«Нічого не хочу, нічого-нічого, – шепотіла, йдучи стежкою до хати. – Тільки дитину, дитину, дитину…»
Вона вже доходила до веранди, як за яблунею, біля курника, помітила знайому постать.
– Вітьку, ти? Ну й нащо прийшов? – спитала нічного гостя.
– Ого, сердита ти стала, Квітко-Маргаритко, – Віктор наблизився.
Ритка зупинилася коло вхідних дверей, намірилася їх відчинити.
– Опше-то, життя несолодке випало! – відрізала.
– Та чи я так багато нагірчив у ньому? – Віктор і сам не розумів, кому поставив те питання – Ритці чи, мо’, собі?
– Ні, Вітьку, ти був найсолодшим у моєму житті! Тільки щось мені од цього, опше-то, не холодно й не жарко, – натиснула на клямку.
– Та зачекай, Ритко, я ж тільки спитати хотів, як ти? Що поробляєш після…
– …Після того, як знову стала жити сама? – обернулася до гостя. – Та добре! Я ж, опше-то, мало буваю сама, Вітьку, ти ж знаєш! Дружина хіба новин тобі не доносить? Що цього разу почув? Чи й справді просто так прискакав? – Маргарита наче вже й не поривалася до хати, присіла коло дверей, дістала пачку з сигаретами.
– Усе куриш…
– Угу, – тільки й мовила, затягаючись першим димовим кужелем.
– Тобі ще дітей народжувати, – проказав Віктор, здавалося б, заяложену фразу.
Почувши те, Ритка підвелася, викинула щойно прикурену цигарку й мовчки зачинила за собою двері веранди.
Але здибанка на цьому не скінчилася. Віктор узявся стукотіти у вікно, біля якого, знав, спала Маргарита. І настирливо просив:
– Ритко, ну вийди, будь ласка! Ритко, прошу, ну вийди!
Вийшла. А про що їм було говорити? Віктор здушив молоду Крадуниху в обіймах, обсипав жаркими цілунками, поволік у сінник, де лежав оберемок свіжого зілля. І зав’язла горе-парочка на тім бадиллі у ще одному солодкому гріху…
Минав другий місяць після офіційного розлучення Рити з Сашком. Молода Крадуниха знову стала смакувати солодку свободу. Часом посеред ночі вибігала до Віктора, а ще внадилася до сільського клубу, де за товаришок їй були вже набагато молодші дівчатка.
Щоправда, раз чи два на місяць, коли додому приїжджала Валька, то вона неодмінно забігала й до неї.
– Ну, як ти тут, подружко? – запитувала сільську товаришку Валька. – Усе воюєш зі своїми хатніми?
– Та воюю, – відказувала коротко Рита. – А ти як? Уся в сім’ї?
– Чому? Не тільки! У мене ж робота улюблена й дуже цікава! Я серед книжок живу, Ритко, а це однаково, що зі всім світом дружити! Правду хтось із великих сказав, що з книжкою навіть на безлюдному острові не почуватимешся самотньою. Не уявляю, як жила б я без улюблених письменників, їхні творів…
– Таж якось жила б, – утрутилася Рита. – Як ото я, – зареготала.
– Ой, Ритко, ну ти й сказонула! Тьху на тебе, – не добирала слів містянка. – Знаєш, про що я тепер мрію? – мовила, спираючись на спинку м’якого, з широкими бильцями крісла.
– І про що? – спитала Маргарита чи то з цікавості, чи то з увічливості.
– Я мрію зібрати велику бібліотеку з автографами сучасних письменників, – натхненно відповідала Валя. – Бач, зі столиці вони до нас рідко приїздять, але, сподіваюся, що незабаром я сама в службових справах до Києва їздитиму, уявляєш, Ритко?! – здійняла руки вгору й плеснула в долоні. – Там я бачитимуся з нашими популярними літераторами!
– Класно, – тільки й мовила Рита.
– Без мудрих людей, без їхніх порад, настанов, цікавих думок, Ритко, без цього всього ніколи не станеш мудрою, – вела своє Валька. – Не знаю, як ти тут в оцьому манюньому світику живеш… Наші ж люди навіть не уявляють, як воно там, за вікном, – згадала приказку.
Ритка дослухала подругу, намагалася щиро радіти з її захоплень, зрозуміти їх. Але насправді й не уявляла, як це – ставити питання й дивитися в живі очі тим, кого хіба в газеті чи по телевізору бачиш. Вона не відкидала того, що ось уже двадцять четвертий рік вариться в іншому, ніж Валька, казані. Але нікуди з нього вона не втече. Та й призвичаїлася вже. І нічого ліпшого не хотіла…
Валька їхала собі в обласний центр, а в Маргарити інші клопоти. От усі в селі повикопували картоплю, а в неї на городі ще й кіт не валявся. Андрон і носа не потикає на поле, йому б до бражки добратися й гепнути на ліжко. Мати й собі хіба вранці пару скопців розкопає – до першого сніданку… Баба… Та яка з неї робітниця?! Отож мусить Ритка когось на підмогу кликати. А кого ж, як не Аркашу, завсідного підручного?! А ще Людку-сестру з чоловіком Андрієм. Запряжуть коня та й виорють оті сімнадцять рядків із картоплею. А як не зберуть за день, то буде завтра… Однаково не копачкою гребти, спину гнути.
Так і вчинила цієї осені Маргарита. Скликала помічників, виорали картоплю, зібрали по кілька мішків маленької, середньої та великої – на деруни… Ґрунт коло Крадунишиної хати хоч і був од пирію абияк оброблений, але ж то чорнозем! Він таки не рівня піскам, що здебільшого панували в їхнім селі, а родючий, ядерний! Бодай у цім поталанило Чикунам. Уже не без їдла зимуватимуть.
Потрудилися Маргаритині помічники на славу. Зосталося дозбирати чотири рядочки. То вже їй, Риті, завтра на півдня роботи.
Увечері трудівники сіли випити-закусити за добру роботу. Розстелили в садку під вишнями велике простирадло, поставили на нім миски з порізаним салом, малосольними огірками, вчорашньою товченою картоплею, розігрітою на газовій плиті (Ритка на гарячий осінній сезон якраз заправила балон), смаженими яйцями з цибулею; пошматували чорний із кмином хліб, що ним вельми добре занюхувати випиту порцію міцної горілочки. А ще Людка принесла з дому солоного, як ропа, оселедця. Бо в своєму хазяйстві вони з Андрієм холодильника поки не мали, тому чимало наїдків, зокрема сир, масло та свіже молоко, зберігали в покліті.
Ця господарська прибудова мала такі властивості, як ото льох, і правила Людці й багатьом іншим хазяям на Поліссі за холодильник. А що хатина, в якій мешкала з Андрієм, була престара, то в ній мудрі пращури частину сінець відгородили і ззаду прорубали вхідні двері. Вікон у покліті не було, а на долівці – збита з глини земля, що утримувала сталу температуру. Тож за теплої погоди Людка тут зберігала всілякий набіл, [59] а взимку – картоплю, квашені огірки, капусту, яйця…
Стара ж Крадуниха свого часу й про таку прибудову не подбала. Тому нетривкі продукти Маргарита носила на схов у Людчин покліт.
Повечерявши, Людка з Андрієм поспішили додому, бо ж і собі хазяйство треба порати. А Ритка, захмелівши од радості, що з картоплею так пощастило, й водночас од випитої бурячанки, зосталася погуторити з несміливим Аркадієм.
Незчулася, як Аркаша… поклав руку на її праве плече й неначе пригорнув до себе. Ритка й далі завзято щось розповідала, ніби не завваживши сміливого вчинку давнього друга. Але цього разу той, що не по дівках, виявив завзяття. Він перебив Ритчину повідь, мовивши:
– А чи не наллєш іще по сто за таку файну нашу роботу?!
– Авжеж наллю, Аркашко! – відповіла господиня й схопилася наповнювати чарки самогонкою.
Оте «Аркашко» видалося хлопцеві таким ніжним, так зайняло душу, що він похапцем перехилив налите й не став зволікати – міцно стиснув Ритку за плечі й уп’явся в її губи, які й собі допіру проковтнули гірких сто грамів бурячанки.
Аркадій піймав себе на думці, що нехай би нагло пропали впень усенькі його прожиті абияк роки, тільки б оця мить тривала якнайдовше. Хлопець заціпенів-застиг у палкім поцілунку й отямився лише тоді, коли Ритка відсахнулася й випалила:
– Ти що, Аркашо, геть уже п’яний?!
– Ні. Чому? – серйозно відповів на те Аркадій. – Ще од п’яти чарок горілки я не чманів, – не показуючи очей, несподівано для Рити знову прикипів до її солодких губ.
– Аркашо, та що з тобою?! – І цього разу Рита відштовхнула від себе настирливого залицяльника. – Чудний якийсь! – голосно засміялася.
Аркадій присоромлено понурився, сховав очі. Рита вперше в житті побачила перед собою на диво скромного, нехитрого хлопця, який, скоцюбившись, сидів коло її підібганих під себе ніг і нічого од неї не вимагав, не просив, лише гучно й неспокійно посопував.
– Що? Та що з тобою? – поплескала по-товариськи Аркадія по плечу й дзвінко засміялася. – То ти що, опше-то, й цілуватися вмієш, Аркашко? – залилася сміхом, та так, що, здавалося, її ляскіт чула вся округа.
– Годі сміятися, Маргаритко, цить уже, – Аркадій наказав своїй пасії заспокоїтися.
– Та чого ти, Аркашо?! То я так… Я ж, опше-то, нічого, я просто… Ну, од кого-кого, а од тебе… Ти мене так здивував, Аркашко! – Ритка наново зайшлася реготом, аж до кольок у боці. А відтак притихла, витерла з лиця сльози, що капотіли од щирого сміху, стрепенулася, як качка після купелі, й зирнула парубкові в несміливі зіниці.
Що подумалося їй тоді? Бо, прошепотівши: «Ох, ти диво-чудило!», враз схопила юнака за голову та й собі приклеїлася до його обвітрених губ, як розжарена сонцем смола до сандалі. І така жага охопила Крадуниху, така неприборкана пристрасть закипіла-забурлила нутром, що аж розпалила всеньку її середину. Рита сама себе не впізнавала. Авжеж, вона мала всяких мужиків, але щоб отак, лишень поцілувавшись… Уперше щось непідвладне крутило та вихорило нею, як неугавною зміюкою, кидало в жар, розпирало жагою груди, Рита скидалася на ненаситну, зморену любовною голоднечею самицю, що кілька літ не відчувала жарких парубочих пестощів.
Оце так! Той, що не по дівках, тепер так напористо гицав на давно омріяній Чикунисі, що в обох перехоплювало дух, стегна проймали терпкі судоми, які швидко відпускали, й несамовита насолода прокочувалася кожнісінькою клітиночкою їхніх збуджених спітнілих тіл.
«Добре, добре! – тільки й викрикувала Рита. – Ох і добре!»
А коли Аркадій зробив останній порух, що супроводжувався голосним Ритиним зойком, свідченням того, що й вона разом із ним дісталася найвищої межі задоволення, молоді безсило попадали на траву. Ритку охопила дивна думка: «Ось де воно, справжнє…» А про що йшлося – чи то про насолоду, чи про почуття, чи про Аркадієву простоту та відданість, – вона й сама не знала. Просто так добре їй ще ні з ким не було.
Другого вечора Аркадій знову примчав до Чикунишиної хати. Але побачив, що коло веранди Ритка регоче з якимось незнайомим парубієм. Молодий, високий, наголо стрижений, з говіркою, не схожою на місцеву, з цибаком [60] у руках, він поводився розкуто й пихато. Аркадій заховався за дебелим дубом, постояв хвильку й хутко почесав додому. Більше ввечері до Маргарити не приходив.
Того вечора молода Крадуниха вийшла перекурити з прибулим із райцентру юнаком, що мав вельми заманливе прізвисько Бізнесмен. Нових знайомих з району привезла додому крутійка Любка. Молодша Ритина сестра вже давно порвала з чотириоким викладачем, зійшовшись із вигіднішим претендентом – Толиком Щукою. Його батько торгував на районному ринку свіжою рибою. Тоді, коли ненько всідався у свою куплену з других рук «Таврію» і їхав у районні села скуповувати живі карасики-лящі-окуні, саме Толичок, якого так і називали Щука, мусив його підміняти. А що молодому парубкові стояти під холодним, із важким душком бетонним покриттям центрального ринку було ліньки, він кликав на поміч друга Петьку. А тому було чисто-таки однаковісінько, де провести одну-дві години, якщо йому заплатять півтора-два десятки гривень.
Вельми вже Петька гроші любив. На відміну від фізичної праці. Але вдавав, що, як ніхто, вміє й крутитися, й добувати заробіток. Чи не тому хутко дістав од знайомих гордовите прізвисько Бізнесмен. О, воно так йому лестило! От тільки чи знав Петька, що більшість людей, що так його охрестили, вбачала в тому йменні геть інший зміст? Мабуть, до цього ще не докумекався.
І в Бізнесмена, і в Щуки завше в кишенях водилася жива копійка. А Любці більше нічого й не треба було. Мали за що випити-закусити, в «Околиці» посидіти, от і добре.
А цієї суботи вибралися міські парубки до села. Не стали відмовляти вабливим Любчиним запросинам. І справді файно тут! То й що, що в Крадунишиній хаті й курці ніде голову простромити, а от у садку, поміж вишень розлогих… Любота!
Бізнесмен одразу накинув оком на Любчину сестру, бо з перших хвилин запримітив, що вона жіночка «досвідчена». Ох, як кортіло йому опинитися з Маргаритою в трав’янистій рунистій купелі, що рясніла в садку! Однак мусив бодай годинку-другу потеревенити: не кидатися ж на жаданицю з порога.
Але цього разу Ритка була неприступна. Авжеж, вона справляла смішки та реготи з новим знайомим, галайкотала безперестанку, хвалилася знаннями білоруських анекдотів… Четвірка й до клубу на дискотеку поспішила, де Ритка звабливо витанцьовувала в коротенькій варьонці, а цілеспрямований Бізнесмен усе терся коло неї, викаблучувався запальніше, ніж вона, і так, і сяк натякаючи на свої нехитрі бажання. Але Крадуниха залишалася незворушна. Ох і розпалила цим крутого торгаша! Як ішли додому, Ритка й далі розводила жарти, а коли Петька клав руку на її плече, хвацько викручувалася з обіймів і далі крутила задом, аж біжучи знайомою стежкою.
– Ей, Марго, та чого ти? – бубонів собі під ніс Бізнесмен, коли вже під хатньою стіною стискав Риту в обіймах, намагаючись дотягтися до жаданих губ, що їх уже півночі ніяк не міг упіймати. – Ну, ми ж дорослі люди… Ну…
– Бесаме, бесаме му-у-у-чо, – несподівано Ритка наспівала знайому пісню. – Знаєш, що означають ці слова? – спитала нового залицяльника й широко вискалилася. Переклад українською вона знала: вичитала в одному з журналів, що їх брала у Вальки почитати. – Ні? – відповіла за Бізнесмена, що товк носом її шию та щоки.
– Ей, Марго, та чого ти? – далі добирався до гарячого тіла парубій. Так, ніби й не почув її недоречного запитання.
– А я знаю, що це значить, – далі, відвертаючись, крутила головою Рита. – Сказати?
Петро мовчки притискав Крадуниху до обдертої дерев’яної стіни.
– Ти ці-луууууй, цілуй мене сильніііііііііше, – проспівала протяжливо, а відтак випалила: – Не хочу я тебе, Бізнесмене! Не хо-чу!!! – вирвавшись з обіймів, метнулася до хати.
Сердитий, як набурмосений індик, Петька посидів іще з півгодини на порозі, викурив одну-другу сигарету, поки з сінника не вийшли Любка з Толиком. Усі троє ще трохи погомоніли, перекурили й подалися у веранду, де на гостей чекав тапчан. Нелегка доля випала парубкам – сьогодні вони ночували вдвох на твердому й незручному лігві.
На ранок Любка стала збирати торби, аби «четвертим» їхати назад до райцентру. Тепер вона працювала санітаркою в райлікарні, тому хоч і любила погуляти до ранку, та на роботу старалася не запізнюватися: усе-таки й заробіток стабільний, і серед лікарів у чистенькому халатику крутиться, а не в корівнику гній вичищає…
Хлопці й собі не залежувалися, добряче намулявши боки, швидко прокинулися. Ритка нарихтувала на стіл сніданок, запросила всіх перекусити вівсяними пряниками з яблучним компотом. Досі насуплений Бізнесмен не переставав жбурляти в Риту сердиті погляди, а коли прощався, нахилився й вицідив, дивлячись прямісінько в очі: «Не прощаюся, бо ще побачимось!»
І слова дотримав. Уже за три дні, звичайного буднього вечора, Бізнесмен під’їхав до Крадунишиної хати на крутій іномарці. Ритка, звісно, й гадки не мала, що то за автівка, але сам факт – кавалер на машині – її неабияк потішив. Петька привіз пляшку вина й коробку цукерок.
«Так незвично, по-городському», – подумалося Ритці.
Молоді сиділи в садку на покривалі й поволі цідили з алюмінієвих кварт терпке гіркувате червоне вино. Того вечора такий напористий три дні тому Бізнесмен і не торкнувся Краду-нихи. Коли вони допили несмачне, як видалося Риті, вино, він підвівся, мовивши: «Мушу їхати: завтра вранці – на базар торгувати», сів у машину й зник за рогом сусідської хати.
Однак Рита й думати не схотіла про нового залицяльника. Постановила собі: має побути сама, поміркувати, як жити далі.
Але нічого в неї не вийшло. Бо напористий Бізнесмен навідався й завтра ввечері…
У селі хутко загомоніли про нового бахура, бізнесмена на машині, який тижнями ночує в непутньої Маргарити. Але насправді Рита не стелилася перед Бізнесменом. Ото постоїть надворі ледь не до світанку, націлується, допоки хіть не заштрикає шпичаками в голові, як, бува, правда в очі заколе, а тоді відсахнеться від містянина й мчить до хати. Не виходило в цього парубка зворушити водночас Ритині серце й тіло. Тож вона йшла до хати, а Бізнесмен досипав у машині. На ранок або їхав додому, або проводив день із Ритою: ходив слідом, поки поралася в господарстві, а надвечір віз до Людки, де вони вечеряли-випивали. Затим верталися додому, й усе минало своїм звичаєм – стояння до рання і нарізне досипання…