– Значить так! – продовжувала вона. – У мене мало грошей на рахунку, тому скажу коротко: тепер у мене повно часу на Соньку, і ти мені тут не потрібна. Мені потрібні гроші! Бо картку, на яку приходять дитячі гроші, Поля захопила із собою. Тож якщо в тебе є хоч трохи совісті, будь ласкава, трусни трохи свого чоловіка на щомісячне утримання для племінниці! І прошу тебе, давай так, щоб до кінця тижня!
Надька кинула слухавку.
Міла довго ще дивилася на телефон, марно очікуючи звідти повідомлення про те, що все це – невдалий розіграш.
26
Міла встала рано, бо треба було зібратися до Ростикового приходу. Їсти не хотілося, тому вона зварила дві порції кави – Славко перед роботою теж нічого не їв.
З коридору почулися звуки кроків. На Мілин великий подив, ноги виявилися не Славкові.
До вітальні, кутаючись у Славків халат, сонно запливла Злата. Навіть розтріпана, невиспана й ненафарбована, вона виглядала шикарно, бо щедра природна врода відсвічувала в ній здоров’ям і безтурботністю.
– Гей, родичко! – озвалася вона до Міли не дуже привітним голосом, який погано гармоніював із її задоволеним виглядом, і вивернула собі в чашку всю каву з турки. – А ти так і не сказала Славку, що я заходила!
Слідом за нею у вітальні швидко з’явився Славко, але, на відміну від своєї подруги, він був одягнений і стурбований. Помітно було, що він не наважується глянути на Мілу, натомість буркнув до Злати:
– Тобі самій не бридко так говорити з людьми? Вони ж можуть мати важливіші справи, ніж твої.
– Щодо першої частини: не бридко. Щодо другої: мені байдуже, – відповіла Злата тоном людини, якій дійсно начхати на те, що про неї подумають. – Приготуєш мені один зі своїх божественних сніданків?
– Нема коли, – пробубонів Славко. – Нам час збиратися, я запізнююся на роботу.
– Добре, – надула губки Злата, але від своїх планів не відступилася. – Приготуєш мені щось на роботі.
Коли Злата пішла вдягатися, Міла впіймала Славка за руку й усміхнулася, намагаючись показати, що вона все зрозуміла.
– Чому ти з нею не одружився? – м’яко спитала вона.
Питання прозвучало як риторичне, але Славко так на неї подивився, що дівчина одразу збагнула: правда надто гірка, щоб зізнатися самому собі, і надто очевидна, щоб про неї говорити вголос. Тому він просто звів усе на жарт:
– Якби я з нею одружився, хто б мене боронив від моїх батьків? І хто б тобі показав, як правильно готувати рагу?
Згадавши щось, Славко пожвавішав, витяг з-за дивана паперовий пакет, у якому виявилася дуже гарна трикотажна сукня без рукавів, а на додачу – нова туш для вій та блиск для губ.
– Вдалої тобі вечірки! – побажав він, віддаючи все це розчуленій Мілі. – Ростик обіцяв, що сам привезе тебе додому на таксі, тому я за тебе спокійний.
Вони зіткнулися з Ростиком на виході. Він присвиснув услід Славку, який супроводжував Злату, і гукнув йому навздогін:
– От сучий син! Скрізь устиг!
Ростик зводив Мілу по магазинах, де вони купили всі необхідні продукти, а потім повіз у свою парубоцьку квартиру. Вона була меншою, ніж у Славка, і, м’яко кажучи, тільки віддалено скидалася на житло. Тут пахло чим завгодно, тільки не затишком, і тут можна було знайти що завгодно, тільки не потрібні речі. Міла з жахом усвідомила, що мусить ще прибрати.
Коли вона нарешті добралася до кухні, прийшли ще дві Ростикові приятельки, які викликалися допомогти з вечіркою. Тільки чомусь Міла від них допомоги так і не дочекалася, натомість слухала уривки анекдотів і спалахи сміху, що долітали з дивана у вітальні.
На початок вечірки стіл, який посунули впритул до стіни, щоб звільнити більше місця, був заставлений гарячими й холодними закусками, а Міла валилася з ніг. За цілий день вона навряд чи перекинулася з Ростиком парою слів, які не стосувалися частування, а тепер він мусив виконувати роль господаря й розважати гостей. Міла пішла до маленької кімнати й почала перевдягатися у свою нову сукню, маючи при цьому геть не святковий настрій. Потримавши нерозпечатану туш, дівчина поклала її назад до пакета. У її руках уже не було сил, щоб акуратно нафарбуватися. Вона прилягла на диван і заплющила очі. Нічого страшного не станеться, якщо вона п’ять хвилин тут відпочине.
Її розбудив удар у двері, наче в них кинули чимось великим.
– Гей, п’яниці, легше! – почувся нетверезий крик господаря. – Не рознесіть мені хату!
Ростик відчинив двері й почав заносити до кімнати якісь речі. Він зупинився, побачивши вкопану біля ліжка Мілу в гарній сукні та з широко розкритими ясними очима.
– Ось де ти ховаєшся! – вимовив він так, наче весь вечір її шукав.
Він трохи поміркував, що йому робити далі, потім зачинив двері, підійшов до Міли, узяв її за руки і вдав, ніби милується її сукнею.
– Знаєш, – ніби між іншим, стишив голос він, – мені нещодавно твоя сеструня дзвонила, набивалася в мене пожити деякий час. Сказала, що вона заважає вашому зі Славком інтимному життю.
Міла пополотніла й перелякано запитала:
– Вона ж не ночувала в тебе?
– Ні, що ти! – пхекнув Ростик, потім хитро подивився й підійшов до неї ближче. – Я їй відповів, що якщо й пущу когось із її рідні до своєї спальні, то тільки тебе. – Він підійшов до неї впритул, відтіснив до стіни, аж поки вона боляче не вдарилася лопаткою об якийсь гачок, різко схопив її двома руками й притисся ротом до її губ.
Це був перший їхній справжній поцілунок. Але чомусь Міла не відчула того запаморочення, яке, на її думку, мало б виникнути. Не прийшло ані електричного розряду, ані відчуття випаровування власного тіла. Вона відчувала тільки грубий тиск у себе на губах та смак алкоголю. Як це було далеко навіть від того цнотливого поцілунку в щоку на вокзалі, коли Ростик її зустрів і подарував оту милу дрібничку! Тоді вона в його очах бачила себе, зараз – тільки туман під червоними повіками. Тоді він боявся її торкнутися, щоб не розбити, зараз же, навіть якби розбив, то не помітив би. Тоді вона злітала в небо, а зараз падала у провалля. Навіть той тремор від його фізичної близькості, який вона відчувала, коли він потрапляв у поле її зору, зараз притупився, заглушений безглуздою різкістю його дій.
Ростик притис її до стіни, однією рукою обхопив за талію, іншою тримав за потилицю. Мілі було боляче в лопатки, які впиралися в стіну, боляче в шию, де натиснув Ростик, але вона не пручалася й не видала ані звуку. Дарма, що це скидається не на пристрасть, а на грубе, егоїстичне заволодіння. І дарма, що Міла замість потягу відчуває дискомфорт. Це ж Ростик! Він її цілує! Він її бажає!
Вона стояла, не ворушачись, намагаючись надати своєму тілу якомога більшої м’якості, щоб Ростику було зручніше. Але обіймати його та цілувати у відповідь вона не могла. Хоч як про це мріяла і скільки б часу на це не чекала, зараз вона, не відчуваючи нічого, не могла змусити себе робити це механічно, навіть заради Ростика, бо знала, що тоді це все остаточно стане брудною пародією на її почуття.
Вона все ще кохала Ростика. Але не могла зраджувати йому з його п’яною копією.
Ростик відсторонився й хижо подивився на Мілу.
– Ти спиш зі Славком, а мене не хочеш?
– Я не сплю з ним! – вигукнула дівчина. – Ти ж знаєш, що я тебе люблю!
У Міли зірвався голос, на очі набігли сльози, і вона опустила голову, щоб Ростик цього не бачив. Він грубо взяв її за підборіддя й підняв її обличчя до рівня свого.
– Ти не хочеш мене, але готова віддатися, бо мене любиш?
Вона подивилася на нього й закивала. Ростик недобре вишкірився. За секунду той вишкір зник, змінившись гримасою.
– Знаєш, що?! – загорлав він диким голосом і відштовхнув дівчину від себе. – Іди до біса! Ти мені набридла разом зі своєю щенячою сентиментальністю!
Міла стояла зіщулившись. Вона не намагалася вгамувати Ростика, але й не тікала.
Ростик трохи відсапався й за хвилину промовив своїм звичним, хоч і п’яним голосом:
– Я думаю, зараз тобі краще буде поїхати додому.
– Виклич мені таксі, бо я не знаю жодного номера, – тихо попросила Міла.
– Так, так, – махнув рукою він, дибаючи до виходу своїми непевними ногами.
Міла посиділа в кімнаті хвилин двадцять. Потім вирішила, що цього досить, щоб приїхало таксі. Вона вийшла в напівосвітлену кімнату, що повнилася гамором, гучною музикою й сп’янілими дрейфуючими тілами, та пішла шукати Ростика. Дешеве таксі до під’їзду буде їй від нього прощальним подарунком.
Вона знайшла його напівлежачого біля довговолосої блондинки, яка хихотіла від того, що він нашіптував їй на вушко, і вдавала, що не помічає його руки в себе на коліні.
– Ти викликав таксі? – із сумнівом і з прихованим болем запитала Міла.
Він неохоче повернув до неї голову, не відриваючи руки від коліна сусідки, і тоном професора, який звертається до причепливої дитини, відказав:
– Міло, ти – доросла твереза дівчина! Якось сама розберешся!
Вона й не пам’ятала, як знайшла свій піджак і сумку, як вийшла з будинку і як вирішила, у який бік іти.
Вона ішла й майже реально відчувала, як усе в ній рветься на шматки. Її чоловік дочекався кохання всього його життя, і тепер Мілі доведеться піти. Її мати прямо повідомила, що дома її не чекають. І, нарешті, її кохання, на жаль, не впало в цей пекельний вечір замертво до її ніг, звільнивши дівчину від свого важкого подиху – воно лише заразилося тяжким вірусом, від якого приречене гноїтися, мучитися, але жити. Жити, доки не виїсть із серця всі сили…
Її супроводжували мляві вогні не погаслих вікон, шум дороги та гавкіт бродячих собак. Вона не помічала, що її супроводжує іще хтось, аж поки двоє молодиків не обійшли її з обох боків.
– Давай сюди свою торбу, дитинко! Тільки без фокусів! – хижо пробасив хтось із них.
Міла подивилася порожнім поглядом, наче крізь них, ослабила пальці, і торба гепнулася на землю. Потім дівчина просто розвернулася й пішла собі далі.
Вона навіть не боялася. Їй не було чого втрачати. У цьому житті нічого матеріального в неї не залишилося. Тільки та тілесна оболонка, яка поволі віддалялася від остовпілих молодиків. Але з неї вже також не було ніякого зиску.
Певно, так вважав і водій «Лексуса», який мчав по вулиці на швидкості сто двадцять кілометрів за годину і навіть не встиг розгледіти, що ж він збив…
27
Зробивши кілька кроків, Міла відчула неймовірну легкість і дивну пустоту. Зник кудись її біль, зникли лещата на серці та дзвін у голові. Спочатку вона подумала, що й почуття всі зникли, але потім збагнула, що вони неначе трансформувалися у щось іншого рівня. Зникла тілесна обтяжливість тих почуттів, натомість з’явилося більше їх розуміння.
– Зачекай, не йди! – вигукнув хтось за її спиною.
Дівчина озирнулася й побачила натовп, що тісним колом обступив карету «швидкої допомоги». Хтось говорив із міліціонером, який щось записував, двоє чоловіків заштовхували до машини ноші з тілом, інші просто дивилися на це все. На фоні того пістрявого натовпу виділявся дивний тип, який, на Мілину думку, і звернувся до неї. Його білі сорочка та штани були б типовим літнім вбранням, якби він стояв на пляжі в приморському місті. Його зачіска могла б видатися звичайним вибриком метросексуала, якби не химерний білий капелюшок, який ні в які стилістичні ворота не ліз. Забагато «якби». А босі ноги на холодному асфальті взагалі заганяли в ступор.
– Ти хто такий? – запитала його Міла.
– Я – твій обліковець, – відповів той. Він стояв, посмикуючись, ніби розривався між бажанням підійти ближче та необхідністю повернутися до машини «швидкої». – І я благаю тебе повернутися! Ти ще не мусиш іти!
Міла прислухалася до себе.
– Я не мушу, – сказала вона. – Я хочу.
– Невже ти не бачиш, що ти ще маєш пожити? – благально скинув він руки, а на обличчі проступив розпач.
Він крутився туди-сюди, боячись проґавити «швидку» і в той же час намагаючись не дати Мілі піти. Їй навіть привиділося, що він зараз заплаче, але чомусь вона знала, що він плакати не може.
І вона вже не може. І це головне. Приклавши руку до серця в мовчазному вибаченні, Міла повільно відходила він нього.
– Залиш її мені! – промовив до білого схожий на нього босий чоловік, з таким же дивним капелюшком на голові, тільки все на ньому було сіре. – Так буде краще.
Він підійшов до Міли й пішов поруч із нею.
Якось непомітно на землю впав туман, огорнувши собою і будинки, і дорогу, і навіть саму темноту.
Дівчина ішла й роздивлялася свого супроводжувача, а він мовчки розглядав її.
– А ти теж обліковець? – нарешті запитала вона його.
– Я – ні. Мене звуть Сорой, я із сірих. І ти, між іншим, тепер також.
Міла глянула на себе. Вона була вдягнена в сіру пряму сукню по самі п’яти, яка нагадувала священицьку сутану. Піднявши руки до голови, вона намацала там щось легке й цупке. За логікою, це й був сірий капелюшок.
– Це символ того, що хтось є вищим за нас? – припустила Міла.
– Ні. Це наочна демонстрація того, що кожен із нас тут має тягар, який і тримає нас серед сірих. Це наша стеля, через нього ми не можемо піднятися вище.
– І тут тягарі! Де ж від них сховатися? – втомлено вигукнула вона. – І які ж у вас тягарі?
– Бачиш, сірі – це ті, хто прожили своє життя як люди, – почав роз’яснювати Сорой. – Але навіть позбавившись життя, вони не змогли облишити свої людські тягарі. Зазвичай це страх за когось із близьких, кого ми не можемо покинути, чия подальша доля видається нам непевною.
– Така собі фобія невизначеності? А в тебе також є своя фобія?
– Аякже, – зітхнув Сорой, – інакше я не був би сірим.
– А за кого ти переживаєш?
– Моя дружина досі спить із моєю фотографією під подушкою. А вже два роки минуло, як вона мене поховала.
Сорой зупинився й примусив Мілу озирнутися навкруги. Вони все ще були серед туману, але він уже видавався не аморфною завісою в повітрі, а відчутним і оформленим середовищем існування. І зусібіч оточені сірими, які зграями, парами чи поодинці сновигали туди-сюди, були зайняті собою й не звертали ні на кого уваги.
– А он той чоловік ліворуч, – продовжив Сорой, – не може заспокоїтися через свого третього сина, який покинув батьківський дім і так туди й не повернувся. А бачиш он там того діда? Він непокоїться за внука, якого, як він вважає, кинув у тому світі геть самого. Хоча він молодий, здоровий, цілеспрямований хлопчина, ще й при живих батьках…
Міла придивилася уважніше. Риси обличчя, очі та статура видалися їй знайомими.
Знав би Славко, що його дід тут застряг, то, може, мав би совість та облишив поводити себе, як загнаний тарган, який воює за свою сірникову коробку!
А Шрам, якби знав, що його батько чекає тут, поки він візьметься за розум, чи полишив би пливти за течією?
Раптом Мілу осінила думка:
– Може, я знайду тут і свою бабусю?
– Ні, не знайдеш. – Сорой похитав головою. – Навіть якщо вона зараз серед сірих, ти її не зможеш побачити. Принаймні на цьому рівні.
– А на інших рівнях? – вхопилася дівчина за те уточнення.
– Не знаю. Ніхто не знає, що чекає на вищому рівні. Так було, і так буде.
– І що ж ви робите? – намагалася докопатися Міла до суті її теперішньої іпостасі.
– Чекаємо звільнення, як ти висловилася, від своїх фобій. А поки що ми можемо робити лише дві речі: спостерігати й опікуватися білими.
– Ой, я бачила одного білого! Він назвався моїм обліковцем. А вони – це люди без тягарів? Бо той хлопець був якийсь інакший, не схожий на тебе.
– Так, білі – інакші. Білі – це ненароджені діти. Ті, яким не дали народитися. Вони не були ще сформованими людьми, вони ще не жили, тому не мають пам’яті і їм нема за кого турбуватися. Досягши потрібного рівня рівноваги, білі повертаються на землю. Цим вони відрізняються від сірих. Але вони також мають свої тягарі.
– А що ж їх може гнітити, коли вони ще й не пожили? – здивувалася Міла.
– Образа. Страх. Відчуття нікчемності та непотрібності. Усе це – їхні тягарі, від яких вони мусять звільнитися, перш ніж отримають другий шанс.