Славко криво посміхнувся, подумавши, що сказала б мати, побачивши його в такому вигляді за цією роботою. А як презирливо глянув би на нього батько! Хлопець уявив, як узяв би його на кпини дід, застукавши отут – по-доброму, без зла сміявся б над ним і змушував би самого над собою сміятися. При згадці про діда посмішка на мить пом’якшилася, потім зникла з лиця, поступившись місцем отупілій рішучості.
Хлопець махав мітлою так, ніби разом зі сміттям намагався вимести важкі думки, а з уламками дощок і плиток викинути з душі спогади, що лежали там мертвим вантажем і заважали дихати на повні груди.
Він не мусив прибирати те все сміття, а мав би на правах хазяїна стояти й слідкувати, як це роблять інші. Але сьогодні було церковне свято й найманці-західняки не працювали. А Славко не міг просто бездіяльно чекати. Він тільки й думав про те, що за тиждень привезуть обладнання і він матиме на цих п’ятдесяти квадратних метрах власну кухню, яку буде сам відчиняти й зачиняти, де буде сам готувати, що захоче, і сам буде все вирішувати. Без батьків. Без Міли. І без будь-кого.
Звісно, не ці нещасні п’ятдесят метрів були вершиною його сподівань. Він мріяв повчитися в майстрів французької школи аж у Парижі, мріяв попрацювати під патронатом справжнього італійського шефа і, якщо пощастить, знайти якогось китайського кулінара, який би погодився відкрити йому секрети справжньої східної кухні. І тільки потім хотів визначитися зі своїм кредо, вивести свій почерк і відкрити ресторан із великої літери, де не соромно було б годувати навіть королів.
Та хоча Славко походив із забезпеченої родини й мав, на перший погляд, усі підстави сподіватися на фінансування своїх бажань, здійснення їх видалося так само неможливим, як і політ на Місяць. У батька був успішний лікеро-горілчаний бізнес, і він ростив сина з переконанням, що той буде спадкоємцем справи. Те, що у «спадкоємця» виявилися власні плани, його нітрохи не зачіпало, а синова впертість довела його до шалу і, врешті, до радикальних заходів. Славка було піддано сімейній анафемі, яка мала тривати до тих пір, доки він не візьметься за розум. Мати – спадкоємиця бензинової династії – була більш ліберальна, і в її уявленні син міг досягти успіху в будь-якому бізнесі за умови, що це буде «чоловічий» бізнес. Та куховарство аж ніяк не можна було назвати чоловічою справою, і дозволити сину цим займатися означало спаплюжити честь знатної фамілії. Тому вона, не зважаючи на материнську турботу й переймання синовою долею, підтримала батьків ультиматум і погодилася з його вимогами.
Хлопцю ще дуже пощастило, що в його власності були квартира й рахунок у банку, які виключали голодне волоцюзтво. Дещо йому залишилося й від діда, але дідових надбань вистачало тільки на невеличке сімейне бістро.
Хай там як, і то вже діло. Це хоч і не шикарний, але початок. Хоч і маленька, а таки кухня.
Славко гріб те сміття з посиленою затятістю. У нього здавали нерви. Його дім окуповано, на кухні інша господиня, тож він уже не може по-хазяйськи там розслабитися. Облаштування ресторанчика просувається так повільно. А ще від самого ранку його не полишало якесь тривожне відчуття, і саме від тієї тривоги він намагався відмахнутися мітлою.
Тільки змівши весь бруд і відчувши знесилення, Славко зупинився. Сяк-так пострушував пилюку зі своїх речей і зачинив свій майже-ресторанчик. Краплю заспокоївшись тим, що бодай трохи прискорив справу, хлопець простував вечірньою залюдненою вулицею, вдивляючись в обличчя перехожих і уявляючи їх своїми клієнтами.
Щоб довідатися, котра година, дістав із кишені телефон і зрозумів причину своєї тривоги: три пропущені дзвінки від матері. Він заховав телефон глибше до кишені й пішов далі крізь натовп. Зараз телефонувати батькам у нього не було сил. А для цієї розмови сил треба багато.
Славко ще й не зайшов до квартири, коли зрозумів, що тривога його наздогнала. Навіть у коридорі витав запах дорожнечі – коштовних парфумів та недешевих помислів. Він уже знав, що у вітальні на нього чекає не лише Міла, і його це бентежило – водночас і обурювало, і лякало.
– Мамо, тату! – вимовив він, ставши на порозі вітальні. – Не чекав вас тут побачити.
– А міг би не чекати, а запросити в гості! – озвався від вікна статечний чоловік із демонстративно лисою головою й навмисно виставленим під закоченими рукавами сорочки платиновим годинником. – Лише уявити: за кілька місяців ти і не рипнувся, щоб познайомити нас зі своєю дружиною!
З дивана підвелася досить молода ще, бездоганно вбрана жінка з коротким світлим волоссям і юнацькою фігурою. Вона підійшла до Славка й поцілувала його в щоку.
– Я не могла до тебе додзвонитися, – по-діловому пояснила вона. – Тому ми змушені були приїхати без попередження.
Славко подумав, яка вона досі гарна. Але й не оминув підмітити, яка й дотепер зверхня.
– Це Міла! – вичавив він, розмірковуючи, що насправді тут відбувається.
– Ми вже встигли познайомитися! – повідомила пані Тамара. – Більше того, встигли отримати від твоєї дружини запрошення залишитися на вечерю.
Славко подивився на Мілу, яка сиділа на дивані ні жива ні мертва. Не дивно, адже в присутності його батька стушовуються навіть терті калачі, що там казати про затуркану дівчину. А його мати як ніхто вміє з ангельською усмішкою встановлювати свою авторитарність.
– Добре, – озвався Славко, – тоді я піду перевдягнуся. Міло, будь ласкава, допоможи мені знайти штани! – звернувся він до «дружини» й простягнув їй руку в очікуванні.
Міла, як мумія, підвелася й попрямувала за Славком.
Вона вперше опинилася в його кімнаті, і побачене привело її до тями. Ця кімната ніби жила окремим від квартири життям, кожна річ тут була ніби сама по собі. Міла зрозуміла, що Славко постягував сюди з усієї квартири те, що, на його думку, могло йому знадобитися, і замкнувся тут, створивши своєрідний форпост без права доступу до нього чужинців. І Міла – головна з них.
– Що ти встигла їм розповісти? – пошепки випитував Славко, похапцем перевдягаючись в інший светр.
– Нічого, – відповіла Міла, переводячи погляд із комп’ютерного столика, заставленого чашками, на велотренажер, що втулився просто біля ліжка. – Тільки те, що ти цілими днями на роботі, а я – на хазяйстві.
– Добре, – трохи заспокоївся Славко й почав пояснювати Мілі, як поводитися. – Ми з тобою – звичайне подружжя, ведемо звичайне життя.
– А вони хіба не знають? – здивувалася дівчина.
– Вони – перші, хто знати не мусить, – повідомив Славко, обмеживши церемонію перевдягання одним светром і зачісуючись перед дзеркалом. – Знаєш, чому вони прийшли? Розвідка боєм. Батько, скоріше за все, здогадується про нашу фікцію. Та якщо він знатиме напевне, то ніщо не завадить йому нацькувати на мене дядька, який є наступним після мене дідовим спадкоємцем, і допомогти йому забрати в мене дідову спадщину.
Він підійшов до насупленої Міли й поклав руки їй на плечі. Він бачив, що її треба заспокоїти й підтримати.
– Якщо мої батьки ставляться до тебе зверхньо й холодно, – вмовляв він, – то це не тому, що з тобою щось не так, і не тому, що вони знають про наші справи. Вони по-іншому просто не вміють. Я знаю, що це нелегко, але прошу тебе перетерпіти сьогоднішній вечір під їхніми поглядами. І не здригатися, коли я тебе обійматиму чи називатиму «люба».
Славко подивився Мілі в очі й спробував їй усміхнутися якомога лагідніше. Потім він обережно обійняв дівчину, поклавши її голову собі на плече. Він відчув, як вона напружилася, і почекав, поки вона звикнеться й розслабиться.
– Це для розминки, – прокоментував він і взяв її за руку. – А тепер ходімо.
– Добре, – тихо відповіла Міла.
– Я дивуюся, як він пустив тебе на свою кухню й дозволяє тобі готувати! – Пані Тамара була напрочуд балакуча, і ця балакучість спрямовувалася передусім на Мілу.
Уся сім’я чинно всілася за столом і здалеку могла скидатися на цілком звичайний, посередній і нудний осередок суспільства. На столі було розставлено таці з приготованими Мілою стравами: салатами, голубцями, кручениками з грибами та печінковим пирогом. Усі зберігали нейтральний вигляд, і лише глибоко в душі кожен для себе знав, що до справжньої сім’ї це збіговисько не має ніякого відношення.
– Чесно кажучи, він не так дозволяє, як критикує, – відповідала дівчина.
– Ну, хай там як, мені приємно бачити, що у вашій сім’ї це питання поставлено так, як і годиться: вечерю готує жінка, а не чоловік! – не втрималася пані, щоб одразу не пустити шпильку в синове «захоплення».
– Відверто кажучи, – простодушно зізналася Міла, – я ще ні разу не бачила, щоб Славко готував.
– Моя люба, ти й сама чудово готуєш, тому Славка пускати на кухню немає жодної потреби! – запевнила її пані, не помічаючи синового іронічного виразу.
Міла ще ніколи не чула, щоб слова «моя люба» вимовлялися так сухо і зверхньо, але вона тішилася тим, що принаймні в цієї особи її вечеря не викликала потоку критики. А та обставина, що Славкові батьки з’їли більше половини того, що лежало в них на тарілках, дозволяла сприйняти похвалу хоч трохи як похвалу, а не лише як знущання.
– Я й досі не можу збагнути, – вставив і батько свої п’ять копійок, – що інтелігентний, освічений, з дозволу сказати, породистий молодий чоловік забув на кухні!
– Як на мене, краще товктися на кухні, ніж горілку продавати! – спокійно відбився Славко.
– Якщо вже ти такий пуританин, то задумався б краще над тим, що я веду виробничу діяльність, створюю робочі місця, плачу податки і, між іншим, заробляю для сім’ї гроші! – визвірився батько. – І якби ти не був таким егоїстом, то вважав би своїм обов’язком продовжити сімейну справу!
– Якби ти тримав дослідну лабораторію для розробки ліків від раку, я би вважав своїм обов’язком продовжити сімейну справу. А так я зі спокійною совістю займатимуся улюбленим ділом!
– Бабським ділом! – гримнув батько й кинув серветку в тарілку.
Ніхто не чекав, що хтось щось відповість. Тим більше не чекали цього від Міли, але вона таки наважилася:
– Я так думаю, що якщо в людях справді є та божа іскра, про яку так багато говорять, то Славка на кухню жене саме вона.
Усі витріщилися на дівчину, наче в неї з рукавів полетіли лебеді. Усі, включаючи Славка, очікували від неї лише покірного мовчання та сором’язливої усмішки.
– Як ти можеш про це судити? – батько, зневажливо насупившись, вирішив провчити її за нахабство. – Ти ж ніби казала, що не бачила, як він готує! – упіймав він її на слові.
Міла зіщулилася під його важким поглядом, але не дала загнати себе в кут.
– Проте я бачила, як він їсть. Він же навіть яйця смаженого не може з’їсти, не повикладавши на нього всякої всячини, про існування якої я ледь здогадувалася!
П’ять хвилин усі сиділи мовчки, вдаючи, що їдять чи п’ють. Мати ображено глипала на ту сіру мишу, яка навіть після великодушної улесливості наважилася не взяти її бік. Батько не бачив потреби кидати слова на вітер, щось комусь намагаючись довести. Славко мовчки жував Мілині крученики, які раптом видалися йому неймовірно смачними.
Він і не здогадувався, що вона вміє підмічати такі речі. Не здогадувався, що може так думати…
Батьки пішли, усім виглядом показуючи, що чекали від цього візиту більшого. Славко взявся допомагати Мілі прибрати зі столу.
– Ну, з моєю «божою іскрою» ми розібралися, – обережно почав він, зиркаючи, як Міла пакує по посудинах залишки їжі. – Але чому тобі готування таке важливе? Я ж бачу, що для тебе це не покликання, а скоріше – невідворотна реальність.
– Мабуть, тому, що мене вчила готувати моя бабуся, – тихо, як і завжди, відповіла Міла, але Славко помітив, що її незмінна відстороненість немов вивітрилася при згадці про бабусю. – Вона завжди повторювала, що найкорисніше вміння для жінки – це приготувати їжу так, щоб, скуштувавши її, більше нічиєї страви куштувати не схотілося. Хоч яка була втомлена, вона завжди знаходила час покрутитися зі мною на кухні та чогось мене повчити.
Дівчина припинила вовтузитися з лотками і дивилася тепер на свої руки.
– Бабуся померла, – вимовила вона, – а я й тепер не можу не готувати, бо інакше в мене виникає відчуття, наче я зраджую її пам’ять.
Славко відразу й не знайшов, що відповісти. Бабуся, напевне, була єдиною людиною, біля якої Міла могла відчути, що її люблять, що вона комусь небайдужа. І тепер дівчина намагалася згадати, віднайти ті відчуття в бездушних речах і механічних рухах. Бо в істот, наділених душею, вона їх не знаходить.
Наступного ранку, вийшовши на кухню, Міла ошелешено витріщилася на завалений продуктами стіл і на Славка з ножем у руках. Зазвичай, коли вона прокидалася, його вже не було вдома, а стіл сяяв чистотою й навіть нишпорки не могли встановити, що на ньому споживали. Натомість побачити Славка за куховарством було подібним до розщеплення атома: знаєш, що таке в житті є, але також знаєш, що ніколи цього на власні очі не побачиш.
– Давай, швидко вдягай фартух і до роботи! – зустрів її хлопець бадьорим наказом замість привітання. – Має ж хтось навчити тебе правильно готувати рагу!
18
Того квітневого дня Лейла поверталася додому з легким серцем, яке зрадницьки мовчало й навіть не збиралося попередити її про біду бодай якимось спазмом. Вона зійшла з автобуса, навантажена пакетами, де лежали кілька нових книжок, нова сукня та трохи гостинців. Книжки призначалися для підготовки дівчини до виходу у великий світ, сукня мала надати виходу матеріальної зримості, а гостинцями годилося привітати себе та маму із завершенням навчання. Ця славна ноша не стримувала її ходи, а, навпаки, підганяла вперед, як і очікування приємного вечора в товаристві найріднішої у світі людини.
Матері таки вдалося вселити у вперту й похмуру Лейлу надію. Тепер вона знала все, що повинна була знати для вступу до медучилища, і, довірливо піддавшись маминим умовлянням, повірила, що її нарешті не відкинуть, як нікчемну будячину. І повіривши, що вона таки може, дівчина збагнула, як насправді цього хоче. Не могла дочекатися, коли почнеться її навчання на справжнього медика. Мама наполягала, що перед вступом треба серйозно зайнятися зовнішністю: підправити волосся, брови, нігті, одяг – усе, що відразу впадає у вічі й змушує сприймати людину серйозно. Дочка такими речами перейматися не поспішала…
Тому спокою, як і всьому доброму в Лейлиному житті, часу було вділено мало. Підходячи до свого двору на околиці села, дівчина ще здалеку побачила дві міліцейські машини.
Пакети її відразу поважчали вдесятеро, а з тіла вийшла вся сила. Лейла від початку знала, що ці гості приїхали саме до них. Помилки бути не могло, бо в радіусі кількох кілометрів тільки вони з мамою були «неблагонадійними елементами» і «викликали підозри». Лейлі кортіло розвернутися й побігти геть, заховатися десь у темному кутку й перечекати, доки мама все залагодить. Це не вперше в правоохоронців виникали до Серафими питання (що поробиш: якщо ти не такий, як усі, до тебе неминуче виникатимуть питання), і завжди їй вдавалося давати відповіді, які заспокоювали совість усіх сторін. Але цього разу все було інакше. Досі мамі приходили виклики або дільничний перестрівав її десь у селі, але ніколи не приїжджали до неї додому. Та ще й двома машинами.
Лейла стисла кулаки й змусила себе рухатися вперед. Порівнявшись з однією з машин, вона відразу опинилася в компанії міліціонера із суворим і колючим виразом обличчя та зі злісно зіщуленими очима. Запитавши дівчину, чи вона є дочкою хазяйки, міліціонер відкрив дверцята машини й повідомив, що вона мусить їхати з ним. Додому він її не пускав.
На всі питання, якими спочатку несміливо, потім наполегливо і, врешті, істерично сипала Лейла, правоохоронець тільки авторитарно змушував її закрити рота. Коли дівчина в паніці озвіріло рвонулася до будинку, він не заморочував собі голови вмовляннями, просто вдарив її з розмаху в живіт і ледь живу затягнув до машини.
Коли в Лейли трохи прояснилося в очах після удару, вона збагнула, що прикута наручниками до дверцят. Страж порядку спокійно курив біля машини, дивлячись на поріг будинку, і чекав своїх напарників. І вони не забарилися. Спочатку вийшов розпашілий міліціонер і спортивною ходою рушив до другої машини заводити мотор. Двоє таких самих здорованів, тільки без форми, вивели Серафиму, тримаючи її з обох боків попід руки. Вона була бліда, якась млява, неначе гумова, і чомусь вдягнена в Лейлин светр.