А тепер і не згадують про давнє ні Параска, ні її кров – Ганна.
Добре ми хутко забуваємо, хіба прикре до суду-віку пам’ятаємо…
Отож і нині баба Олена додому ні з чим мусила вертатися.
«І чого ж ти така вперта?» – подумала вдова, яка знову до сусідки з чистим серцем і добром прийшла, а навзаєм лише зневагу дістала.
– Видужуй, Парасю, – уголос попрощалася й зачинила за собою важкі, як лиха доля, двері.
Розділ шостий
Дарина та Мелашка
Ось уже багато літ поспіль у суботу перед Великоднем Валька з бабусею роблять крашанки. Цьогоріч до чудодійства долучився і маленький Максим.
– Пофарбуємо яйця в червоний колір, бо саме червона крашанка символізує свято Пасхи, – таємниці чарівливих виробів бабуся роз’яснювала тепер уже допитливому правнучкові.
Зі старечих вуст вони звучали якось по-особливому значуще й пам’яткіше.
Малий спостерігав, як бабуся клала майбутні крашанки в посудину, де кипіло темно-помаранчеве лушпиння цибулі, – варила яйця на малому вогні.
– А чому саме яйце – символи Пасхи? – поцікавився допитливий онук.
Валька згадала, що й вона колись ставила бабусі таке запитання. Тому ще раз почула від старенької прадавню історію про жінку-мироносицю Марію Магдалину. Вона вірно служила Ісусові й після Його вознесіння, коли імператори були гонителями та богоборцями, насмілилася прийти до Тиберія, попросити в нього дозволу на християнські проповіді.
– А тоді традиція була – заходити до імператора тільки з подарунком, – почала деталізувати знану історію Яворівська. – Тож убога Марія Магдалина з любові до Ісуса піднесла Тиберієві звичайне яйце, мовлячи: «Христос Воскрес!» Бо вірила в це. А він, невіра, відповів: «Так само воскрес, як на це біле яйце сказати, що воно червоне». І тоді сталося диво: яйце справді почервоніло. Тому крашанка – це спомин про ту подію.
– Баб, а чого ви ніколи писанок не робите? – цього разу запитання поставила Валька. Їй досі було цікаво бесідувати з рідною бабусею.
– Бо в нашій родині не робили їх, Валько, – знизала плечима Дарина.
– А виявляється, що на одному яйці можна зобразити цілий Всесвіт! – здивувала стару внучка.
– Та невже? Я того несвідома…
– За допомогою спеціальних знаків-символів на яйці можна зобразити небо, землю, навіть потойбічний світ!
– Але як? – не втямила Дарина.
– Ну, от, приміром, ялина означає пори року, залежно від того, де на яйці намалювати місяць і сонце, – почала роз’яснювати внучка. – Тобто на невеличкій писаночці можна зобразити одночасно зиму й літо. Хвилясті лінії вказують на дощ і символізують весну. А потойбічний світ позначають горщиком із прямими кутами, – Валька зирнула на Максима, який раптом зайшовся голосним реготом.
– Ти чого? – і собі сміючись, спитала сина.
– Нічого, – тільки й відповів малий, бо хіба міг запитати, чого людей у горщиках не хоронять? Ні, це питання йому видалося дурним. Хоч і смішним.
Коли ціла миска пофарбованих у цибулинні крашанок була готова, Максимко попрохав, тулячись до старенької:
– Баб, а розкажіть про солдата, який стріляв у Божу Матір.
І хоча Яворівська мусила робити це вже хтозна-який раз, проте не відмовила повідати історію, яку здавна переказувала своїм дітям, онукам і правнукам.
…Той день у їхньому селі тонув у пострілах і бомбардуваннях. Налякані селяни, як ті миші, тиснулися по переховках, що їх у господах було катма. Тому здебільшого мчали до лісу (добре, що бігти до нього було недалеко), де розповзалися по вузьких щілинах або тулилися в заздалегідь виритих заглибинах піщаного кар’єру.
Мати Дарини Яворівської Анастасія разом із чотирма дітьми замкнулася в хатньому льоху. Прихопила з собою дещо з одягу, два буханці хліба й не забула про родинний оберіг – ікону Почаївської Богоматері. Саме цей образок жінка вважала за найбільшу домашню коштовність.
Цілий день подумки молилася до Матінки Божої, а дітей просила з вуст і слова не ронити, щоб не зачув хто недобрий. Проте надвечір один із «визволителів» таки надибав схованку багатодітної Насті, чий чоловік поліг за «всіхнє щастя й долю» ще півтора року тому.
Очі солдата заблищали роз’ярілою зненавистю, коли він побачив у руках жінки ікону. Вирвав її в побожної сердеги, зареготав знервовано.
– Что, думаешь, это она тебя от смерти уберегла, а не я со своими отважными товарищами? [44] – випалив злісно.
Коли Настя з дітлахами виповзла з льоху, надворі ще було видко, хоча сонце вже й закотилося за вікна ночі. Обіймаючи кровиночок, жінка попрохала:
– Віддай образка, солдате, Христом-Богом молю, віддай ікону, бо нащо вона тобі? То така дорога мені річ, солдате, лиши її, не поглумися, побійся гріха, – додала, стримуючи сльози.
– Греха? [45] – прошипів боєць і знову вибухнув глибоченним нервозним сміхом.
Безбожник і не думав слухатися темної поліщучки. Не зволікаючи, він почепив ікону на високий стовбур прадавньої груші, бадьористо так відскочив від дерева метрів на десять і почав заповзято… стріляти.
Зойкнула приголомшена Настя, вкрила очі тремтливими долонями, аби не бачити нечуваної наруги. Заохкали й діти, заскочені переляком, миттю одвернулися од богохульства, що яро чинилося на їхньому дворі, тихенько захлипали.
– Теперь забирай, [46] – хмикнув боєць, коли скінчилися набої. Не мовивши більше й слова, загубився у вечірній млі.
Анастасія притьмом підскочила до груші, схопила ікону, зирнула на неї впівока. А тоді видихнула полегшено…
Добре, що вояка виявився далеко не ворошиловським стрільцем, бо лише одна куля зачепила образ Богоматері.
– І тепер дірка від пострілу є на іконі, а їй уже більше за двісті літ, – із сумом в очах сказала Дарина. – Десь через день чи, може, два мама побачила цього вояку серед убитих солдатів. Він лежав мертвий і… без рук. Без обох, діточки, рук, – наголосила. – З того часу в нашій родині ще дужче стали берегти цю ікону, образ Почаївської Богоматері став хранителем нашого дому. Мама з цим образком ще заміж ішла, щадила, як зіницю ока. Висів він у неї в головах, як тепер у мене.
– А ваша мама була така ж добра, як і ви, баб? – спитав Максимко.
Дарина вдячно поцілувала малого в тім’я. Червоняста хустина злегка опала на її зморшкувате чоло, а неслухняні пасма сховали од сонця, що просилося у вікно, порожевілі худі щоки.
Хоча минав Дарині сімдесят дев’ятий рік, та сивина лише де-не-де висмикувалася в її волоссі. Природа наділила Яворівську неабиякою моложавістю.
– Вона навіть померти зуміла красиво, – згадала про матір Анастасію. – Увечері ще й погомоніла з нами, а на ранок уже не пробудилася. Мати довге життя прожила, ще й дев’яностий день народження зустріла. Думаю, то за велику мудрість, терпіння і любов до людей Бог нагородив її довголіттям…
– Це ж її слова «Перш ніж щось зробити чи сказати, подумай, як тут учинила б Любов»? – спитала Валька.
– Еге, то вона так казала, – усміхнулася Дарина.
– А ще, певно, то од бабусі Анастасії тягнеться наша династія бібліотекарів?
– Хтозна, – знизала плечима Яворівська. – Мати вельми любила читати. І брати мої, обидва, бібліотекарями були. Одна я не насмілилася по ліпший хліб із села їхати, не мала хитрої хватки… А бач, і твоя мама, Женя, починала сільською бібліотекаркою, а тепер в інституті – як то він зветься, все забуваю – завідує книжками.
– Інститут слов’янознавства, – відказала Валька. – Мама – завідувачка, а я поки звичайна бібліотекарка… А ким же я мала стати, як виросла у ваших, маминих і татових книжках? До речі, чого ви про себе не розказуєте? Ви ж теж у нашій шкільній бібліотеці працювали!
– Ой, та я ж там прибиральницею числилася. Просто… Тільки-но вийде молоденька бібліотекарка, а за рік уже і в декрет оформляється. То я ту молодь підміняла часто, мені й платили, бувало, за обидві роботи.
– А я теж люблю читати! – до балаканини долучився Максимко. – Про півника й колосок вже сам прочитав, а ваші, бабусю, казки мені мама читала. А ще про кота Марципана, про маленького Моцарта, Чарлі Чапліна, – став загинати пальчики. – А ще про пилососика Гошу, правда, мам? – звернувся до Вальки.
– Так, мій хлопчику, ти ще забув про «Чудеса Маленького Міста» чудового автора, що навіть до нашої бібліотеки був завітав, – Гурама Петріашвілі.
– Яка ж я щаслива, діти, що ви отакі зростаєте, що не маю од вас прикрощів і печалі, що найстарший із хлопців, Володька, став лікарем, син Роман – священиком, а Степанко вивчився на вчителя…
– Бабуню, я того… я хотіла з вами про Марійку поговорити, – Валька стишила голос. Вона поглядом натякнула Максимкові, що почалися нецікаві йому дорослі балачки – час бігти до іграшок. А хлопець і не думав більше на кухні залишатися, скочив із табуретки, помчав на подвір’я. – Учора ми з міста разом їхали. Досі вся в чорному.
– Ніяк вона не вийде з печалі…
– Сказала, що хоче піти в монашки, що іншої ради не має. Сподівається, що, може, хоч тоді зміниться щось у їхній родині, бо ж геть усі жінки їхнього сімейства несуть хрест удови.
– Ох, – уболіваючи за Вальчину подругу, збентежено зітхнула Дарина.
Допіру вона згадала й про свою велику таємницю, що її багато літ носила у серці й досі не повідала рідним. І тепер змовчала. Лише додала:
– Хтозна, в чому й де наш порятунок… Чернецтво – непросте життя. Воно присвячене служінню Богові. Людина там бореться з пристрастями, спокусою, намагається виконувати заповіді любові, подобиться до самого Бога. Чи готова Марійка до цього?
– Каже, що сумнівається, – відповіла на те Валька.
– А хрест, про який каже… Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися.
– Але ж Марійка й так побожна! – мовила Валька. – За що її карати таким життям?
– Думаєш, Бог сидить угорі з палицею і тільки жде, кого б то вдарити? – Очі Яворівської помітно розширилися, однак теплого блиску не позбулися. – Він «карає», як кажеш, хіба тим, що дозволяє людині робити, що вона хоче, що вважає за потрібне. Бог лишив нам заповіді, і їх треба додержувати не тому, щоб почуватися невільним, а тому, щоб уберегтися од лиха. Коли ми ті десять заповідей беремо за життєві правила, то ми не Богові робимо приємність, а своє життя повиваємо спокоєм. Бо коли чинимо наперекір (Він каже: «Не кради», – а я краду), то кара не в тому, що мене схопила міліція, а в тому, що Бог допустив це. Людина карає себе своїми ж учинками, – Дарина примовкла, а відтак додала: – Є така притча про чарівний посох…
– О, розповідайте, бабусю, так цікаво! – Валька, як маля, заплескала в долоні.
Вона вельми любила слухати стареньку, яка щойно сіла на ослінчик і полегшено зітхнула, бо крашанки – останнє, що їй треба було приготувати до Великодня. Ще вчора вона вимила в кімнатах підлогу, розвісила по кутках випрані вишиті рушники, попідмітала подвір’я березовим віником і попідмазувала в садку дерева.
У Дарини Яворівської стара господарка, як і дерева в садку. Стара, але така мила серцю, бо по тих хатніх кутках ще мати павутиння змітала, а полисілими стежками дорогий ненько воду рогатим носив…
Нині в кошик, де вже лежала манюня пасочка, дрібка солі, шматок ковбаси, різнички (саме так казала Дарина замість шматки чи кусні) домашнього масла та сиру, лишилося покласти тільки яйця. Але це вона зробить уже тоді, як ітиме до церкви на всеношну службу.
– Жив на світі чоловік, – почала повідувати притчу. – З дитинства не міг ходити, був лежачий. Так минуло тридцять літ; і, певно, так би й прожив він на цім світі, якби не старець, що вертався зі святих місць. Зайшов до хати, попросив води. А каліка заплакав і став жалітися, що досі не ступив жодного кроку. «А як давно ти намагався зробити цей крок?» – спитав старець, вислухавши скарги. «Давно, – відповідав селянин – уже й не пам’ятаю коли». «Як так, то ось тобі посох, він чарівний, устань, зіприся на нього й піди по воду». Немічний спершу не повірив словам старця, але підвівся, схопив обома руками посох і… пішов! Заплакав тепер уже від щастя: «Скажи, чим я можу тобі віддячити? Я зроблю все, що ти скажеш, віддам усе, що маю!» «Посох цей, – відповідав старець, – звичайне лопатилно, я знайшов його в тебе на веранді. У ньому нема нічого чарівного. Ти зміг устати, бо, побачивши твою добру душу й чисте серце, Бог учинив тобі милість. Дякувати мені не треба, ліпше вирушай у дорогу й розкажи людям про велику Господню любов, що так само, як тобі, може допомогти іншим», – баба Дарина примовкла.
Валька не мала що додати. Зрозуміла, чому її бабуся на життя не нарікає. Навіть на те, що доживає самотою, хоч і мучило це її. Мирилася, вважала: то така доконечність. Не тутечки її кровинок щастя застало. Може, то й на ліпше…
А діти про неї не забувають, навідуються. Дарина тішилася, що всіх чотирьох на шлюби ще з чоловіком благословила, й тепер у кожній з тих сімей здорові діточки ростуть.
– Як людина знає, що таке недуга, то цінує хвилини здоров’я, коли знає, що таке печаль, то радіє од самого серця, – закінчила мудрувати Яворівська. – Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину. Ох і вдовольнятимешся тоді солодом! [47] А про полин і не згадуватимеш…
А ще Дарина вміла спочувати. Так, як мало кому вдається. Бо непросто людині чуже горе за своє приймати.
Хто іще з сільських хазяйок останні три роки тричі на день поспішав би на край села до Мелашки Онищучки, Тетяниної прабаби, якій недавно сто п’ять літ минуло, щоб попоїсти занести?! Звісно, стара Шолудишина свекруха ні борщу, ні навіть юшки не годна вже собі зварити. Невістка Оксана, яка живе за десять метрів у новішій хаті, відцуралася старої, мовляв, набридло за вами притьма ходити – то замало насолила, то завельми насмачила… «Син помер, не бачить, то їжте тепер, що хочете!» – вицідила була.
Авжеж, буває, відійде серце, та й знову до нечужої хати несе Оксана щось свіженьке. Однак свекруха, знай, дорікне чимось. Бо старі як діти: коло них, як коло немовлят, ходити треба. Та, певно, не сягне цього Шолудиха, що й сама вже сьомий десяток розміняла. Сподівається, що завше буде прудка та хазяйська. І доньку поваги до старших не навчила: живе Тетяна з Дмитром на хуторі в новобудові, їм до старих ходити ніколи – самим клопоту не бракує. Ще як батько живий був, то частіше навідувалася до неньчиної хати, а нині… Ніяк із матір’ю не ріднилася, так, наче саме вона у всіх Тетяниних невдачах винна…
А Дарина на Мелащині охкання й ахкання не зважає. Прийшла, тарілку на стільчик поставила, до бабиної поли підсунула й, поки та їсть, розказала щось із Біблії чи з життєвого досвіду. А тоді – гайда додому. Бо в неї роботи ой-йой скільки! Діти з онуками приїдуть, а як то хочеться їм щось у торбину покласти!
Та й Мелашка непогана людина. Добра. Тільки так уже повелося в їхньому гонористому роду, що не ладнають свекрухи з невістками. Бо з чоловіком Марком Мелашка прожила всім на завидки! Хазяйнували хвацько й жили в мирі, чи не тому їм багато хто заздростив. Нині навіть наймолодший сільський школяр цитує бабу Онищучку, мовлячи: «А такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував, так шкодував, такий добрий був, хоч до рани прикладай!»
Знала такі деталі дітвора, бо не раз поспішала до баби Мелашки то узбіч стежки покосити, то води до хати наносити, дров нарубати… Вона ж бо найстарша жителька не лише в селі, а й в усьому районі! До неї навіть кореспонденти з самої області приїжджали! Тоді посходилося люду та давай слухати, як у їхньої популярної Онищучки інтерв’ю беруть.