єдиною донькою, пишучи їй щотижня листи.
Шлях Катерини Грушевської лабіринтами ГУЛАГу був довгим. Були листи до матері, чекання її листів, переживання за долю їхньої домівки, за книжки і рукописи – головне, за здоров’я мами. Та найтрагічнішим було те, як сімдесятирічна мати Катерини, Марія Сильвестрівна, що залишилася в Києві самотньою, билася об лід тієї людиноненависницької системи: спочатку не могла дочекатися жодних відомостей про доньку від тюремних властей, згодом була не в силі полегшити її жахливу долю. А 9 серпня 1938 року був арештований брат М. С. Грушевського Олександр Сергійович.
У відчаї М. С. Грушевська пише у високі інстанції – ЦК КП(б)У, ВКП(б), до Верховної Ради Союзу і УРСР, генеральному прокурору Панкратьєву, Берії, навіть Сталіну, звертається до академіків О. Богомольця і К. Студинського, щоб посприяли розглядові заяв-скарг, допомогли в її жахливому становищі. Вона просить, щоб добитися перегляду справи, хоче врятувати дочку, вирвати її з неволі.
Та найчастіше таки пише Марія Сильвестрівна дочці, постійно шле телеграми, висилає гроші, посилки, водночас не припиняючи клопотань про перегляд справи. Скільки сил вона положила, щоб дізнатися про місця перебування дочки, від якої листів одержує мало (виявлено лише два), скільки пише їй – не дають відповіді архіви, навіть матеріали, що зберігаються в архівах СБУ Відправлені листи до дочки не доходять, не знаходять її на нескінченних етапах, їх ніби навмисно ретельно повертають в Київ, доводячи згорьовану хвору жінку до крайньої розпуки. Гірка іронія долі – ті листи Марії Грушевської, що поверталися з Магаданської області, написані й відправлені протягом 1940 року, збереглися, заховані у ПДІА України в Києві.
Відомо, що в липні 1940 року Катерину Грушевську відправили у Владивосток, де проводили повторне слідство, а в 1941 році перед самою війною вона написала матері, що знаходиться в Москві, була на допиті в прокурора і скоро повернеться в Київ. Проте у зв’язку з воєнними діями її відправили на «жительство» в Уфу. Померла Катерина 30 березня 1943 року в Темлагу.
З архівних фондів і матеріалів КДБ нині повертається сумна історія і гірка правда родини Грушевських, тяжка доля Катерини – чарівної Кулюні. Бо своєю діяльністю, своїм життям Катерина Грушевська заслуговує на те, щоб про неї знали, віддали їй належне, вона вартує доброї пам’яті, як і ії батько.
Чи була смерть Грушевського природною, чи сталася вона з таємного наказу – важко сказати. В усякому разі ця смерть була цілком своєчасною для влади.
Ще у 50—60-ті роки ХХ ст., у період «відлиги», виявилися факти, що переконливо засвідчили: справу «УНЦ» було інспіровано. Наприклад, М. Шраг, колишній член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), який проходив у справі «УНЦ» і котрому пощастило вижити, 11 березня 1965 р. свідчив: «На слідстві у 1931 р. до мене застосовувалися заборонені методи слідства. Часті допити у нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики і образи слідчих Пустовойтова, а інколи Когана фізично і морально змучили мене і деморалізували. Крім того, під час мого арешту померла моя донька, що завдало мені великої травми… Ні про яку організацію я нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчого я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих… Відвідування та зустрічі у домашніх умовах з приводу різних сімейних урочистостей зі своїми товаришами… я видавав як наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав усе, що від мене вимагали, аби лише мене не викликали вночі та не кричали».
Викладач Промакадемії УСРР М. Васильківський, якому також пощастило вижити, у своїх скаргах 1954-го та 1957 р. писав: «Свідчення, дані мною у 1931 р., брехливі. Вони були видобуті слідством методами фізичного та психічного примусу… Очних ставок не було, не було висунуто хоча б конкретних обвинувачень будь-яких осіб у письмовій формі. За таких умов судочинства у 1931 р. виявляться суперечності, а звідси легко буде бачити вигаданий характер усього обвинувачення».
Не дивлячись на такого роду свідчення, упродовж багатьох років офіційно стверджувалося, що «Український національний центр» існував, а його лідером був М. Грушевський.
Сьогодні доведено, що засуджені за цією справою «УНЦ» 50 осіб (строк ув’язнення від трьох до шести років) стали жертвами брехливих звинувачень. У 1934—1941 роки 33 з них знову засудили за «антирадянську діяльність» і «шпигунство»; 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померла у таборах.
По-іншому склалася доля М. Грушевського. Лише тепер вдалося розшукати документи, що проливають світло на останній період його життя. Як вже говорилося, його заарештували у Москві 23 березня 1931 року. Проте до останнього часу було невідомо про епізод, що трапився напередодні арешту.
Справа в тім, що М. Грушевський 19 березня 1931 року у Москві пішов до Олександра Шумського, як до голови ЦК працівників освіти СРСР. Академік просив допомоги, оскільки дізнався, що поки він у Москві, його виселяють із київської квартири. О. Шумський, колишній нарком освіти УСРР, який був давно знайомий із М. Грушевським, обіцяв допомогти. Інше прохання вченого полягало в тому, чи не допоможе йому О. Шумський підшукати якусь роботу у Москві, «допоки все не з’ясується».
О. Шумського, напевно, налякало це прохання, і він вирішив повідомити самого Сталіна про цю зустріч і розмову. Того ж дня він написав листа, в якому є така інформація: «На моє питання, що саме з’ясується і які мотиви його рішення, він заявив, що у Києві дуже багато чуток про близьку війну і надто тривожна атмосфера, а тому він хоче перебратися до Москви. Важко сказати, чи є цей мотив дійсною причиною до втечі з Києва, оскільки він багато плакався на неможливі умови для роботи. Безсумнівне лише те, що поведінка цього старого відбиває панічні настрої частини української інтелігенції. По суті, на його прохання я йому відповів, що, оскільки він не знає, де і що він хотів би робити, то мені буде важко його куди-небудь адресувати і порадив йому подумати над цим питанням».
Та думати М. Грушевськомупро своє працевлаштування довго не довелося: всі плани порушив арешт.
Зберігся російськомовний машинописний варіант протоколу допиту обсягом чотири сторінки, на кожній з яких є підпис М. Грушевського і рукописне підтвердження, що окремим виправленням у протоколі можна вірити. На багатьох документах, зокрема, на доповідних записках, на доповідях про етапування М. Грушевського можна знайти такі примітки: «Відправлено тов. Сталіну». Це, безсумнівно, свідчить, що «вождь народів» слідкував за колізіями навколо академіка.
Збереглися і документі, що розкривають методи роботи слідчого І. Южного. Він, наприклад, на допиті Миколи Чечеля 4 березня 1931 року шантажував його «зізнаннями» М. Грушевського, хоча академік на той час ще не був заарештований. М. Чечель тримався і заявляв: «…Коли мені буде показано свідчення Грушевського, Лизанівського та Голубовича, писані їхньою власною рукою, де іде річ про мою належність до організації, то під цим підписуюсь. Я готовий своїм життям ручатись, що ані Шраг, ані Христюк, мої політичні однодумці, не діяли нічого ворожого проти Радянської влади, почавши від 1920 р. А коли вони робили, то робив і я».