Лейла змінилася на лиці. Чи вона відчула відповідальність за дитину, яка без неї могла й не народитися, чи зачепив розпач цієї безпорадної й водночас такої наполегливої «лялечки»… Лейла впевнено, але обережно стисла дівчині плечі й наказала нести чисті рушники, простирадла, миски й гарячу воду. Сама підійшла до вагітної й знову зняла з неї покривало. Коли та спробувала копнути ногою, Лейла схопила її за волосся, нахилилася до самих очей і мовила тихо, чітко і з присвистом, немов удав шипів до миші:
– Слухай сюди! Або ти зараз виконуєш усе, що я тобі кажу, або подохнеш тут, як скажений собака! Ще й дитя за собою потягнеш! Тож не будь ідіоткою й чітко відповідай на питання: як давно болить?
Вагітна заклякла під дією того дикого, але добре контрольованого погляду, і прохрипіла:
– Цілу вічність…
Так, здається таки цілу вічність ми із Сороєм стояли біля стіни в тій кімнаті, слухали стогони, крики, лайки й прокльони вагітної шістнадцятирічної дівчини, що мала народити дитину – дівчини, яка ще вчора сама була дитиною, а сьогодні вже нею бути їй не дозволяли. Лейла попідстеляла під неї чисті простирадла, задерла на породіллі халат і час від часу обмацувала її між ногами. Тоді з незбагненою силою зіштовхувала ту з дивана й змушувала ходити.
У ці миті я, здогадуючись про свою чоловічу сутність, ладен був зашарітися й відвернутися. Але дивлячись на спокійного, як статуя, Сороя, і розуміючи, що червоніти мені фізично нічим, стояв собі, мов укопаний, у кутку й далі витріщався на жахливу картину народження, яка за нормального сприйняття мала бути прекрасною.
Міла тримала сестру під руки, мовчки вислуховувала прокльони, а коли Лейла дозволяла вагітній лягти й знову оглядала – здригалася, заламувала руки і, здається, готова була впасти під цей диван бездиханною, але ніяк не наважувалася.
– Де ж мама? – як мантру, бурмотіла вона раз у раз, то присідаючи біля сестри, то схоплюючись знову на ноги.
– Треба більше води, – холоднокровно командувала Лейла. – Принеси ще відро. Прибери все зі столу, накрий його простирадлом і поклади там кілька рушників. Знайди перекис, йод, піпетку… а краще неси всю аптечку сюди!
«Лялечка» кидалася з кутка в куток, як заведена, сама не тямлячи, що робить, і все бубніла: «Де ж мама? Куди ж вона поділася?»
Поля тільки вила й колодою лежала на дивані, та Лейла й не примушувала вставати, а зайняла позицію між її ногами. Міла без зайвих пояснень розуміла, що «осьо вже», що зараз буде всім капець, а мами десь нема – у цьому домі є тільки три дурні малолітки. Тихенько завивши й собі, Міла кинулася до буфета, дістала почату пляшку якогось маминого вина, зубами вийняла корок і зовсім не скупо ковтнула з горла, скривилася, видихнула і знову ковтнула. Поля, якимось дивом помітивши цей маневр, викинула вперед руку й загорлала, щоб дали і їй. Міла питально глянула на Лейлу. Та метнула очима іскри, аж Міла вся скрутилася й відступила кілька кроків назад. Але Лейла вимовила з дивовижним самовладанням:
– Дві тупі тетері! Негайно щоб мені одна й друга взяли себе в руки! Напиватися будете потім. Зараз треба попрацювати!
Після цього Міла наче отямилася. Поставила пляшку назад до буфета, зав’язала своє волосся пучком, щоб не заважало, хутко помила й собі руки з милом та стала біля Лейли, показуючи, що готова виконувати її накази. Навіть Поля трохи заспокоїлася й стогнала вже стриманіше.
Я дивився й намагався осмислити ті хвилі впевненості, які звідкись вливалися в мене, виливалися з іншого боку і йшли далі. Це не були вогкі й теплі доторки бажань Сороя, а скоріше холодні бризки в розжарене спекою тіло – колють, будять і тверезять. Це нагадувало наелектризовані павутинки, які падають на шкіру, пускають у тіло розряд і змушують розплавлені думки вишикуватися й рухатися в певному напрямку. Я бачив, що Сорой відчуває те саме, більше того – з його напівприкритих повік я розумів, як він це смакує. І Міла це відчула, і прийняла. Це відчула і Поля, і підкорилася. А Лейла навіть не завважила. Вона видихала ті хвилі непомітно, як відпрацьоване повітря. Сліпенька маленька амазонка!
Єдиний раз Лейла втратила самоконтроль, коли намацала в Полі не те, чого очікувала.
– Ідіотка! – кричала вона на Полю. – Чим ти думала, коли не лягла в лікарню? Чи ти туди взагалі не з’являлася? У тебе ж дитя іде ногами вперед! Ти знаєш, чим це загрожує? Ти мала бути в лікарні!
Міла зблідла й чомусь ухопила рушник. Поля пнулася, наче хотіла вивернутися навиворіт. Лейла за секунду взяла себе в руки.
– Дуйся тільки тоді, коли я казатиму! – кричала вона Полі не зі злості, а просто щоб та її почула. – Ти вже й так напартачила, тепер роби все правильно!
Зосереджено і впевнено Лейла робила свою роботу, викрикуючи огризки команд: «Давай!.. Ніжки… є… Давай! Підніми голову, дуй в дитину, а не в очі, бо зараз повилазять! Дуй!.. Ручка… друга… є… Давай!..»
Ми робили свою роботу: стояли, дивилися й чекали.
Міла робила свою: тремтіла, захлиналася повітрям і дорослішала.
– Стій! – заверещала Лейла. – Пуповина на шиї! Не дуйся, кажу тобі, задушиш!
Напівжива Поля, наполовину народжена дитина й майже озвіріла Лейла стояли перед очима суцільним слизьким шаром. Лейла, втративши не самоконтроль, а відчуття себе як простої людини, ніби перетворилася на тимчасовий придаток: пропустити крізь себе і вмерти. Обома руками вона вчепилася в дитину, жваво, та безрезультатно змагаючись із тугою пуповиною, що натяглася над манюсінькими плечиками.
– Хутко ножиці! – не вигукнула, а вистрелила вона пополотнілій Мілі. Та кинулася на кухню, дорогою перекидаючи все, що було ще не перекинуте, і забахкала шухлядами.
– Нема! – несамовито загорлала вона з кухні. – Навіть жодного ножа! Мамка, мабуть, від Полі поховала, щоб не вийшло біди!
– Лезо, тесак – тягни що-небудь, аби різало! – гарчала Лейла, підчепивши пальцем пуповину і стримуючи дитину, щоб не смикнулася.
Міла забула, де вона, як її звати, на якій планеті вона живе, пам’ятала тільки, що негайно мусить знайти щось, що ріже. Вона блискавично обшукала кухню і, збагнувши, що тут нема навіть виделки, вискочила в сіни. На підвіконні намацала старого іржавого ножа, яким вони виколупували кватирку, коли ручка випадала, і помчала назад. Вона була готова вислухати звинувачення, обурення, прокльони від Лейли з приводу того, що нездатна у власній хаті знайти людського ножа, а принесла оте іржаве нещастя – байдуже, аби помогло! Готова була власними сльозами промивати поріз, аби запобігти зараженню. Але виявилася неготовою побачити те, що побачила.
У кімнаті все наче завмерло. Поля притихла й була ніби в трансі. Під нею на простирадлі і на дивані червоніли патьоки, а біля її ніг схилилася в три погибелі Лейла і тихенько вовтузилася над згортком із рушників і плоті. Міла трохи обійшла диван і встигла кинути короткий погляд перед тим, як світ згас. Вона побачила Лейлине обличчя, руки, одяг, просякнуті кров’ю. Помітила, як Лейла виплюнула шматок пуповини перед тим, як знову впритул схилитися до згортка закривавленими губами. Згорток мовчав. Мовчання свинцем залило вуха, червоне накотилося на очі й почорніло…
Дивно, як інколи після тиші найменший звук врізається в мозок і продовжує звучати там довго-довго. Навіть коли навколо все знову починає гудіти, хрустіти, шуміти, вити й вибухати. Так відлунював ледь чутний дзенькіт ножа, що випав із руки Міли, яка з посинілими губами й закоченими очима сповзла по стіні на підлогу. Відлунював кілька нескінченних митей, перш ніж почулося шарудіння на дивані – то Поля перекотилася трохи вбік, гучне харчання – то Лейла голосно сплюнула на підлогу, і тихеньке кахикання, яке поволі перетворилося на крик немовляти.
Не діждавши запрошення від Сороя, я підійшов до дивана. Кубло із закривавлених рушників неритмічно здригалося, з нього вигулькувала зморщена мордочка – уся посиніла, аж чорна, та вона таки кумедно кривлялася й кричала.
Не треба було мати багато клепки, аби здогадатися, що саме цього народження ми тут чекали. Сорой казав, що тут я маю знайти свого підопічного. Ось я і знайшов його: маленьке поморщене створіння, яке опановувало перші вдихи, вигуки і, схоже, перші емоції. До атмосфери цієї кімнати я вже встиг звикнути – вона була схожа на акваріум, де відчуваєш кожен порух кількох рибок, що тут живуть. І ось у цьому замкненому просторі з’явилися ледь відчутні нові коливання. Глевкі, гіркі й дуже насичені, я б сказав – настільки насичені, що втратили будь-який смак. Здивування, запаморочення і страх. А найбільше – бажання заховатися. Ось як я сприйняв ті нові коливання, і треба сказати, зовсім не здивувався: а що ж іще має відчувати маля, тільки-но закинуте до цього розцяцькованого, галасливого, божевільного світу?
Сорой підійшов і поклав руку мені на плече. Я одразу розкусив цей маневр: йому мало було знати, що я подумав – він бажав побачити, що я відчув. У цей момент дитина його майже не цікавила. Його цікавив я. Але не тільки. Чомусь він переводив погляд від Міли до Лейли, наче обмацуючи їх щупальцями чи прослуховуючи через стетоскоп. Він, капосник, дотепер залишався на крок попереду і був здатний чути на долю секунди раніше за мене.
За мить до мого акваріума влилася ще одна хвиля: кисла, гаряча і ядуча. Підігрітий оцет, залпом залитий у горлянку, який змусив мене остовпіти. Невже новонароджений може відчувати заздрість? А сум за чимось втраченим чи недосяжним, цей легенький солодкавий подих, що пробуджує відчуття голоду без надії наїстися? А сором – шматки цегли, що накришили тобі в легені, у шлунок, в очі і під шкіру?
Я сам став схожий на те дитя, що забилося у вирі нових відчуттів, яким іще не здатен дати ради.
– Схоже, тобі поталанило, – якось задумливо і, може, трохи здивовано вимовив Сорой. – Ти можеш вибирати.
– Справді? – закліпав я. – Між чим і чим?
– Між нею, – Сорой показав пальцем на Мілу, – і нею, – показав на Лейлу.
Оце зовсім зле, ми так не домовлялися!
– Я маю за кимось доношувати? – обурився я, глянувши на двох цілком дорослих істот, які до мене вже встигли набратися і розуму, і глупства.
Чомусь я думав, що маю починати з чистого аркуша, а мені підсовують чиїсь недоробки. Я що – нижча каста? Чому мені не можуть виділити немовля?
– А з чого ти взяв, що вам «виділяють» немовлят? – не змусив довго чекати реакції Сорой. – Вам виділяють «не дітей» – осіб від вісімнадцяти років. А щойно якраз і одній, і другій, – він знову показав на дівчат, – стукнуло по вісімнадцять.
З наділених тілом істот у цій кімнаті при ясному розумі залишалося, мабуть, лише немовля. Воно принаймні виконувало все, що від нього очікували, чого не скажеш про всіх інших. Міла й далі насолоджувалася непритомністю. Поля чи спала, чи просто вдавала, щоб її не займали. Лейла, обмиваючи й закутуючи дитину, нічого більше не чула й не бачила. Хоча на порозі товклося двоє прибульців, яких варто було помітити одразу.
Середнього віку жінка з фарбованим начорно волоссям і з не менш фарбованим обличчям, зайшовши у двері, спочатку ошелешено скрикнула, потім почала щось причитати про «нечисть» і «твою мать». Зайченко Надя – Мілина і Полина мати – не впізнала свою хату. Як не впізнала і чорняву дівку, що чаклувала над немовлям у Полі в ногах, поки сама Поля на пару з Мілою валялися непритомні.
– Чортова циганка! – кинулася вона з кулаками на Лейлу, яка нічого не встигла збагнути й тільки глянула з-понад дитини безтямними очима. – Що ти з ними зробила? – Мала на увазі доньок. – Що ти робиш із нею? – Показала на акуратно закутану дитину в усе ще брудних руках замурзаної кров’ю Лейли. – Господи, воно ж усе синє! Що ти з нею зробила, бісова порода?
Вусатий чолов’яга, який спочатку нерішуче товкся біля дверей, вирішив і собі взяти участь у «полюванні на відьом». Поки жінка виривала в Лейли з рук дитину, він, заразившись сліпим обуренням, рішуче вхопив «відьму» за рукава.
Лейлі вистачило секунди, аби струсити із себе вусатого дядька й без зайвих пояснень вискочити в коридор.
Хіба ж тут щось поясниш? Циганка – цим усе сказано! Знову війнув солодкий голодний вітерець. За п’ять секунд за нею бахнули двері в сінях.
Жінка підійшла до дивана й почала термосити Полю.
– Доню, отямся! Мама повернулася. Вставай, дядя Боря відвезе тебе з дитятком у лікарню.
Дядя Боря допоміг поспіхом одягненій Полі підвестися з дивана й потягнув до виходу, де за воротами чекала не заглушена «Нива». Мати однією рукою тримала дитя, іншою підстраховувала дочку, щоб та не впала.
Скреготнув замок у дверях. На вулиці дужче загурчав мотор. Поступово затих.
Про непритомну Мілу на підлозі ніхто й не згадав.
– Ну що, вибрав уже? – підганяв мене Сорой. – Часу не так багато. Ще трохи повагаєшся, і в тебе з-під носа потягнуть і одну, і другу.
Я ніяк не міг вибрати, бо не знав, за якими критеріями можу розпізнати саме «мій» варіант. На що звернути увагу зараз, щоб мати менше клопоту потім? Нарешті я здався і вибрав, на мій погляд, найлегший шлях: узяв тихішу. Мені тоді здалося, що зі скромною й милою Мілою матиму менше проблем. От ідіот!
Я підійшов до дівчини, яка вже починала приходити до тями, поклав руку їй на лоба й заплющив очі – треба починати знайомство.
Але перед тим устиг помітити, як за спиною в Сороя майнула біла тінь і зникла у вікні.
3
Тієї ночі на верхній околиці села Розлоге було напрочуд тихо. Буря вляглася, сніг завмер там, де встиг притулитися, а зорі на небі можна було побачити навіть тверезим оком. Як на диво, інших очей у цьому місці сьогодні не показувалося. Незважаючи на те, що тут живе іменинниця і можна було набитися на могорич.
Коли Лейла зайшла до хати, Шрам уже спав. У хаті, як завжди, усе було розкидано, але в цьому безладі пізнавалася тільки одна рука – Шрамова. Навіть маючи привід, він би ніколи не привів гостей за відсутності господинь – був уже навчений.
Після пригоди в Зайченків Лейла навмисно додому відразу не пішла – не бажала нікого бачити, а тим більше Шрама. Не хотіла споглядати гармидер, який був невід’ємним Шрамовим супутником, не хотіла вислуховувати його виканючування могоричу за її день народження, не хотіла глянути на нього і знову втаїти в собі те, що вона про нього думає. А також не хотіла, щоб він бачив її. Отакою розкислою, розм’яклою і вразливою.
Уперше ярлик, який на неї наліпили, ранив Лейлу, коли вона прийшла до першого класу сільської школи.
Дівчина погано пам’ятала свої попередні місця проживання, але при спробі щось пригадати з тих дошкільних часів перед очима спливали картини сільських околиць: кілька хат десь віддалік, межовані клапті городів з одного боку та ліс, пустир або сміттєзвалище – з іншого. Лейла не могла згадати своїх бабусь і дідусів, тому до школи була впевнена, що їх видають дітям у магазині за талонами, і якщо талона не маєш, то бабусю не отримаєш. Навіть тоді дівчина була достатньо кмітлива, аби збагнути, що в усякому разі батька мусили їй видати і без талона, тому мамі нічого іншого не залишалося, як зізнатися, що батько в неї є. Він працює далеко-далеко на полюсі – рятує білих ведмедів.
Незважаючи на те, що з рідні Лейла мала тільки маму, у садочок вона не ходила, мама завжди всюди брала її із собою, навіть на роботу. Лейла думала, це через те, що вони часто переїжджали з місця на місце і не мали змоги заздалегідь і надовго потрапити до дитсадка. А ще, може, тому, що мама її дуже любить і не хоче з нею розлучатися. Але справжня причина відкрилася дівчинці відразу, як, зав’язавши бантики і взявши до рук величезний портфель, вона притюпала до сільської школи й сіла поруч із п’ятнадцятьма місцевими дітлахами.
Діти тут були різні, – і кучеряві, і гладко зачесані, і худенькі, миршавенькі, як скупані кошенята, і рожеві пухкенькі, як молочні поросята, – але всі, як на підбір, мали волосся русявого спектру, від солом’яного до горіхового. І очі в усіх були різними, від сірого до медово-коричневого, але жодний не глипав на цей світ двома вуглинами, як Лейла.
Першого ж навчального дня Лейла знайшла у портфелі дохлого пацюка. Другого дня її стілець намазали багнюкою. Третього на перерві викинули її зошити у вікно. Четвертого, коли після уроків за ворітьми школи її почали дражнити «чорномазою», а вона, не витерпівши, зарюмсана і розлючена, запитала, як гавкнула, чим же вони кращі за неї, їй гаркнули у відповідь: «Ми – не цигани!»
Прийшовши додому, Лейла вперше виплакалася в матері на руках і запитала, хто такі цигани. Мама – білява голубоока мама – тоді зблідла.
– Чому ти питаєш? – стривожилася вона.
– Мене в школі б’ють за те, що я циганка, – відповіла розгублена дівчинка. – А я навіть не знаю, хто вони такі!
Мати після цих слів помітно заспокоїлася й відказала: