…Своє двадцятиріччя Ритка хотіла відзначити розмашисто, запросила багато гостей, накрила хоч не пишний, але старанно підготований стіл, купила бурячанки. А що дівчина була «осіння», то впоратися з усім удалося легше, адже в коморі надибала кілька баночок засоленої й закрученої городини, молоду картоплю. І хоч її день народження випав на четвер, дівчина перенесла празникування на неділю, щоб змогли приїхати всі запрошені.
Першою прийшла вітати подругу Валька. Вона ніколи нікуди не запізнювалася, тож і цього разу, як і запрошували, прибула на шосту вечора. Вручила таємничий подарунок, запакований у маленьку лискучу коробочку, мовивши: «Ритко, нехай всюди береже тебе ангел-охоронець».
Другі були Тетяна з Дмитром. Чимось засмучені чи невдоволені, вони не виголошували празникових промов, просто простягли іменинниці пакет із чималим пакунком і сухо привітали: «З днем народження!» Сіли до столу, а тоді цілу годину майже не говорили й не всміхалися.
Марійка прийшла о шостій двадцять. Була досить радісна та жвава. Не завважити її змін було годі.
– Ритко, – мовила, – дарую тобі цю скатертину, щоб твою хату не минали хороші гості й ти мала чим застелити стіл для душевної компанії!
Дівчата звернули увагу, що Марійка не просто звеселіла, а й трохи набралася тіла, підстриглася, змінивши свої рідкі русяві коси на зачіску-каре, підмалювала малиновим губи, підвела вії, ще й увиразнила сірі очі блакитними тінями.
Згодом на подвір’ї з’явилася підвода з чималою кількістю людей. Ритка оголосила, що то Денисові родичі надумали навідатися до… ну, ще не родички, але, певно, майбутньої невістки. Відтак широко розчинила двері й люб’язно запросила всіх до хати. Дві Денисові сестри з чоловіками й п’ятьма дітьми на всіх подарували Риті… вишитого рушника.
До столу сіли й Людка з Любкою, і Ганна з Андроном. Бабі Парасці Рита ще вранці подала в ліжко свіжоприготовані наїдки.
Усі разом підняли першу повну, а в другу-третю наливали вже кому скільки хотілося й моглося. Зрозуміло, що гості роз в’язали свої язики, як ото ремені на багатих і здебільшого дармових обідах, тож гутірка потекла скора й велемовно-бурхлива.
– Ритко, а що коханий подарував, ану-но признавайся?! – сміливо смикнула подругу Тетяна вже після випитої четвертої.
– О, він мені, опше-то, таке подарував, таке подарував, – заінтригувала іменинниця. – Зразу після дванадцятої ночі почав вітати! – голосно зареготала. А трохи тихше додала: – Себе найкращого презентував! – не посоромилася малознайомих присутніх.
– О-о, – знову не змовчала Тетяна. – Побачимо-побачимо за дев’ять місяців, яким був той його подарунок, – ущипнула товаришку й нервово засміялася.
– А у вас уже діти є? – несподівано звернулася до діловитої Тетяни одна з Денисових сестер.
– Ой, та ми поки для себе живемо! – не забарилася зі звичною відповіддю Тетяна.
А коли незнайома гостя спитала, чи довго вони з Дмитром у шлюбі, то свій голос Тетяна помітно стишила й чисто збрехала: мовляв, два роки. Насправді тривав уже четвертий рік їхнього співжиття. Тетяна прикусила язика. Але викривати її брехню жодна з подруг не наважилася.
– Денисе, а може, тепер і ти за нашу квітку тост виголосиш? – спокійно спитала Валька Ритиного благовірного.
– Та який там тост, – буркнув добряче захмелілий Денис. – Не вмію я говорити, – розчарував.
– Ну от за що ти хотів би підняти чарку? – наполягала на своєму Валя.
Тим часом Денис мовчки перехилив повну стопку оковитої і шмигнув на подвір’я курити. За ним подалися й приїжджі чоловіки. Андрон уже давно, склепивши туманні очі, безтямно кивав довбешкою над тарілками, тож, бовкнувши ледь чутно: «Дайте-но й мені закурити!» – гепнувся з невисокої лави долілиць. Ритка підбігла до п’яниці, схопила його попідруки й потягла до кімнати, щоб укласти в ліжко. Ганна й собі насилу ворушила язиком, раз по раз кусаючи шматок хліба, що його хвилин із п’ятнадцять виминала в руці, наче пластилін.
– Мамо, може, опше-то, й ви пішли б лягли, – попросила Рита.
– Йди на хер! – ошелешила жіночу половину стара Крадуниха й прудко схопила пляшку з горілкою, сама налила гіркої в склянку й так само хутко її випила.
– Мамо, йдіть спати, по-доброму прошу! – скипіла Маргарита.
– Іди в сраку! – не втихомирювалася п’яничка. – Мені й тут добре, відчепися, зміюко чортова!
– Мамо, опше-то, дайте нам, молодим, ще й самим посидіти-погомоніти. Це ж мій день народження, – трохи спокійніше попросила збентежена донька-іменинниця.
Тим часом стара Крадуниха вивалила на доньку каламутні сердиті очі, яких злякалися навіть Тетяна з Валькою, схопила зі столу величенький глиняний глечик, що його іменинниця позичила в молодої сусідки на компот, і зацідила посудиною в невисокі причинені двері крихітної кухні. Дрібні черепки важко брязнули на підлогу – і всі миттю затулили руками вуха.
– Тітко Ганно, все добре, сидіть коло нас, усе добре, – заторохтіла Валька, щоб хоч якось улагодити ситуацію.
– А ти хто така, щоб мені в моїй хаті таке говорити, га?! Панськовита білоручка! – розходилася Крадуниха. – Така розумна, кажеш? Розумна, бо дядька доброго маєш, то, думаєш, він для всіх вас вимолить райську долю?! Схуд, бідака, так, що дивитися нема на кого! Фу! – махнула головою, виплюнувши з рота гидкі пережовані окрушки. – А чи ти сама молишся?! Сама хоч щось для себе зробила, щоб заслужити теє щастя?! Та в чому твоє щастя, Яворівська білоручко?! У грошах?! Чого тоді їздиш сюди повсякчас із того грошовитого міста?! Хто тут тебе жде, га, признавайся?! Може, якийсь жонатий чоловік?!
Цієї миті до хати влетів Денис, схопив невблаганну Ганну за плечі, підняв зі стільця й викинув, як погане цуценя, надвір, гримнувши дверима й замкнувши їх на защіпку. Але жінка не вгамовувалася. Спершу місила кулаками двері, дедалі голосніше лаючись та проклинаючи всіх присутніх, а тоді взялася за шибки. Ураз за спинами гостей посипалося дзвінким дощем розтрощене на друзки скло…
Валька сиділа прибита, наче на неї звалилася всенька хатня стеля.
Марійка й собі зціпила руки, раз по раз мовчки перечитуючи «Отче наш».
Першими драпнули з хати майбутні родичі. Вони вихором скочили на воза, й погонич хвацько замахнувся батогом, вигукнувши лишень: «Но, кобило, но, додому!»
За ними пошкандибали добре підпилі Тетяна з Дмитром, мовляв, господарка чекає. Людка з Любкою вислизнули з хати ще тоді, як Ритка тягла в кімнату Андрона. Тож у веранді зосталася скам’яніла Валька й не менш ошелешена Марійка.
– Ритко, огляньмо краще подарунки, – Валька трусонула гривою, ніби прокинулася від сну, й поклала собі, що мусить опанувати себе й негайно забути все, що верзла п’яна односелиця.
Стара Крадуниха під ту пору вже заспокоїлася, помітивши, що гості таки розбігаються, як миші, і вмостилася коло високого клена, зиркаючи на павутиння вечірніх проблисків-променів.
– Анумо, – погодилася Рита.
Подруги сіли на тапчан за зеленкуватими шторами й розпакували спершу Тетянин подарунок. У картоновій коробці лежали кожна в своїй паперовій обгортці двохсотграмові склянки. Розвинули Маріїну білісіньку скатертину, оздоблену по краях червонястими вишиваними полуницями. А відтак дісталися й до Вальчиного найменшого пакунка.
– Срібний хрестик на ланцюжку! – зраділа іменинниця. – Дякую, Валько, я, опше-то, давно вже думала щось таке повісити на шию, але якось усе забувала, – призналася розм’якла од приємної втіхи Рита. – Дуже, Валько, дякую, дуже! – тричі поцілувала подругу в обидві щоки.
– Цей хрестик уже освячений, мені його наш батюшка Роман привіз, – Валька не приховувала суму в голосі. – То нехай він тебе оберігає, – знічев’я підправила зачіску. – До речі, колись про це я історійку повчальну вичитала, – попри тривогу надумала відзначитися красномовством, освіченістю й начитаністю.
Знала напевне: подруги, як завше, слухатимуть її з великим захопленням.
Ритка ніби й забула про катавасію, яка допіру стихла, підгребла під себе ноги, обхопила їх руками і, схиливши голову на гострі худі коліна, дала зрозуміти, що радо слухатиме Вальку. Бо ж вона ось уже чотири роки, як живе в місті, не те що інші. «І хай там що моя мачухера базікає, а Валька для мене найкраща за всіх!» – подумки постановила собі.
Марійка теж усілася на табуретку й зіперлася на тверду сті – ну обдертої веранди, що її востаннє фарбували в блідо-салатовий колір років із дванадцять тому.
– Три дівчини пізно ввечері йшли дорогою, і раптом коло них сталася страшна аварія: зіткнулися два автомобілі, що їхали назустріч один одному, – зачала гутірку Валька. – А дів чата дивом вижили. Хіба якийсь час не могли говорити з переляку, бо ж стали свідками жахливого видовища. Згодом, коли вони прийшли до церкви подякувати Богові за врятоване життя, розбалакалися з незнайомою парафіянкою. Повідали їй свою історію, а жінка запитала в дівчат, чи мали вони при собі хрестики або образки. З’ясувалося, що тільки в одної було розп’яття. Тоді незнайомка мовила: «Ти тому й вижила, бо на тобі був хрестик! А ти, – сказала другій, – хоч і без хрестика була, але того вечора раз по раз хрестилася. Ну, а ти, – зирнула на третю, – хоч і геть безбожна, але на дорогу тебе перехрестила мати».
Дівчата широко всміхнулися, а Ритка, помітивши в кожної з них на тілі хрестик, вигукнула:
– Тепер і я захищена від пустого!
А за мить додала:
– Ой, Валько, і звідки ти, опше-то, це все знаєш?!
Ритка ніколи не шарілася, коли потрапляла в ситуації, де могла виказати свою недорікуватість, некомпетентність чи необізнаність. Тому над недоречністю чи недолугістю своїх запитань і висловлювань ніколи не задумувалася. Сором – то був не її друг-приятель.
– Читаю багато, – усміхнулася Валька.
– Тогово-но, дівчата, я, певно, заміж виходитиму, – спокійно видала Марійка.
– Що??? – одночасно скрикнули Рита з Валькою.
– Сама не знаю, що роблю, але то мати, товгово-но, наполягає. Шкода її, бо вельми побивається, щоб я не була сама. А Василь, тогово-но, хороший хлопець – не лихий… Навіть змирився з моїми почуттями до Миколи.
– Ти йому розказала?! – широко розплющивши очі, спитала Рита.
– Я навіть сказала, що Миколи повік не розлюблю, – приголомшила подруг Марійка.
– Нічого собі, – підперла рожеву щоку іменинниця. – Але все одно класно! – додала небавом.
– От і молодчинка, – і собі оцінила сміливий намір Валька. – Нарешті заживеш іншим життям. Барвистим, а не чорним, – знову насмілилася показати своє красномовство.
– І весілля буде? – поцікавилася Ритка.
– Ні. Тогово-но, розпишемося якоїсь неділі, і все.
* * *
Денис мав хист хіба до карт. До господарства його руки не тяглися. А сам він і не задумувався, не звіряв, що ще його рукам легко дається, до чого вони зугарні. Хіба як Рита попросить, то оберемок дров до хати принесе. Бо вона ними грубку топила й плиту, де готувала попоїсти. Адже за газовими балонами треба було аж до району їздити. А чим їх додому привезеш? Якщо Ритка не подбає, себто не вмовиться за добрий могорич із сусідським Геником, щоб укинув у багажник свого допотопного «москвича» куплений за останні гроші балон, то ніхто про те й не подумає. Навіть коли Геник і зголоситься той балон до хати підкинути, Маргарита ще мусить тягти-котити ту вагу аж до виїзду з райцентру (а то з добрих два кілометри), і то сама-самісінька. Тоді з місяць-півтора горе-сімейка мала на чому бодай підігравати їжу, яка взимку холонула за лічені хвилини. Але найчастіше плиту топили дровами.
За сільськими мірками, коли добре напалити плитку, то вона аж до вечора буде тепла, й можна гріти їжу в чавунах, що на ній стоять. Але не в цій господі, адже Крадунишина пічка скидалася на латану, штопану, зношену бабину спідницю – стільки дірок мала! Тому щоразу, коли ледащі родичі всідалися похапцем до порожнього столу й витріщалися на молоду хазяйку, роззявивши голодні роти, Маргарита мусила розтоплювати плиту й підігрівати приготовану вранці поливку. [56] Чи не тому молода Крадуниха старалася, щоб жар у плиті не згасав цілий день. Бо сажа з її порепаних од безперервного полоскання рук уже й не змивалася.
Отож до плити потрібні були дрова. Про них теж дбала промітна, за яку вона себе мала, Маргарита. Попри нарікання сільських жінок, які чисто ненавиділи гулящу дівку, всіма способами тримаючи коло себе своїх чоловіків, щоб і оком не повели в її бік, вона таки добирала хисту оминати ті перепони й умовлялася про все, що треба. І от якогось пізнього вечора трійко-четвірко чолов’яг з’їжджалися підводами, що на них лежало по кілька товстих поліняк, до призначеного місця в лісі. Там на них чекала сама замовниця. Вона теж приїздила туди конем (позичала його в Людчиного чоловіка Андрія). Чоловіки перекидали поліняччя на Ритин віз, а натомість діставали добру торбу з могоричем, що його без замовниці ніколи не розпивали: просили балакучу молодичку бодай на перші три чарки долучитися до компанії. Вона не відмовляла. А після тривалих посиденьок заводила коня в Андріїв хлів, воза накривала драним покривалом, аби менше хто бачив, що на ньому лежить, сама ж шкандибала додому.
Уранці Рита кликала Андрієвого молодшого брата, завзятого трудягу Аркадія, щоб поміг ті поліна порізати позиченою в того ж таки Геника електропилкою та порубати. А хлопчина, про якого казали чудило, дурбас або той, що не по дівках, не відмовляв Маргариті. Бо поки роботу робив, потайки чарувався вертлявою Маргариткою.
Заради неї він міг усе віддати в жертву! Навіть свою репутацію затятого безженця. Всякчас ледь стримувався, щоб не схопити крутихвістку в оберемок, не шубовснути в копу сіна й не зірвати з соковитого тіла старої одежі… Але, допомагаючи Ритці в господарстві, Аркадій не припускався ніяких вільнощів, бо не мав бійцівської натури. Та й совість йому не дозволяла: вона ж бо Денисова пара.
А інших дівчат Аркадій не бачив. Як і вони його. Через свій непорушний спокій, сором’язливість, а найбільше через те, що зростав у великій нужді, виховуючись у нерозважливої матері, яку в селі звали Лєнкою-Бевкотухою, бо багато базікала й абияк порала господарку, здобув Аркаша паскудну славу. І хоч мати привела на світ шістьох синів, проте жити до ладу й хазяйнувати їх не навчила. Чи не тому раз по раз зазнавали її хлопці кепкувань і насміхів. А коли повиростали, то оженилися швиденько з першими-ліпшими дівками, аби коло матері не сидіти. Тепер у приймах раду собі дають. Тільки Аркаша пари собі не добрав. Бо й не шукав, не приглядався… До того ж матір, хай і таку-сяку, мусив хтось пильнувати. От і призвичаївся до свого буття. Жив собі двадцятий рік у власному світі, що його, як і день Божий, поділив на три частини: вранішнє виконання безперервних бездумних материних велінь-наказів, обіднє вислухування сусідських кпин і вечірнє виконання материних безперервних бездумних велінь-наказів. І лише перед самісіньким сном, на відрадній самоті, впивався короткими хвилинами найулюбленішої справи – фантазування. Аркаша мріяв навдивовижу серйозно й свідомо, тому жив у казці, яку вигадав для себе сам. Її змісту не знав ніхто. Але людина, з якою хотів тим змістом поділитися, була.
Тоді, коли мати відпускала сина до Рити підсобити в чомусь, Аркаша завжди повторював: «Служба скінчилася, празник настав!» І мчав до Чикунихи-молодички. Їй, простій і балакучій веселусі, негулящий працьовитий Аркадій міг зробити все, чого просила!
А Денис попервах злигався з місцевим дармоїдом Федьком. Син місцевої фельдшерки спивався на очах. Маючи всього двадцять із гаком літ, він скидався на сорокарічного пияка з посинілим носом, туманними очиськами й тремтючими руками. Не було в селі такої пиятики, аби Федько по-людськи тримався, не засинав просто за столом, хряпнувшись у тарілку чи то з квашеною капустою, чи з масним холодцем… Він завше напивався до безтями. І найбільше вражало те, що вже четверта-п’ята піднята склянка з горілкою випадала з його рук, які страшенно тряслися. Та він і її добирав хисту випити. Бідолашна мати, яку шанували в селі, бо була добра медичка, отак і жила (чи жила?) з двома алкоголіками, мавши ще й чоловіка питущого. Щодня ці обидва невдахи безпробудно пиячили…