– Ой, а чого ви приїхали, дітки, я ж така слаба, така слаба, – знесилено й по-хворобливому зустріла шанованих журналістів лежача баба Мелашка.
– Таж ми хочемо написати про таку героїчну жінку, як ви! – кореспондент був не з лякливих і, видно, знав, як підступити до старої, щоб розговорилася. – А ви ще й така файна з себе!!! Та хто ж вам дасть сто п’ять літ, бабо Мелашко?! – догідливо підлещувався писака. – Ми чули, що вельми доброго чоловіка ви мали, то розкажіть-но про вашу любов, – враз угадав потайні ниточки-шляхи, що вели, мов лабіринт, до найтонших бабиних душевних струн.
І вмить стара розплющила широко очі, обперлася спершу на лікті й урешті сіла, спустивши з ліжка кволі ноги. Загомоніла так хвацько, що здивований од швидких перемін кореспондент не встиг і диктофон увімкнути вчасно.
– Такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував! Так шкодував! – Сусіди, що примчали на таку значущу подію, зачувши знайомі слова, вмить стали душитися з реготу. – Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив. І я встидалася щось недобре на него сказати. Ми так одне одного шанували, так шанували, що можна було до ран прикладати.
Кореспондент так захопився несподіваними бабусиними перемінами, що й про запитання забув: не йняв віри, що жінка, яка, коли він приїхав, ледь ворушила губами, тепер сидить навпроти нього й горланить так, що й сусіди чують тую гутірку. Ще й жестикулює знесиленими од старості руками.
А баба Мелашка до найменших дрібниць змалювала присутнім найяскравіші спомини свого дитинства: розложистий вигін, де випасала з хутірськими хлопчаками худобу, серед яких і її Марко був.
– Ми змалку крутилися одне коло одного. А як Марко підріс, то допомагав моєму батькові будуватися й землю обробляти, якої в нас шмат великий був. Марко і криницю нам копав: цілий місяць довбав її, завглибшки понад півсотню метрів! І так він звик до мене! Сказав, що нікому не віддасть і нікуди не відпустить!
Баба Мелашка щораз жвавішала й цим дедалі більше спантеличувала не лише чужих газетярів, а й свою невістку! Чи то подумала б Оксана, що її свекруня, од якої останнім часом чула хіба нарікання та тужні зітхання, зможе отак по-молодецьки гуторити, яскраво й захопливо розповідаючи про свою молодість?! Навіть Оксана Шолудиха дізнавалася тепер про те, чого досі не чула од свекрухи.
От як людина може піднестися духом, укріпитися на силі, коли ділиться чимось по-справжньому цікавим і дорогим!
Так от, коли Мелашці минув вісімнадцятий рік, вони з Марком надумали женитися. Але родини їхні не мали за що справити весілля. Довелося парубкові два роки чекати на свою кохану – на гулянку заробляти.
– Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходило! – вкрай ошелешила стоп’ятирічна баба Мелашка. – Батько свариться, а я плачу. Мати захищає, мовляв, хіба вона винна, таж не посилає за ними… А Марко сказав, що нехай хоч із Москви женихатися приїдуть, а я її нікуди не відпущу й нікому не віддам! І так він два роки чекав! Ото прийде, сяде в куточку й сидить. Було, й самі ми зоставалися, то я його трохи боялася… А він мені: «Слухай, чи ти сама вдома, чи з кимсь, а я тебе не зобиджу. Не повинна мене боятися. Бо я не маю права й руки на твоє плече покласти». І так він до мене не торкнувся. Уже після весілля до себе привів, уже мав право – і ще шкодував! Боявся зачепити…»
Ох, не зміг кореспондент стримати свого захоплення та так зареготав, що з припічка аж глина посипалася.
– Та що ви таке кажете? – не вгамовувався. – Мав право – і ще шкодував??? – Уявив цю ситуацію неодружений парубок, що, певно, не з одною дівулею за яким-небудь кафетерієм голубився до нестями. – Оце так історію, бабусю, ви мені повідали! Та це ж сенсаційний матеріал вийде! Знаєте, який гонорар за нього отримаю від редактора?! – відкрито впивався радощами.
– Зажди-но, це ще не все, юначе, – спинила незрозумілі емоції стара. – Я тобі ще й про свою свекруню кілька слів скажу.
І повідала Мелашка, як її свекруха часто-густо проклинала молоду невістку, онука не хотіла, все наговорювала, щоб нездоровим на світ з’явився. Чи не тому пологи в Мелашки були вельми тяжкі, ледь не померла. Відтоді чоловік беріг дружину й більше не насмілився просити, щоб подарувала йому бодай ще одне дитя.
«Не можу важити твоїм здоров’ям, – казав, цілуючи живота, – повік пильнуватиму, щоб не народжувала й не зносила ти мук, Меланю».
Обличчя баби Мелашки та її чітка говірка зовсім не засвідчували про такий її багатий вік та досвід.
А наостанок… Диво та й годі! Стара Мелашка зволоклася з ліжка і, спираючись обома руками на стіну, пошкандибала до другої, тої, що звала великою, кімнати, мовлячи: «Ходім, покажу я вам на карточці свого Марка».
Купа людей шуснула за нею в простору кімнату, де на стіні справді висів триколірний портрет красивої молодої пари.
– Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і ночувала б коло него, – ще дужче вразила громаду баба Мелашка. Бо хоч і мала сто п’ять літ, про смерть і словом не обмовилася.
А вже ж і сина єдиного схоронила!
Навіть коли дивилася на портрет уже покійного чоловіка, вона біля нього не лягла б мертва, а ночувала б.
Після візиту газетярів усе село ще дужче загомоніло про виняткову любов у їхній місцині. Надто молодь, що стала цитувати бабусині геніальні фрази: «Ви не повірите, будете сміятися, але за той час п’ятнадцять кавалерів до мене свататися приходили!» Або ж: «Онуки завидували нам, не раз казали: «Бабо, ти од діда синців не носила!» Ні, він мене й пальцем не зачепив». Та найбільше оцю: «Пішла б до него, лягла б коло него і так би там лежала, і… ночувала б коло него».
А як вийшла в світ газета з публікацією під назвою «Старіти красиво – таки талант», то ще довго в хатах її перечитували. Окрім цікавої розповіді, вельми файним видалося селянам закінчення статті про це вічне кохання. У ньому йшлося:
Чого ж, Дарина теж пам’ятає, і як молодою була, і як осипав її поглядами небайдужий до неї сільський парубок Максим, що й любов одного разу їй освідчив. Але не йому хотіла догоджати сімнадцятирічна вродливиця. Тиждень минув, як став навідуватися на їхній хутір шістнадцятирічний юнак Петро. І з першої днини так до душі припав Дарині, що й описати того не годна була. Кращої за його вроду, добрішого за його серце не зустрічала зроду.
Відтак історію їхнього одруження з великою охотою дотепер люблять переказувати онуки. Бо ж не так просто все було!
– Коли доля, то й на печі знайде, – принагідно згадала баба Дарина. – Колись жила в нас Леська, плохенька така дівочка була, нехитра. І до роботи не вельми прудка. Усе любила на печі сидіти. Часом батько й наказував їй: «Злізь-бо з лежанки, Лесько, вийди надвір, до сонця всміхнися, вишеньку почервонілу з гілки зірви, поласуй свіженькими безплатними дарами…» Натомість донька лишень одмовлялася, ойкала та ахкала. То кашель удавала, то ще якусь недугу, нарікаючи, що тут болить і тут болить…
Однак дещо, чого жадали батьки, таки трапилося в цій сімейці. Одного зимового дня, якраз проти Різдва, подалися Лесині батько з матір’ю в сусіднє село на ринок купити чогось до свята. А донька, як завше, на печі вилежувалася, сни рожеві дивилася, з боку на бік перевертаючись… Не почула, як розчинилися двері й до хати ступив хтось вельми гомінкий.
– Ей, а є хто вдома? – крикнув гучно, стукаючи кирзаками долу, сніг обтрушуючи.
Леська ще вище ковдру насунула: з вухами од чужинця вкрилася.
– Ей, хазяїне! То я, Климентій Кобилишин, трактором причіп дров привіз! Як і вмовлялися! – щипнув дівчину владним тоном.
Мусила Леся з-під ковдри носа висунути, ноги з печі звісити й відповісти трактористу-помагачеві, що нема вдома батька, а десь за годину-другу повернеться.
– І що ви думаєте? – залоскотала півусмішкою баба Дарина. – Не поспішив Клим із Леською прощатися, поклав собі дочекатися її батька з базару!.. А за три місяці в цій господі гуляли веселисько [48] на п’ятсот душ – гучнішого, мо’, й зроду не було в окрузі. Так уже раділи батьки довгожданому зятеві.
Відтоді й мені запам’яталося, що коли доля, то й на печі знайде, – далі заворожувала гутіркою оповідачка. – Бо коли й мені мати втовкмачувала, що Петро іншу до шлюбу веде, бо так батьки його хочуть, то я не вірила. І спокійненько малася. Дарма що мій любий Петрусь, батько ваш і дідусь, направду двічі з Уляною хутірською їздив у район розписуватися. Але обидва рази не пощастило: за першим разом Петро паспорт удома забув, а за другим – секретарки в загсі не застали.
– Як же так, що ви тоді спокійно трималися, баб? – залепетала Валька.
– А щось підказувало мені, хоб не мордувалася. Ще й за день перед тим сон я побачила, ніби коня чорногривого гнуздаю… То вже й переконана була: Петро – моя доля. І вірила, що саме з ним поберуся.
– І що ж далі?
– А нічого! За третім разом Петро вже й не повіз Уляну до шлюбу, сказав батькам, що мене братиме, бо полюбив, тільки-но зустрів, – закінчила, здавалося б, нереальну життєву оповідку.
Зрештою, життя – то і є сценарист найдивовижніших людських історій. Якби це було не так, чи цікаво жилося б на цім світі? І чи цінували б ми солодкі миті, не пізнавши смаку гірких?
Дарина з Петром розпочали своє подружнє життя в тяжкі повоєнні часи. Щойно діждали первістку, доньку Женю, як Петра забрали в солдати на довгі п’ять літ. Залишилася Дарина сама, вагітна другою дитиною…
Подумки з милим Петром і хазяйство порала, і городину обробляла, і ночей не досипала за сільськими клопотами та дрібними дітьми. Часто, втираючи сльози кінчиком хустки, її завсідного головного вбору, вибігала на шлях – усе дивилася, чи не йде, бува, не вертається… Щодня з донькою та сином про татка гомоніла. А він, щоб хоч чимось віддячити дружині, приходив до неї в снах. І все гарний такий! То в чистому озері купається, то поміж рясного квітастого саду прогулюється… Тішили Дарину такі сни, вірила, що все добре з чоловіком. А що він далеко, не боялася, настане час – повернеться.
Так і сталося.
Відтоді жили Дарина з Петром у злагоді, народивши ще двох синів.
Нині, як з’їдуться всі діти й онуки, од радості бабуся кожного обцілує, вмиє слізьми так, наче святим миром помастить…
Любили Дарину онуки. Не раз говорили між собою: «І як бабусі вдається кожному з нас порівну тепла й любові дарувати? Так вона поводиться, що кожен із нас уважає, ніби саме він її улюбленець».
Вальці завше здавалося, що стільки світла й доброти, як у цій похиленій дідовій хатині, ніде немає. І жодна страва не смакує їй так, як рум’яні та пахучі бабусині картопляні лінивці [49] з печі.
* * *
Нинішній суботній вечір добігав кінця, і на село фіалковою пеленою насувалася святкова Великодня ніч.
Розділ сьомий
Тетяна
– Жінко, таку твою перетаку! – верещав Митько до Тетяни, шукаючи в шафанері [50] чисту пару шкарпеток. – Чого в тебе скрізь бардак?! – аж пінився од вереску. – Пасха! На всеношну йти, а я в старих, сука, після бульби, носках мушу бути?!!
– Не верещи, придурку, а то ще почує хто: люди до церкви вже йдуть! – тихо просичала Тетяна, зачиняючи за собою кімнатні двері.
– Ти мене задовбала з отим «почує хто»! Де носки, питаю?! – Митько таки стишив голос.
– Та ось вони, перед очима! Нащо поперевертав усе на світі?! Ну, ти, Дмитре, й скотина невдячна, – Тетяна кинула знайду [51] чоловікові прямісінько межи ніг.
– Хто невдячний? Я невдячний? Та дай на якого другого мужика, то давно б тебе покинув! Теща тестя молодим у гріб загнала, тепер і ти гризеш мене без кінця, як собацюрисько дике: те не так, се не так, а сама?! А сама – така, як треба?! – Дмитро натяг шкарпетки, затим метнувся до просторої зали. Там, у величезній шафі, висів темно-сірий піджак від недешевого костюма, що його Тетяна чоловікові лишень два тижні тому, як прикупила. Обнова – саме до Великодня! Її вона справляла щороку. Передусім про чоловіка дбала, щоб, бува, не сказав хто, що от у Митька жінка пуста. Догоджала, як могла. І про себе, звісно, не забувала.
Цього разу в райцентрі на базарі тільки-но набачила вишневий жіночий костюм із вишитими бісером помпезними шишками-квітами, – і на грудях кофтини, і на полах спідниці, що спадала за коліна, – одразу віддала за обнову цілих двісті десять гривень!
«Справжня порядна жінка!» – мовила Тетяна про себе, коли вже вдома перед дзеркалом приміряла костюм. Сама собі приписувала значущість і неповторність. Так їй жилося легше…
– Дмитре, замовкни, прошу тебе! Хоч у святу Великодню ніч людиною побудь! Зараз одягнемо малого, підемо до церкви, на людей подивимося, себе покажемо. Вмовимося з Віктором і Світланою про завтрашні посиденьки… Ну, нащо тобі гризтися посеред ночі?! Пів на другу. Пора виходити…
Цієї Пасхальної ночі вони вперше йшли до церкви всією сім’єю. Три роки тому Тетяна якраз у піст, проти Великодня, в муках народила довгожданого Богдася, а тоді сиділа вдома коло синочка. Торік теж не насмілилася нести хлопча на люди. Хтозна, які в кого очі. Якби ж то комусь хоч на думку спало, що їй, сердезі-горопасі, довелося стерпіти, щоб привести на світ кровиночку ненаглядну?! Але про це, мабуть, ніхто не догадувався: Тетяна була з тих жінок, що про людське око зробить усе якнайліпше, вдасть, що найщасливіша, що живуть вони з чоловіком, як голубки шанобливі, і що все в них ладно й любесенько. Себе зсередини згризе, а нікому не покаже сліз своїх частих. Бо добре знала, що ой як багацько одразу жалібниць прибіжить, у приязні клястимуться, щось раятимуть, а насправді втішатимуться з її лиха-печалі…
Саме так уважала Тетяна. Може, й до себе всіх рівняла.
Так чи інак, але правдою є те, що Бог послав Тетяні з Дмитром первістка лише через десять літ співжиття! За цей час як тільки не одбріхувалася молодиця перед односельцями, що не бажає народжувати. То казала, що мають вони з Дмитром хату добудувати, то меблі прикупити, то оселю, як належить, облаштувати, «аби не росло дитинча, як шестеро бідаків у неполюдської Лєнки-Бевкотухи!» А за часом, як відомо, не вженешся. Роки минали, й Тетяні дедалі тяжче було вберегти поміж селян репутацію зразкової жінки…
– Хіба ж то добре геть молодою родити?! – гуторила якось Тетяна з сусідкою. Доброю для всіх хотіла бути. – От Валька наша, Яворівська, завидна така повсякчас… Хіба ж той Максимко жданим був, як вона ще вся в науці грузла, університет закінчувала, екзамени з пузом складала?! – виказувала свою, хоч і невтішну, думку про подругу. Зате справедливу!
А відтак саме до неї і по допомогу зверталася…
…З кожним днем Дмитро скаженів, наче псюка, не приховував гніву, гарчав на дружину через усяку дрібницю.
– Я тобі сказав раз і назавжди: не вродиш мені дитини, до смерті заб’ю! – гамселив Тетяну попід боки, коли напивався оковитої.
Тверезим – ні, не знімав на дружину рук, а п’яним виходив з-під жінчиної опіки й аж нетямився.
А Тетяна в такі миті проклинала свою долю, а найбільше те, що… народилася в такої непутящої, шолудивої матері. Та теж свого часу розсипатися [52] не могла, то люди небавом і виснували – неплідна! Може, з цієї причини спалахнула в ній ненависть, якою часто-густо чоловіка та свекруху пекла?…