Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь 12 стр.

Динаміка релігійного складу людства у ХХ столітті

(у відсотках)

Коли мова йде про історичну ретроспективу світової економіки, то варто нагадати, що гегемонія Заходу сягає не далі ХІХ століття, а до того одну третину переробної промисловості на планеті виробляв Китай. Так що усе повертається на круги своя, повертається лідер, а не випливає на поверхню аутсайдер.

Досягнувши у 1928 році піку промислового виробництва — майже 85 відсотків від світового, Захід хоч і збавив темпи, але дистанція від решти світу залишається нездоланною у найближчій перспективі.

Однак тенденції свідчать про хоч і повільний, та стійкий процес вирівнювання. Якщо наприкінці століття п’ять найсильніших на планеті економік були європейськими плюс Японія, то вже у 2020 році перша п’ятірка буде сформована із представників п’яти різних цивілізацій. Не позбавлена логіки гіпотеза, що 200–літнє економічне панування Заходу наближається до завершення, і ситуація на середину ХХІ століття нагадуватиме ситуацію, яка мала місце у 1800 році.

ВВП цивілізацій до світового ВВП

(у відсотках)

Друге тисячоліття людство завершує із 25–мільйонною армією. Водночас відбувається також завершення епохи, коли «жива сила» мала визначальне значення. Тепер вирішальне слово — за «технікою» — за технологічним оснащенням і фінансовим забезпеченням.

Фінал протистояння біполярної епохи докорінно перекроїв військову карту світу, хоча загальні тенденції ті ж, що і в інших аспектах. Якщо, приміром, країни НАТО оборонні витрати протягом 80–90 років скоротили на 10 відсотків, то за цей же період країни Східної Азії збільшили їх на 50 відсотків.

Окрім постійного розширення ядерного клубу, з якого вийшла тільки одна держава — Україна, варто звернути увагу на розширення зони агресії й за іншими видами озброєнь. Останнім часом кількість країн третього світу, які виробляють винищувачі, збільшилась від однієї до восьми, танки — від однієї до шести, вертольоти — від однієї до шести, тактичні ракети — з нуля до семи.

«Захід Заходу» — до цього імперативу найчастіше вдаються дослідники, окреслюючи тренди світового розвитку. За Хантінгтоном, західна цивілізація до 2020 року контролюватиме 24 відсотки світової території замість 80 сто років тому, 10 відсотків населення замість 48 %, 30 відсотків світової економіки замість 70 %, 10 відсотків військовослужбовців замість 45 % між світовими війнами.

Військовий потенціал цивілізацій

(у відсотках до світової армії)

ЧАС ДРАКОНА

Історія епохи Модерну, принаймні останні століття, які збережені як у рукотворній матеріальній пам’яті, так і в живій пам’яті сущого покоління, отримала персоніфіковану мітку тої нації, яка на столітній дистанції була першою — не просто мала найвищі досягнення у територіальній експансії, що була виразником креативної сили дійової особи історії, а слугувала локомотивом вселюдського прогресу.

Загальноприйнято XVIII століття вважати таким, що належить Франції, XIX — Великій Британії, XX — США. Чиїм буде вік XXI, який водночас відкриває рахунок нового, третього, тисячоліття?

Все частіше і невблаганніше століття, що лише відлічує свої перші роки, сценаристи світового розвою віддають Китаю.

Вчорашній аутсайдер, який протягом п’ятьох століть, відбиваючись від ближніх і далеких експансіоністів, у безперервних «опіумних» війнах завоював своє право на існування, слугуючи швидше суб’єктом, а не об’єктом міжнародних відносин. Відтак — азійський мільярдний послідовник марксистсько–ленінського експерименту соціальної інженерії, що заплатив за участь у ньому сотні мільйонів невинних жертв тоталітаризму. Врешті, чи не єдиний на сьогоднішній день релікт почилої у Бозі світової системи соціалізму на чолі з комуністичною імперією СРСР, яка програла третю світову «холодну війну» світовій системі капіталізму на чолі з ліберальною імперією США.

І все ж, незважаючи на таку «об’єктивку» новітньої історії, аж ніяк не увінчану лаврами історичних перемог, світова суспільна думка все дружніше приходить до обопільного висновку: Китай — ось та нація, яка не тільки диктуватиме земну суспільно–політичну моду, а володітиме глобальним впливом. Вона витворює такого державного геополітичного гравця, який стане у традиційний ряд світових імперій — римської, османської, британської і нинішньої північноамериканської. Власне, останню з них — США — Китай покликаний замінити на планетарному престолі.

Парадигма світопорядку і світосистеми зводиться до трьох ланок — вчорашня пара наддержав біполярного світу США—СРСР, сьогоднішня одноосібна наддержава однополярного світу США, відтак знову біполярність, але США—Китай, і врешті оновлена однополярність — Китай.

Ще на початку минулого століття залишилося практично непоміченим передбачення найвидатнішого дослідника надр людської сутності та рушійних сил історичного поступу Карла Юнга, який попереджав Старий і Новий Світ про експансію, що насувається зі Сходу.

Додамо лише: це експансія наймогутнішого виду — експансія волі, що забезпечує вирішальне для перемоги — перехоплення історичної ініціативи. В той час як ми перевертаємо догори дном матеріальний світ на Заході нашими технічними досягненнями, Схід зі своїми вищими психічними навиками виводить нас із рівноваги і схиляє до своїх стіп. «Ми ніяк не збагнемо того, що, завойовуючи Схід ззовні, ми дозволяємо йому все міцніше схоплювати нас зсередини», — пише російський китаїст М. Єрмаков.

У доповіді Національної розвідувальної ради США «Контури світового майбутнього» сказано: «Більшість прогнозів вказує на те, що до 2020 року валовий національний продукт (ВНП) Китаю перевищить ВНП усіх розвинутих країн Заходу».

З. Бжезінський, який загалом скептично ставиться до загроз американському економічному лідерству, у своєму науковому бестселері «Велика шахівниця» змушений визнати: «Протягом двох десятиліть Китай стане світовою державою, рівною Сполученим Штатам і Європі. До цього часу за показниками ВВП він може значно перегнати Японію, а Росію він уже тепер значно випереджає... Ще більше зміцнивши свої позиції завдяки приєднанню Гонконгу і Макао і, можливо, в кінцевому підсумку завдяки політичному підпорядкуванню Тайваню, Великий Китай перетвориться не тільки на панівну країну Далекого Сходу, а й на світову державу першого рангу».

Треба сказати, що хвалені пророцтва Бжезінського, що походить із райцентру Жовква на Львівщині, виявилися не надто кваліфікованими: на друге місце після США Китай вийшов уже у 2011 році!

На Міжнародному семінарі у Ріо–де–Жанейро у 2005 році «Стратегічні та економічні наслідки китайського піднесення» провідними експертами світу було зроблено одностайне резюме, що китайська економічна експансія буде продовжуватися найближчими роками і призведе вже у першій половині ХХІ століття до того, що Китай витіснить США із місця провідної світової держави.

Передбачаючи американське падіння, консультант Всесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду професор Я. Куглер вважає, що «історія Англії і США нагадує частково те, що сталося колись із Францією, Венецією, монгольською державою, Римом і Древньою Грецією».

На згаданому науковому форумі глибокий аналіз міжнародних відносин останніх століть дав змогу зробити висновок, що жодна країна у світовій історії:

1) не демонструвала такого стійкого економічного зростання;

2) такими високими темпами;

3) протягом такого тривалого часу.

Йдеться про щорічне зростання ВВП в середньому майже на 10 відсотків починаючи з 1978 року.

Відповідаючи на запитання «Чи скоро настане на Землі “ера Дракона”?», винесене у заголовок своєї публікації, грузинський дослідник О. Кеделашвілі пише: «Народна економіка Пекіна за своєю купівельною спроможністю уже залишила позаду такі країни, як Японія і Німеччина і стала віце–наддержавою світу. Загалом, виходячи із масштабного економічного прогресу Китаю, він щонайпізніше до 2040 року стане державою номер один у світі, і його економіка значно випередить можливості США».

Можна без перебільшення сказати, що розгадка «китайського дива» стала головним об’єктом дослідження для світової інтелектуальної еліти. Мені також китайські друзі дають можливість щороку відвідувати їхню країну в наукових цілях.

У сучасну китаїстику роблять свій внесок політологи, економісти, фінансисти, історики, психологи. Вона перетворюється на ядро міждисциплінарної й універсальної науки глобалістики, яка змушена визнати, що, незважаючи на політичний консерватизм і державно–цивілізаційний ізоляціонізм, Китай є не тільки неповторним витвором глобалізації, а й її таким же унікальним рушієм.

«Зачарована на Захід» Україна з притаманною її політичному класу відсталістю, поверховістю і верхоглядством залишається повернутою спиною до Сходу з його найхарактернішим соціокультурним витвором — сучасним Китаєм.

Чи не єдиними повпредами стосунків двох країн є десятки тисяч українських «коробейників», які невтомно здійснюють між Києвом та Пекіном і Шанхаєм регулярні бізнес–рейси. Цей багатомільйонний середній клас не тільки знайшов у китайській економіці чи не єдиний засіб для існування і виживання, не тільки забезпечує масовий ринок України доступними товарами, а й цивілізаційно зближує свою країну з Піднебесною, прокладає міст між континентальним Роздоріжжям, яким є Україна, та великим Сходом, у який переміщається епіцентр світового розвитку.

Коли Китай завдяки народній економічній дипломатії присутній сьогодні у кожній українській сім’ї, для політиків і науковців він залишається «тера інкогніта», що катастрофічно дисонує із світовою суспільною думкою і політичною практикою.

Китайське питання для нинішнього українського правлячого класу стало ще одним яскравим індикатором його меншовартості й неадекватності. У масовій свідомості, особливо старшого покоління, не тільки живучими, а й єдиними залишаються стереотипи радянської пропаганди промарксистський ревізіонізм, великодержавний шовінізм та горезвісний культ особи невдячного Мао Цзедуна, що зазіхнув на острів Даманський.

Молодша плеяда рафінованих демократів, які піняться клятвами вірності західним цінностям та несамовито будують, як колись комунізм, Європу в Україні, Китаю уникають, бо «там комуністи при владі». А раптом їх, расових лібералів, хтось запідозрить у зв’язках із цими останніми марксистсько–ленінськими могіканами? Носії демократичного чистоплюйства виступають кровними і дуже послідовними спадкоємцями їхніх так само незламних предків, які ще недавно, не читаючи, засуджували Василя Стуса чи Бориса Пастернака.

Тепер ці адепти західних, «єдино правильних» цінностей так само, щонайменше, не помічають Китаю задля збереження демократичної цноти, хоча це насправді, особливо на фоні еліт провідних країн тої ж Європи, — банальний прояв хуторянства і такої ж тотальної на рідних пенатах світоглядної маргінальності.

Тому й немає в України східної, азійської, політики, як і загалом глобального мислення. Є лише туполобі єврозаклинання, які, услід за хоружівськими жерцями, без упину голосять до болю «вільні» в’язні олігархічного медіа–ярма.