А що таке вже траплялося, й не раз, то дівчата вмент утихомирилися.
Ритка теж нічого не вмивала й не підмивала. Скинула стару жмакану (вельми модну шкільної пори) куртку, запорошені на картоплиську штани, аж почулося, як з їхніх холош посипався пісок. Позбулася грубого й не менш закуреного пилом светра. Кинула те все на підлогу й сама в одній тенісці пірнула під ковдру.
– Маргарито! – почулося з кухні. – Маргарито! – голос лякав нелюдською хрипотою й гарчанням.
«Господи милосердний, втихомир і освяти, – хутко почала молитися Маргарита. – Матінко Божа, дай нічку щасливеньку, тиху, мирненьку, – пригадувала благальні слова, що ними ще в дитинстві поділилася подружка Валька. – Отче наш…» – сутужно згадувала молитву, як уміла, просила Бога про допомогу.
Доньки й собі нишком щось шварґотіли, скидалися на переляканих цуценят у холодній буді. Бо, коли Андрон, баба Ганна чи навіть мама влаштовували буйні ночі, малі зав ше ховалися під ліжками, де, бувало, й пересипали до ранку. Тому знали: хай там як, а коли не висовуватися, то біда омине.
Часом Бог чув Риту й допомагав. Як і цього разу. Ще кілька разів Андрон викрикнув ім’я Маргарити й стих. Певно, заснув прямісінько на стільці, зваливши неслухняну голову на стіл. Доньки ще трохи пововтузилися й позасинали. А Маргарита… О, як вона ненавиділа ці моменти! Саме після Андронових нелюдських окриків їй несила було чути, як хтось іще кличе її отак: «Маргарито!» Вона ненавиділа своє ім’я. Ще зі школи.
«От у Марійки, Вальки й Тетяни – імена як імена, а мене якоюсь квіткою назвали. Чорті-шо!» – думала тоді.
Але що то за рослина, яка вона на вигляд – не відала. Може, якби завважила дрібненькі й ніжні жайворонки (так називають маргаритки, бо прокидаються вони з першими променями сонця, не бояться приморозків), то й ліпше ставилася б до свого імені. А так… Ці квіти лише одного року рясно цвіли од весни й до осені на їхньому квітнику. Затим нанівець звелися, бо, як гадала найстаріша Крадуниха, наврочили заздрісні сусідки.
А ще вогню додала класна керівничка, що якось на виховній годині зачитувала учням значення їхніх імен. Маргаритка так цим пройнялася, що повірила кожному почутому, а відтак самотужки прочитаному слову.
– Дивися, що пише, – немитими руками тримала вона диво-книжку, яку попросила в керівнички почитати ще й на перерві за однією партою з Валькою. – «Дуже самостійна, прямолінійна, висловлюється, як заманеться, не зважає на оточення, збиваючи з пантелику дорослих, зокрема й батьків». Треба цю авторку з моїми батьками познайомити, – показала на дошкульне слово середнім пальцем, хмикнула й вернулася до книжки: «Прямолінійність та категоричність, змалку властиві Маргариті, даватимуться взнаки й у дорослому житті. Хоч за умови належного виховання ці негативні риси Маргарити можна значно пом’якшити…»
Над цими словами дівчина не задумалася, бо що таке батьківське виховання, не знала.
– «Грубість і невміння поводитися на людях спричинятимуться до конфліктів з оточенням. Уже в шкільні роки вирізняється логічним мисленням. Маргарита має ексцентричний характер, але не егоїстка. Стосунки з однокласниками нормальні, вона ніколи не відмовиться їм допомогти, однак близьких подруг усе ж не має». Валько, бляха-муха, але ж то неправда! – розгнівалася вмить. – Ми ж дружимо по-справжньому, то нащо таке писати?! – зазирнула подружці у вічі й далі стала читати невтішне: – «Маргарита нетерпляча, їй треба все й одразу. Може, тому вона, не роздумуючи, виходить заміж за першого вподобаного чоловіка і майже завжди нещаслива в першому коханні». Ото-то порадували… Валько, нащо нам отаке-во-ново про себе знати?!
По цих словах дівчина читала мовчки. Врешті відкинула книжку на край парти й вискочила геть із класу.
Валька розгорнула трохи зім’яту брошурку й собі прочитала прикре: «Розлучившись, Маргарита зазвичай швидко виходить заміж удруге, до того ж не через велике кохання, а щоб комусь довести щось і позбутися відчуття непотрібності… Маргарита любить чоловіче товариство, обожнює залицяльників, своєю поведінкою часто дає чоловікові привід до ревнощів».
– Ритко, та заспокойся ти, – Валька знайшла подругу за рогом школи, де вона, згорнувшись калачиком, лежала на зеленій траві.
– Усе не так! Чого в мене, бляха-муха, все не так?!
– Ще все попереду і ще все може змінитися, хіба ти не знаєш? Добре все ти знаєш! От захочеш, будеш співачкою, а не захочеш – хорошою хазяйкою, мамою… Це ж не конкретно про тебе написано. Гм… А я взагалі пропустила, що там про Валентину читалося… Знаєш, що мені бабуся сказала, коли я спитала в неї про людські імена?
– Що?
– Ім’я – то набір звуків або букв, тому воно не може впливати на людську долю. Наша доля залежить тільки від того, як ми живемо.
– Валько, ніколи, бляха-муха, не кажи на мене Маргарито. Таке воно мені немиле те ім’я! – звеліла подрузі, а зрештою, й однокласникам, що позаочі, звісно, казали на неї не інакше, як Крадуниха.
Так називали всіх жінок цієї «проблемної» і «непристойної» родини. І то – здавна.
«Андрон… А що може означати таке дурнувате ім’я?» – нині в ліжку подумалося Маргариті.
Вона згадала, як колись Валька обережно так спитала її, чому вона до батька на ім’я звертається, а не кличе татком? І то так скептично, промовляючи те дивне ім’я – Андрон – без добрості.
Як тоді кортіло Маргаритці озватися гірким: «Я опше-то не бачила його тверезим. Ніколи! Ото скільки живу, стільки й просинаюся від крику, матюків і прокльонів. Якщо вранці мати не дає похмелитися, то його очі заливаються кров’ю, погляд провалюється десь на той світ, долоні скручуються в кулачища, й тоді він годен убити навіть нас, своїх дочок! Ніколи не зважає, по чому лупцює. Тепер у нього не так багато сил, бо стільки років труїтися самогоном, сама розумієш. Тверезою мати дає йому відкоша, то він до неї менше руки простягає. А на нас трьох добряче може оскому зігнати! Отож ми стараємося втекти з хати. Він же ті бучі найчастіше серед ночі збиває, то ми з сестрами летимо за хату, ховаємося в картоплинні чи в березнякові ген за полем. Уже не раз там ночували… Тварюка! У світ би пішла, хоб не бачити того невдахи. Усе йому не так: дочки – байстрючки, виродки, змії… Таких слів, якими називає нас, матір, бабу, навіть не придумаєш. А він проказує їх щодня…»
Але Маргарита відповіла:
– Опше-то, Валько, коли я чую від тебе, що батько тобі чоботи купив чи підошву в кросівках приклеїв, бо надірвалася, мене капець якийсь хапає: в голові не вкладається, що таке може бути. Певно, такими й мають бути хороші батьки. А мої… Не знаю… Такі, які є. Але Андрона батьком не називаю та й не назву ніколи, бо не вмію. Не навчили мене такого слова…
* * *
Із трьох дочок Ганни Крадунихи (це прізвисько дісталося їй од старезної матері Параски, яка ненавиділа всіх і руки мала такі, що часто до чужого тяглися) тільки Маргарита була вдатна до науки. Подейкують, що мати народила її від колишнього директора школи, бо якраз за його керівництва прибиральницею там працювала. Але про те хіба старші жінки торохтіли, та й то зрідка, бо ж давня інформація. Їм би свіженькі кісточки пообгризати, борошенцем-домислами притрусити і, як свіженький наїдок, винести в село на спродаж-обсмоктування.
Ширилися селом плітки й про те, що молодші на рік і два Людка з Любкою теж не Андронові. Але нащо те було знати Маргаритці? Вона б рада уроки вчити, та не було де. Тулилося чимале сімейство в невеличкій мазанці з однієї кімнатки, що в ній дорослі підпирали стіни, окублившись на залізних ліжках, а менші обліплювали долівку на діркуватих матрацах. Разів зо три Рита брала до рук підручника, мабуть, із географії, але після того, як він згорів у грубці, бо муляв очі Андронові, більше нічого з портфеля витягати й не наважувалася. Що запам’ятала на уроці, то й тримала в голові, наче в сірниковій коробці. Треба згадати про якусь тварину з Червоної книги – поринала в скупі архіви пам’яті й з них по дещиці діставала занотоване.
А ще Рита мала хист до музики. Нову мелодію запам’ятовувала з першого разу і розкладала її на два голоси ліпше від будь-якого місцевого музиканта. Ото вже щастя було, коли шкільний учитель співів саме з їхньої дружньої четвірки створив колектив «Поліські невістки». Відтоді дівчата виспівували двоголосо чи не на всіх важливих сільських святах.
Маргарита мало зважала на сільські пересуди, намагалася, хай там що, добре ставитися до матері, бо вона, хоч і випивала, проте щоп’ятниці топила піч і пекла хліб на цілий тиждень. І оті свіжоспечені буханці були для Маргарити найсмачнішою з усіх страв на світі! Зазвичай саме вона діставала їх з печі, бо мати, налигавшись до тої пори, валялася вже на тапчані у веранді. Дівчина відкушувала ламанець золотистої скоринки й забувала про всі прикрощі на світі. Що там наїдок, як то цілюща панацея! Бо ледве в крихітній кухоньці відчувався запашний незрівнянний дух, що розпливався всією хатою, Маргарита розуміла: не все в її житті гірке й собаку-вате, мати все ще дбає про харчі, а баба, поласувавши запашною скибкою зі смальцем, бодай на трохи забуває чорні прокльони.
От кого-кого, а свою рідну бабу Параскеву Маргарита чисто ненавиділа.
«Тільки б не озлитися на цілий світ, як оця стара, тільки б не осатаніти», – шепотіла після того, як від рідної людини чула вслід: «А хоб тебе чорти вхопили! Хоб ти щастя не мала й добра не знала! Хоб на тебе пранці напали, сучко проклята!!!» У такі хвилини п’ятнадцятилітня Ритка летіла ген за хлів, ховалася поміж крислатих беріз, виймала з кишені пачку «Прими» без фільтра, затягалася пожадливо й злюче буботіла далі: «Тільки б не осатаніти, як баба, тільки б не озлитися на світ, як ця стара…»
Про сестер Любку та Людку люди теж усяку всячину говорили. Бо дівчата і двієчницями в школі були, і крадунками. Тож їх по заслузі так узивали. Скільки-то разів директорка школи саме Маргариті наказувала відучити Люду й Любу від неприпущенного злодійства, а то в міліцію заберуть! Та хоч як старалася, хоч скільки говорила з ними, однак змінити сестер Ритка так і не змогла. Вони й далі цупили в шкільній їдальні ложки, гранчаки, витягали з чужих кишень помади, улюблені смоктунці [36] й вертілися коло чужих грядок із запашними полуницями, щоб потайки зірвати одну-другу ледь почервонілу ягоду.
Єдине, чого й під прицілом не могли взяти малі крадійки, то це грошей. Ні копійки, ні паперові купони не цікавили семикласниць, бо те велике лихо, що спіткало Гайдукових Вітька та Іннусю, племінників Маргаритиної подружки Марійки, запам’ятали, либонь, назавше. Їхніми розбитими кулачками, з яких визирали закривавлені рублі, дотепер сільські жінки лякали своїх і чужих дітей, щоб не квапилися на чуже добро.
* * *
Пригадуючи свої дитячі проблеми, Рита відчула легкість і розслаблення. Давно вона не споминала шкільних років, а виявляється, донині саме вони були найщасливішими в її житті. Бо, заледве переступила поріг дорослості, посипалися на неї такі несподівані перипетії, що й сама не могла розчовпати, як те все зносила й переживала.
Авжеж, життя змалку не балувало її солодощами. Але що воно може бути аж таким гірким, Ритка й уявити не могла.
…Віктор прийшов з армії якраз напередодні випускного вечора, до якого четвірка подруг підготувалася надзвичайно сумлінно.
Вальці баба Дарина, яка була майстринею в кравецтві, на своєму старенькому «зінгерові» витворила просто запаморочливу сукню, подібну до рожевої трояндочки з голівкою донизу, бо її еластичні пелюстки доладно виростали з широкого пояса, що акуратно обхоплював дівочу тонку талію-стебельце. Високого завиванця з чорного, як смола, волосся доньці виплела мама Женя, яка під той час із батьком, кандидатом наук, уже два роки, як проживала в обласному центрі, тож найсвіжіші перукарські тенденції добре знала. Сріблясті босоніжки підкреслювали Вальчину новеньку блискучу біжутерію, що миготіла-вигравала зеленавим сяєвом на грудях, у вухах, на зап’ясті правої руки та підмізинному пальцеві лівої.
Тетяна теж заслужила на добротний випускний наряд: батько, потайки від шолудивої матері, приділив їй цілих сімдесят гривень, щоб купила вона на міському базарі й сукню, і нові босоніжки. І дівчині таки вдалося мати напрочуд оригінальний вигляд серед однокласниць, які вбралися переважно в білі, схожі на весільні бундючні плаття. Тетяна ж прикупила собі довгу до п’ят яскраво-зелену сукню, що в ній скидалася на русалоньку, і жовті босоніжки на тоненьких високих підборах. Таке сміливе поєднання кольорів і впадало у вічі, і свідчило про її норовисту та сміливу вдачу. А саме цього й домагалася Тетяна: їй подобалося, коли про неї думали не як про простачку, а як про дорослу, з перчинкою, жінку-звабницю.
Марійка й собі добре розуміла, що йти на таке свято в улюбленому чорному геть не по-людськи, тож дослухалася материних порад – убрала простенький, без ніяких витребеньок, голубий безрукавий піджачок і такого ж кольору спідничку-розлітайку до колін.
Але найбільше вразила всіх Маргаритка. Багато хто чекав, що своїм звичаєм вона матиме недоладний сороміцький вигляд. Але, видно, дівчину мало знали: вона ж має подругу, а в тої бабуся-рукодільниця! І от Дарина Яворівська викроїла для Ритки такий убір, який її однокашницям хіба снився.
Синю мінливу тканину Ритка купила за позичені в Пелихової Катьки гроші. З неї вийшло хоч коротеньке, але славне платтячко на бретельках. Проте неповторний чарівливий образ створювала накидка, яку пошили з прозорого волошкового шифону. За нього випускниці довелося викласти цілих сімдесят п’ять гривень! Та вона й хвилини не жаліла про це. Бо такою красивою Ритка себе ще не бачила. Широкі розкльошені рукави, такі ж розлітайки-поли, що прикривали хоч дерматинові, але теж новенькі чорні босоніжки… У цій легкій, повітряній і розкішній мантії випускниця почувалася царівною з казки про лебідку, що оберталася на небаченої вроди дівчину…
Ахнули всі у школі, коли вгледіли завше по-дурному вдягнену Крадуниху. Ба навіть позаздрили її на диво модному та не схожому на жоден інший приголомшливому нарядові. Серед захоплених був і Віктор, син суворої, вимогливої і найчастіше невдоволеної вчинками й знаннями своїх учнів математички.
Отоді й зацвіло їхнє кохання. Зайнялося шпарким червоним кольором, що своєю грайливістю та яскравістю, певна річ, дошкуляє всім навколо. Як то, щоб отакенний завидний красень занадився ходити до Крадунихи?! Хіба дівок достойних немає в селі?
Ритка здогадувалася, що такі пересуди пускають «доброзичливі» односельці, а надто Вікторова мати, яка й чути не хотіла ущипливих балачок про сороміцькі походеньки свого синочка. Постановила: «Пограєшся, Вітьку, а як наспіє час женячки, [37] сам зрозумієш, що для життя потрібна дружина путня й тямуща».
Математичка була переконана: одружуватися з дівчиною з найганебнішої й найбезпутнішої родини в селі не стане в сина ні сміливості, ні відваги. Видно, знала кровиночку. Чи то пак чула серцем. Бо за місяців вісім дізналася, що син таки надумав женитися, але, звісно ж, не з Крадунихою. З донькою її колеги. Світлана ще тільки закінчувала школу, а вже носила під грудьми Вікторову дитину…
Ритка цього не знала. Вона всім єством кохала красеня Вітька, тому довіряла, жодних правил у їхніх стосунках не прописувала, претензій не мала – обдаровувала ненаглядного цілковитою свободою. Сподівалася: оцінить те, що став першим чоловіком у її житті, цілував-обіймав, тішився-упивався юним тілом, невмілими, проте жагучими пестощами, коли хотів і де хотів…
До того ж одразу після випускного, коли Віктор уперше провів дівчину додому, Ритка пообіцялася, що, всупереч незавидній репутації, зробить усе, щоб стати гідною парою вчительчиному синові. Казала собі: «Я виберуся з цієї непутньої хати, я не буду така, як батьки-алкоголіки, я ніколи не зледащію так, як вони, про мене не казатимуть так, як про них. Я не встидатимуся говорити те, що думаю, бо мене будуть хвалити. Про мене не казатимуть «безнадійна, аморальна, шалапутна мати», а казатимуть: «От яка мала Чикуниха молодчина, як захтіла, то й вибралася з пропащого кодла! Ніяк не схожа ні на матір-пиячку, ні на безбожницю бабу Параску! От яка хазяйка файна! От яка мати хороша!» Отаке я буду чути! Щоб усі знали! І ти, Вітьку, перший хоб знав, яка я в тебе буду!..»