Міла й не заходила. Не заходила так довго, що Славко встиг подрімати під усі улюблені пісні й набити оскомину на п’ятій точці. Вимкнувши нарешті свій mp3-плеєр, він аж трохи збентежився, що залишив дівчину саму так надовго в чужому для неї домі, ще й ванну кімнату окупував. Вона ж, бідна, не наважиться навіть чхнути тут, щоб нікого не потурбувати. Треба було йти до неї і якось розворушити, бо вона й до туалету ходити боятиметься.
Славка раз у раз вражала її сором’язливість. Хоча це й сором’язливістю не назвеш, бо не схоже було, що вона боїться людей чи аж так переймається їхньою думкою. Це більше скидалося на те, що вона, зіщулюючись, намагалася стати якомога менш помітною, немов показуючи, щоб від неї не чекали якихось розумних слів чи великих справ. Скільки він перебачив дівчат за свої двадцять п’ять років, але такий тип зустрічав тільки в книжках і фільмах, а в існуванні його в реальному житті дуже сумнівався. Забитих бачив, боязких бачив, закомплексованих бачив, але отаких… відсторонених чи що, при адекватному розумінні себе й навколишнього світу, але з чіткою лінією розриву себе з тим світом… Ну, не виживають такі в наш жорстокий вік засилля так званих «вільних поглядів»!
Славко відкрив двері ванної кімнати, розмірковуючи, що краще їй запропонувати: піти поїсти суші в японському ресторанчику чи замовити піцу додому. Виходячи, він іще не бачив нічого дивного, але очі розширилися поза його волею: мозок був заскочений тим, що намацав чутливий нюх. Суміш тушкованої свинини, цибулі… кориця?.. часник, певно, трохи болгарського перцю… схоже, картопля з капустою, лавровий лист і… засилля томатного соусу!
Він уже здогадався, що коли зайде на кухню, побачить овочеве рагу. Міла напрочуд завзято орудувала лопаткою біля плити, час від часу поглядаючи в духовку (хух, он звідки кориця!). Хлопець міг не перейматися: дівчина обживалася тут на диво швидко. Хай йому грець, так швидко, що він виявився до цього не готовим! А ще… Господи, і як витримати оте засилля томатного соусу на його кухні!
Міла, помітивши його біля дверей, зразу трохи знітилася, але швидко опанувала себе.
– Вечеря буде готова хвилин за двадцять.
Славко відкрив був рота, аби відповісти, та швидко закрив його й вийшов із кухні. За п’ять хвилин він знову зазирнув туди, уже в куртці та з торбою через плече, і повідомив розпашілій від куховарських клопотів Мілі, що йде в справах і буде пізно.
– Я маю ключа, двері замкну. Тож не бійся й лягай спати, коли захочеш.
Розвернувся й пішов, навіть не побажавши дівчині смачного, хоча вона стільки їжі, вочевидь, не одній собі наготувала.
Незважаючи на те, що в неї практично не було апетиту, Міла доїдала вже третій шматок пирога. По-перше, нерви дуже гарно заїдаються солодким. По-друге, хто б міг подумати, що в цій космічного вигляду духовці виходять такі добрі пироги! Якщо перший шматок Міла пхала в себе через силу із суто практичною метою, – аби з голоду не зомліти, – наступні поїдалися швидко і з задоволенням. Якщо поняття задоволення тут узагалі доцільне… Бо хіба є місце задоволенню, коли всю тебе, від нігтиків похололих пальців до кінчиків настовбурченого волосся, огортає суцільний і невідступний страх? А хіба є страх більш дошкульний і більш сороміцький, ніж страх перед невідомістю?
Славкові треба віддати належне – він зробив усе, щоб зменшити той страх. Але, попри його старання, попри шкарпетки в її шухляді та вільні полиці у ванній, усе це залишалося чимось на зразок малюнка на віконному склі: хоч і гарно, та не до місця.
Міла, хоч як дивно, нітрохи не образилася, коли він відмовився скуштувати приготовані нею страви, натомість швидко та надовго втік. З одного боку, вона звикла, що в оточуючих нема звички рахуватися з нею. З іншого, в порожній квартирі їй аж дихати стало легше. Тепер не треба було виважувати кожен свій крок під невсипущим оком хазяїна помешкання. Тепер можна було і потремтіти, і голосно схлипнути, якщо припече.
Тож Міла жувала, роздивляючись дорогий інтер’єр, і намагалася звикнути до думки, що тепер їй доведеться споглядати його щодня.
Квартира була не дуже великою: простора вітальня, від якої аркою відділена кухня, та дві невеликі спальні. Усі предмети обстановки були виключно практичними та зручними, голова не йшла обертом від нагромадження всіляких забутих і непотрібних речей, як у маминому домі, а руки самі відчували, де їм що знайти. І хоча Міла цілком усвідомлювала, що на диван у вітальні заробляла б кілька років, а розбий вона люстру, то ще й нащадкам її довелося б збитки відшкодовувати, – проте несподівано для себе виявила, що почувається тут вільно, а вся ця дорожнеча не тисне на неї, а лише припрошує до зібраності та порядку.
Дівчині не завдало великого клопоту розібратися на кухні та швидко приготувати вечерю з м’яса, гарніру та десерту. Вона робила це завиграшки, бо встигла достатньо набити руку на королівських обідах для дяді Борі. На маминому прикладі вона також виробила чітке переконання, що перш за все треба чоловіка гарно нагодувати, щоб не мати з ним проблем. І навіть цілковите ігнорування Славком її зусиль – зробити проживання під спільним дахом хоча б стерпним – не змусило Мілу змінити свою думку щодо її куховарських обов’язків.
Було далеко за північ, коли Славко тихенько відчинив двері своїм ключем і так само тихенько покрався до себе в спальню. Він вельми здивувався, коли помітив на кухні ввімкнене світло й застав там Мілу за чищенням духовки.
– Якщо голодний, вечеря в холодильнику, можна розігріти, – озвалася до нього дівчина, не відходячи від духовки.
Він і хотів був щось сказати, але знову передумав, махнув рукою і, коротко побажавши на добраніч, пішов до своєї кімнати.
Зранку Славко застав на кухні ту саму картину: Міла товклася біля плити, а на столі стояла тарілка з горою гарячих млинців. Він же взяв із холодильника молока, відломив шматок булки і всівся на протилежному кінці столу, намагаючись млинців не зачепити навіть ненароком.
– А гарячого поїсти не хочеш? – з виразом святої простоти запитала Міла.
Славко не витримав.
– Слухай! – аж занадто різко як для простого сніданку випалив він. Сам злякавшись власного тону, виправився на більш спокійний і шанобливий. – Якщо тобі подобається готувати – будь ласка! Якщо тобі треба серед ночі мити духовку задля душевного спокою – на здоров’я! Але не треба нічого тут робити через те, що так заведено. Не треба мене обслуговувати! Не треба мене годувати!
Міла поглянула на нього своїми великими сірими очима й тихо промовила:
– Якщо не любиш млинці, то так і скажи.
«Та вона ж з іншої планети! – отетерів Славко. – І як із такою порозумітися?»
– Домовимося так, – запропонував після довгого вдиху й видиху. – Житимемо, як у гуртожитку: кожен сам собі готує, кожен сам за собою прибирає. Харчі та побутову хімію можеш брати без обмежень, тільки повідомляй мені, коли щось скінчиться, щоб я міг вчасно докупити. Генеральне прибирання будемо робити по черзі: одну суботу – я, наступну – ти. Здається, усе врахував. Решту питань вирішимо в процесі.
Славко підвівся й на підтвердження своїх слів помив склянку й витер після себе зі столу.
Він пішов до своєї кімнати, вдягнувся та взяв сумку, а коли знову з’явився на порозі вітальні, Міла сиділа в тій самій позі – здавалося, вона й не поворухнулася. Її здивований погляд засвідчив, що вона вже не чекала його сьогодні побачити.
– Мало не забув. – Славко поклав на стіл кілька купюр. – Це тобі на дрібні витрати. Через тиждень матимеш іще. Щотижня…
Перед виходом із квартири він на мить затримав погляд на Мілиних черевиках, що сиротливо притулилися на килимку біля порога і, здавалося, не мали ні форми, ні статі.
«Сподіваюся, вона витратить гроші на нове взуття», – подумав він, не маючи сумніву, що, отримавши гроші, дівчина зробить те, що притаманне жіночій статі – вбереться.
Хлопець придумав собі спосіб, за допомогою якого зможе виглядати перед власною совістю скоріше благодійником, аніж нікчемою. Він вирішив платити Мілі «зарплату» за її послуги фіктивної дружини.
Ніколи при обговорені деталей угоди ні із самою Мілою, ні з Ростиком, який і підштовхнув Славка до цієї афери та виконував роль посередника, про гроші не йшлося. Славко знав, що Міла погодилася на цей крок не через гроші, а через якісь особисті мотиви. Тим більше його спонсорство мало стати приємним бонусом для цієї замкненої в собі та в чотирьох стінах дівчини. Він мав відчувати, що не лише бере, а й щось віддає. Щоб, коли настане момент, розійтися квитами.
Славко днями десь пропадав. А в ті нечисленні хвилини рано-вранці чи пізно ввечері, коли був удома, перекушував, чим прийдеться: молоком, яйцями, фруктами чи бутербродами. Не дивлячись на те, що в холодильнику чи духовці Міла завжди залишала вечерю, він нічого приготованого нею ніколи не торкався, а на кухню заходив тільки тоді, коли її там не було. Через день Міла викидала не з’їдені рештки своїх творінь, але щодня творила знову й залишала Славку щось смачненьке.
Насправді Мілі було байдуже, як Славко до неї ставитиметься. Єдине, на що вона сподівалася, – це на його нейтральний настрій, відсутність невдоволення або ж, навпаки, запопадливої уваги. Його можливої агресії дівчина просто боялася. Його ввічливість була для неї більш обтяжлива, ніж ігнорування. Насправді вона надто не переймалася Славком, бо жила іншим – очікуванням Ростика чи бодай дзвінка від нього.
Першого дня це був піднесений неспокій, бо вона була певна, що Ростик має її провідати на новому місці. Другого дня надійшло схвильоване очікування: була субота, і шанси того, що хоч у вихідний у Ростика з’явиться вільний час, збільшувалися. Та коли минули і субота, і неділя, залишилося тільки тужливе сподівання.
Міла вдень не могла знайти собі місця, раз по раз видивляючись у вікно й прислухаючись до вхідних дверей, і довго не могла заснути вночі, придумуючи причини Ростикової відсутності. Кілька разів спитала в Славка, чи не бачив він Ростика, на що хлопець, пильно дивлячись на Мілу, відповідав заперечно, а потім додавав, що той, вочевидь, надто зайнятий батьківськими дорученнями.
Через тиждень Міла не витримала й сама Ростику подзвонила, та не почула нічого, крім холодних довгих гудків. Її надія змогла зачепитися навіть за ті гудки: тепер він побачить на своєму мобільному, що вона хоче з ним поговорити, і передзвонить, коли звільниться. Та минуло більше доби, а він не передзвонив.
Міла хоч і хвилювалася, що може завадити своїми дзвінками роботі та розгнівати Ростика, але знову набрала його номер. І знову слухала довгі гудки замість жаданого голосу. Після третьої спроби вона не втримала сліз. Вони котилися по кам’яному, позбавленому будь-якого виразу обличчю, яке вдаваною непорушністю дурило власне відображення на ідеально відполірованій плиті.
Через півгодини, насухо витерши і обличчя, і плиту, Міла заходилася, як і завжди, готувати вечерю, яку, як і завжди, ніхто не їстиме.
17
Більше місяця минуло, а біля порога ще стояли бридкі Мілині черевики, хоча за ті гроші, що Славко їй залишав щотижня, можна було повністю оновити гардероб. Та ні на дівчині, ні біля неї не було помічено жодної нової речі. Спочатку хлопець подумав, що Міла на щось збирає, а згодом зауважив: холодильник і кухонні шафки постійно набиті харчами, а мийні засоби та побутова хімія не закінчуються. Стало зрозуміло, що ті гроші, які Славко їй виділяв на особисті потреби, Міла витрачала виключно на обслуговування будинку.
Єдиною обновою, яку можна вважати Мілиною, була схема вишивки з набором кольорових ниток та шматком білої тканини, де з кожним днем усе більше вимальовувалося зображення собаки під дощем. Славко час від часу натрапляв на неї у вітальні біля дивана й зі швидкості проступання того бідолашного собаки на полотні робив висновки про сіре й монотонне існування своєї співмешканки. Навряд чи вона бачила щось іще, крім інтер’єру цієї квартири, прилавків магазинів, де справно скуповувалася, та того мокрого пса. При цьому Міла завжди була сумно-спокійна й ніколи не показувала й натяку на невдоволення.
Лише кілька разів Славко помічав, як у її великих сірих очах наче трохи відхиляється завіса й звідти визирає життя. Це було тоді, коли вона питала про Ростика. Але, крім тих кількох коротких ненав’язливих питань, вона більше ні про що не питала, не просила й не говорила.
Славко й не звертав на це уваги, бо мав власні клопоти. Аж поки та незмінна вечеря, яка чекала його кожного дня, як жертвоприношення, те уперте небажання витрачати його гроші на щось інше, крім його будинку, і жалібні, немов живі, очі вишитого пса, які поглядали на Славка з тканини, переповнили чашу його терпіння.
Якось він, повернувшись додому після важкого дня, знову з порога відчув соковитий запах часнику та прянощів. А коли зазирнув на кухню, то побачив, що Міла вже піймала його повернення й накриває стіл на дві персони. Хлопець, не витерпівши, підійшов впритул до буфета, з якого Міла діставала серветки, і вперся кулаками в робочу поверхню, якраз біля Мілиних рук.
– Ти в мене закохана? – запитав він, примруживши очі.
Міла вклякла на місці, інстинктивно ховаючи руки – щоб не виказували її тремтіння. Але на питання відповіла без роздумів:
– Ні!
– Я знаю, що ні! – погодився Славко й помітив, як дівчині відлягло від серця. – Просто хотів наголосити: якщо я тобі ніхто, ти не маєш мене обслуговувати!
– Я знаю, що не мушу робити «як заведено», – спокійніше виправдовувалася Міла. – Просто я все одно собі їжу готуватиму, і мені не шкода поділитися.
– Ну добре!
Славко ривком відкрив духовку, повитягав звідти посудини з наготованими Мілою стравами. Ухопив виделку, наколов на неї баклажановий рулетик і, закотивши вгору очі, прожував його.
– У баклажани треба більше олії й менше часнику! – прокоментував він, потім відколупав шматочок курки й так само зосереджено її прожував. – Курка могла би бути більш соковитою.
По тому хлопець безцеремонно взяв чашку, де парував щойно перелитий із турочки напій, який Міла наготувала для себе.
– А оце, – скривився він, – вибач, це не кава!
Славко й сам не знав, чого хотів добитися цими словами: чи змусити Мілу образитися та збунтуватися, чи показати, що її зусилля марні й слід направити їх в інше русло. Чи захистити встановлену ним межу, яку переходити було не варто. А може, у ньому просто заговорив кулінар, який уже не міг залишатися осторонь.
– Ого! Тобі, мабуть, і рідна мати з їжею вгодити не могла! – муркнула Міла, скоріше здивована, ніж ображена.
– Мати мені й не пробувала догоджати, – повідомив Славко, втрачаючи запал. – У нас була кухарка. Хоча іноді мене навідувала думка, що якби мені мама сама щось приготувала, то я й пересмажені капці їв би з великим задоволенням.
Це був контрольний постріл, який мусив усе поставити на свої місця. Такий розподіл на чужих і своїх мав би, за Славковим розрахунком, остаточно відбити в Міли охоту піклуватися про нього.
– Смажених капців я готувати не вмію, – по миті роздумів відказала Міла. – Але можу спробувати, якщо даси рецепт. І вкажеш точні міри олії та часнику.
Славко занімів. «Інша планета, йолопе, інша планета!» – нагадав собі.
– Ти така впевнена у своїх кулінарних здібностях? – запитав уже з цікавості, а не з розрахунку.
– Я не кухар вищого розряду, – тихо, але з викликом в очах відказала Міла. – Але готувати вмію. Хай би що ти казав…
Ось за що він її зачепив! Ось за що можна її витягти з того моторошного оціпеніння, завдяки якому хлопець у себе вдома почувався, як у мавзолеї!
Славко відкусив шматок спеченого нею бісквіта.
– У тебе, може, і є певний досвід, – сказав він, дожувавши. – Але готувати ти не вмієш.
Міла ледь помітно стисла кулаки і з камінним виразом процідила:
– При всій повазі я цьому не повірю!
Славкові речі купою валялися на старому стільці, сумка впала на запорошену крейдовим пилом підлогу і, немов помстившись хазяїну за те, що не подбав про неї належним чином, двічі перекотилася на інший бік – бруднитися, так бруднитися! Сам Славко, засукавши рукава й довівши свої черевики до стану ще гіршого, ніж сумку, завзято розмахував мітлою, змітаючи в один куток будівельне сміття, що півметровими купами лежало по всьому приміщенню площею в п’ятдесят квадратних метрів.