«Розіп’ятого Ісуса, погребаючи, обвили в плащаницю. Тіло треба було схоронити до суботи, бо цей день у євреїв святковий. Торкатися мерця в свято не можна було, це вважали за осквернення, – чуються слова побожної баби Дарини. – Тому на плащаниці, в якій було тіло Христа, навіть зосталася його кров, що її не встигли обмити… Ото це полотно із зображенням Ісуса і почитують у п’ятницю в церкві. Бо ж на ньому самою кров’ю написано історію нашого спасення…»
Валька піймала себе на думці, що тепер баба Дарина небоязко розповідає своїм онукам історію Божого похорону. Не так, як замолоду, коли й казати таке забороняли. Тоді повідувала про Бога, зачинившись у середній кімнаті з одним лишень вікном. Ще й ретельно запинала його фіранками. Сподівалася, ніхто не підслухає і не видасть її сільській владі. Бо хіба ж недобре щось коїть? Белебенить [34] собі бабське, та й годі.
Валька дотепер пам’ятала розповіді про Чистий четвер, про Таємну вечерю Ісуса… А ще як незвично реагувала баба Дарина, коли саме цього дня мати бралася підстригати малу Вальку, примовляючи: «Тому це тре’ зробити, щоб голівка не боліла й волоссячко не лізло».
Тоді стара Дарина, як ніколи, широко вирячувала очі, кумедно так, у гострі кутики, зводила брови, шилила губи, прицмокувала тим пересохлим дзьобиком кілька разів, а відтак затягала якнайдужче кінці будньої хустки-салісохи й протяжно мимрила дивне: «Ох-тя-тя-тя-тя-я-я-я-я»… Валька вмить заходилася реготом, і ледве її мама хотіла щось мовити, як бабуся зникала в іншій кімнаті. А за вечерею, коли донька питала матері, чому вона так повелася, Дарина лишень відповідала: «Не знала я таких законів одвіку, мо’, й треба так? Молоді нині більше знають».
Наче в тумані, зринув у Вальчиній пам’яті й дідусь Петро, що його понад десять літ, як не стало. Побачила перед очима незабутню картину: на низькому, із залізними бильцями й тонким матрацом ліжку він спить, зморений утомою. А на його животі, як у лісі на пеньку, повсідалися онуки. І все раз по раз скубають діда за обрідкуваті посивілі кучерики, що сіпаються на грудях од голосного хропіння, супроводжуваного не вельми приємним запахом. Дід після тяжкої праці любив повечеряти поцілованцем (так називав скибку хліба з хрусткою скоринкою, яку відрізував від непочатого краю хлібини). Добре натирав його пекучим, але таким пашистим часником. До того духу дітвора звикла ще й тому, що часто, перш як братися до вечері, заводила двоголосо улюблену дідову пісню з притиском на словах: «Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком»…
А передвеликоднього п’ятничного вечора запах із дідового рота нісся ще терпкіший, бо після денного постування, перед самісіньким сном так наїдався, що на ранок у баби Дарини й снідати забував просити. Адже в п’ятницю, – знали про те всі діти Яво-рівської, – поки не винесуть плащаниці, віряни не повинні їсти. Хіба після служби, та й то страви були пісні, ба навіть сирові.
– Цього дня й на городи йти не варто – слід присвятити себе печінню великодніх пасок, – радила – не наказувала баба Дарина.
Валька добре пам’ятала родинні згадки й про те, як поспішала сімейка Яворівських до сусіднього села, що за сім кілометрів, у монастир на відправи та сповіді, бо місцеву церкву спершу закрили, а відтак зробили з неї краєзнавчий музей.
Ініціаторкою того була місцева головиха. Поважна, владна жінка, очоливши тоді сільську громаду, всім єством узялася за ідейну перебудову й за лічені дні повикидала-спопелила весь церковний «непотріб». Відтоді минуло майже сорок літ. За цей час церква відродилася, святу обитель очистили від портретів, погрудь, багряних стягів і прапорів з ликом Леніна, а от у головихи… одно по одному, як оті свічки зі зруйнованого храму, позгасали діти.
Мала їх трійко. Дві донечки вже вчилися у старших класах, як сорокатрирічною зважилася на третє дитя. Бо чоловік до нестями марив спадкоємцем. І таки не прогадала: Бог послав родині жаданого хлопчика. Послав і забрав небавом. Схоронила головиха дворічного сина, так і не дізнавшись, од чого посеред ночі спинилося крихітне серце, бо не дозволила любе тільце нівечити, експертизу робити…
Не стерпів утрати чоловік – подався на заробітки за кордон, принаймні так пояснив свій від’їзд, і тільки його й бачили…
Біда й колись не ходила самотою. Як грім з ясного неба, занедужала старша донька владної самітниці. Рак. Хоч що робила згорьована мати, хоч до кого зверталася, гроші в столичних депутатів вибивала, медиків найкращих вишукувала, та марно.
Не викупиш здоров’я й за золото…
Не стало цвіту на головишиному квітнику життя, поросло воно суцільним полином…
Схоронила доньку. Посивіла, зчорніла, на роботу більше не повернулася – жити не хотіла… І до церкви не пішла.
Десь за два роки й молодшу донечку на той світ проводжала: тоді заледве ноги волокла. Поки виходжувала останню кровиночку, що з муками й фізичним болем майже рік по лікарнях кантувалася, то на чорну землю скидатися стала. Гудила себе, картала й проклинала, що не догледіла, не врятувала плоду від крові й плоті своєї, зосталася сама… Кожному, хто жалів і навідував сіромашну, бідкалася, мовляв, чом смерть до мене не йде, як же померти хочу!!! Та Бог її ще сім літ на цім світі продержав… Чекав, що покається?
Думки про задушевні бабусині оповідки хутко віднесли Вальку до рідної хати, де довгокосі берези й де дотепер вона любить запетлювати міцнюще галуззя у справжню гойдалку, всідатися на неї, як на бабусин припіл, і ну гойдатися, як маля. І заплющувати очі, вдихати глибше живодайну свіжість, напиватися нею, як вранішнім молоком, ще й квітковими пахощами, ніби теплим укривалом, оповитися…
Тут тобі й зелень оздоровча, і власне подвір’я, на якому хочеш – бався, а хочеш – танці витинай чи багаття запалюй і сало з картоплею смаж. Одне слово, вечіркуй до світанку. І ніхто не стукотітиме в двері й не вимагатиме затихнути й припинити розгардіяш…
Село – велика благодать, і тому годі перечити. Щоправда, люди…
Валька тішилася, що їй пощастило зростати там, де залишають у спадок неоціненну науку, якої не навчають в університетах, бо наука ця особлива. Проте мало хто з Вальчиних однолітків її опановував: не вважав за потрібне те робити…
Вона раділа, що могла черпати бодай крихти бабусиної мудрості, яка насправді доволі легко осідала в закутках її пам’яті, лягала на душу, наче листя на безшумну воду. Але чомусь не хотіла тої мудрості цінувати й черпати сільська молодь…
Знала Валька й те, що ці всі знання та принади зникають. Разом із людьми, які невічні. Чи не тому її односельців почали покидати душевний спокій, ота по-філософському розважна гутірка, поміркованість; десь дівалися поміж людей доброзичливість, споболювання і, головне, бажання довідуватися і знати більше… Валька не хотіла, щоб те саме сталося з нею. Тому переїхала до міста. Вважала: там їй вдалося відшукати внутрішній спокій, зростати духовно, ставати глибокодумною людиною – усе, чого прагнула найбільше.
– Слухай, Марійко, а ходімо післязавтра до ставка святкувати Пасху, – запропонувала Валька, побачивши, як у мілкій придорожній копанці хлюпочуться дві галасливі качки.
– Добре, – спокійно чи радше байдуже відповіла Марійка.
Валька відчула, що подруга ще не всім із нею поділилася, щось іще мучить її, мордує, але повертатися до серйозної розмови вона не хотіла.
– Максимку, а ти чуєш, як пташечки одна одній «на добраніч!» витьохкують? – чаруючись рідною місциною, спитала Валька в сина чудернацькою примовкою.
– Та чую… Тільки качки заважають, – трохи насуплено відповіло хлопча.
– Ой, та ми зараз як прийдемо до бабусі, як станемо на порозі, як заспіваємо разом із пташечками! – сміхотливо залепетала абищиці Валька.
Максимко, видно, уявив, як стануть під хатою його доросла мама, бабуся Дарина, він і, витягши шиї, всі разом долучаться до пташиних витьохкувань. Бо враз зареготав так дзвінко, що сполохав цілу зграю вороння, яке примостилося ночувати на версі високої густолистої тополі. Вона вірним солдатом ось уже кілька десятиліть стереже при дорозі криницю з найсмачнішою та найкориснішою, як вважає тутешній люд, водою на селі.
– Швидше біжімо до бабусі, швидше, – прискорила ходу Валька.
Малий і собі заплигав по-заячому, радісно поскакав.
Марійка ще трохи подріботіла в ногу зі щасливим сімейством, а відтак звернула на вузьку стежку, що вела до батьківського дому, побажавши наостанку: «Смачної паски, Валько!»
Розділ четвертий
Маргарита
– Мамо, на руці! Ма!!! Руці!!! – лементувала дворічна Василина, і здавалося, що нині в глухій товщі нічного лісу не знайдеться більше жодної живої душі: ні звіриної, ні пташиної. Але Маргарита добре знала: то не так, адже за свої тридцять літ витоптала прадавні нетрі вздовж і впоперек. Просто сьогодні місяць чомусь узяв і не зійшов угорі. Мо’, нагнівався? На те, що Ритка знову сунеться додому з двома малими дітьми посеред ночі? І знову напідпитку? Але ж цього разу вона не в компанії гульма гуляла, а тяжко трудилася, допомагала рідній сестрі! Чого ж на неї ображатися?! Наробилася, як каторжна: за день десять соток картоплі посадили, і то вчотирьох лишень!
«Що за народ у нашім селі живе: от-от Свята Пасха, а їм ще й городи треба встигнути посадити!» – думалося змореній Маргариті. Вона й далі не зважала на малечий вереск. – Тамо-но-во баба Яворівська ніколи в п’ятницю на город не сунеться. А її ж найбільше шанують у селі! І побожна, і діти… які он! Не було такого, щоб проти Великодня в п’ятницю вона перлася на поле! У четвер, скільки пам’ятаю, знай, паски пече, а далі в господарстві щось там собі порається, дітей з онуками доглядає, а не бульбу садить».
Рита змусила себе облишити думки, бо старша Катерина дедалі сильніше почала сіпати її за правицю:
– Мамо, та візьми ти її на руки, бо зараз ще якого Ярмолича прикличе – й буде нам тут біда, – п’ятирічна Катеринка знала, що каже, бо вельми вже боялася, як і всі її вуличні друзі, страхітливого безмовного дідугана. Малим лячно було навіть стрітися з дивним чоловіком, що тільки-но когось помічав, як ураз витріщався сірими глибоченними очима, оскалювався на всі зуби й починав безперестанку вимахувати руками. Дорослі називали його просто Німий. Подейкували, що у війну цьому бідоласі чи то фашисти, чи то свої відрізали язика. Але чи правда те, Маргарита не знала. Тож і собі, забачивши дивака, трохи лякалася, бо не розуміла, що так хвацько намагається розповісти чи попросити сивочубий стариган.
Тепер жінка замислилася, вона й справді хотіла б знати, що сталося з Ярмоличем, але чомусь ніколи ні в кого про нього не розпитувала. Згадувала лише, коли стрічала десь вулицею або коли діти лякали ним одне одного.
«Не забути б у Вальки розпитати», – подумала й умент забула про Німого.
– О, Васю, як же ти мені, бляха-муха, набридла! – застогнала втомлена Рита. – Скільки можна совати тебе по руках?! Ти ж уже велика дівчина! Чого тобі не йдеться збоку, коло матері?! – жінка крикнула на доньку, але хутко присіла навколішки й стала тулити до себе зарюмсану малу, мовивши: «Цить-цить, візьму-візьму тебе на руці».
Так і вчинила. Кошика з копачкою, що їх досі несла на плечі, віддала Катерині й примоцувала [35] на доччиній спині так, щоб та конструкція добре трималася й, не дай Боже, не випало з плетінки гостре залізне знаряддя, не пошкодило малій ноги. Дівча слухняно вчепилося замурзаними руками за добре знайому ношу й манюніми крочками подріботіло за матір’ю.
Маргарита, дарма що була натомлена й хмільна, прошкувала впевненою ходою.
– Пожди тут! – спинилася біля двору Яворівської. – Сідай ось на лавку, Катерино. Я тільки дещо спитаю в баби Дарини й вернуся, – наказала старшій доньці. Поклала біля неї приспану Василину, яка ще в лісі, вмостившись мамі на руки, міцно заснула.
– Бабо Дарино, одчиніть! – постукала в те вікно, де горіло світло. – То Рита Чикунова прийшла до вас!
Уже за мить почувся брязкіт защіпки од вхідних дверей.
– Ритко, а чого ж так пізно? – привітна господиня розчинила навстіж двері. – І діти з тобою! Ой-йой, вас що, з дому вигнали? – видно було, що Дарина неабияк сполохалася, бо підбігла до малих і вже намірилася вести їх до хати.
Але Рита спинила добродійку:
– Ні-ні, ніхто нас не виганяв, ми од Людки меї йдемо, в неї бульбу садили, – пояснила запинаючись. А відтак тяжко переступила поріг ошатної господи, причинила двері, додала: – Бабо Дарино, опше-то, я того… спитати хотіла… чи сказати?… Ну… не маю з ким про таке поговорити…
– А що таке? – люб’язно спитала стара.
– Чортівня якась, опше-то, та й годі! Завтра хотіла до церкви йти сповідатися і…
Рита скривилася й надалі торохтіла, вже не стримуючи рясних сліз:
– І все! Не можна! Ну не зараза, скажіте?! От тільки зберуся йти до церкви сповідатися, а вони тут як тут! – жінка показала на низ живота, натякаючи на місячне. – Перед Різдвом так було! І торік на Паску! Бабо Дарино, то якась напасть! Певно, така вже я безбожниця, що пустий (так Маргарита завжди називала нечисту силу, бо так ту силу звали в її хаті) до церкви не пускає, – од плачу її обличчя заслонилося кривою, як у недбайливої господині на кухонному буфеті, ширмою.
– Ритко, не вигадуй, – баба Дарина стала втішати розбиту й підпилу плаксуху. – Люди, бач, забобонні, вірять у всякі прикмети… Але то все фантазії. Тож добре було б саме перед Великоднем посповідатися, бо для того ми й по-стимо-очищаємося. Та ти заспокойся, бо те, про що плачеш, – просто збіг! Аби хотіла, то й після свят посповідаєшся. Тому бери дівчаток і йди додому. Завтра субота, треба готуватися до Пасхи, – Яворівська пригорнула до себе заспокоєну п’яненьку жіночку, по-материнському погладила її по голові, завинутій у парчеву косинку. Затим увімкнула надвірний ліхтар, провела сімейку безмісячною вулицею і, коли постаті закотилися за кленову стіну, тричі їх перехрестила.
Сама ж вернулася до хати. Там, у задній кімнаті, вже солодко посопували дорогі, як щоденні ранки, гості: внучка Валька з сином Максимком, що прибули вечірнім рейсом із міста.
Маргарита зайшла в сіни. Не задумувалася над тим, чи, бува, не занадто гримає дверима в кімнату. Світла в ній не було, а це означало, що мати п’яна спала й будь-якого шерхоту чи грюкання вже не почує. Баба, коли й почне спросоння докоряти та вичитувати, то ледь чутно, бо сил і здоров’я на те не мала вже останні п’ять літ.
На кухні курив п’янезний Андрон. Схилившись над не-витертим після скупої вечері столом, в одній руці тримав недопалка, другою притримував голову, що ніяк не слухалася, – моталася, як іграшкове новорічне яблуко на нитці. Через це Андронові вельми трудно було надибати свого рота, щоб устромити в нього скрученого власноруч цибуха.
Рита мовчки напилася води, бо мучив сушняк, і сховалася у кімнаті. Борони Боже, починати бодай якусь гутірку, коли Андрон у такому стані: побудить не лише хатніх, а й сусідів. І таке почнеться! До крові всі товктимуться…
«Тільки б не це, – подумала Рита й увімкнула нічний світильник, що ледь-ледь замиготів коло самісінького двоспального ліжка (єдиний власний недешевий і гідний, на її думку, покуп).
Відкинула ковдру.
– Хутко роздягайтеся і спати! – наказала донькам, які, чуючи розкотисте хропіння баби Ганни, і собі боялися порушити більш-менш благодатну й таку рідкісну в цім домі тишу.
Дівчата слухняно схопилися скидати з себе брудні черевики, такі ж вимазані штанята, колготки, светри, трусенята. У самих майках повискакували, як зайці, на постелю. А затим чи то з несподіваного спокою, чи, може, з того, як, на диво, вправно та швидко вони впоралися з маминим завданням, стали під ковдрою пустувати й заливчасто хихотати.
– Ану, замовкніть! – скомандувала Рита. – Спати – я сказала!
– А хрещена казала, щоб я вмивалася перед сном, – висунула носа з-під ковдри старша Катерина. І знову разом із сестрою вибухнула дзвінким сміхом.
– Заткни рота, Катерино! Хочеш, щоб Андрон приліз і коло тебе влігся?! – налякала малих.