Склалося так, що Михайло Сергійович Грушевський деякий час жив на два міста – Київ і Львов, що було доволі складно. З часом він повністю переніс свою діяльність до Києва.
Якщо підсумовувати діяльність Грушевського до 1914 року, можна тільки дивуватися його багатогранності, бо не було жодної ділянки суспільного життя, до якої б він не долучився. Народ вважав його символом всеукраїнського єднання та справжнім провідником українства. Навіть його опоненти визнавали його авторитет, наприклад, ідеологічний опонент Грушевського Дмитро Дорошенко казав, що «його [Грушевського] слово було для нас за тих часів законом».
Влітку 1914 року почалася Перша світова війна. В цей час Грушевський відпочивав на Гуцульщині, в селі Криворівні. Михайло Сергійович мав намір переїхати до Києва, бо цього вимагали українські діячі, зокрема товариство українських поступовців. Але воєнні події розвивалися так швидко, що не можна було й думати про те, щоб перетнути російський кордон. Не маючи змоги ані виїхати до Києва, ані повернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня, де саме тоді зібралося багато українських утікачів із Галичини й Буковини. З тих пір ніхто з родини Грушевських не повертався до Львова і не бував у рідному домі.
У Відні Михайло Сергійович почував себе неспокійно. Все ж таки він був російським громадянином, і австрійська влада могла його заарештувати. Тому в листопаді 1914 року він виїхав до нейтральної Румунії, звідки вислав телеграму у Київ. Зразу ж йому надійшла відповідь, щоб негайно повертався на Україну.
З початком світової війни російська влада розпочала активну кампанію проти українства, тому коли Грушевський з родиною добрався до Києва, його було зараз же арештовано. Помешкання Грушевських обшукали, цієї процедури не уникнув і дім у Львові. Поліція забрала всі цінні папери та книжки. Шукали які-небудь докази того, що Грушевський брав участь у створенні Українських січових стрільців для боротьби з Росією. Але нічого не знайшли.
Після обшуку Грушевського замкнули в окремій камері у в’язниці на Лук’янівці. І хоча обшуки нічого не дали, і не було знайдено нічого, що б могло скомпрометувати Грушевського, його доля була вирішена заздалегідь. В лютому 1915 року Михайла Сергійовича призначили вислати етапом до Сибіру. Лише клопотання його друзів допомогло пом’якшити вирок, як казали в той час, «вставити букву М». Замість Сибіру йому було призначено висилку до Симбірська. Вченого під охороною городового було вивезено з Києва і віддано під нагляд симбірській поліції. Слідом до Симбірська виїхала і його родина.
Це був тяжкий період. Грушевському часто снився батько та його заборона щодо політичної діяльності. Але шляху назад вже не було. Після арешту нелюбов Грушевського до російської влади переросла в люту ненависть. В Симбірську Михайло Сергійович прожив до осені, а потім, на прохання Російської академії, його було переведено до Казані, як міста, більш придатного до університетських занять.
З тих часів дійшли до нас два цікавих документа. Ось перший з них.
«Секретно
Казанскому Полицмейстеру
Департамент Полиции от 7 сего апреля за № 97835 уведомляет, что по пересмотру обстоятельств дела о высланном под надзор полиции в Симбирскую губернию профессоре Львовского Университета Михаиле Сергеевиче ГРУШЕВСКОМ, г. Министр Внутренних Дел признал возможным разрешить Грушевскому отбыть определенный ему в порядке п. 17ст. 19 правил военного положения надзор полиции в г. Казани.
Об изложенном даю знать Вашему Высокоблагородию и предписываю по прибытии ГРУШЕВСКОГО в г. Казань подчинить его надзору полиции, о чем уведомить Начальника Казанского Губернского Жандармского Управления и о последующем донести мне с представлением установленных ведомости лит. А и списка на поднадзорного Грушевского.
Сведения о названном лице будут сообщены Вам по получении от Симбирского Губернатора.
За Губернатора и. д. Вице-Губернатора (подпись)».
«СПИСОК
о состоящем под гласным полицейским надзором профессоре Львовского Университета,
дворянине Михаиле Сергеевиче Грушевском.
За рік Грушевського вже перевели до Москви – під «явний нагляд поліції», що позбавляло його права педагогічної діяльності.
Клопотанням щодо переводу Грушевського в Москву займався відомий вчений Володимир Іванович Вернадський. В архіві Російської академії наук знайдено листа Вернадського до Грушевського, що написаний у 1915 році. У листі йдеться про записку, яку підписали вчені Російської академії наук і університету із проханням про переведення Грушевського в Москву. Це прохання було вручено особисто міністру внутрішніх справ Хвостову. В. І. Вернадський співчував Михайлу Сергійовичу й підтримував його. У листі він пише, що всі заходи проти Грушевського – безрозсудні й неприпустимі.
Щотижня Грушевський мав з’являтися до поліції, не мав права змінювати місця проживання, займати якої-небудь посади, читати лекції чи виступати на зборах. Але у Москві все одно жити було легше, ніж у Симбірську. Михайло Сергійович знову зайнявся науковою роботою, писав до російських часописів, потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на всю Росію українському журналі «Промінь».
У «Спогадах минулого» Грушевський свідчив: «Присутність у Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на українські теми…»
Москва і справді виявилась дуже багата на різні матеріали до історії культури, мистецтва й письменництва України. Грушевський припускав, що якраз Україну «обчищено» від усіх матеріалів, що вивозились значною мірою до Росії.
Михайло Грушевський особисто обходив московських українців, передусім учених і літераторів. Серед них був завідувач етнографічного відділу Рум’янцевського музею Микола Ярчук, завдяки якому в музеї зберігалася багата україністика, наприклад, там були автографи поезій Тараса Шевченка; директор бібліотеки Московського університету українець Антон Калішевський. Грушевський спілкувався з викладачем Московського комерційного інституту Ігорем Кістяківським, який фінансував видання журналу «Украинская жизнь», а в травні 1918 року був призначений державним секретарем Української Народної Республіки. Саме у Москві Михайло Грушевський знайшов й майбутніх членів Української Центральної Ради, соціалістів-революціонерів Миколу Шрага, Івана Маєвського, Михайла Полозова. Миколу Шрага Грушевський навіть буде рекомендувати зробити своїм заступником, коли стане головою Центральної Ради.
Заслання Грушевського перервала революція. Неспокійно стало у Києві, де почалися народні маніфестації. Все частіше стали з’являтися на вулицях міста жовто-блакитні прапори, почало створюватися українське військо. Саме у той час, 4 березня 1917 року, з ініціативи Товариства українських поступовців було створено Українську Центральну Раду, яка мала представляти політичні інтереси України. Ця громадсько-політична організація виникла за підтримки українських політичних партій, військових, робітників, студентів, духовенства, кооператорів, громадських і культурних організацій, серед яких були Українське наукове товариство, Українське педагогічне товариство, товариство українських техніків і агрономів тощо.
М. С. Грушевського було заочно обрано головою Центральної Ради (тимчасово його заступав В. Науменко), тому що на той час в жодного політичного та громадського діяча не було такого знання історії українського народу, його проблем та інтересів. Крім того, Михайла Сергійовича вирізняла вражаюча працездатність, тож сумнівів щодо майбутнього голови не виникло.
До України з Москви Михайла Сергійовича Грушевського викликали телеграмою, і 14 (27) березня 1917 року визнаний лідер нації прибув до Києва. Подорож Грушевського була дуже невдалою, бо сталося так, що вагон, в якому їхав вчений, згорів в дорозі, тож у полум’ї загинула значна частина рукописів та книг, а сам Грушевський ледве встиг врятуватися. Але це не завадило йому блискавично взятися до справи.
У Києві Грушевського зустріли з пошаною. Коли він з’являвся десь на вулиці, громадяни зустрічали його бурхливими оплесками. Ув’язнення та заслання за український патріотизм лише збільшувало популярність та любов до нього.
Одразу після скликання Всеукраїнського національного конгресу було обрано нову президію Української Центральної Ради, головою якої став Михайло Сергійович Грушевський, а його заступниками – С. Єфремов і В. Винниченко. Після цього Рада перетворилася на своєрідний парламент, що складався з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній.
Як відзначає доктор історичних наук В. Ф. Верстюк, у 1917 році, здається, не було жодного українського з’їзду, де б Грушевського не обирали почесним головою або від якого йому не надсилали б вітальних телеграм. Саме з його приїздом утворився той стрижень, навколо якого міг згуртуватись український рух.
Якщо поглянути на денний розклад Михайла Сергійовича у той період, можна лише здивуватися, як він встигав повсюди. Кожного дня Грушевському треба було головувати на засіданнях повного складу Ради, тобто усього парламенту (законодавча гілка влади), або ж треба було вести провід у нарадах її президії – Малої Ради, а іноді бувати на засіданнях Генерального Секретаріату, тобто Міністерської Ради України (виконавча гілка влади). До того ж до Грушевського приїздили делегації з усіх українських земель. Йому також треба було вести переговори з представниками різних партій і різних народів, що населяли та той час Україну.
Як голова Української Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський мусив наглядати за ухвалюванням законів, керувати процесом творення нової адміністрації та судів, добувати на все те гроші, налагоджувати напружені відносини з Росією, яка не могла змиритися з утворенням самостійної української держави.
Але головною проблемою того періоду була відсутність української армії. Як освічений історик Грушевський не міг не розуміти, що утворення самостійної держави неможливе без попереднього утворення сильної армії. Однак українські хлопці тим часом були на фронтах Першої світової війни: наддніпрянські українці – в російській армії, галичани – в австрійській. Грушевський був страшенно обурений цим фактом, бо розумів, що українці, належачи до різних блоків, по суті воювали проти самих себе: брат йшов на брата.
Михайло Сергійович активно проводив політику автономії України, усі його виступи, статті, заяви того часу, що з’являються у часопису «Нова Рада» та в «Народній волі», були спрямовані саме на це.
У статті «Чи Украина тiльки для украiнцiв?» Грушевський пояснював: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе». З цього видно, що Грушевський не був і не міг бути творцем лозунгу: «Україна для українців», для цього він був надто високоосвіченою, розумною і демократичною людиною.
За цією ж тематикою видавалися окремі брошури Грушевського: «Хто такі Українці і чого вони хотять», «Звідки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Українська Центральна Рада й її універсал».
У брошурі «Звiдки пiшло українство i до чого воно йде» Грушевський підкреслював, що українці не мають наміру відділятися від Російської Республіки. Існує думка, що то був тільки психологічний хід, що допоміг українцям легко і безболісно отримати автономію. Інші дослідники не поділяють цього припущення і вважають погляди Михайла Сергійовича на утворення самостійної української держави недосконалими і помилковими. Але на той час вони були доволі прогресивними. Після перемоги Лютневої революції у Грушевського, як у справжнього ідеаліста, з’явилась надія, що Росія і Україна вступили у нову стадію розвитку і що «у вільній російській республіці не може бути невільних людей». Кінець російського самодержавства Грушевський сприйняв як початок визволення українців.
Як освічена людина в області історії державотворення Грушевський чітко виділяв принципи, на яких хотів побудувати українську автономію. Серед них були свобода і рівність всіх людей, загальне, пряме й таємне виборче право. Під словом «свобода» вчений розумів можливість висловлювання своїх думок без боязні бути за них покараним, а також друкування художньої і наукової літератури українською мовою, право на заснування різноманітних товариств та союзів без необхідності отримувати чийогось дозволу. Під рівністю всіх людей він розумів однакове право панів та мужиків, чоловіків та жінок, будь-якого народу і віри.
Тверезо дивлячись на історичні процеси, Грушевський розділяв різні етапи самовизначення народу: від автономії до самостійної держави. З цих етапів найбільш корисним для розвитку України він вважав автономію, бо вона могла б принести вигоду в економічному плані. Ідеальна автономія, на його думку, була національно-територіальною, бо тоді б всі українські землі були зібрані докупи й українці могли б самі собі бути господарями.
Грушевський розумів, що для того, щоб автономія України не залишилась би формальною, Росія повинна була б стати федеративною, бо при централізації автономія певною мірою залишається умовною. Але у той самий час він чітко усвідомлював, що встановлення федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, що стало б причиною незадоволеності певної частини населення. Однак це Михайло Сергійович вважав прогресивним та цілком виправданим, бо це було треба не тільки пригнобленим Росією народам, але й самим росіянам.
У цей період Грушевський ретельно проробив багато аспектів, які треба було враховувати при формуванні автономії. По-перше, вчений накреслив майбутнє соціально-економічне життя України, спираючись насамперед на селянство, бо на той час саме селянство переважало за своєю кількістю в Україні і всій Російській імперії. Тож селянську масу він вважав майбутньою головною силою, прагнув створити найкращі умови для життя та праці селян. «Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту», – пише Грушевський у своїх нотатках.
Ще з дитинства знаючи, що таке міжнаціональні конфлікти, освічений історик та політик, Грушевський не міг також не враховувати міста, де концентрувалося неукраїнське населення, серед якого він виділяв, у першу чергу, євреїв, а також росіян. Усім серцем Михайло Сергійович не хотів, щоб у його майбутній великій Україні повторювалися російські помилки щодо пригнічення інших націй. Тому багато уваги він приділяв розвитку національної культури євреїв та росіян та вихованню поваги цих націй до української мови, культури та традицій.
Як щирий заступник економічно та політично слабших Грушевський навіть припускав соціалістичну модель політичного режиму. Але він був проти жорсткої централізації, що подавляла б гармонійний розвиток нації.
Дуже складним для Грушевського стало питання церкви. Він з любов’ю згадував свого дідуся-священика, з захопленням поринав у минуле, коли приїздив до нього на сповідь. Всі найважливіші події у житті Михайла Сергійовича було занотовано церквою – його народження, шлюб, народження доньки… І все ж таки у своїх поглядах вчений був досить прогресивним, тому, на його думку, в майбутньому церква мала бути відділена від держави, духовенство не мало входити до складу державних урядовців, таким чином виходячи зі сфери впливу держави.
Школу політичний діяч планував підпорядкувати органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.