Цілісіньку добу селяни бачили коло Крадунишиної хати білого легковика (то був старенький «Форд», що його Петька випрошував за гривні в старшого брата), тому були певні: молодик днює й ночує з легковажною Крадунихою.
Попервах Маргарита видавалася Бізнесменові геть байдужою. Ось уже півтора місяці двічі на тиждень він приїздив до норовливиці, старався привезти такого-сякого гостинця, однак на перспективу з нею переспати й не заповідалося.
Та от другого місяця зими…
Коли нічні побачення минали вже в разючому холоді, молоді таки перебралися спершу до веранди, на тапчан, а затим і до хати, на широке двоспальне ліжко. І тільки-но Бізнесмен приборкав неприступну перше Крадуниху (коли хотів, тоді приїжджав, цілував, обіймав, ночував), як почав поводитися зовсім інакше. Він багато пив, зникав на кілька днів, а повертаючись, тримався з Маргаритою, як зі своєю жінкою.
Так спливла зима. Маргарита знову почувалася непевно: начебто й має пару, а ніби вільна… І… звиклася з таким своїм туманним становищем.
Напровесні з давньою компанією Крадуниха подалася в Білорусь сапати буряки. За три тижні повернулася – і Петька-Бізнесмен як тутечки, стрічає кохану широким п’яним усміхом. Але за мить його міна стала геть інша: Рита ошелешила Бізнесмена новиною, мовлячи:
– Я вагітна!
Розділ десятий
Валька
– Дорогі брати й сестри, Христос Воскрес! – величаво привітав громаду настоятель місцевого храму отець Олексій.
Надворі розцвітав ранок, коли він скінчив Велику всеношну службу. Тому близько шостої години всі парафіяни вийшли на церковне подвір’я, щоб урешті освятити кошики з великодніми пасками.
– Воістину Воскрес! – почув у відповідь десятки голосів.
– Закінчився тяжкий час, коли торжествувала пітьма і злість, і Христові учні, які були такі пригнічені в день страшного розп’яття, збентежено і з трепетом чують першу звістку про те, що здавалося неможливим! Про те, що повстав із гробу Господь!
Священик стояв на найвищій приступці, яка вела до притвору церкви, тож його бачили й чули всі віряни, котрі нетерпляче чекали на останній святковий штрих. Знали: кілька хвилин проповіді – й батюшка врешті почне тричі обходити храм, щедро окроплюючи кошики, з яких одна по одній виструнчуватимуться запалені грубенькі свічки. Це вогняне коло, що грайливо майорітиме довкруж церкви, засвідчить: тут, як ніде й ніколи, нероздільні діти і батьки.
Звісно ж, батюшка окропить і власниць цього великоднього лакомства. Він ніколи не шкодував для них свяченої води: рясно поливав вдоволені, доладно підв’язані акуратними вузликами найкрасивіших хусток обличчя, ще й усміхався. І чоловіків не оминав, освячував. Знав-бо: це дійство додає парафіянам великої радості й віри в те, що за водою спливуть усі їхні дошкульні болячки.
– Муки, гоніння, страдницька смерть іще чекали на апостолів. Однак уже ніколи вони не терпітимуть такої великої скорботи, яка володіла їхніми душами у ніч розп’яття. Бо всяку муку, навіть смерть, освітлює і перемагає Христове Воскресіння. І нині… Правда ж? – зирнув у сонливі й водночас сповнені свята очі вірян, – так само яскраво сяє світло пасхальної радості. З празником вас, браття й сестри! Після великого посту смачних і ситних вам страв! Але спершу ми їх освятимо. Бо ж поки паска не посвячена, її їсти не годиться, – повчав громаду. – І не забувайте, що свято Воскресіння триває цілий тиждень, і ми щодня чинитимемо в храмі урочисті відправи при відчинених царських воротах – на знак того, що тепер для всіх нас відчинені ворота Царства Божого…
Коли Тетяна з Митьком підійшли до місця, що його зі школи залюбили подружки-нерозлийвода, Валька з Марійкою у своїх кошиках уже позапалювали свічки.
– Ставайте поруч, тут іще місце для кількох кошиків, – припросила Валька Онищуччине сімейство, яке найчастіше кликали все ж Шолудишиним. – Христос Воскрес, кумочко! – Валька поцілувала подругу в обидві щоки, на Дмитра уваги не звернула. – А на Богдасика твого, похресника мого, тьху-тьху, щоб не зурочив ніхто! – оскалилася білозубо до малого.
– Воістину Воскрес! – відповіла Тетяна. – І вам, кумочко, Христос Воскрес! – поцілувала Вальку тричі. – І тобі, Марійко, Христос Воскрес! – похристосалася і з другою подругою.
– Воістину Воскрес, Тетяно! – відповіла Марійка. – І тобі Христос Воскрес, – і собі тричі поцілувала Тетяну в обидві щоки.
– А що, кумасю, коли з міста прибула? – тихше спитала Тетяна Вальку, приймаючи з кошика вишиту хрестиком серветку й запалюючи свічку.
В її плетінці, крім паски, лежали ковбаса, масло, сир, сіль, хрін, крашанки… Як у всякої доброї господині.
– Я вчора – вечірнім, а Арсен – сьогодні пізно ввечері, якраз на всеношну встиг.
– Певно, роботи багацько має? – зирнула на красеня кума.
«Ото видно, що чоловік і язика не мочить у ту смердючу бурячанку, – майнуло в Тетяниній голові. – Стрункий, підтягнутий, білісіньке обличчя, гоструватий, без синяви, ніс… Щастить же комусь!»
– Так, саме перед Пасхою мав багато роботи, мусив до вихідних якісь важливі документи підготувати, – зашепотіла Валька, бо церковний хор уже наспівував величне:
Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що у гробах, життя дарував!
– То й добре, що вспів, бо він цілий рік чекає на оті вранішні пасхальні розговини після всеношної, – шавкотіла містянка Валька. – А ти як, Тетяно? – тільки спитала, коли церковна братія рушила в їхній бік. – Ой, ідуть уже, – примовкла Валька, тож Тетяна не стала їй відповідати. Подумала: кума спитала про справи лише для годиться, насправді нецікаві вони їй, якщо так хутко відбігла від речі…
Над селом розлився лунастий церковний дзвін, що свідчив про велике торжество й сповіщав про час найважливішої в році служби Божої. Священик, хор і парафіяни зі свічками під отой передзвін рушили тричі обходити довкола церкви. Валька побачила й бабусю Дарину, що ступала в центрі братії й гідно виводила найскладнішу другу партію тропаря:
Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що у гробах, життя дарував!
Після того, як паски освятили, ніхто вже коло церкви не гаявся – усі намагалися якомога швидше дістатися до хати. Тутешні жителі були переконані: прийти з церкви додому швидше за сусіда – то вельми добрий знак! От якщо ти після служби перший уступиш до хати, то в тебе й хазяйство цього року вестиметься краще, й городина вродить рясніше, ніж у сусіда… Тому більшість селян, долаючи шлях пішки, неабияк заздростили тим, що приїздили до церкви машиною.
От і тепер, коли Валька сідала в розкішне авто разом із чоловіком, бабусею та сином, дехто з односельців проводжав їх кривими поглядами.
«І скільки тим Яворівським добра того треба?!» – снували заздрісні думки.
Не розуміли завидники, що добро не лише на Пасху через найперше відчинені двері в хату входить. Воно навідується передусім у серця людей. Але туди його треба не забути впустити.
Валька запропонувала й Марійці під’їхати додому. Ось уже шостий рік подруга жила тільки з донечкою, але цьогоріч великодній сніданок захотіла розділити з матір’ю та бабусею, тому зголосилася під’їхати саме до їхньої хати.
– Мамо, а чому Пасха так називається? – спитав Максимко, ледве сів на заднє сидіння поруч із бабусею Дариною й тіткою Марійкою, що на своєму приполі вмостила десятирічну доньку Олену.
– Ого! – здивувався синовому питанню Арсен. – А й справді – чому? – перепитав, бо й сам не знав.
Валька сиділа спереду коло чоловіка, тож хутко обернулася, глянула на бабусю Дарину, мовивши:
– Пригадую, як і я вас про це запитувала, пам’ятаєте, бабусю?
– Ой, де там, дитино… Я такого вже не згадаю, – знітилася Яворівська.
А Валька пам’ятала. То було теж після всеношної, років із двадцять тому. Себто Валька мала більше літ, ніж її Максимко, коли питалася про Пасху. Та не секрет, що діти швидше доспівають, аніж їхні батьки. Розвій, бач!
Тоді бабуся повідала Вальці історію про вихід євреїв з Єгипту, де вони багато літ мучилися в рабстві. Господь мав намір вивести їх з неволі й оселити на іншій землі. Однак єгипетський фараон не забажав відпускати юдеїв: вони ж бо його робоча сила! Через це послав Бог на єгиптян аж десять страшних кар: вода почала обертатися на кров, сипав невблаганний руйнівний град, кружляла зграями сарана, що й донині дошкуляє, шкодить сільським посівам… А після того, як фараон однаково не відпустив євреїв, Мойсей попередив його про останню, найжахливішу, кару – смерть усіх єгипетських первістків. Ця кара мала змусити фараона відпустити ізраїльтян. А щоб не нашкодити юдейським перво-рідням, щоб знати, де вони мешкають, кожна єврейська сім’я мала помазати одвірки вхідних дверей кров’ю жертви, яку первосвященик приносив за свій народ. Тоді ангел Божий, убачивши кров’яний знак, проминав би оселю.
– Почувши про таку кару, фараон відпустив євреїв з Єгипту, – закінчила Валька цікаву оповідь. – А слово «пасха» означає «пройти мимо», «проминути». Відтоді євреї щороку відзначають це свято як символ звільнення від єгипетської неволі.
– Тепер ця назва має ще й новозаповітне значення, – доповнила внучку баба Дарина. – Воно означає «пройти повз смерть». Ісус, воскреснувши, смерть здолав. Отож кожен, хто вірує в Христа, може пройти повз смерть і мати життя вічне.
– А Великдень – чому? – скориставшись із нагоди, поцікавилася допитлива Оленка.
Ця дівчинка завше уважно слухала будь-які оповідки про Бога. То була її найулюбленіша тема! І, маючи вельми добру пам’ять, Оленка ділилася почутим з учителькою українською мови та літератури. Хоч як дивно, але саме Людмила Никонівна була їй за найближчу подругу (після матусі, звісно). З однокласниками Оленці не було про що балакати: вони здавалися їй надто маленькими й нецікавими.
– То християни так назвали Воскресіння, бо вважали цей день за найвеличніший у році – Великий день, або Великдень, – коротко відповіла Валька.
Машина зупинилася коло старої хати Марійчиної матері, де жила й баба Олена. Усі зауважили, що в сусідській, Крадунишиній, хаті на підвіконні горить свічка. Шкода, що Тетяна цього не бачить… Таки збрехала Ксанка, нелюба жінка Петьки Шпачинського…
Марійка подякувала кумам за добру послугу, ще раз перепитала про заплановану зустріч, бо ж знала напевне: завтра, себто другого дня Пасхи, четвірка колишніх однокласниць стрінеться на вмовленому місці біля ставка.
– І про паски не забудь! – гукнула наостанку Валька. Бо вона, хоч і давно виросла з дівчачих забавок, проте звички за три великодніх дні скуштувати дванадцять пасок і загадати бажання, що мало здійснитися, досі не зреклася.
«Та це ж школярки хіба так роблять, – сміялася мати Женя, коли Валька підраховувала чергового з’їденого шматка чужої паски. – Або дівчата, котрі хочуть цього року заміж вийти… А ти вже сімейна!» – ще торік дивувалася ненька.
«Та знаю я, знаю, – у відповідь щебетала Валька. – Але вірю: хто з’їсть по шматку від дванадцяти різних пасок, той цілий рік буде щасливий!» – відповідала, не соромлячись, що скидається на наївне дівча.
Баба Дарина й курник не оминула, вгощаючи свяченою паскою всю господарку. Про цю традицію їй ще батько повідав.
Відтоді й вірить, що свячені шматочки допоможуть вестися хазяйству бодай не гірше, ніж торік.
Валька хутко підігріла в мікрохвильовій пічці всі ласощі, й невеличкою родиною Яворівські сіли за стіл.
Першою кусали свячену паску, далі цокалися крашанками, цебто змагалися, чиє яйце найміцніше і хто збере найбільше биток. [61] Переможцем став Максимко, який був певен: зі своєю найміцнішою крашанкою він піде завтра до ставка й виграє цілу торбу яєць в Оленки та Катерини з Василиною. Так, як дід Петро колись робив. Досі в родині не стихають оповідки про те, як іще малим він приносив додому по цілому мішку биток! А колись цим вагомим роздобутком кілька днів можна було годувати чимале сімейство… Отакими були колись перші дитячі заробітки…
Узялися Яворівські й скоромне споживати. Холодець, голубці, котлети, м’ясо тушковане, домашню ковбасу, салати, налисники.
– Ох і смакота! – вигукнув Максимко.
– Еге ж! – підтримав сина Арсен. – У місті такого немає!
– І найцікавіше те, що бабуся це все приготувала, не куштуючи, бо ж постилася, – виказала таємницю внучка.
Як те в баби Дарини виходило, Валька лишень дивувалася. Старенька на око солила й перчила всі страви. І ніколи не зраджували її набуті за цілий вік навички. Єдине, що могла собі дозволити, то це кинути на язик дрібочку фаршу для голубців, жвакнути двічі-тричі зубами, як кріль, і хутко її виплюнути. Щоб не потрапив усередину жир аж до самого свята.
Хоч Валька й не балувала себе білим хлібом, а до солодкого та пухкого печива була геть байдужа, на Великдень, три дні поспіль, вона їла, закушуючи все паскою. Сама не розуміла, чому власне цього свята їй із солодким хлібцем смакував і холодець, і навіть м’ясні котлети. Так, наче без поєднання того, що зазвичай годі поєднати, не такий святковий здавався б Великдень.
Як і дощу не уявляла в ці дні. Бо пам’ятала Пасху лише сонячною.
А ще не було такого, щоб пасхальними днями чи то вона, чи її рідні хворіли. Може, тому так, що вельми вже старанно готувалися поліщуки до цього свята, вельми чекали на нього.
«Паску треба пекти лишень у доброму настрої, негоже цього дня сваритися», – радила баба Дарина внучці, яка лишень кліпала допитливим очима, спостерігаючи за всіма приготуваннями.
«Діти, не грюкайте дверима! – просила малих онуків. – Нехай тісто в тиші підходить, не можна його лякати…»
«Це тому такі смачні та пишні паски в матері були, що вельми вона доброзичлива, – казала наймолодша Даринина невістка – дружина найменшого Степана. – Може, чудною здамся, але… моя свекруха не просто золота, вона… свята», – шарілася, одначе правдою ділилася.
Дивно, бо колись соромилися брехні, а тепер – правди.
Трапилася у Вальчиному житті ще одна значна подія, пов’язана з Великоднем. Якось, витягаючи з печі рум’яні, гарно оздоблені виплетеними з тіста кісками й хрестами, стрункі, як солом’яні копички в годящого хазяїна, буханці (цим українська паска відрізняється від російської, якої не прикрашають узорами, а просто заливають білою цукровою глазур’ю й посипають кольористим пшоном), мама Євгенія призналася Вальці:
– Знаєш, що я сказала перед тим, як поставити паску в піч? Про долю твою, доню, спитала. Дивися, які хлібці вдалі та пишні! Ото й талан такий файний матимеш, – здивувала доньку.
– Як це? – перепитала Валька.
– Виходь за Арсена – житимете добре, – дала згоду на шлюб, що його не вельми бажала.
Отаку мала віру Валина мати.
А ще Валька любила дивитися, як бабуся перевіряла, чи спеклася паска. Брала тоненьку трісочку, встромляла в хлібець і витягала. Якщо тріска суха – паска готова, якщо з тістом на кінчику – хай допікається.
Валька захоплювалася бабиними вправними руками, і кортіло їй теж навчитися все так робити. Вона не хотіла належати до тих сучасних господинь, які не переймають од своїх бабусь таких важливих і самобутніх навичок! А ще їй до кольок у грудях жаль було тих, хто зроду не чув духмяних пахощів, що линуть із чудодійної печі – з цього символу рідного вогнища, неперервності роду, світлого босоногого дитинства… Хоч як добре жилося Вальці в місті, але вона ніколи не забувала найкращих років, проведених на зеленій мураві, з дивовижними ранками, які день при дні всміхалися до неї полум’ям, що перлилося в печі. І теплими вечорами, що досі потріскують у вухах грубкою, розтопленою скіпками. Той вогонь тепла й затишку створювала заповзятими руками баба Дарина. Чи не тому він був такий лагідний, як і її долоні…