– Бляха-муха, коли хтось просто живе, як навчився і вміє, то це недобре! Треба так, як треба комусь! – Маргарита не забарилася з відповіддю й собі впевнено заторохтіла. – Повсякчас мусиш щось доводити, все робити напоказ, для когось, а не для себе! – скрикнула. – А от іншим усе, як на блюдечку, мама з татом піднесуть! Навіть чоловіка! – безжально відрізала. – То нащо робити щось, думати про щось, добиватися чогось?! – додала. – Маху дав твій розум, Світлано, навіть у тому, що виходити заміж пузатою, опше-то, не годиться! – не жаліла Крадуниха ту, яка так нахабно відібрала в неї коханого. – Але то, опше-то, фігня проти того, що ти читаєш книжки й знаєш так багато всього про «популярні» в лапках квіти-маргаритки! – видихнула Рита, проте розуміла: двобій із хтивою викрадачкою її коханого ще не закінчено.
– Хоб ти знала, Рито, про мене ніколи в селі пусто не говорили й не говоритимуть, бо я маю таких батьків, яких поважають! – гонористо відказала Світлана. – А коли батьків поважають, то, значиться, й дітей не осудять, – не здавалася Вікторова благовірна.
– А ти мене спитай, я тобі розкажу, чи про тебе справді пусто не патякають, – хмикнула Рита. – Ой, багато ти чого не знаєш, – підчепила виделкою великий клець, [41] як любила казати, тушкованої качатини. – Чуєш тільки те, що хочеш чути! – Рита взялася гризти м’ясну кістку, натякаючи бесідниці, що далі вести з нею розмову їй уже нецікаво.
Гості за столом лише перезирнулися. Втручатися в балачку двох гостроязиких поліщучок бажання не виявляли.
– Хоб ти знала, Рито, діда з бабою теж полюдських треба мати, аби про тебе менше пустого казали, – Вікторова дружина колола Риту найболючішим. – Мої баба з дідом теж нормальні, як ти знаєш, то, може, вони й вимолили для мене добру долю, – кинула погляд на чоловіка. – Бо долю, мабуть, теж треба заслужити! – відрізала.
Але Крадуниха не схотіла далі дражнитися, додала лишень:
– Ага, я знаю, що все – треба! Тільки мені що з усім, що без усього – однаково хріно…
Ритка запнулася. Після того, як дожувала ситну смакоту, скрикнула:
– То що там, Левку, за мене, опше-то, п’ємо?
– За найпопулярнішу квітку у вашому селі! – порадів за влучну дотепність Левко, і всі випили до дна міцної горілки.
За кілька годин уся компанія вже добряче захмеліла. Береглася, тож найменше за всіх пила тільки Світлана, бо годувала сина грудьми. Коли всі подалися на подвір’я перекурити, вона залишилася в хаті дати Юрасикові цицьки.
Ритка й собі курила через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин: не полишала капосної звички ще зі школи. «Доброзичливці», які знали про це, позаочі ще більше гудили й так непутящу дівку. Тому Рита курила, ховаючись то за клубом, коли це було ввечері на танцях, то в гіллястих березах, що буяли за хатою, бо вдома повсякчас хтось крутився.
А оце хотіла зачинитися в туалеті за коров’ячим хлівом Тетяниної господи.
Поки сама хазяйка дому поралася біля столу, розкутий Левко завзято щось розповідав Дмитрові, а дружина годувала сина, Віктор, ухопившись за ті кілька вільних хвилин, як за рятівний круг, помчав за Риткою. Ледве опинився за хлівом, як різко сіпнув до себе сполохану дівчину й жагуче прикипів до колись найсолодших вуст у світі. Палкий цілунок тривав недовго, бо Віктор іще встиг наказати Ритці кров з носа прийти на зустріч із ним у парк. Цей невеличкий, проте густий зеленавий сквер рік повз рік стояв на сторожі пам’ятника загиблим радянським воїнам-визволителям, повивав його зусібіч пухнастими гостроверхими туями і був чи не єдиною надійною криївкою для місцевих закоханих.
– І тільки не з’явись мені рівно о пів на одинадцяту! – пригрозив.
Рита була певна, що як і не виконає суворого веління, то нічогісінько вдіяти Віктор не зможе. Але відповіла, що, ясна річ, вона неодмінно прийде на вмовлене місце зустрічі.
Увечері геть п’яний Левко вже не годен був плентатися до клубу на естраду, тож Ритка постелила йому на твердому тапчані, вклала спати, а сама, зиркнувши на годинник, поспішила в парк.
Надворі панувала мла, але дівчина ще здалеку помітила завчену напам’ять Вікторову постать. Та постать хоч і намагалася таїтися за розложистою хвоєю, але Ритка її однаково забачила. Аж усміхнулася, бо в думках гайнуло, що якби їй навіть зав’язали очі, то вона навпомацки змогла б віднайти Віктора з-поміж десятка інших чоловіків…
Допіру підійшла, як неподалік проїхав мотоцикл, кинувши дальнє світло на кохане обличчя.
– Ой! Що це з тобою, Вітьку? – переполохалася, побачивши закривавлені скроні.
– Та то так… Не зважай, – тільки мовив і миттю припав неугавними вустами до розпашілих Ритиних щік, шиї, грудей.
А дівчина й сама зрозуміла, що то Світлана не пускала чоловіка на гульки. Та він не послухався. От смілива дружина й зірвалася, наче з ланцюга, відшмагала вродливе обличчя, подерла нерівними пазурами до крові.
– Як же я скучив за тобою, Квітко-Маргаритко! – дедалі чіпкіше затискав дівчину в обіймах, розстібаючи ґудзики на її недоладній кофтині.
Маргарита мовчки скорялася різким, часом болючим грубощам-любощам. Бо й сама не хотіла вдаватися до ніжностей та ласок: знала – не цього жадає її полюбовник. Він, бач, прагне пристрасті звірячої, бо зло своє струшує на коханку, ніби кіптяву, що зчорнила розпачем його середину. Поводився так, ніби Рита добряче перед ним завинила… Але неправда це. Знав те Віктор, зрадник необачний…
Нині Маргарита й собі багнула болю. Якнайдужчого, як-найрізкішого, аби заглушив він муку душевну, що не милує її котрий місяць, тільки смальцем розжареним дедалі частіше нутро обпікає… Міцно впиналася нігтями у скроні коханого, грубо за шию його хапала, коли тужні стогони видавала… А врешті заспокоїлася. Так, наче й з долею примирилася…
Як усе скінчилося, то так само безслівно натягла на себе подерті капронки, придивилася, чи не задом наперед спускає на стегна спідницю, застібнула ліфчик, ґудзики…
– Хто він, цей Левко? – важко дихаючи, спитав Віктор.
– Ніхто, – спокійно відповіла Рита й осіла на непрогріту землю, закурила улюблену «Приму», але тепер уже з фільтром.
– Він ночує у тебе вдома, спить із тобою! – різкіше просичав Віктор.
– Вітьку, відчепися. До чого твої допити? Ну, смішно, хіба ні? – не втрачала самовлади дівчина, пускаючи порції труйного диму.
– Послухай, я зрозумів, що тобі по цимбалах, жонатий я чи ні, але то не значить, що й мені по цимбалах, з ким ти спиш! – дедалі ущипливіше скрипів молодик.
– Ясно. Піду я, Вітьку, передягтися треба, – Рита погасила цибух об сиру землю, підвелася.
Віктор знову міцно обійняв її, обсипав цілунками, і дівчина поспіхом гайнула в неласкаву темінь.
А на другий день Пасхи, коли зазвичай четвірка подруг-однокашниць збирається або у Вальки вдома, або влаштовує полуднання біля сільського придорожнього ставка, до Крадунихи навідалася непрохана гостя – Левкова дружина. Приїхала з самої Білорусі, щоб наробити ґвалту на цілісіньке поліське село й розповісти всім на світі, які шльохи тут живуть, як цькують, наче псів, жонатих чоловіків і бездумно одбирають їх у сімей та рідних дітей.
Відтоді Риті просто хоч не виходь у село.
Та вона виходила…
Хоч і мала тепер статус найрозпуснішої дівулі.
А відтак наспів початок її нової історії кохання. Іще пі-кантнішої…
Розділ п'ятий
Параскева та Олена
– Нащо ж ти, Ганю, переш у суботу, проти Великодня? – стара Олена, Марійчина рідна по матері баба, єдина зі старожилок колись великого вдовиного сімейства, зайшла у двір Ганни Крадунихи, Маргаритиної нені. Та якраз схилилася над мискою з брудним ганчір’ям і товкла його так незграбно, мов свиня, що довбе рилом корито й розхлюпує навсібіч їдло-помиї.
Миска з пранням стояла на низькій лаві, тож Олена й собі нахилилася, говорила до Ганни Крадунихи тихо, аби її більше ніхто не чув.
– Ще й вішаєш ту одежу на шнурки перед вікнами. Воно ж тобі не висохне за сьогодні, а завтра – Великдень, празник величний, то куди годиться те шмаття на подвір’ї? – повчально шептала.
– А де ж я маю дівати брудні онучі з-під лежачої матері?! Під кучу викидати?! Чи на печі повивішувати, щоб засмерділо всю хату на Пасху?! – добре захмеліла Крадуниха мало коли себе контролювала, тож і тепер, бездумно лементуючи, стрічала сусідку, яка завітала до цієї непривітної господи з добрими намірами.
Але гостя не сполохалася бучної реакції п’янички, бо звикла до її вибриків. Якщо Крадуниха на весіллі рідної доньки змогла учверити [42] таку катавасію, що гості не знали, куди приткнутися, то що вже казати про неї, чужаницю?!
Тоді на весіллі Людка, дочка Ганнина, й сама не знала, куди очі сховати через п’янезну матір, все затулялася фатою, горнулася до коханого, лепечучи абищиці, щоб не чув він неньчиної маячні. Їй, бач, не сподобалося, що свати не хочуть пити по повній! Вона такий тост проголосила, щоб молоді в парі дожили до старості, а вони такі-сякі не п’ють! Послабіли якраз на весілля! Куди таке годиться?! Якщо тепер із свахою не хочуть по-доброму жити, то нехай начуваються! Хай і не приїздять більше ні на проводи, ні на празник престольний! А в неї ще дочки є, і обидві – на виданні!
Дарма так Ганна про Маргариту казала. Бо наживеться її найстарша дочка за тими «замужами» – дітей сама годуватиме. Так і товктимуться в кімнатці, що на халабуду споконвіку скидається…
Але Ритка без мужика не буде! Бо вони її нюхом чують, як жереби лошиць молодих… Отаке видавала безсоромна Крадуниха.
А тим часом…
– Сусідонько Ганю, не кричи, змилуйся, побійся святої суботи! – вела далі баба Олена. – Оно люди зараз на всеношну збиратимуться, паску до кошиків кластимуть, святити нестимуть… А ти спекла святих хлібців чи, може, принести тобі, щоб мала що освятити? – спитала люб’язно.
Хоч і мала дев’яносто літ Олена, проте була зграбна і тільки коли-не-коли жалілася на задишку. Звісно, корів уже не доїла, на те в неї донька Тамара була й онука доросла, Марійка, хоч і жила окремо. А за курми й гусьми ще ходила. Та й сьогодні вдома в пригоді стала: допомагала й голубці робити, і м’ясо по тарілках для холодцю розкладала, капусту спорядилася тушкувати в печі…
– Чуйте-но, Олено, то ви думаєте, що я не хазяйка?! – Крадуниха щосили кинула шмаття в миску. Розплескалася навколо вода, не витримала посудина несподіваної наруги, перекинулася шкереберть – і на моложавій траві заіскрилася біла піна од прального порошку. – Думаєте, я не годна вже й хлібини спекти?! – заверещала.
Баба Олена вже й не рада була, що зачепила сусідку, яка скаженіла на очах.
– Та я ще вашій дочці тої паски занесу! Що за люди в отому дурнуватому селі живуть?! Ні з’їсти, ні випити, ні поспати вволю, ні проснутися, коли тобі схочеться! Та я ще вчора все наготувала для всеношної. Показати?! – Ганя схопила бабу Олену попідруки й метнулася відчиняти двері веранди. Узялася за клямку, але в цей час із хати виходила Маргарита з горщиком у руках.
Мати тягла за дверну ручку з одного боку, дочка з другого, і двері таки відчинилися, але все, що дворічна Василина справила в горщик, опинилося на порозі.
– Чого ж ви, теє, в очі лізете, мамо?! Бачте, що наробили?! Тепер, опше-то, прибирайте!!! – Ритка й собі верещала, як недорізане порося. Такий її голос мати терпіти не могла. Але, запримітивши в дверях ще й бабу Олену, Маргарита притихла, кинула порожній горщик біля призьби й зникла в темних сінях.
– От сучка, – Ганя не добирала слів. – Не прибере, то ще наробить, як та свинюка, – озиралася довкола, шукала березового віника.
Крадуниха вже й забула про кошик із пасхальними наїдками, який хотіла показати старій сусідці.
– Ось віник, Ганю, – баба Олена коло призьби запримітила мітлу. – Ти підмети, а я навідаюся до Параски, – старенька й собі подалася в темні сіни, де щойно сховалася Маргарита. Швидко навпомацки надибала клямку, й тяжкі двері заіржали тугим скрипом.
З кімнати, наче ляпасом, ударило смородом.
Стару Крадуниху, бабу Параскеву, ось уже чотири роки, як спаралізувало. Сталося те геть несподівано: якогось ранку вона, як завжди, вийшла надвір, прудко обійшла поле, прокляла одну-другу курку, які ще не встигли й ступити на чужий город, не те що погребтися, або, як казали в селі, покупатися в доспілих і прогрітих скопцях [43] із картоплею. А коли стара запримітила, що їхнім зарослим бур’яном городом пробігся індик отого вдовиного сімейства, що його наразі очолювала баба Олена, то й геть сказилася! Так уже паплюжила невинну родину, так чортихалася й лаялася, що всеньке село про те загомоніло.
– От яка! Ну, геть Бога не боїться! – висловлювалася котрась із поліщучок, стоячи в черзі в сільському магазині.
– Мало їй, що донька алкоголічка й долі не має, внучки непутящі й так само нещасні… Уже й правнучок діждала, то хоч би про них подумала, – розмірковувала інша, що вважала себе побожною християнкою.
А на ранок баба Параска з постелі не встала…
– Добридень, Парасю! – приязно мовила Олена до лежачої жінки. Сіла в ногах і, не дожидаючи відповіді, повела далі: – Парасю, сьогодні на всеношній я хочу до сповіді йти, то перед тим хочу прощення в тебе попросити. Прости мені, мо’, коли зобидила чим, – баба Олена захвилювалася, стала перебирати сухими пальцями, чекаючи бодай на якусь відповідь од старої Крадунихи.
Але ненависна жінка була непорушна.
Отак щороку перед великими святами, збираючись сповідатися в церкві, Олена йшла до сусідки й просила за все пробачити. Вірянку не полишала думка про несподіваний Крадунишин параліч, про птаство – хай йому грець! – яке залітало часом на сусідчине поле й не давало їй жити.
«А мо’, й направду через мого індика Параску недуга підтяла?» – штирхала голкою настирлива думка Олену. І якщо інші ґаздині, до яких так само ходила з вибаченнями побожна Олена, відповідали їй: «Хай Бог прощає», – то Параска-Крадуниха жодного разу не мовила до неї ані слова. Навіть голови в її бік не повертала – все дивилася на німу грубку, заличковану нечепурною глиняною мазаниною.
А вони ж колись і не чужими одна одній були…
Скільки-то разів саме до Олени бігала замолоду Параскева, бо ж батько їй жити не давав: як і дочка Ганна нині, так і він безпробудно пиячив, чи не щодня збивав бучі, в яких і мати, і вона, рідна татусева кров, биті були, наче клепані коси. А Олена приймала горопашну: вечерею пригощала, ліжко стелила, а сама ту ніч на долівці перебувала. Ба й тоді, коли Параска завагітніла, бувши дівкою, вона цілий тиждень в Олени переховувалася, боячись признатися батькові про байстря…
Не зважила Олена й на те, що безсоромна Крадуниха до її хворобливого чоловіка під перину просилася. Почула тоді, як у коморі сало з дерев’яного ящика діставала, вечерю готувала. Її ж Ярема, що після війни три кулі «в животі, коло легень» третій рік носив, і слухати про лікарів не хотів, мовлячи: «То-то я з німецького полону зумів утекти, а нині від мирної смерті ховатимуся?! Не буде сього!» Так і згас у лігві домашньому, доньчиною та жінчиною любов’ю, наче ковдрою, повитий…
Отож, поки здужав ще Ярема, зневажена й огуджена сусідка Параска прихистку попросила. А Олена й не відмовила, дарма що в хаті місця для гостей таки бракувало.
– Ох і статний ти, Яремо, ніколи таких не стрічала, – говорила Параскева до Олениного чоловіка, сидячи на ліжку, спідницю до пояса закидаючи, пишні ноги оголюючи. – А чи вельми докучають тобі тії кулі? – хтиво всміхалася, під ковдрою по зраненому тілу руками водячи. – Чи й дотепер можності не втратив?
– Ох і сучка ти, Параско, – відказував на те вояка. – Ох, недаремно батько хворостить тебе, як сидорову козу! – відкидав від себе ласу до чоловіків спокусницю.
Не прогнала тоді Параскеву Олена. Відтак іще багацько разів у пригоді ставала: маленьку Ганю всякчас хлібом-молоком підгодовувала…