– Цигани – це така національність.
– То я ж не можу бути циганкою, бо я – українка! – радісно вигукнула Лейла. – Так же, мам?
Мати тоді пригорнула доню до себе й відповіла:
– Так їм і кажи…
Забрівши у двір після важких пологів, – перших пологів, які їй довелося приймати самій, – Лейла оминула хату й пішла до сараю, де збоку ліпилася маленька прибудова, що служила літньою кухнею. Запалила конфорку на роздовбаній газовій плиті й сиділа в напівтемряві, у холоді й тісноті. Тут було моторошно й зимно, але таки краще, ніж деінде. Бодай у цьому місці Лейла могла бути впевнена, що в мороці й холоді вона не буде зайвою, тут на неї ніхто не гляне скоса, звідси її ніхто не прожене.
Їй страшенно хотілося напитись і відключитись, але, як на те, її стратегічні запаси були заховані в хаті. Може, це й на краще: завтра мамка повернеться, і як занюхає в неї перегар, то буде «торба». Тому залишалося одне: намерзнутися й відключитися.
Коли вона вже добряче задубіла, а в спальні згасли вікна, Лейла вибралася зі свого сховку, дочовгала до хати й завалилася на кухонному дивані в чому була. Забуття довго чекати не довелося.
На ранок тіло не слухалося й ломило, як у зіпсованого Буратіно. Не хотілося нічого: ні їсти, ні пити, ні жити. Лише валятися отак на цьому старому дивані до скону. Але вставати треба було без жодних виправдань: мамка цього безладу не подарує.
Лейла попленталася до столу, згребла брудний посуд у велику миску й поставила на плиту чайник. Ззаду тихо підійшов Шрам і підозріло люб’язно чмокнув її в потилицю.
– Що ти хочеш? – без зайвого самообману запитала вона.
Шрам розплився в солодкавій посмішці.
– З минулим тебе днем народження! – промуркотів він.
– О-о! – тільки й спромоглася видушити із себе Лейла. Невже він хоч із нагоди її свята вирішив побалувати Лейлу своєю люб’язністю?
– Там учора друзяки приходили, – продовжив Шрам, – також хотіли привітати. Шкодували, що тебе нема. – Знов улеслива посмішка. – Я сказав, щоб сьогодні приходили.
Лейла випустила з рук брудну банку, і та з дзенькотом покотилася до стіни. Отак із дзенькотом загула під три чорти Лейлина коротка ілюзія щодо Шрама і надія хоч трохи вилежатися. Тепер доведеться поїти, годувати й розважати Шрамову братію. Сперечатися Лейла просто не мала сил. Вона тільки пильно глянула на Шрама й важко зітхнула.
– Не хвилюйся, я допоможу, – неначе вжалений тим поглядом, стрепенувся Шрам. – Я тут приберу, а ти зготуєш якусь закуску. Окей?
Лейла знову зітхнула й відвернулася до плити.
Окей. Хіба ж у неї є вибір? Хіба в неї колись той вибір був?
Серафима, у народі знана як баба Химка, насправді була мало схожа на бабу. З виду їй не даси і сорока років, вона мала худорляву, як у Лейли, поставу, зазвичай носила джинси і здалеку могла здатися випускницею місцевої школи. Її справжній вік виказувало волосся, завжди по-старечому затягнуте в тугий вузол на потилиці, легенькі зморшки навколо напруженого рота, а також гострі і холодні, набачені всього очі. Та бабою її охрестили зовсім не через те. Це шанобливе прізвисько місцеві жителі навісили на Серафиму після того, як вона багатьом у цьому та навколишніх селах порятувала життя.
Серафиму тут знали як знахарку й повитуху. Слава бігла попереду: багато тих, хто чув про неї й шукав допомоги, в очі її не бачив, тому уявляв старезною бабою, що несла досвід і потаємну мудрість ще з позаминулого сторіччя. І хіба ж знахарку не личить називати бабою? Так Серафима поступово перетворилася на бабу Химку. І дуже цьому не опиралася, бо відчувала в собі змучене й стоптане старече серце.
Вона жила відлюдницею на пустинній околиці, в оточенні покинутих і розвалених хат, і за сусідів мала самих бродячих котів, що прибивалися до неї по вечерю. Про неї давно б уже понаскладали казна-яких байок, якби не її дочка Лейла, яка донедавна ходила до школи. Цей факт змушував Серафиму підтримувати контакт з учителями, брати бодай поверхову участь у соціальному житті села, а головне – дав привід для кількох візитів сільського голови з комісією, що перевіряла житлово-побутові умови дитини-напівсироти. Усі вищевказані особи аж кривилися від розчарування, коли від контакту з «чаклункою» не отримували нічого чарівного, таємничого чи хоча б незрозумілого, а її житло виявилося посередньою сільською хатиною, такою самою, як і всі інші. Та й сама Лейла була звичайною дитиною, яка вирізнялася тільки тим, що зовні була абсолютно несхожою на матір.
Якщо подумати, то була в Лейли ще одна, так би мовити, визначна риса: її постійно цькували однолітки. Учителі при цьому тільки розсудливо відводили погляд, даючи можливість дітям самим розібратися у своїх стосунках. Та що ж вони могли зробити, коли діти не хотіли мати справу з циганкою? Чи то пак, батьки не хотіли, щоб їхні діти мали з нею справу.
Уперше почувши від шестирічної дочки, що її дражнять циганкою, Серафима радила їй не звертати уваги – вона знала, що це ще не найгірше, що може бути в житті. Але коли її дитя цілий місяць день у день приходило зі школи все похмуріше, ішло за хату й хоронило в землі щось зі своїх нечисленних дитячих забавок-скарбів, які однокласникам припекло безнадійно зіпсувати, мати зібрала пожитки, умила Лейлу і вчинила те, до чого їм було не звикати, – переїхала до іншого села.
А потім ще раз. І ще раз…
Виявивши, що вони мотаються по замкненому колу, Серафима відвела Лейлу до п’ятого класу наступної нової школи й вирішила, що ця має бути останньою.
Тому Лейла посередньо вчилася, виконуючи школярський мінімум, друзів не мала, а після закінчення школи навіть на випускний не пішла…
Повернувшись опівдні додому, Серафима застала в хаті п’яну компанію Шрамових друзів, які час від часу фальшиво горлали «хепібьоздей», відразу по тому просили іменинницю налити ще по повній і звернути увагу, що пляшка вже майже порожня і треба б «захепібьоздити» наступну. Сама іменинниця сиділа в куточку столу з вологими скляними очима, зігнута й бліда. Ще й не торкнувшись її розпеченого лоба, Серафима бачила, що в дочки гарячка.
– Дякую вам, гості дорогі, що не забули, привітали нашу Лейлу, а тепер прошу всіх випити «на коня»! – хрипкуватий голос хазяйки розітнув гамір і завис у тиші.
Ніхто не наважився перечити. Швидко й тихо кожен ковтнув свою останню чарчину, і всі посунули до виходу. Шрам невдоволено пішов їх проводжати, прихопивши зі столу майже повну пляшку. Десь в іншому місці він нарікатиме на деспотизм своєї «можна сказати тещі», але їй в очі буде сумирним і слухняним. Шрам, як і всі інші, Серафиму побоювався й сам не міг сказати чому.
Серафима вклала напівживу дочку до ліжка й заходилася біля плити заварювати трави. Щось зараз розказувати чи розпитувати не мало сенсу. А тим більше лаяти. А тим більше вітати.
– Шраме, піди ще десь погуляй! – гукнула Серафима, почувши човгання в сінях. – Мені треба трохи повозитися з Лейлою.
Човгання припинилося, але за мить у сінях знову зашурхотіло.
– Шраме, я ж наче чітко сказала! – невдоволено гукнула Серафима, що не звикла до непослуху. – Тієї пляшки, що ти стягнув зі столу, тобі на годину вистачить! Геть звідси!
– Вибачте, – почувся тремтячий голосок. – Шрама тут нема, тільки я.
Як мишка, увійшла, як мишка, причаїлася в кутку.
– Я прийшла до Лейли, – пояснила Міла з-за широкого шарфа, за яким іще ховала рота від морозу. А може, від переляку.
Серафима здивовано оглянула це миршаве створіння, яке тулилося зараз до одвірка її кухні, зовсім не схоже на Шрамових друзяк, які тут бувають.
– Гулянка закінчилася! – строгим голосом повідомила вона. – Лейла хвора і вже не може приймати гостей.
– Я не на гулянку! – поспішило виправдатися створіння. – Я хотіла… ви знаєте, Лейла вчора прийняла пологи в моєї сестри, Полі Зайченко, і я хотіла… їй подякувати…
– Он як! – підняла брови Серафима, відвернулася від плити і встромила очі в гостю. – Про це мені Лейла ще не встигла розповісти. Якщо я не помиляюся, Поля мала народити через два тижні?
– Усе почалося так неждано, ще й ця погода… – затараторила Міла, ніби боячись, що сміливості в неї вистачить тільки на цей видих. – Ми всі так перелякалися, і якби не Лейла, то я не знаю…
– І як дитина? – перебила її Серафима.
– О, тепер усе добре! – заговорила Міла радісніше і від того трохи сміливіше. – Вона йшла ніжками вперед, ледь не задушилася пуповиною, але завдяки Лейлі вони обидві живі-здорові, і через кілька днів їх відпустять із лікарні.
– Дівчинка? – Очевидно, Серафима не любила багатослівного пустодзвону.
– Софією назвали! – підтвердила Міла. – А що з Лейлою? – похопилася вона.
– Горить. Певно, застудилася. Тобі до неї краще не пхатися, у тебе ж тепер дитина в домі.
– От лихо, це все через нас! – Міла знову втиснулася в одвірок. – Учора таке мело…
Серафима тільки скоса глянула на малу й відвернулася до свого зілля.
– Може, треба якісь ліки привезти? – запитала Міла. – Я осьо їхатиму до міста відвезти передачу сестрі, можу зайти в аптеку…
– Дякую, у мене тут достатньо трав.
– Ну, тоді я потім якось іще зайду. – Міла нахилила голову й рушила до виходу.
– Хоча зачекай! – гукнула її Серафима, щось надумавши. – Можеш купити оце? – Вона черкнула кілька слів і простягла Мілі папірець.
– Звичайно! – вхопила його Міла і вже бадьоріше вискочила з дверей.
Серафима підійшла до сплячої доньки й легенько погладила її по голові.
– І що ж ми будемо з цим робити? – прошепотіла вона.
4
– Плакати!
– Перепрошую, що?
– Плакати, – повторив я, сидячи на тумбочці. – Найчастіше їй хочеться плакати. Але вона ніколи цього не робить.
– Це погано! – проголосив Сорой, сидячи на світильнику. – Коли хочеться, треба це робити. Бо ще розучиться хотіти щось інше.
Я трохи піднявся над тумбочкою й почав метляти босими ногами в повітрі, замислившись над ситуацією.
– У тебе непогано виходить! – прокоментував Сорой моє «висіння». – Ще трохи потренуєшся – і зможеш вагони пересувати.
– Так, так, – відмахнувся я від його кепкувань. – То, кажеш, мені треба підбурити її поплакати?
– І так, щоб більше не хотілося…
Міла нарешті вловила момент, коли мама була вдома, не бігала туди-сюди в нескінченних клопотах і не вдавалася до багатослівних роздумів про Полю та її дитя. Вона сіла на кухні пити чай.
– Мамо, подаруй мені на день народження сто гривень! – наважилася дівчина озвучити нечувано нахабну фразу, яка другий день крутилася в голові.
Надя Зайченко широко розплющила свої нафарбовані очі й глянула на доньку так, ніби вперше її побачила. Збита з пантелику, вона помовчала трохи, підбираючи найбільш вдалу реакцію.
– Але ж, доню! – нарешті спромоглася вона на відповідь. – Я тобі приготувала подарунок!
Вона пішла до кімнати, якийсь час нишпорила в шафі й нарешті принесла потріпаний картонний пакунок.
– Ось! – простягнула його дочці. – Закрутилася з цим усім, сама розумієш, і забула тобі віддати.
Надя сіла далі пити свій чай, а Міла дивилася на зім’яту картонку в себе в руках, яку вже бачила. Можна було й не відкривати коробку. Міла й так чудово знала, що в ній страшна гіпсова фоторамка у вигляді двох дерев зі сплетеними між собою кронами. Ця рамка, колись кимось подарована, хтозна з якого часу валялася серед маминого мотлоху.
– Дякую, – тільки й спромоглася вичавити із себе.
– З днем народження, доню! – усміхнулася Надя.
Трохи посьорбали чай у тиші. Міла знову наважилася на нахабство:
– Мамо, тоді позич мені сто гривень!
Надя знову витріщилася на дочку.
– Нащо тобі ці гроші? У тебе ж усе необхідне є!
Міла глибоко вдихнула.
– Мені треба віддати повитусі за роботу, – пояснила вона.
– Ти що, здуріла? – Надя рвучко вистрибнула з-за столу, мало не перекинувши чашку. – Віддавати гроші тій циганці?
– Мамо, вона врятувала Полину дитину! – Міла вся почервоніла й під мамчиним поглядом опустила очі. – А може, і саму Полю. Ти тільки подумай, що могло статися, якби не вона…
– Дядя Боря відвіз би її в лікарню, і вона благополучно народила б там! – замалим не кричала на дочку Надя.
– Дядя Боря не встиг і до нашої хати доїхати, коли Поля вже народжувала, – не відступалася Міла, втупившись у стіл, боячись підняти очі на матір. – І я Лейлі обіцяла… – зовсім тихо завершила вона.
Надя пройшлася туди-сюди по кухні, сіла біля дочки.
– Я тобі дозволяю не платити циганці, – підбадьорливим тоном сказала вона, поклавши руки Мілі на плечі. – Обіцяю, вона тобі нічого не зробить. А якщо зробить, то я…
– Та не в тому річ! – замолилася Міла. – Ми з нею домовилися, вона виконала свою обіцянку, тепер мені треба виконати свою…
Надя рвучко підвелася.
– Я все сказала! – І вона вийшла з кухні.
– А я – ні, – прошепотіла Міла й поклала голову на стіл.
Через кілька днів Міла з мамою товклися біля пологового будинку, чекаючи Полю. Міла нерухомо стояла біля стіни та втуплювалася в голе дерево з порізаною де-не-де корою. А може, вдивлялася у власний внутрішній світ, що проступав на тій корі і своїми обрисами дивовижно з нею перегукувався. Надя шаруділа целофановими пакетами й обгорткою від квітів. Нащо Полі були ті квіти, Міла не розуміла. «Щоб підняти змученій дитині настрій!» – пояснювала мама, якій не шкода було витратитися на таке діло.
Дядя Боря стояв осторонь біля машини й курив. Про те, що він був Надиним коханцем, знали всі. І хоч жив у сусідньому селі, про те, що в нього там є дружина й син, також знали всі. Але, очевидно, це нікого не хвилювало, а найменше – саму Надю. Спочатку хвилювало Мілу, але врешті вона вхопилася за спасенну думку «хто я така, щоб вказувати матері» та відсторонилася. Її спілкування з дядею Борею зводилося до привітань, уникань зустрічі поглядами й випаровування під час його візитів до них додому. Зазвичай Міла намагалася просто не думати про його існування, але в цей момент вона була майже рада, що він таки є: теліпатися в автобусі з усіма їхніми клунками й малечею на руках зовсім не хотілося.
Врешті з дверей випірнула Поля – у короткій спідниці, на підборах, нафарбована не менше за матір. За нею медсестра несла згорток ковдри, перев’язаний бантиком.
Надя заметушилася навколо молодшої дочки, цілуючи-обнімаючи, витираючи з її щік свою помаду й зав’язуючи хусточку на шиї. Медсестра постояла трохи збоку і, не дочекавшись жодного прояву уваги до своєї ноші, нетерпляче буркнула:
– То кому дитину віддавати?
Поля відійшла вбік:
– Я на каблуках, мені незручно.
Надя відійшла слідом за нею:
– У мене руки зайняті.
Міла підбігла до медсестри, взяла з її рук пакунок і обережно відгорнула куточок ковдри, що вільно лежав зверху.
– Ну, привіт тобі, – ніжно прошепотіла вона маленькій мордочці, що мирно спала собі в тому кубельці, смішно склавши крихітні губки.
Поля з мамою вже поцокотіли до машини. Міла рушила за ними, аж тут похопилася, вийняла з кишені куплену собі замість обіду шоколадку й віддала медсестрі. Та поклала презент до кишені й тільки сумно похитала головою.
– Слідкуй, щоб дитя не голодувало. Бо ваша мамка не з дисциплінованих… – сказала вона Мілі й пішла собі. Кого мала на увазі, – Надю чи Полю, – було незрозуміло, але картини це не міняло.
Дядя Боря запихав клунки до багажника, Міла ніяк не могла налаштуватися влізти до машини зі згортком на руках, а Надя вовтузилася біля Полі, здмухуючи з неї пилинки, щоб, не дай Боже, не задавили «бідну дитину».
– Ти така бліденька, тобі треба гарно поїсти, – щебетала вона.
– Купи мені піцу, – відразу зметикувала Поля.
– А тобі можна? – метушилася Надя. – Дитині не буде зле?
– Якщо я зараз не поїм піци, зле буде мені! – надулася Поля.
– Ну, добре, добре, купимо піцу, – заспокоювала її мама. – А поки що тобі б не завадило трохи рум’ян на щічки.
– Мені треба купити нові, бо мої старі розсипалися. А ще мені треба крем від розтяжок, і негайно, бо на мій живіт гидко дивитися, як я літом на пляж вийду? Так що дай мені грошей, я зараз збігаю в торговий центр.