Андрій узяв за спеціалізацію кримінальні та цивільні справи, почав розкручуватися, набирати вагу й заробляти непогані гроші. І все б нічого, якби не нав’язлива думка Аліси, що він назавжди залишиться її власністю. Час від часу вона з’являлася в Андрієвому житті, щоб його зіпсувати.
Зараз Аліса сказала Лейлі ті слова, які, за її задумом, мали б миттєво й назавжди прогнати конкурентку з Андрієвого помешкання.
Андрій не на жарт переполохався, бо не готовий був втрачати Лейлу, і вже стартував, щоб власноруч випроводити нахабу й після цього все Лейлі пояснити. Коли це Лейла ошелешила їх обох.
– Тоді ми з тобою колеги, зайчику! – повідомила вона випещеній, закутаній у хутро панянці.
І Аліса, й Андрій вклякли кожен на своєму місці. Андрій очікувально стояв за дверима спальні – схоже, Лейла чітко усвідомлює, що вона робить. Аліса трохи перетравила почуте, але здаватися не бажала й продовжила перестрілку.
– А ти часом не одна з тих бідних мисливиць на його руку й серце? – демонстративно співчутливо закинула вона.
– Мені не потрібні його рука й серце, – спокійно відповідала Лейла.
На Андріїв подив і на його полегшення, Лейлу, здавалося, ті дошкульні слова анітрохи не зачіпали. Він вирішив не втручатися й подивитися, що буде далі, а тим часом проскочив до кухні й почав готувати каву. Аліса у своєму запалі його навіть не помітила.
– То лише його гроші? Чи соціальний статус? – продовжувала вона атаку на Лейлу.
– Ні гроші, ні статус, – відповіла їй та.
Лейла й не думала якось реагувати на ті випади. Натомість Аліса починала втрачати терпіння.
– Чи ж не хочеш ти нам тут наспівати, що тобі потрібне лише його кохання?
Андрій витяг шию й зацікавлено чекав відповіді.
– Аж ніяк! – відказала Лейла. – Мені від нього потрібні виключно певні послуги. Якщо тобі це не подобається – хай щастить!
Андрій прикрив рукою рота й безгучно засміявся. Йому сподобалася двозначність цієї фрази, а також логічна реакція того самозакоханого, самовдоволеного стерва.
Аліса втратила контроль разом зі своїм лоском і витонченістю й відразу опустилася з коронного п’єдесталу на рівень панельної дівки. Лише за одне це Андрій готовий був Лейлу розцілувати, але Аліса ще й полізла до суперниці битися, надавши господарю повне право без зайвих церемоній виштовхати її втришия.
Виконавши обов’язок із захисту своєї гості, Андрій став навпроти трохи розхристаної Лейли. Йому сподобалася ця ділова розмова людини зі здоровим глуздом. Йому сподобалася Лейла, за зовнішністю якої, виявляється, багато чого заховано. Він готовий був не лише її розцілувати, а й потиснути їй руку.
– Ти мусиш у мене оселитися! – сказав він, простягаючи їй чашку з кавою.
24
Через тиждень те, що Поля засиділася в гостях, було ясно всім, окрім самої Полі. Вона користувалася речами господарів, споживала приготовану ними їжу, за їхні гроші гуляла містом, і такий стан речей її цілком задовольняв.
Славко, як і обіцяв, підкинув їй інформацію про кілька вакансій, але їх усі Поля забракувала. Офіціантка на роздачі у фабричній їдальні, продавець у ларьку й промоутер у супермаркеті – усе це було надто мілко для Полі. Утім, ніхто не помічав у неї особисто значної активності в пошуку собі кращого місця. Жодної активності. Але Мілу найбільше засмучувало те, що сестра, здавалося, уже й не пам’ятала, що десь там у неї є маленька дочка.
З усіх трьох своїх родичок найбільше Міла сумувала за Сонькою. Бо Сонька, на відміну від інших, безперечно, її потребувала. А ще тому, що Сонька, незважаючи на свій мізерний вік, уміла на любов відповідати взаємністю, чого не можна було сказати про решту рідні. Тому Мілі нестерпно було думати, що її улюблена племінниця не дуже потрібна власній матері. Не бажала їй Міла такої долі. Нікому не бажала.
Міла обговорила це питання зі Славком, і він полегшено запропонував узяти удар на себе. Затягнуте Полине гостювання його також не дуже влаштовувало, але він чемно промовчував про це. Повернувшись увечері додому, Славко демонстративно голосно повідомив Мілу, що післязавтра мають прийти робочі, щоб робити давно спланований ремонт у вітальні, та вручив Полі білет на завтрашній автобус. Поля почала була емоційно доводити, що ніякий ремонт їм не потрібен і що вона в крайньому разі може ночувати з Мілою в одній кімнаті, якщо вже Славко все одно там не спить, але, врешті, зрозумівши безвихідь ситуації, почала пакувати речі.
Наступного дня, провівши Полю й прибравши у вітальні, Міла залізла з ногами на диван із єдиною перспективою: провести решту дня в компанії своєї оленячої скотобази. Але скотобазу довелося відкласти – на дівчину чатували дві несподіванки. Перша: Поля запізнилася на автобус і без найменших докорів сумління повернулася до сестри. Мілі довелося злізти з дивана, який принаймні до завтрашнього ранку ще мав належати Полі. Друга: Славко повернувся додому раніше.
– Подивися, кого я тобі привів на вечерю! – вигукнув Славко з порога, а коли зайшов із гостем до вітальні, усі стали як вкопані, витріщаючись один на одного.
Славко витріщався на Полю, яку не думав тут зустріти; Поля витріщалася на новоприбулого незнайомого хлопця, який був елементом інтриги в цій нудній обстановці; Ростик витріщався на Мілу, яка, уся зблідла й застигла, дивилася на Славка очима помираючого мамонта.
Славко хутко взяв на себе роль хазяїна, познайомив гостей між собою, примудрився шепнути Ростику, що Поля «не в курсі», і заходився допомагати Мілі накривати на стіл. На кухні він непомітно стис її руку, підбадьорливо всміхнувся й мімікою показав, щоб вона не хвилювалася.
Міла зрозуміла: Славко мав на увазі те, що Ростика попереджено й він при Полі зайвого не бовкне. Але хіба ж це їй холодило кров?
Більше місяця вона Ростика не чула й не бачила, не отримувала навіть бідненької есемески чи короткого привіту через ліпшого друга. Утім, це не було казна-яким дивом. За цей місяць вона пережила те саме, що переживала вже майже рік, тільки більш концентроване – свою абсолютну непотрібність тим, хто потрібен їй.
Але сьогодні від цього так защеміло в очах, що несила було терпіти. Бо, залишаючись наодинці із собою, вона хоч знала, чого від себе можна очікувати. А зараз, незважаючи на розуміння того, що Ростик із нею повівся нечесно, Міла нічого не могла вдіяти ні з тремтінням колін, ні із сухістю в горлі, ні з шаленим гупанням серця по голові.
За вечерею Міла й рота не відкрила, натомість Ростик чемно взявся розпитувати її сестру про всілякі дрібниці. Дізнавшись, що вона приїхала шукати роботу, але так ні на чому не зупинилася, він саркастично констатував те, на що в Славка з Мілою не вистачало нахабства:
– Сонце, не хотілося б тебе засмучувати, але тобі взагалі гріх харчами перебирати! Люди навіть із нашою освітою сидять без роботи, не те, що з твоєю!
– Ось бачиш! Це зайвий раз доводить, що ваша освіта – до одного місця! – відрізала Поля з царським виглядом.
– А ти ще та штучка! – підняв брови Ростик на цю пихату малолітку.
– І не сумнівайся! – переможно підтвердила Поля.
Додатковим смутком для Міли було споглядати за тим, як Ростик майстерно й завуальовано виставляє на сміх її легковажну сестру. Боляче було бачити, як він тішиться з того, боляче усвідомлювати, що сама Поля розуміла все викривлено. Більш за все Міла боялася, що Поля врешті побачить справжню суть Ростикових випадів і за старою доброю звичкою вчепиться йому у волосся.
По закінченні вечері Міла зібрала зі столу посуд і, наготувавши десерт, пішла шукати гостей, що порозбрідалися хтозна-куди. Зазирнувши на балкон, дівчина зрозуміла, що не тими страхами вона мучилася. Поля, прийнявши найбільш спокусливу позу, улесливо нашіптувала щось припертому до стіни Ростику. Усміхнений хлопець і не думав пручатися, тільки мугикав щось у відповідь.
Міла відсахнулася від балкона і, мало не збивши з ніг свого чоловіка, який нагодився на дорозі, побігла до своєї кімнати, щоб, як завжди, поховати там біль.
Славко зайшов до неї вже під ніч. Вона лежала, обійнявши мокру подушку, і чекала спасенного забуття. Хлопець сів біля неї й почав гладити її волосся – так, як батьки гладять маленьких дітей, так, як мама її ніколи не гладила.
– Я провів Ростика й постелив Полі, – тихо відзвітував він. – Завтра вранці я сам відвезу її на вокзал і простежу, щоб автобус не поїхав без неї… А Ростик сказав, що ще зайде до тебе.
– Це була твоя ідея привести його? – схлипуючи, озвучила Міла свою здогадку.
Славко зітхнув.
– Щось же я мусив робити! Образ Ростика висить над тобою, як фатум. Його треба або матеріалізувати, або розбити на дрібні скалки.
Міла притислася щокою до руки чоловіка, роблячи її мокрою й солоною, як покинутий на пляжі рушник.
– Чому мене не можна любити так, як інших? – з відчаєм запитала вона.
– Любов – це не досягнення улюбленця. Це вміння того, хто любить. У тому немає твоєї провини, що тобі попадаються бездарні до любові люди.
– Але ж ти не бездарний, і все одно мене не любиш!
Славко сів на підлогу й обіперся спиною в Мілине ліжко.
– Знаєш, – тихо сказав він, дивлячись у стіну, – я тебе по-своєму люблю, але все одно не так, як тобі потрібно. Мені навіть прикро, що мені не пощастило закохатися в тебе. Як і ти не вибирала, у кого закохатися тобі. Ми обоє вгрузли в таку трясовину, з якої без втрат видертися не вдасться…
25
Наступний день був «днем відкритих дверей».
Учора Славко сказав Мілі, що Ростик до неї прийде, і вона відразу почала чекати. Але прийшов не він.
Першою на порозі з’явилася пишна блондинка з тілом Венери, кучерями Золотоволоски й поглядом Мерилін Монро. Вона була настільки бездоганна, що Міла не могла відвести від неї очей. Що ж тоді говорити про те, як на неї може реагувати чоловіча половина населення…
– Мені потрібен Славко, – мелодійним голосом повідомила Венера, зазираючи Мілі через плече.
– Його немає, він буде ввечері. Щось йому переказати?
– Ні, не треба, – голос гості відразу втратив мелодійність і набув якогось сталевого ляскоту. – Хоча можете повідомити йому, що я заходила.
– А ви хто будете? – перепитала Міла.
– Злата, його дівчина, – відповіла гостя. – А ви?
Очевидно, спочатку Злата сприйняла Мілу за прибиральницю, але потім, зметикувавши, що в такому разі вона не мала б увечері зустрітися зі Славком і щось йому переказати, вирішила це питання з’ясувати.
– Я… – Міла запнулася й добре обдумала свою відповідь. – Його родичка, – ухильно відповіла вона.
В обід несподівано з’явився Славко і, засукавши рукави, узявся за ножі та сковорідки.
– Сьогодні на вечерю прийдуть мої батьки, – повідомив він Мілі та, на її подив, допустив на кухню йому допомагати.
Міла чистила моркву й розмірковувала, як би коректніше до нього підступитися з розмовою про Злату. Ніколи раніше вона не чула ні її імені, ні того, щоб Славко згадував про свою дівчину. І чомусь Славко одружився не з нею, а з Мілою. Тому неважко було здогадатися, що ця історія не набагато веселіша, ніж у неї з Ростиком.
Тут за всіма законами мелодраматичного жанру заявився Ростик.
– Ого, яка ідилія! – покосився він на Мілу. – Він тобі довірив торкнутися своїх каструль?
– Міла досить непогано готує, тим більше, що найкращого вона навчилася від мене! – заявив Славко. – Тому вона достойна такої довіри. Тобі запропонувати кави чи чогось більш ситного?
– Не буду вам заважати. – Ростик ще раз ковзнув здивованим поглядом по Мілі та діловим тоном звернувся до друга. – Я, власне, хотів просити тебе приготувати закуски на мою завтрашню вечірку.
– Знаючи твої вечірки, можна уявити, що кількома десятками бутербродів тут не відбудешся! – прокоментував Славко. І відразу відмовився. – Я завтра буду зайнятий, у мене не вистачить часу скрізь встигнути. Але… ти можеш попросити Мілу. Можу тобі поручитися, що вона впорається не гірше за мене.
Ростик знову дивно зиркнув на Мілу.
– Тоді, – протяжно мовив він, – я заїду по тебе завтра вранці?
Міла кивнула і з закладеними від серцебиття вухами провела Ростика поглядом.
За вечерею Міла була розсіяна й мовчазна. Вона ніяк не зреагувала ні на кілька спроб Славкової матері втягти її в розмову, ні на два-три дошкульні натяки, кинуті в її бік Славковим батьком. Славко взагалі намагався її не займати. Про що там була їхня з батьками розмова, дівчина й не чула.
А розмова була розмазуванням нічого не вартісних відомостей по колу. От тільки неозброєним оком було помітно, що настрій в обох батьків чомусь був піднесеним.
Після вечері батько потягнув Славка «перекурити» на балкон і більш дружнім тоном, ніж від нього слід було очікувати, дав сину пораду:
– Ти хоч одразу не розлучайся! Почекай десь із півроку, бо твій дядько внюхається, що до чого, і відсудить у тебе спадщину.
Славко, хоч і був ошелешений, зреагував незворушно:
– Ти про що? Я не збирався розлучатися.
– Облиш! – вишкірився батько. – Та селючка не має ні пики, ні фігури, вдягається, як страшидло, і навіть говорити гарно не вміє! Ясно, що ви з нею далекі одне від одного, як небо і земля. І ти хочеш, щоб я повірив, що ти одружився з нею через почуття? – Батько скривився, наче на язик йому наклали полину. – Крім того… – понизив він голос і багатозначно глянув на сина, – я чув, що Злата повернулася додому.
При згадці того імені в Славка виникло враження, що його шкіра перетворюється на луску й починає кришитися, оголюючи нерви. Та він зібрав залишки холоднокровності, щоб рівно відповісти.
– Хай би що ти казав, – твердо заявив він чи то батькові, чи то самому собі, – Міла буде моєю дружиною доти, доки сама від мене не піде!
Тим часом мати у вітальні пильно вдивлялася в Мілу. Та думала про своє й всміхалася їй.
Дівчина знала, що пані Тамара намагалася відновити контакт із сином: вона кілька разів обідала зі Славком у його ресторані, пороздавала його візитівки своїм подругам, а ще намагалася переконати і чоловіка, і сина відновити спілкування. Ця вечеря, можна сказати, була її великим досягненням. Тому, незважаючи ні на що, Міла їй усміхалася щиро й відкрито.
Мати теж трохи подумала про своє, а потім, немов капітулюючи, закинула голову на підголів’я дивана, на якому сиділа.
– Я бачу, від вас обох годі чекати якоїсь розсудливості, – тихо мовила вона, наче сподіваючись, що Міла її не почує. – Єдине, що мене втішає – що поряд із сином є людина, здатна його зрозуміти й підтримати. Якби я побачила, що ти вийшла за Славка із корисливих мотивів, я б тебе згноїла! А так я можу втішатися хоч тим, що ти його любиш і дбаєш про нього…
Коли батьки пішли, Міла мало не розридалася. Хіба ж її матері є діло до того, чи любить хтось її дочку, чи розуміє хтось її, чи підтримує?
Добре, що Славко пішов із дому десь провітритися. Міла останнім часом зробилася такою тонкосльозою, що їй за себе було соромно.
На цьому батьківський день не завершився. Серед ночі Мілі подзвонила її мама і «з порога» почала кричати так, що доводилося трубку від вуха відставляти.
– Поля втекла! – верещала Надька, не даючи Мілі часу осмислити почуте. – Подалася до Києва шукати собі кращої долі з якимось Коляном, якого я ніколи і в очі не бачила! А малу покинула на мене!
– Я навіть не знаю… – почала занепокоєна Міла, але Надька не дала їй договорити:
– Вона ж приїжджала до тебе просити допомоги! Якою ж це треба бути черствою, щоб вигнати на вулицю власну сестру? Ну, а тепер маєш! Що, задоволена?
Поки Надька виміщала на ній свою злість, Міла намагалася зібратися з думками.
– Мамо, я приїду, допоможу із Сонькою, – запропонувала вона.
– О, не хвилюйся! – відрізала Надька. – Тепер у мене багато вільного часу, бо ж Борис мене покинув! А що, кому потрібна вимотана дитиною, знервована, неприбрана бабенція, якій і вечерю приготувати ніколи?
Кожне слово було розраховане на те, щоб прибити Мілу до землі і змусити почуватися винною за все, що стається на одному з нею континенті. Надька не уявляла собі, що цієї мети було досягнуто вже одним її тоном.