А Денис багато не пив. Він грав із Федьком у карти. Поки той ще тямив щось. А коли починав просити випити, Денис не міг нічим допомогти, бо ні грошей не мав, ні запасів самогонки, тому прощався з друзякою й повертався до улюбленого дивана, де справляв перед телевізором лежні до самісінького вечора.
А Ритка від нього й не вимагала більшого. «Як не хоче нічого робити, то хіба я примушу?» – не перецінювала своїх можливостей. До того ж звикла, що ніхто з її сімейства не був беручкий до роботи, не вставав удосвіта (хіба щоб випити), не підбивав родиноньку до якоїсь спільної справи.
Так і зимували. Баба Параска на кухні в запічку товклася, Ганна з Андроном – там-таки, тільки за столом із чверткою самогону. Маргарита ж часто-густо ходила в гості до молодшої сестри Людки, яка вискочила заміж одразу після школи й хоч так-сяк, але бодай старалася порядкувати в новім господарстві, що його переписала чоловікові Андрієві двоюрідна баба Уляна.
Людка навіть пожила зі старою близько року, і старі односельці-всезнайки склали їй гідну оцінку. Казали: «Знаємо, бачили, що по-доброму до Уляни ставилася мала Крадуниха, з ложки стару годувала, води подавала, до смерті, як годиться, догледіла. Не завжди злодюжки – люди бездушні».
А Любка в районі вешталася. Після ПТУ влаштувалася в тому ж таки гуртожитку, де три роки прожила, каштелянкою. Студентів стерегла, перепустки їм роздавала. І то так, що вже за півроку до сільської школи, в якій колись її мати прибирала, приїхало районне начальство з претензіями: «І кого ж то ви, такі-сякі вчителі, в люди випускаєте? Чого ви їх у своїй школі навчаєте, що вони ні до роботи, ні до знань, а лишень до розпусти й пиятики беручкі?!» Педагоги виправдовувалися, мовляв, ми ж хорошого вчили, але що, як не мали ті дівчата пристойного батьківського виховання…
Любку звільнили, та вона не журилася, бо вже на другий день оселилася в кімнаті молодого вчителя-майстра, якого нещодавно запросили викладати в ПТУ. Любка за три дні хлопця закрутила, прилюбила й гарнесенько собі запанувала в кімнатці, що її приділили вчителеві. Щоправда, вона там хіба нічки перебувала, обіймаючи-пестячи чотириокого педагога, а спозаранку долучалася до своєї давньої компанії, яка цілісінький день байдикувала в кафе із заяложеною назвою «Околиця».
Пролежав Денис зиму. А відтак часом став кудись їздити, казав, що навідується додому, до рідні, яка після отого Марга-ритиного дня народження не вельми кликала в гості незаконну невістку. Поїде – приїде. Перестав геть пити, зате став багато курити. Весною Ритка знову поїхала на зелене море, а як повернулася, то більше Дениса не бачила.
Невдовзі отримала листа, в якому йшлося, що його спіймали на торгівлі маковинням. Саме за ці бізнесові справи сидів він у колонії, де рік тому накинув оком на білявку-поліщучку. Але цього разу повнолітнього засудили на цілих чотири з половиною роки і спровадили на зону.
Разів із п’ять Ритка возила Денисові передачі. Ображений на всенький світ неборак не втомлювався – надсилав Маргариті листи, в яких притьма просив привезти якнайбільше попоїсти, мовляв, тут справжнісіньке пекло: голодом морять, б’ють, тяжко робити примушують… Та коли жінка, вкотре відібравши від себе й усіх домашніх останні наїдки, відволокла їх тюрміянові, то до неї на побачення вийшов трембухатий [57] бритоголовець. З його мармизи аж пашіло обжерливістю! Він тоді ще попросив Маргариту вийти за нього, заклинав: «Порятуй, Ритко, як розпишемося, то мене раніше звідси випустять». Але на це Маргарита вже не повелася. Не змогла пробачити зобидженому добувачеві легких грошей ситої пики.
А потім був Сашко. Молодшого на чотири роки шустрія щосуботи приносило ровером до Крадунишиної хати з сусіднього села. Був юний, дебелий, хоч в армію йти не захотів. Батьки мусили продати дві тонни картоплі, щоб відкупити кровиночку від тяжкої служби… Невдовзі поліщуки почали гомоніти, що, видно, Сашкові старі – багатії, коли сина вберегли від нікому не потрібної армії.
«Крутий пацан! – перешіптувалися дівчатка. – То лише грошовитим тепер від армії вдається відкараскатися. Або ж хитрим… От Крадуниха, сучка ненаситна, вже й до молодшого за себе добралася! І що вони знаходять у ній?!» – чухали голови й усе стріляли кривими поглядами на новоспечену пару, тільки-но та з’являлася біля брудних стін сільського клубу.
Десь на сьому нічку, яку опришкуваті молоді проводили у веранді на тапчані, несподівано з хати вилетіла стара Крадуниха, сердито розсунула діркуваті штори й випалила:
– Рито, чортова дочко, кажи йому або так, або ніяк, або посилай к хрінам!!!
Сполохана Рита, попри звичну сміливість, розгубилася й собі на диво прикусила зазвичай гострого язика. Натомість розперезаний сміливець Сашко випалив:
– А ми завтра заяву в сільраду несемо!
Так і вчинили. Стара Крадуниха навіть пораділа вечірці з такої нагоди, хоч про все Маргарита дбала сама. І то за позичені гроші.
– Ну, нарешті в хаті з’явиться хазяїн! – зітхнула полегшено Ганна, спершись на сажну грубку. То вона на мить підвела голову з твердої подушки, аби знову впасти ницьма: треба ж проспатися після другого випитого кухля бражки, що її донька Рита сама розколочувала на власне весілля.
…Маргаритка скликала сусідських господинь, подруг-нерозлийвода Тетяну, Вальку та Марійку і попросила сусідського Геника вигнати бурячанки. Тож спільними зусиллями накрили в хаті такі-сякі столи. Людей зібралося мало. Хіба ті, що поралися на кухні з салатами, кручениками й холодцем, а ще мати нареченого. Більше з родичів молодого ніхто до Крадунихи не навідався попразникувати. Батько Сашків був на білоруських заробітках, а сестри, яких у вже законного Ритиного чоловіка аж дві було, не забажали вітати братика з такою, на їхню думку, негідною парою.
– Ну й дарма, – не розчаровувалася Рита. – Я його силоміць із собою не дружила.
А ще того дня стався конфуз. Перед самісіньким бенкетом у паперовій коробці, з якої хазяйки витягали копчену рибу, Марійка намацала… яйце! Запецькане [58] риб’ячим, ржавого кольору, товщем, воно скидалося на незугарну крашанку, що її невміло переварили в гнилому смердючому цибулинні.
– Ой-йой, то ж поробив хтось! – зашелестіли, як осіннє листя, збентежені поліщучки.
– Ой, Ритко, ой, на недобре ся знахідка! – взялися «заспокоювати» молодуху.
– Стій! Не бери голими руками!!! – найсміливіша з сусідок, перше крутихвістка, а тепер самотня стара діва Пелихо-ва Катька кинула яйце на газету й віднесла суверток недалечко од Крадунишиної хати на перехрестя стежок, де підпалила. Мовила перед цим:
– Дивіться добре, бо зараз прийде в гості той, хто ці чари заподіяв!
Але ніхто чужий до хати не навідався. Видно, серед своїх затерся той, що згодом за столом так «зичив добра» молодятам.
Ритка ніби й не стала побиватися дурною знахідкою. Однак, забачивши «райце», таки стрепенулася од бурливого дрожу, що блискавкою сколотив її середину.
Досипала солі на рану й новоспечена свекруня. Після того, як Маргарита обтанцювала під старовинну пісню «Горіла сосна, палала» останню дівчину-весільницю, Сашкова мати, перш ніж і собі завальсувати з невісткою, закрутила їй поверх фати чорну, в рідку червону цятку, хустку…
– Слухай, Марго, я чогось ніяк не можу допетрати? – якось уранці після жагучих любощів заговорив до дружини Сашко. – Чого то ми вже п’ятий місяць, як живемо відкрито, а ти ніяк не залетиш? – чекав на відповідь, поклавши голову на плетиво з худих рук, і не відводив очей від стелі.
– А що, треба? – спокійно спитала Маргарита, і собі дивлячись на сволоки, вкриті великими розводами від дощових плям.
– Ото ти й сказала! – Сашко прудко підскочив з місця, так, ніби його добряче вщипнули за оте найуразливіше чоловіче достоїнство. – Я тут півроку скачу на тобі, як коняка, а ти питаєш, чи треба?! – не приховував роздратування, скрегочучи зубами. – Та мене вже замучили мої сестри, не вмовкають, що, мовляв, дивись-дивись, бо твоя Ритка стільки мужиків мала, що вродити для тебе сина в неї ні сил, ні здоров’я не зосталося! – зирнув прямісінько Риті в очі.
До цього Сашко ніколи не заводив мови про дітей. Жили собі, та й годі. Удень робили таку-сяку роботу, навіть порося купили на сало-м’ясо, а вночі все впивалися коханням: спершу ховалися у веранді, а бувало, й надвір утікали – в клуні на жмутку сіна злягалися. А згодом уподобали ранки для цього діла, коли всі хатні то на кухні товклися, то двором-городами вешталися.
– Мабуть, не вроджу я тобі сина, Сашку, – на диво спокійно відказала дружина.
Сашкові наче хто кілка в груди встромив.
– Ах ти суко проклята! – засичав. – Нащо ж тоді женила мене з собою, проститутко чортова! – роз’ярілий чоловік щосили вдарив Ритку в обличчя. Над жінчиною бровою за мить просочилася червона пляма крові.
Ритка схопилася з ліжка й помчала на кухню, щоб охолодити болючу рану. Але запобігти появі синця, що згодом таки розплився на півщоки, вона не змогла. Молодому розперезаному чоловікові двадцятидворічна, побита ще одним рідним кулаком жіночка нічого не сказала. Мабуть, розуміла, що недарма вдарив.
Ритка і справді не годна була мати дітей. Про це їй сказала гінеколог у райлікарні ще чотири роки тому, коли дівчина зустрічалася з Віктором. Тоді вони теж до жодних контрацептивів не вдавалися, вільно собі вдовольнялися, а коли Рита відчула різкі болі внизу живота, надумала перевіритися в лікарні.
– Вітаю, скоро станеш мамою! – приголомшила юнку докторка.
– Ні, треба, щоб цього не сталося! – категорично відрізала Ритка, бо вже знала тоді, що Віктор стане татком, але не її, а Світланиної дитинки.
– То що, записувати на аборт? – не задумуючись, видала фатальне лікарка.
– Так, і якнайхутчіше…
Згодом лікарка дивувалася:
– Нічого не розумію, як ти завагітніла? У тебе ж загин матки! Ну… теперечка потерпи місяців зо три, а там кохайся скільки заманеться! Після першого аборту та ще і з такою серединою дітей не матимеш!
– Що ж робитимемо, Марго? – за три місяці Сашко знову заговорив на цю тему. – Нема дітей, нема сім’ї, хіба не так? – видав, ніби штрикнув голкою.
– Угу, – кинула Рита, відпираючи завожені комірці чоловікових робочих сорочок.
– Поїду я в суд, повезу заяву, – далі вів Сашко. – Рито, бляха-муха, я ж молодий пацан, чого сидітиму в цій дірі, в задимленій «шевченківській» мазанці на курячих лапах, що валиться на очах?! Мені треба жінка, яка б не тільки до того діла завзята була, а й хазяйство по-людськи вела, дітей родила! Що то за мужик без спадкоємця?! Ніякий то не мужик! – викрикнув і подався на кухню. Там налив собі чарчину, до дна вихилив її й уклався спати.
Назавтра поїхав до району, написав заяву на розлучення. За місяць пара розпрощалася. Риту, яка не відмовилася від чоловікового прізвища Гарварук, люди й далі звали Крадунихою. І лише зрідка – Чикунихою.
* * *
Цього вечора Рита ревіла до кольок у грудях, захлинаючись власними слізьми навпереміш із давким тютюновим димом. Закурювала третю сигарету поспіль, але ніяк не могла вгамувати надривних ридань, що болюче фонтанували зсередини. Давно такого з нею не траплялося. До сліз Маргарита вдавалася вкрай рідко: Андрон дав добру науку. Вона змалку завважила: що тільки мати в сварці починала розпускати нюні, то в чоловіка хтозна-звідки з’являлася дужість, і тоді він неодмінно брав гору над жінкою в їхніх бійках. А от коли мати не показувала слабості, не викликала до себе жалю, а навпаки, підкорялася злості, тоді саме вона гамселила кволого невдаху Андрона.
Отаке воно правило сліз: на людях шкодять, а на самоті виручають.
Добре затямила те Рита.
Вона давилася розпачем, бо не знала, як зарадити печалі, що нагло, спорадично накочувалася на її голову, як у приказці сніг. Хлипала, примостившись між улюблених беріз, які височіли за хлівом і городом.
Чому знову до її рук трапила газета, в якій вичитала таку близьку до свого болю історію? Чому тоді, коли вона намагається не думати про свою гірку неміч, хтось ніби навмисне жбурляє в неї розповідями про такі самі проблеми й гризоти? А вона ж іще серця не згубила! Нехай чоловіки її кидають, та її душі вони не годні взяти з собою! І вона болить… та душа… Надто за дітьми. І то здебільшого за ненародженими. Такими, за яких думають дорослі. Жорстокі або безпорадні…
Безоглядно позбувшись несподіваної тритижневої вагітності, Маргарита силкувалася викинути скоєне з голови. Вважала: все мине, все владнається й забудеться. А там і кавалери один по одному занадилися до неї, розвіюючи нудьгу… І заміж вийшла… Гадала: з ким, з ким, а з Сашком має все вийти, бо ж молоді обоє! Та не так усе сталося…
І от сидить вона тепер поміж беріз сама й дає волю сльозам. Вони ж бо приховані. Може, якби з кимось поділилася своїм болем, то полегшало б. Але навіщо він комусь? У кожного й свого задосить.
Глибоко затяглася куривом, черкнула сірником, засвітила тьмяне світло над районкою і ще раз прочитала:
Рубрика «Долі людські»
* * *
На цім історія з районки скінчилася.
«Звичайна розповідь, така звичайна розповідь», – шаруділа думка в Ритиних скронях.
Раніше Крадуниха навіть не прочитала б її, не те що задумалася б над нею чи пройнялася б… А нині ллє сльози… Бо звичайною ця розповідь видасться хіба тим, кого оминули такі сльози…
Ритка досмалила, мабуть, шосту сигарету. Відчула, що нуд потроху відпускає, до того ж малася так, ніби виплакала все, що могла. Ще кілька хвилин роздивлялася на зорі, дочекалася, поки одна таки зірвалася з неба й метнулася в інший бік. Зраділа Маргарита, що встигла загадати бажання.