У Лейли вирвався дикий крик. Її фізичний і душевний біль змішалися у звук, який, здавалося, не могла породити людська істота. Але тепер наглядач не звертав на неї ніякої уваги. Він викинув недопалок на їхнє подвір’я, спокійно дочекався, доки один здоровань всадовить у сусідню машину мамку, а інший вмоститься тут поряд із дочкою, сів за кермо й почав вивертати на виїзд із села.
Лейлу привели до невеликого кабінету з пожовклими шпалерами та меблями радянських часів. Крім столу та стільців, тут була ще шафа для одягу з розхлябаними, перекошеними дверцятами та опецькуватий металевий сейф, узятий, здавалося, ще з позаминулого сторіччя. Руки дівчині, наче махровій злодійці, сковували ззаду наручники.
Її посадили навпроти столу, за яким сидів чоловік у цивільному одязі. Він був іще молодий, але мав уже втомлені очі, а на скронях проблискували сиві пасма. З таблички на дверях було зрозуміло, що це слідчий. На його вимогу з Лейли зняли наручники й залишили з ним наодинці.
– Ви знаєте, чому ви тут? – спитав він після того, як записав її анкетні дані.
Лейла глипнула на нього вовком і заперечно похитала головою. Хоча вона здогадувалася, що це може бути пов’язано тільки з материною діяльністю.
Слідчий узяв до рук дві фотографії і, роздивляючись їх, почав пояснювати:
– Одинадцятого грудня минулого року в сусідньому з вашим селі Верхні Лози у власному домі знайшли два трупи. Один – Полуботок Світлани Віталіївни, другий – її щойно народженої дитини.
Слідчий поклав фотографії перед Лейлою. Дівчина мусила на них глянути, і від побаченого в неї кров похолола в жилах.
– Який жах! – прошепотіла вона й заховала обличчя в долоні, щоб більше цього не бачити.
Слідчий забрав фотографії й продовжив:
– Вас викликано в якості свідка в кримінальній справі за фактом умисного вбивства, – повідомив він і почав роз’яснювати її права й обов’язки.
– А до чого тут я? – Дівчина нічого не могла второпати.
– Є підстави вважати, що до цього може бути причетна ваша мати, – відказав чоловік.
– Це якась маячня! – схопилася Лейла з місця. – Яким боком сюди мамку притулили?
– В її інтересах буде, якщо ви спокійно сядете й дасте свідчення. Ви можете відмовитися давати покази щодо своєї матері, але ваша відмова кидатиме на неї ще більшу тінь і красномовно свідчитиме про її вину.
Лейла змусила себе заспокоїтися й сісти на стілець.
– Добре, – погодилася дівчина. Врешті, вона була впевнена в материній непричетності й не могла нічим їй нашкодити, чесно відповівши на питання.
– Розкажіть, що вам відомо по даному факту, – запропонував слідчий.
– Нічого не відомо, – щиро відповіла дівчина.
Слідчий зітхнув і почав запитувати:
– Де ви були десятого грудня минулого року?
– Удома, – відразу відказала Лейла.
Вона ніде не вчилася й не працювала, отже, усю зиму не мала іншого заняття, крім як господарювати вдома. Потім до неї дійшло, який це був день…
– Спочатку вдома, – швидко виправилася вона, – а в другій половині дня прийшла односельчанка Зайченко Міла й попросила допомоги: її сестра народжувала, а звернутися не було до кого. Я пішла з нею й була в них аж до ночі. Потім повернулася додому.
Слідчий щось собі занотовував. Писнувши останню закарлючку, він підвів на Лейлу зморені очі й почав ставити більш конкретні питання:
– О котрій годині ви прийшли додому?
– Десь о дев’ятій, – силувалася Лейла згадати якомога точніше.
– Хтось у цей час у вас удома був?
– Шрам, мій тодішній співмешканець, – відповіла вона. І тоді в неї ворухнулася певна здогадка…
– Якщо я не помиляюся, це був якраз ваш день народження. Ви святкували? – допитувався слідчий, не вникаючи докладніше в характеристики Шрамової особи.
– Ні, – розчарувала його Лейла. – Ми планували відсвяткувати наступного дня.
– Ви вночі з дому виходили?
– Ні.
– А ваш співмешканець виходив?
– Ні, здається… Я спала й не чула, щоб хтось ходив.
Слідчий, підперши підборіддя однією рукою, другою продовжував ставити на аркуші якісь помітки. Він скидався на сонного студента на нудній лекцій, чим знімав напругу тутешньої обстановки.
– Де ви були одинадцятого грудня? – продовжував він.
– Удома, – відповідала дівчина. А здогадка засіла в ній серйозною підозрою. – Увесь день, – уточнила детальніше. – Я тоді захворіла й нікуди не виходила. Шрам підтвердить.
– А де була ваша мати десятого грудня? – вдовольнився слідчий даними щодо дочки та перейшов до матері.
– Поїхала до районної лікарні, – повідомила Лейла, яка зібралася з думками й намагалася відповідати чітко й переконливо, щоб зняти всі безглузді питання, які могли виникнути щодо її матері. – Вона казала, що в неї живіт болів, схоже на апендицит, от і поїхала обстежитися.
– Вона виглядала хворою? Може, розгубленою? Стурбованою?
– Та, як завжди, вона виглядала!
– Того дня вона випила чарчину за ваш день народження?
– Ні, я ж сказала, що ми не святкували. А в мами немає звички пити просто так.
– Коли мати повернулася додому?
– Наступного дня після обіду.
– А вам не видалося дивним, що вона була в лікарні аж два дні?
– Ні. Вона попереджала, що за день, може, не встигне пройти всі обстеження і що, ймовірно, повернеться через день.
– І якими виявилися результати обстеження?
– Мама казала, що то був не апендицит, а підшлункова.
– Ви особисто бачили якісь довідки, записи в медичній картці?
– Ні, картка ж у лікарні залишається.
– Зрозуміло. – Слідчий потер перенісся, зробивши передих, після чого нахилився ближче до Лейли. – А ви знаєте, чим займається ваша мати?
– Лікує людей, – просто і прямо відповіла та.
– Вона – лікар? У неї є медичний диплом?
– Мама займається народною медициною. Наскільки я знаю, вона навчалася на медичному, але диплома не отримала, бо народилася я. Та вона не робить нічого такого, для чого потрібен спеціальний дозвіл чи спеціальні умови! – з усіх сил вигороджувала дівчина свою матір, боячись, щоб її невігластво щодо формальностей не вилізло Серафимі боком.
– А що саме вона робить? – допитувався слідчий.
– Вона просто дає поради людям, які приходять до неї по допомогу. Лікує травами і ягодами, які збирає сама, мазями й бальзамами, які сама готує. Часто до неї приходять жінки з косметичними проблемами. Та вона може й укол зробити, і накласти шви та пов’язки на рани…
– Вона приймає пологи в жінок?
– Так.
– Як часто?
– Так часто, як за нею прибігають перелякані родичі. – Лейла все більше дратувалася від таких питань. У неї складалося враження, що вони з мамою винні вже в тому, що існують.
Вона пробувала виправдовуватися:
– У нас фельдшер – п’яниця! Єдиний шанс на швидку допомогу в нашому та сусідніх селах – це Химка!
Слідчий випростався й набув більш ділового й відповідно менш людяного вигляду.
– Ви були знайомі з Полуботок Світланою з Верхніх Лоз? – продовжував він допит.
– Ні.
– А ваша мати була з нею знайома?
– Наскільки мені відомо, також ні.
– Вона коли-небудь згадувала це ім’я?
– Ні.
– А хтось інший при вас згадував?
– Ні.
– Дев’ятого чи десятого грудня хтось іще, крім Зайченко Міли, приходив до вас додому просити допомоги?
– Ні.
– Гм… – Слідчий знову відсунувся від столу, надаючи розмові більш довірливого плину. – А ви теж займаєтеся народною медициною?
– Інколи я допомагаю мамі. Вона мені багато чого розповідає. Я готуюся вступати на медичний, – поділилася Лейла сокровенним.
– А самі, без мами, ви цим займаєтеся?
– Ні. Єдиний раз я сама прийняла пологи того дня, десятого грудня. Я тоді так перелякалася, що вирішила: наступного разу я це робитиму, тільки коли вивчуся…
Лейла, підбадьорена зміною тону слідчого, нарешті знайшла в собі сміливість запитати:
– Але ж скажіть, до чого тут моя мама?
Слідчий трохи подумав, як йому відповісти.
– У Серафими була можливість це вчинити, – сказав він. – Був мотив. А в нас є кілька свідків, які вказують на неї.
– Що ж там таке сталося? – запричитала Лейла.
– А ви хіба не чули? Весь район про це гудів.
– Я з людьми мало спілкуюся… – схлипнула дівчина.
– Полуботок Світлана ввечері десятого грудня народила дитину, яка померла при пологах. За результатами розтину, у неї був зламаний шийний хребець, таке буває при неправильному положенні дитини під час пологів. Нам відомо, що Світлана з кимось заздалегідь домовлялася про допомогу при пологах у неї вдома, половину грошей заплатила наперед, половину повинна була віддати після народження дитини. При пологах дійсно була присутня стороння особа, бо у Світлани виявили надрізи в піхві, які сама потерпіла собі зробити не могла. Унаслідок дій цієї особи під час пологів померла дитина, а мати була в тяжкому стані, проте жива. Тоді, як ми вважаємо, ця особа, щоб приховати сліди своєї злочинної діяльності, вдарила Світлану ножем у спину з метою позбутися свідка…
До кабінету зазирнув співробітник – один із тих, хто віз сюди Лейлу із Серафимою, і кивнув слідчому, щоб той вийшов.
– Ну, що тут у тебе? – навіть через зачинені двері почула Лейла його запитання.
– Нічого суттєвого, – відповів слідчий. – Крім того, що мамка тоді не ночувала вдома.
– Що ж, хай посидить трохи в камері, – почула дівчина байдужий голос першого. – Може, згадає ще щось, що нас зацікавить.
– Ні, – заперечив слідчий. – Я її відпускаю.
– Ти що, ідіот?! – гаркнуло з-за дверей. – Вона ж іще може стати нам у пригоді!
– Я її відпускаю! – повторив слідчий залізним тоном. – Вона ще дитина, і в пригоді вона тобі не стане!
– Добре, що ти підозрювану не допитував! – гримнули йому у відповідь. – А то б угробив нам справу!
– Зараз ви можете бути вільні, – сказав слідчий Лейлі, коли вона попідписувала всі галочки на протоколі. – Тільки нікуди із села не виїжджайте. І не забувайте про кримінальну відповідальність у разі розголошення того, що вам стало відомо під час слідства.
– А мама? – запитала дівчина.
– Її затримано. І судячи з усього, надовго.
Лейла вийшла з відділку з відчуттям цілковитої втрати себе. Ніколи в житті вона ще не була такою порожньою й нікчемною, як зараз. Ніколи ситуація, коли вона позбавлена всього сутнісного й життєво необхідного, не здавалася настільки фатальною.
Уже було зовсім темно, і це додавало туги й безнадії. Впасти на землю прямо тут, перед відділком, у дівчини не стало духу. Вона перейшла дорогу і всілася на парапеті якогось магазину. Пакети з тепер непотрібним нікому мотлохом глухо вдарилися об асфальт біля її ніг.
Що робити і куди йти? Лейла не мала жодного уявлення.
До цього дня вона вважала себе бідною – тепер вона була відключена від будь-якого джерела напруги. Отепер у неї дійсно не було нічого. Забрали єдине плече, на яке вона могла спертися, єдину голову, у якої можна шукати поради, і єдине серце, у якому вона могла знайти іскру, що запускає її життєво важливі механізми.
Лейла схилила голову на руки й закам’яніла.
– Гей, ти! – почувся невдоволений голос над вухом. – Тут тобі не циганський табір, ану, чеши звідси! Чого мені тут клієнтів відлякуєш?
Лейла підняла голову і довго вдивлялася в обличчя продавщиці, яка стояла над нею й нетерпляче махала руками. Збагнувши нарешті, що та від неї хоче, дівчина безсило підвелася і взяла свої клунки. Упершись поглядом у будівлю відділка міліції, вона змусила себе відкрити рота й вичавити кілька слів до продавщиці, яка могла б підказати, куди люди звертаються, коли йти нема до кого.
– Вибачте, ви мені не підкажете… – тільки й встигла вимовити, коли напоролася на злостиве шипіння:
– Я з циганами справи не маю! Знаю я ваш хист замилити мізки й обібрати як липку. Я з тобою балакати не буду!
– Гей, любко, якби ця дівка була циганкою, то давно б уже плюнула тобі в морду!
Це несподіване втручання в їхню невеселу розмову змусило і продавщицю, і Лейлу здивовано повернути голови й вирячитися на авторку такої заяви. Нею виявилася справжнісінька циганська мамка. Рафінована представниця свого племені від кінчиків брудних нігтів на руках до країв гумових капців, взутих поверх грубих вовняних шкарпеток, пристрасно і водночас байдуже продовжувала:
– Глянь на неї, яка з неї циганка! Казашка в кращому разі.
Продавщиця скривила кислу пику (у яку сьогодні так і не плюнули) та зникла за дверима магазину.
Лейла дивилася на те різке смагляве обличчя, яке аж ніби відливало синім, на товсті золоті сережки, які звисали на комір потертої спортивної куртки, довгу спідницю, що тріпотіла на вітрі, немов циганський прапор. Дивилася й намагалася прочитати в цьому всьому розмаїтті протиріч таємний код, сигнал, що дасть їй поштовх, ключ, який підкаже відповіді. Лейла й сама не знала, чого конкретно вона чекає від цієї циганки. Може, сподівалася відчути поклик крові?
Але нічого всередині не тьохнуло, її нутро мовчало. Мовчала й циганка. Лейла знову подивилася через дорогу, на те місце, яке невідворотно ставало її могилою, і закотила очі до неба, немов чекаючи звідти блискавки, яка от-от мусить її вразити й покласти всьому край.
– Хто в тебе там? – запитала циганка, яка все ще була поруч.
– Мама, – хрипло відказала Лейла.
– А в мене там син, – з розумінням закивала циганка й витягла пачку міцних цигарок. – Будеш?
Лейла похитала головою. Циганка зробила дві затяжки й знову запитала:
– Ти когось уже найняла?
Ця проста річ – звернутися до адвоката – Лейлі не спадала на думку. Чи тому, що не звикла шукати ніде допомоги, крім як у мами, чи тому, що все одно за цю допомогу їй нічим було заплатити. Лейла знову похитала головою.
– Даремно! – відповіла на те циганка. – Тобі треба мерщій когось найняти, а то мамку твою заклюють, я їх знаю! У мене сестра там була, я навчена. От сина мого тільки годину як забрали, а я вже запустила туди адвоката. Гарний адвокат, провірений. Дорогий, правда, падлюка, але гроші свої чесно відробляє. Ось, на тобі його карточку, якщо надумаєшся… Тільки довго не думай, щоб не було пізно.
Циганка викинула недопалок, розвернулася і, тріпочучи довгою спідницею, пішла по тротуару. Лейла гукнула їй навздогін:
– То, по-вашому, я не циганка?
– А чого ти мене питаєш? – звіддаля донеслося зустрічне питання. – У мамки своєї запитай!
Після зникнення тієї дивної жінки в Лейли залишилося відчуття пустоти, немов розірвалася остання нитка з її минулим. А ще – сором. Бо вперше в ній не визнали циганки. І через що? Через її боягузтво!
Як би Лейла поводилася в такій оказії, якби була справжньою циганкою, що виросла в циганській сім’ї? Плювала б у морду кривдникам? Рвала б патли всім, хто насмілиться ображати її родичів? Певно, що перевернула б землю, поставила б місяць тим боком, яким треба, але всіма правдами й неправдами витягла б маму з халепи. Бо, навіть наслухавшись за своє життя стільки неприємних слів на адресу циган – на свою адресу! – Лейла не мала сумніву щодо однієї прикметної, вартої наслідування риси: цигани ніколи не залишать у біді своїх.
Тож, мабуть, варто було все життя вислуховувати звідусіль про її «циганську породу» заради одного – цієї єдиної миті, коли Лейла кожною клітиною свого тіла усвідомила: вона повинна, зможе й зробить – витягне маму з-за ґрат, інакше не буде собою.
Бути циганкою не так і страшно, вона це знала. Найстрашніше бути «невідомо ким». Невідомим самій собі об’єктом.
Лейла подивилася на блискучу карточку адвоката, заховала її у внутрішню кишеню куртки, щоб не загубити, і пішла до вокзалу. О цій порі можна було добратися до села лише електричкою, а потім близько години пхатися пішки до своєї хати. Ну, буде час подумати.
Щоби врятувати маму, їй бракувало лише грошей – цих невагомих бляклих папірців, які можна затиснути в жмені, покласти комусь на стіл, і за це тобі дадуть ще трохи пожити спокійно. Треба знайти гроші. Гроші знайти важко, майже неможливо – коли для себе. Коли ж для мами, то все ставало легшим. Для мами можна ходити по хатах, благати навколішках, щоб позичили, можна, врешті-решт, десь украсти…