Не у кількісному, а в якісному вимірі можна натрапити на варті уваги версії лише про дві — станом на початок третього тисячоліття — нації, спроможні стати ядром не тільки цивілізації, як фрагмента людства, а всього людства, тобто стати серцевиною наддержави в однополюсному чи біполярному світі, — це китайці і євреї. Ця цивілізаційна концепція корелюється на двох лідерів планети у першій половині ХХІ століття — США і Китай. І коли монополізм китайців–ханців у їхньому цивілізаційному просторі не викликає сумнівів, національно–етнічний примат всередині західної цивілізації залишається дискусійним. На цю роль можуть претендувати також творці імперій минулого — французи, німці чи британці. Однак, враховуючи ступінь креативності не в національних чи державних, а саме в цивілізаційних межах, екстратериторіальність і всепроникність євреїв виступає не як їхній мінус, а плюс. А за фінансовим чи інформаційно–технологічним виміром ця пріоритетність значно посилюється.
До цих глобальних трендів найближче конструкція Хантінгтона, оскільки із восьми цивілізацій у його інтерпретації п’ять однозначно кваліфікуються за національними ядрами. Водночас три іменуються за релігійною ознакою, а дві — за географічною приналежністю.
Коли стежиш за хронікою подій, коли вслухаєшся, як пливе історія, і ти на її хистких плотах, коли гомонить сучасний Вавилон тривогами і віщуваннями, відчуваєш, як діє саме ця зловісна модель гарвардського патріарха.
Більше того, коли вершаться долі мільярдів на берегах Потомаку, на яких зосереджено головний епіцентр глобальної влади, коли приймаються політичні рішення, що потрясають планету і обертають колесо історії, то відчуваєш, що це колесо змащене інтелектуальною олією Самуеля, що до президентських вашингтонських указів можна прикладати як обґрунтувальний додаток його знаменитий бестселер «Зіткнення цивілізацій».
ЧИ КОРОВА ДЕМОКРАТІЇ СВЯЩЕННА?
Незважаючи на те, що наочніше проявляється схильність людства йти руйнівним шляхом, йти шляхом через зіткнення до знищення, можна погодитись із прихильниками діалогу в тому, що воно, людство, все–таки ще не зробило остаточний вибір і з роздоріжжя не зрушило у тому чи іншому напрямі.
Вельми гуманістично й оптимістично розглядати «сам процес глобалізації як результат творчого діалогу світових цивілізацій» і шукати глобальний консенсус саме у діалозі (а в інший спосіб консенсусу не знаходять).
Феномен діалогу — це, перш за все, однозначне заперечення уніфікації і єдиномислія.
У цивілізаційному сенсі діалог виступає як перехід від дуального самовираження культур до їхньої зростаючої множинності. Це відбувається у формі реалізації дискурсу між суб’єктами, що є сторонами роздвоєного, але двоєдиного мислительного освоєння дійсності.
Дуальна опозиція як форма існування людського мислення освоєна людиною з древніх часів. Феномен дуальних конструкцій ґрунтується на амбівалентності — на взаємопроникненні полюсів дуальної опозиції, на їхній тотожності і протилежності водночас. Центральним у цьому є розуміння діалогу як чину, який не допускає редукції культури одного полюса при нівелюванні іншого.
Сенс дуальної опозиції в тому, що будь–яка цінність перебуває в напруженому полі суб’єкта між двома полюсами, що відкриває можливість для цього суб’єкта у ході діалогу формувати нові смисли.
Однак на цьому рятівному шляху належить скласти неймовірно важкий іспит — на мистецтво діалогу. Складність іспиту полягає у простому, доступному і водночас, на жаль, часто недосяжному для цивілізаційних адептів, оскільки «мистецтво політики у діалозі цивілізацій — це мистецтво прориву у ціннісний вимір іншої культури, де політикові потрібна особлива методологія — методологія інтерпретації».
Нездатність скласти цей іспит навіть топ–менеджерами глобального розвитку призводить до того, що фраза пастиря понадмільярдної пастви — Папи Римського, причому фраза навіть не власного виплоду, а з візантійських часів, викликає шквал цивілізаційного обурення майже мільярда іншої цивілізації.
Чи може король Йорданії чи Саудівської Аравії, які стоять у першому ряду діалогу між цими мільярдами, пояснити своїм цивілізаційним арміям, що карикатура у датській газеті — це дрібниця, на яку не варто звертати увагу? Насправді це той випадок, коли уже не ленінська «іскра» здатна запалити полум’я глобального масштабу із технологією ненависті куди сильнішою, ніж єднальний пролетарський клич комісарів всесвітньої революції початку минулого століття.
Чому начебто всеперемагаючий лібералізм, світове торжество якого так похапцем проголосив Фукуяма (він уже покаявся і забрав свої слова назад, навіть не пробуючи перефразувати Галілео Галілея «А все–таки він, лібералізм, переміг!»), чому оспівана і канонізована однією із цивілізацій демократія так осоружно відкидається іншими, чому цілком гуманістичний світовий похід за демократизацію (услід невдалій комунізації) терпить крах, чому так по–різному інтерпретується на сакральному рівні найсолодший стан душі — стан її осягнення свободи? А тому, що бракує, а то й немає отого «мистецтва інтерпретації», здатності стати на іншу точку зору, з якої не видно осяяних фасадів, а лише сіють мряку холодні тили універсального, а тому сумнівного доктринерства.
Варто прислухатися також цивілізаційно невизначеній Україні до твердження одного із лідерів руху за «азіатські цінності», колишнього прем’єр–міністра Сінгапуру (міста–країни етнічних китайців) Лі Куан Ю, що «передумови, необхідні для здорового функціонування демократії, такі як громадянське суспільство та освічений електорат, відсутні поза межами розвинутого світу».
Чи забезпечені ці умови в Україні? У зв’язку із відсутністю «освіченого електорату» той, що є, обирає собі подібних — за Франком, «ошуканців і дурнів».
Апологетам «експорту демократії» треба знати, що жодна із цивілізаційних альтернатив набору цінностей не є морально вищою. Тільки на такій компромісній платформі можливий діалог цивілізацій з метою уникнення їхнього зіткнення.
Через брак «мистецтва інтерпретації» діалог перетворюється на диктат, добра воля — на насильство, у результаті чого благі наміри мостять дорогу у відомому напрямі, як це вже було зовсім недавно із черговою, червоною спробою спровадити людство у комуністичний рай. Так невміле мистецтво діалогу неминуче призводить до зіткнення, і у цьому найглибша діалектика нашої розтривоженої, розіпнутої на восьми цивілізаційних вітрах доби. Тому всім нам сущим належить прислухатися до категоричного заповіту Арнольда Тойнбі: «Людство, очевидно, повинно вибрати одне із двох: здійснити самогубство або навчитися жити як одна сім’я».
WEST AND REST
Захід і решта — ця формула колективного портрета людства із королем посередині англійською звучить милозвучно. Але до гармонії, яку передають ці звуки, надто далеко.
Пік могутності західної цивілізації у територіальному вимірі припадає на 1920 рік, коли вона володіла половиною земної суші — 25,5 мільйона квадратних миль. На кінець століття ця «шагренева шкіра» Заходу скоротилася удвічі — Європа повернулася у свої давні, континентальні межі, а також зберегла Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію.
Це дворазове скорочення християнської цивілізації відбувалося синхронно із більш ніж п’ятиразовою територіальною експансією ісламської цивілізації. Територія мусульманських держав зросла із 1,8 до 11 мільйонів квадратних миль.
Аналогічна картина спостерігається і в демографічному вимірі. Якщо у тому ж піковому 1920 році Захід управляв 48 відсотками земного населення, то вже у 1993 році його населення становило не більш ніж 13 відсотків. Через сто років після злету — у 2020–му — Заходу прогнозується не більш ніж 10 відсотків. Вийде столітній ювілей, ознаменований п’ятиразовим падінням.
Територія цивілізацій
(у відсотках до світової)
| Рік | 1900 | 1920 | 1971 | 1993 |
| Західна | 38,7 | 48,5 | 24,4 | 24,2 |
| Африканська | 0,3 | 0,8 | 8,8 | 10,8 |
| Китайська | 8,2 | 7,5 | 7,5 | 7,5 |
| Індуська | 0,1 | 0,1 | 2,5 | 2,4 |
| Японська | 0,3 | 0,5 | 0,3 | 0,3 |
| Ісламська | 6,8 | 3,5 | 17,5 | 21,1 |
| Православна | 16,6 | 19,5 | 19,7 | 13,7 |
Населення цивілізацій
(у тисячах чоловік)
| Китайська | 1 340 900 | Латиноамериканська | 507 500 |
| Ісламська | 927 600 | Африканська | 329 100 |
| Індуська | 915 800 | Православна | 261 300 |
| Західна | 805 400 | Японська | 124 700 |
Частка населення цивілізацій до світового
(у відсотках)
| Рік | 1900 | 1995 | 2010 | 2025 |
| Західна | 44,3 | 13,1 | 11,5 | 10,1 |
| Африканська | 0,4 | 9,5 | 11,7 | 14,4 |
| Китайська | 19,3 | 24 | 22,3 | 21 |
| Індуська | 0,3 | 16,4 | 17,1 | 16,9 |
| Ісламська | 4,2 | 15,9 | 17,9 | 19,2 |
| Японська | 3,5 | 2,2 | 1,8 | 1,5 |
| Латиноамериканська | 3,2 | 9,3 | 10,3 | 9,2 |
| Православна | 16,3 | 3,5 | 2 | 2,8 |
Стрижнем будь–якої не лише нації, а культури чи цивілізації, є мова. Саме мова є тим кодом людської спільноти, яким вона цементується і за яким вона посилає імпульси іншим спільнотам. Саме у мові закладено матрицю цивілізаційної ідентичності. Оскільки мова — це спосіб мислення, сприйняття і відображення дійсності, вона фіксує цивілізаційну гетерогенність людства, яке ніколи не розмовляло і ніколи не буде розмовляти однією мовою. А значить, ніколи не буде одноманітним, однополюсним і глобалізованим на найглибшому цивілізаційному рівні.
На багатстві сучасного «Вавилона» жодним чином не відбивається уніфікація, універсалізація, яка характерна для будь–яких інших сфер глобальної епохи. Навпаки, частка людства, яке розмовляє п’ятьма найпоширенішими мовами світу, зменшилася у розрізі середини і кінця минулого століття на 20 відсотків, і тенденція ця продовжується.
Щодо претензій глобалістів на піднесення у ранг світової мови англійської чи створення нової мови міжнародного вжитку, варто нагадати про прецеденти таких спроб у минулому. Адже спокуса звести мовне розмаїття до одиниці просто переслідує конструкторів майбутнього у всі часи.
Створення нової мови для всіх націй і цивілізацій сягає щонайменше у XVII століття. Першими цим зайнялися відомі мислителі Томмазо Кампанелла та Ян Каменський, але їхні потуги виявилися марними. Відтак їхніми послідовниками стали такі найсвітліші уми свого часу, як Френсіс Бекон, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, Ісаак Ньютон. Російська імператриця Катерина ІІ навіть створила спеціальну комісію із провідних науковців різних профілів, яка працювала під безпосереднім керівництвом імператриці над створенням єдиної загальнолюдської мови.
Відтак продовжувачами названих історично–наукових фігур стали творці першої хвилі «червоної» глобалізації, які у 1867 році на другому конгресі першого Інтернаціоналу прийняли резолюцію про створення спільної мови для братства націй.
Далі був француз Сюдр із його мовою «сольфасоль» (на основі семи нот), мови «ідо», «оджуванто», «новіаль», «інтерлінгва», «воляпюк», есперанто поляка Земенгофа та багато інших невдалих спроб одноосібного, штучного втручання у сферу найтоншої матерії, якою є цивілізація.
Серед понад 300 мов, які сьогодні є в користуванні 7 мільярдів, абсолютним лідером була і залишається китайська. Падає у вжитку як мова перша — англійська та російська.
Носії найпоширеніших мов світу
(у відсотках до світового населення)
| Мова | 1958 | 1970 | 1980 | 1992 |
| Арабська | 2,7 | 2,9 | 3,3 | 3,5 |
| Бенгальська | 2,7 | 2,9 | 3,2 | 3,2 |
| Англійська | 9,8 | 9,1 | 8,7 | 7,6 |
| Хінді | 5,2 | 15,3 | 5,3 | 6,4 |
| Китайська | 15,6 | 16,6 | 15,8 | 15,2 |
| Російська | 5,5 | 5,6 | 6,0 | 4,9 |
| Іспанська | 5,0 | 5,2 | 5,5 | 6,1 |
Аналогічна ситуація і з релігійним розкладом на планеті. І тут спостерігається той самий парадокс, що й з мовами: із поглибленням глобалізації релігійні відмінності зростають. Водночас не менше, ніж мова, визначальною у розподілі цивілізацій виступає релігійна приналежність.
Тут так само існує абсолютний лідер, становищу якого ніщо не загрожує в середній чи віддаленій перспективі. Частка західного християнства із його серцевиною — майже мільярдним католицизмом — коливається навколо 30–відсоткової позначки.
Найбільша динаміка у графі «невіруючі» відображає не так планетарні, як внутрішньоцивілізаційні процеси, а практично за межі території Китайської Народної Республіки не виходять.
Найдинамічніше зростає світова релігія — іслам, здобутком якого стало те, що на кінець ХХ століття на планеті кожен п’ятий — мусульманин, хоча на початку століття таким був тільки кожен десятий.
Не варто накладати цю динаміку на динаміку народонаселення, з якою релігійні тренди співпадають лише частково. Зростання провідних релігій — християнства та ісламу — мотивується їхньою духовною активністю. Адже приріст обох значною мірою відбувався за рахунок Африки.
Християнство відчутно поповнилось також за рахунок багатомільйонної Південної Кореї. Як пише Хантінгтон, «ні Адам Сміт, ні Томас Джефферсон не можуть відповідати психологічним, емоційним, моральним і соціальним запитам випускників середньої школи у першому поколінні. Ісус Христос теж може не відповідати їм, але у нього шансів значно більше».
Незважаючи на те, що вже у 2025 році прогнозується зміна релігійного лідера, оскільки за рахунок зростання народонаселення мусульманство обжене християнство, обидві ці світові релігії як сьогодні, так і в майбутньому складатимуть половину людства. Незважаючи на існуючий політичний антагонізм, не треба забувати, що вони, разом із нечисленним, але винятково впливовим іудаїзмом, вважають спільним для себе Старий Заповіт Біблії.