– Скажу, кумочко, що ліпше я, опше-то, житиму сама, ніж з таким, як моя мати прожила, – ділилася Маргарита думками з Валькою, що в першій парі хрестила Катеринку. – За дитину життя віддам, а про зрадників отих пропащих і думати не хочу. Усі вони однакові!
– Бо водишся з однаковими, – прикидала в словах наслідки своїх спостережень розумашна Валька.
Вона вельми хотіла стати в пригоді непутящій подрузі. Вважала, що Маргарита невимоглива до своїх кавалерів, як і до себе. Та й загалом до свого життя. А щоб від когось щось вимагати, то треба хоч трохи кимось бути.
– Чому до якого хазяйського хлопця не придивишся? – підкреслювала Валька кумині хиби й прогріхи. – Нехай і плохенький, як баба моя каже, але щоб спокійний і добродушний був, тебе з дитинкою шанував… Нащо тобі гультяї, вони ж ненадійні, брехливі?!
– Валько, опше-то, все, що ти кажеш, я вже казала собі сама. Але, як бачиш, долю маю материну!
– Ти б не думала так, кумочко, і не материне, а своє життя проживала б! – відповідала Валька. – Звісно, ми вспадковуємо щось батьківське і не відповідаємо за перейняте від них. Та коли людина розумна, то бореться з тими вадами; як має мінуси, то старається їх не виявляти… Своєю поведінкою ми можемо вичищати генетику й уже своїм дітям передавати кращий спадок, ніж дістався нам… Це як квітник, що його треба прополювати…
– Нічого не виходить, кумасю, хоч як старалася…
– А ти, кумочко, хіба старалася?
Ритка лише цілувала Катеринку в голі сіднички й обсмоктувала, наче вони медові, манюні пальчики на доччиних ніжках.
– Оце моє щастя! – констатувала. – Іншого мені не треба.
…Катеринка любила, коли до мами в гості приходили кавалери. Так, наче маленькій бракувало чоловічого голосу, рук, духу… Дід Андрон ніколи з нею не бавився: він хіба пиячив, сварився та спав. А ті, що до мами в гості приходили, навіть цукерками пригощали й попід руками лоскотали. Було, й на коськах катали. Нечасто, але ж траплялося таке!
От і цього разу, коли до хати зайшов давній мамин знайомий, чи то пак завсідний помічник Аркадій (син абиякої хазяйки Лєнки-Бевкотухи), трирічне дівча скочило гостеві простісінько на коліна й стало скубти за носа, за вуха й за волоски, що йоржилися з них. Аркадій і собі навдивовижу файно бавився з Катею. Рита аж задивлялася на їхнє цілковите порозуміння. От він до вишні її доньку відніс, і там вони вдвох заповзялися дірки-узори в листках витинати… А потім розкрутив її літачком крилатим… І води їй підніс, і, граючись у піску, казками розважив…
– Ти б їй книжку яку купила вже, – звернувся до Рити з наукою-порадою Аркадій.
– Угу, – тільки й мукнула матуся.
Аркаша знав, що Рита не зробить цього, бо забуде, тільки-но він за ворота вийде. Забудькуватість – ото була Ритина подружка – приятелька!
Коли випорожнив од гною цілого поросячого хліва, ще й попідгрібав докупи те лайно знадвору, то добре вимив руки – до вечері з Маргаритою наготувався.
– Налий-но й мені повну, – з кухні ледь не рачки виліз п’янезний, як квач, Андрон.
Рита лише зирнула в його налигані очі й зрозуміла: виконає те бажання беззастережно.
– Але тільки одну! – кинула.
– Боїшся, що тобі буде мало й бахурові твоєму?! – засичав Андрон.
Тепер, як і чимало літ поспіль, він скидався на страхітливого Змія з казочки про Кирила Кожум’яку, що її Аркаша вже встиг розповісти малій Катеринці. Рідке, роками немите волосся дибилося сторчака й нагадувало лісову галявину, якою зважилися б прогулятися хіба брудні Крадунишині поросюки, що, коли б не Бевкотушин син, потонули б у власному гною. Фіолетовий ніс, трохи світліші, проте вкриті відразливою синявою худющі щоки запали в беззубу пащеку, що не висихала од горілки. Тілом спитий, сухорлявий, як кістяк, Андрон скидався на Кощія Безсмертного. Ось тобі й наочний екземпляр, дитинко! Не треба й казок читати.
– Нате, і йдіть собі, – Рита налила в склянку бурчанки, простягла батькові, що його тим словом досі не називала.
Андрон перехилив гранчак, а тоді сильно закашлявся, обквацявши мутним харкотинням і своє підборіддя, й Аркадіїв припіл. Проте спокійний гість-помагач, як завше, змовчав. Андрон постояв хвилину-другу, так-сяк смакуючи випите, і твердою полінякою звалився долу. Аркаша мовчки підняв безтямного п’яничку й поволік у кімнату на диван.
Розпивши з Ритою на двох цілу півторачку горілки, трудяга став прощатися. Але добряче захмеліла хазяйка спинила безвідмовного помічника, спитавши:
– А що, Аркашко, ти, опше-то, більше не хочеш мене? – звела очі, кинула зухвалим поглядом у хлопцеві зіниці.
– Хочу, – спокійно відповів Аркаша.
– Чого ж не просишся до мене під спідницю? – криво вискалилася.
– А що мені з того? – відповів запитанням на запитання.
– А ти, опше-то, спробуй – дізнаєшся, – досвідчена любоцайка підступилася впритул до кавалера, вп’ялася в його закляклі губи своїми, на диво проворними. Однією рукою міцно обхопила за шию, а другою забралася в самісіньку ширіньку. Аркадій від такої ґвалтовної несподіванки вмить змокрів.
Ритка давно не провокувала його на любощі, дарма що саме він завжди поспішав допомагати їй у господарстві. Поводилася з ним сухо, не залицялася до нього ніколи. Працювати кликала одних, а розважалася з другими…
Чому цього разу вона так повелася, Аркадій збагнути не встиг. Він уже не панував над собою, розтанув, як льодяник у роті. Тож мовчки заліз Маргариті під кофтину й далі вже не пам’ятав, що робить…
Опритомнів на тапчані, коли гола Рита натягала на них обох кусюче домоткане рядно.
– Зажди, Рито, я мушу йти! – спинив хмільну Крадуни-ху, яка ліниво обдала його пливкими, як вранішній туман, позирками.
– Куди? – бевкнула й стала мостити голову до спання на Аркадієве м’язисте плече.
– Додому. Дай-но, я встану, – попросився, вгледівши, що розлігся тут, на тапчані, в чому мати народила.
«Не дай Боже, стара Крадуниха зайде, – подумав. – Вона ж ніколи не тямить, що робить. Тільки-но щось не по-неїному, [65] враз починає гамселити або кидає прямісінько в лице тим, що на очі трапить…»
– Аркашо, а що, добре тобі було? – Маргарита й далі їла середину вразливого, проте потайного сердеги.
Аркадій мовчав.
– А мені ні з ким так добре не було, як з тобою, Аркашко, – видала небайдужу парубкові фразу.
Однак той мовчки вдягався.
– Аркашо, правду кажу! Не віриш мені? – чи то справді цікавилася, чи просто кпилася зі свого завсідного помічника розпусна Крадуниха.
– Вірю, – відповів урешті стриманий Аркадій.
– А чого ти, Аркашо, опше-то, ніколи не казав, що любиш мене?
– А що мені з того? – відповів гість і зник у світанковій сутіні…
…Василинка вродилася точнісінькою копією старшої Катеринки. Маргарита світилася од щастя, однак великих хрестин не збирала. Накрила стіл хіба для кумів, які в неї хрестили й старшу дочку. Навіть сусідів не кликала празникувати. Не мала що на столи поставити, до того ж розуміла: якби й понаходило люду, то лишень попиячити. Ділити з нею радощів ніхто не хотів. Ото тільки словами облудними та єхидними розкидалися б. Адже тепер, коли привела на світ друге байстря, слава її погіршала вдвічі.
На хрестини до Василинки й цього разу завітали Марійка з Валькою і Тетяна з Дмитром. Валька з Дмитром удруге становили першу пару хресних батьків. Але, як завше, вони поводилися прохолодно. Ніхто з подруг так і не зумів докумекати, чому між цими двома з давніх-давен височіє крижана стіна, хто й коли її вимурував, через які такі звади… Та й не було коли про це думати. Бо кожен своє оте непоясненне мав…
Як і тоді, коли хрестили Катеринку, Валька старанно поставилася до ролі хрещеної матері. Проказала напам’ять «Символ віри», що його читатиме в церкві. У текстильній крамниці купила добротну білу тканину, що правила під час таїнства за плащика. А ще привезла недешеву дитячу ковдру з натуральної вовни, кілька комплектів бавовняних пелюшок та дерев’яний хрестик на тоненькому шкіряному пасочку. Хрестика того освятив її благочинний дядько. Катеринці свого часу як найпершій хрещениці вона золоте розп’яття придбала. Але батюшка навчав, що, обираючи натільного хрестика, треба зважати не на матеріал, з якого він зроблений, а на те, щоб був освячений.
А ще на хрестини Катеринці Валька привезла ікону святого Юстиніана – покровителя дітей. Образок, де старенький тримає дитинку з розплющеними очима (є й такий, де маля з заплющеними очима, до нього моляться рідні за душі потерчат [66]), досі висить над широким ліжком, де туляться одна коло одної, без знаття, хто їхній тато, дві дівчинки. Чи молиться за них мама? Чи просить у святого Юстиніана здоров’я для своїх кровиночок? Хтозна…
Цього разу Валька вже й старшу похресницю Катерину взялася повчати. Хоч розуміла: не виросла ще дитина до таких розмов, але як не вона, то бодай мама Рита щось із цього почує:
– Цілуй свого хрестика вранці й увечері, молися до Бозі, проси за сестричку, маму, бабусю… Хрестик оберігатиме від злих чаклунів і бабаїв… Якщо починатимеш день таким поцілуночком, то й проведеш його святково до самого вечора! – напучувала дитину, бо рідна мати такого не вчить.
* * *
У вікно наче постукали.
«Ой, мені ж пора, опше-то, на всеношну! Там дівчата вже ждуть!» – згадала Маргарита цієї Великодньої ночі.
Вона хутко підвелася з ліжка, що його не розстеляла, бо лишень прилягла на годинку-другу перед тривалою службою в церкві. Вбралася в довгу до п’ят спідницю, закрутила червонаву хустину, нарихтовану ще за дня (аби не чорну, бо наслухалася б нарікань од язикатих хвесьок: мовляв, такого величавого й радісного дня вбралася якогось біса в жалобу), схопила кошика з такими-сякими пасхальними наїдками, що їх мати ще в п’ятницю зготувала. Поспішила в глибоку ніч.
«Добре, ох і добре, що я таки навідалася до баби Дари-ни, – думала дорогою. – А то знову не пішла б на всеношну через отих, опше-то, «гостей щомісячних», які повсякчас на великі свята приходять.
«Ото, як кластимеш ліфчики й труси на стіл, за яким обідаєш, то завжди на великі свята приходитиме місячне!» – згадала Ритка шкільні погрози-пророцтва. Їх, узяті хтозна-звідки, проголошувала найсерйозніша з-поміж подруг Тетяна.
«А я ж таки не раз порушувала це правило», – згадала Маргарита.
Вона часто, хилитаючись од хмелю, не зважала й не задумувалася над тим, чи на стіл кидала свої дешеві манатки, чи деінде. Проте не вельми довіряла тій прикметі, бо ж і дурному ясно, що одяг зберігати тре’ не на столі. Однак набридлива думка про те, що коли вона завжди «нечиста» на великі свята, то, мабуть, чи не найбільша від усіх грішниця, таки заполонила її немудру голову.
Минула вузьку вуличку й вийшла на широкий шлях, що вів до церкви. Ритка почула, а за мить і побачила купки односельців, які й собі поспішали назустріч Величному святу. І так радісно їй стало на душі! Так затишно й веселково! Що нині й вона із сільською громадою! Що не відлюдкувата, а така, як і всі! Бо так само радітиме празникові, так само відказуватиме батюшці: «Воістину Воскрес!» І стрінеться по-празниковому з подругами: похристосається й освятить з ними таку-сяку материну паску.
І вже дзвони кличуть до храму, а ген, коло самого його входу, світло розливається навсібіч. Ось-ось – і ступить Ритка за відчинені навстіж ворота, що сторожать великий церковний двір.
Купки людей заходили за ковану низьку огорожу, наввипередки хрестилися, тупали ногами, обтрясаючи грязюку з-під обчовганих підошов… І коли черга дійшла до Маргарити, несподівано перед самісінькими ворітьми до неї повернулася стара жінка й, розкинувши широко руки, видала: «Тобі далі!»
– Ой! Ой-йой! – сіпонулася переполоханою пташкою приголомшена Рита. І відчула враз, що й слова вже не годна мовити, що трясе нею, оторопілою, нечистий, як решетом, бо бачить вона перед собою химерне: ось тут, поруч, на ногах, стоїть і дивиться на неї… покійна мати схороненого місяць тому молодого парубка Олега Теслюка, на прізвисько Тесля.
– Іди за мною! – покликала ледь чутним голосом жива-живісінька небіжчиця.
Ритка несміливо, проте слухняно пошкандибала за нею і лише тепер зауважила, що Галина (так звали жінку за життя) вбрана була в довгу білу мантію, а на голові в неї височів здоровезний вінок із польових квітів.
«Господи, що зі мною? – подумала достобіса налякана Рита й стала губити одну по одній бистрі сльози. – Я що, померла?» – зринула в голові жахлива думка. Її тілом шугонув ще дужчий дрож, коли помітила, що поводатарка, ступаючи землею, не залишає по собі слідів.
За мить парочка спинилися на перехресті доріг, де хтозна-звідки взялася висока, схожа на простору альтанку, будівелька. Таких зроду не ставили в їхнім селі. Хіба в сусідському, що славилося цілющими джерелами. Біля тих місць, звідки била струменем живодайна вода, місцеві зводили пофарбовані в жовто-голубе відпочивальні для спраглих перехожих. Ця ж була з чорних, як смола, невисоких, із широкими незаскленими проймами стін.
– Рито, прохатиму, – заговорила з чутним відлунком Теслина мати.
А Крадуниху охоплював дедалі дужчий страх.
– Син мій найдорожчий, Олежко золотушний, [67] тому не оженився з Марійкою, подружкою твоєю, що я стала на заваді. Скажи їй, Марійці, подружці своїй, що він міцно її любив. Але знала я, що недовго йому зосталося… Отож і перебила їм женитися… Скажи, прошу, не забудь», – мовила й розтанула вгорі, як дим од багаття.
Метнувшись до виходу з чорної, неначе сажної, альтанки, недотепна Рита помітила праворуч од виходу прикріплену до стіни скриньку. З неї визирав білий клапоть паперу. Тож не помітити його було годі. Спинила погляд на написі: «Маргариті».
Крадуниха тремтливими руками дістала послання, затаївши віддих, розгорнула аркуш, уголос прочитала: «Два запитання – одна відповідь. Аркадій».
Не задумуючись над прочитаним, Рита щодуху дременула з невідомої місцини й помчала так швидко, що, здавалося, хотіла втекти від самої смерті. Так їй було страшно, так млосно, що над усе забаглося опинитися в рідній хаті, нехай і старій, як її нещасний рід, на широкому ліжку, її єдиному власному прихисткові, і випити якнайбільшу склянку міцнющої горілки. І хай навіть мати репетує чи баба нарікає-проклинає, аби вдома, аби випити, аби забути те, що їй приключилося…
Так і сталося. За мить Рита вже сиділа на ліжку, спустивши долі ноги, й однією рукою трималася за серце, а другою – за шийку недопитої чвертки з бурячанкою. Дослухалася до себе й зрозуміла, що так їй у грудях ще ніколи не боліло, а нижче, в правому боці, так їй іще не пекло й не кололо…
Устала, ступила кілька кроків…
– О, я справді йду! Я справді йду! – раділа пошепки.
На підвіконні досі ще горіла свічка.
«Невже це їй наснилося? Але ж усе відбувалося так чітко, так правдиво! Що це було?» – забило молотком у голові, й од того нестерпного болю Маргарита зомліла.
Не вийшло й цього року в неї потрапити на всеношну.
Розділ чотирнадцятий (передфінальний)
Валька
Валька прокинулася близько одинадцятої. Їй ніколи не спалося першого дня Пасхи, дарма що проводила безсонну ніч на всеношній службі. У вікна зазирало грайливе сонце. То був знак, що свято видасться погожим. Максимко з Арсеном усе ще солодко сопіли, тож вона надумала причепурити велику кімнату. Невдовзі бабусину хату заполонить велика родина, треба її стріти пригоже…
Валька перебігла очима по кімнаті. Залою ніхто її зроду-віку не називав, тому для всіх вона спрадавна була просто велика. З-попід стелі визирали вишиті гладдю диво-картини, що стелилися рівненькими рядочками, наче розвішані на подвір’ї випрані проти Великодня барвисті пошиванки. На них красувалися фіолетові айстри, жаріли чорноокі маки й розкошували серед золота пшеничного поля улюблені Даринині квіти – волошки. Крім цього, з кожного кутка тих картин виглядали застромлені за рами чорно-білі й кольорові світлини, з яких усміхалися всі Даринині діти та внуки. Аби завше вони коло неї були, аби щодня їх бачити…
Невисокі стіни були прикрашені власноруч тканими, у всілякі ромби килимами, що завше вабили око незбагненністю, над кожним килимом – пара святих образків, покритих, наче жіноча голова хусткою під час молитви, чистісінькими й накрохмаленими вишитими рушниками. Долі лежали домоткані рядна й ходники, [68] як любила казати на них баба Дарина, – вони завжди напрочуд грайливо лоскотали Валині босі ноги.