4
Фред Нарракотт, сидячи біля керма моторного човна, роздивлявся дивну компанію. Ні, зовсім не такими уявляв він собі гостей містера Оуена. Він розраховував на більш вишукану публіку: вифранчених дамочок і чоловіків у костюмах яхтсменів, вельми багатих і цілком респектабельних. Хіба ж такі компанії збиралися в містера Елмера Робсона! Фред Нарракотт скривив губи у посмішці, коли згадав гостей мільйонера. Ото була публіка, що й казати — вищий світ! А скільки спиртного він переправляв на острів!
Цей містер Оуен, певно, джентльмен зовсім іншого сорту. Кумедно, між іншим, подумав Фред, що він досі й у вічі не бачив цього Оуена, та його місіс теж. Щоб ото він хоч раз тут побував, так ні. Всі розпорядження й гроші йдуть через містера Морріса. Сказати правду, інструкції завжди дуже чіткі й платить він справно, без затримок, та все одно якось дивно. В газетах писали, що 3 ім'ям цього Оуена пов'язана якась таємниця. В цьому він, Фред Нарракотт, був згодний з газетярами.
А може, справді саме міс Габріель Терл придбала цей острів? Ні, ще раз як слід роздивившись своїх пасажирів, він остаточно відкинув цю думку. Ні, ніхто з цих людей не міг мати нічого спільного з кінозіркою.
Спостерігаючи пасажирів, Фред Нарракотт підсумовував свої враження. Он та дражлива стара діва, певно, кисла, як оцет, — він таких багато бачив. Можна побитися об заклад, що вона — суща мегера. І старий джентльмен з військових — досить подивитися на нього, як одразу згадуєш неприємності армійської служби. Молодка — досить симпатична, але й тільки того, шукати ж у ній голлівудський блиск — годі. А он отой, зухвалькуватого вигляду, веселун — він-то вже напевно не був справжнім джентльменом; гендляр не при справах — ось хто. Інший джентльмен — довготелесий, зі хтивим поглядом бігаючих оченят — це справді дивний тип, нічого не скажеш. Цілком імовірно, що він може мати якесь відношення до кіно.
Ніяких сумнівів, у човні був лише один справжнісінький джентльмен — той, хто прибув останнім на своїй машині — й на якій машині! Таких машин у Стикльхевені зроду не бачили, Либонь, вона коштує не одну тисячу фунтів. Це хлопець хоч куди. Народжений у грошах. Коли б уся компанія була йому до пари, то все було б зрозуміло…
Дивна справа, якщо розібратися… І загалом усе це досить дивно, завершив свої роздуми Фред Нарракотт. Досить дивно…
5
Човен, спінюючи воду, обійшов скелю, і перед очима пасажирів, нарешті, постала вілла — мета їхньої мандрівки. Південна частина острова пологими терасами сходила до моря і була зовсім не схожа на північну. Вілла — невисока квадратна будівля сучасного типу, із заокругленими вікнами, що зовсім не затримували сонячних променів, — стояла фасадом на південь, Чарівний будинок — він цілком виправдував їхні сподівання!
Фред Нарракотт виключив мотор і обережно провів човна крізь вузьку затоку поміж скель до природної бухточки.
— А сюди, мабуть, небезпечно причалювати у погану погоду, — роздратовано кинув Філіп Ломбард.
Фред Нарракотт гордливо відповів;
— До Індіанського острова під час південно-східного вітру й зовсім не можна причалити. Іноді його одрізає від суші на тиждень чи більше.
Віра Клейторн подумала:
«Певно, острів відчуває великі утруднення з доставкою провізії. Взагалі всі ці господарські турботи — така мука».
Човен тим часом упритул підійшов до прибережних скель. Фред Нарракотт вистрибнув на берег і разом із Ломбардом допоміг усім вийти з човна. Нарракотт припнув човен до вправленого у скелю кільця. Потому він очолив процесію, що рушила нагору по вирубаних у скелі східцях.
— Хе-хе, нічогенький собі куточок! — з удаваною бадьорістю мовив генерал Макартур. Але насправді його не залишало відчуття тривоги. До дідька всі ці загадкові острови!
Коли компанія, подолавши підйом, вийшла на горішню терасу, настрій прибулих дещо піднісся. Біля відкритих навстіж дверей будинку стояв, чекаючи на них, поважний дворецький. Його урочистий вигляд заспокійливо вплинув на гостей. До того ж будинок справді дуже привабливий, та й вхід із тераси чудовий…
Дворецький злегка вклонився й виступив наперед. Це був високий на зріст, худорлявий, сивоволосий і вельми респектабельного вигляду мужчина.
— Сюди, прошу вас, — мовив він.
У просторому холі вже напоготові стояли напої. Ціла батарея пляшок. В Ентоні Марстона крива настрою дещо підскочила. А він же щойно вважав цю витівку надто підозрілою: якась чудна підібралася компанія, зовсім не в його стилі; і що мав на увазі Борсук, схиляючи його на цю поїздку?.. Але ж напої — те, що треба, нічого казати. До того ж льоду вдосталь.
Що це там патякає той дворецький?
— На жаль, містера Оуена затримують справи — він зможе прибути тільки завтра. Мені наказано задовольняти всі бажання гостей. Чи не зволять вони пройти до відведених їм кімнат? Обід буде подано рівно о восьмій…
6
Віра сходами зійшла нагору слідом за місіс Роджерс. Служниця навстіж розчинила двері в кінці коридора, й Віра увійшла до чарівливої спальні з величезним вікном у бік моря та ще одним, що дивилось на схід. У Віри мимоволі вихопився вигук захоплення.
Місіс Роджерс між тим сказала:
— Сподіваюсь, тут усе, що вам може бути потрібно.
Віра огледілася. Її багаж уже було внесено до кімнати й навіть розпаковано. Зі спальні, крізь прочинені двері, видно було ванну кімнату, стіни якої викладено блідо-блакитним кахлем. Вона швидко відповіла:
— Так, Я вважаю, все гаразд.
— Якщо вам щось потрібне буде, міс, ось дзвоник.
Місіс Роджерс розмовляла одноманітним безбарвним голосом. Віра з цікавістю подивилася на неї. Не жива істота, а якийсь блідий безплотний дух жінки! У темній сукні, із зачесаним назад волоссям, вона мала цілком пристойний вигляд. Тільки неспокійні сірі очі були якісь дивні — їх погляд весь час перебігав з місця на місце.
«Вона виглядає так, наче боїться своєї тіні. Саме так — боїться! Вона має вигляд жінки, що постійно перебуває під страхом смерті… — подумала Віра, і в неї на спині проступили сироти. — Що ж лякає її, цю жінку?» Та вголос Віра сказала люб'язним тоном:
— Я — нова секретарка місіс Оуен. Певно, це вам відомо?
— Ні, міс, — відповіла місіс Роджерс, — мені нічого не відомо. Я одержала тільки список гостей із зазначенням, які кому призначені кімнати.
— І місіс Оуен навіть не згадувала про мене? — здивувалася Віра.
У місіс Роджерс затріпотіли вії.
— Я не бачила місіс Оуен — ще не бачила. Ми прибули сюди тільки два дні тому.
«Якісь дивні люди ці Оуени», — подумала Віра. А вголос промовила:
— І великий тут штат обслуги?
— Лише я та Роджерс, міс.
Віра насупилася. Вісім гостей. Десять чоловік з господарями, а обслуга для них — тільки одне подружжя… Місіс Роджерс, мовби прочитавши її думки, сказала:
— Я досвідчена куховарка, а Роджерс у домашніх справах — на всі руки майстер. Звичайно, ми не знали, що має зібратися така велика компанія…
— Але ж ви впораєтеся?
— Так, міс, ми впораємося. Коли ж такий гурт гостей збиратиметься часто, місіс Оуен, напевно, згодить ще когось нам на допомогу.
— І я так вважаю, — мовила Віра.
Місіс Роджерс повернулася, щоб піти. Її ноги безшумно ковзали по паркету. Вона випливла з кімнати, наче тінь.
Віра сіла на стілець біля вікна. Занепокоєння не минало. Буквально в усьому тут відчувалось щось незвичне. Відсутність господарів. Бліда, схожа на привид місіс Роджерс. І гості! Так, гості теж були якісь дивні. Незрозуміло, за якою ознакою добирали цю чудну компанію. «Краще було б заздалегідь познайомитися з Оуенами… Воліла б я знати, що вони собою являють…» — міркувала Віра, занепокоєно походжаючи по кімнаті.
То була чудова спальня, в ультрасучасному стилі. Кремові килимці на блискучому паркеті, блідаво пофарбовані, непевного кольору стіни, високе дзеркало, що освітлювалося двома бра. На камінній полиці ніяких прикрас, крім величезної шматуряки білого мармуру, що зображувала ведмедя, — зразок сучасної скульптури, в яку вставлено годинник. А над годинником у блискучій хромованій рамці висів великий, квадратної форми аркуш пергаменту з якимись віршами.
Віра зупинилась перед каміном, прочитала ці вірші. То була давня дитяча лічилка, яку вона пам'ятала ще з дитинства:
Десять індійчат пообідать сіли;
Захлинулося одне — дев'ять залишилось.
Дев'ять індійчат по обіді спали;
Не прокинулось одне — вісім їх зосталось.
Вісім індійчат Девоном блукали;
Повернулись сім назад — одного не стало.
Індійчаток семеро дрівця заготовляли;
Зарубали одне з них — шестеро зосталось.
Шість вже індійчат на пасіці зібрались;
Так одне там вжалив джміль, що їх п'ять зосталось.
П'ять веселих індійчат слідство учинили;
Вирок винесли одному — четверо лишилось.
Вдень четвірко індійчат в морі пустувало;
На гачок одне спіймалось — то вже троє стало.
Троє індійчат у звіринці стрілись;
Пригорнув ведмідь одне — двоє залишилось.
Двоє індійчат на осонні грілись;
Раптом постріл пролунав — вмить одне лишилось.
Тут самотнє іидійчатко гірко заридало;
Шию зашморгом стягнуло — й нікого не стало.
Віра посміхнулась. Аякже! Адже це Індіанський острів! Вона знову підійшла до вікна й присіла, милуючись морем. Яке воно безкрає! З жодного боку звідси не побачиш суші — самий тільки велетенський блакитний простір водної гладі, покритої легкими брижами, що яскріються в променях призахідного сонця.
Море… Сьогодні зовсім мирне, а інколи таке жорстоке… Море, що принаджує тебе, затягує в безодню. Потонув… Знайдений на дні… Потонув у морі… Потонув — потонув —~ потонув… Ні, вона не згадуватиме… Вона не бажає думати про це! Все це давно минуло.
7
Доктор Армстронг прибув на Індіанський острів якраз тоді, коли сонце вже занурювалося в море. Дорогою він спробував був побазікати з човнярем — місцевим жителем. Йому кортіло хоч трохи дізнатися про цих людей, що володіли Індіанським островом. Та цей Нарракотт чи то сам був напрочуд мало обізнаний, чи, може, не схильний до розмов на цю тему. Тому докторові Армстронгу довелося замість того правити теревені відносно погоди і рибальства.
Тривала поїздка в автомобілі втомила його. Він відчував біль в очах. Адже коли рухаєшся в західному напрямку, то весь час їдеш проти сонця. Так, він таки добре притомився. Море й цілковитий спокій — ось чого він зараз потребував. По правді кажучи, віддав би перевагу тривалій відпустці, та не міг собі цього дозволити. Певна річ, з фінансових міркувань це було можливе, але він не міг дозволити собі навіть на короткий час відійти від справ — треба дбати про клієнтуру. В наш час людей так скоро забувають. А саме тепер, коли здійснилися всі його прагнення, він не має права давати собі перепочинок. «Та однаково, — мовив він до себе, — будь-що, але сьогодні ввечері я уявлю собі, що не маю наміру повертатися, що я вже покінчив і з Лондоном, і з Харлд-стріт, і з усім іншим».
Якимось чаклунським духом був пройнятий цей острів — сама його назва сприяла грі фантазії. Тут губився контакт із усім іншим світом — острів сам був нібито зовсім відокремленим самостійним маленьким світом. Світом, звідки ти, можливо, ніколи не повернешся. Йому раптом спало на думку: «От і зосталося позаду все моє звичне життя».
Посміхаючись сам до себе, він заходився будувати плани на майбутнє, один фантастичні ший за інший. Так, із посмішкою, він піднявся нагору по вирублених у скелі східцях.
На терасі в кріслі сидів старий джентльмен, обличчя якого здалося докторові Армстронгу знайомим. Де він міг бачити цю жаб'ячу фізіономію, цей черепашковий карк, оцю скорчену поставу й оці бляклі, злобливі очиці? Так це ж не хто інший, як старий суддя Уоргрейв. Доктор одного разу виступав перед ним як свідок. Під час судових процесів він завше здавався напівсонним, але жвавішав, ставав уособленням люті та підступності, коли справа стосувалася злочину, порушення закону. Він мав величезний, вплив на присяжних — балакали, що він, тільки-но побажає, може нав'язати їм свою волю під час ухвалення вироків. Було, казали, кілька випадків, коли він примушував їх ухвалювати цілком неймовірні вердикти. Віщатель у судовій мантії — таке прізвисько дали йому. Кумедно — зустріти його саме тут, за межами звиклого світу.
8
Суддя Уоргрейв між тим розмірковував: «Армстронг? Авжеж, пам'ятаю його як свідка. Вельми коректний і завбачливий. А втім, усі лікарі — дурні, хай їм біс. Ті ж, наймодніші, що на Харлі-стріт, — найдурніші». І він злорадо пригадав свою недавню бесіду з одним улесливим суб'єктом саме з цієї вулиці.
Уголос же буркнув:
— Напої — в холі.
Доктор Армстронг одказав:
— Але ж спочатку я маю засвідчити свою пошану господарям.
Суддя Уоргрейв знову примружив свої очиці, від чого посилилась його подібність до ящура, й вимовив:
— Ви не зможете це зробити.
— Чому так? — сторопів доктор Армстронг.
— Ні господаря, ні господині немає. Досить дивний стан. Я сам не розумію, що тут коїться.
Доктор Армстронг якусь хвилину запаморочено вдивлявся в нього. А коли йому вже здалося, що старий джентльмен остаточно заснув, Уоргрейв нараз запитав:
— Чи не знаєте ви таку Констенс Калмінгтон?
— Е-е… Ні, начебто ні.
— Втім, це не так важливо, — сказав суддя. — Це дуже неуважна особа, й рука в неї абсолютно нерозбірлива. Я якраз міркував над тим, чи не помилився адресою.
Доктор Армстронг знизав плечима й рушив до будинку.
А суддя Уоргрейв ще якийсь час розмірковував про Констенс Калмінгтон. «Ненадійна, як усі жінки», — висновив він.
Потім думки його перекинулися на інших двох жінок, з якими він приїхав: на стару діву із церемонно стуленими вустами й на молодицю. Його не інтересувала ця молодиця — байдужа молода шльондра. А втім, ні, тут три жінки, якщо причислити ще й Роджерсову дружину. Досить-таки чудне створіння, вона виглядає наполоханою до смерті. Втім, Роджерси своє діло знають і виглядають вельми респектабельно.
Саме в цю мить на терасу вийшов Роджерс. Суддя звернувся до нього:
— Чи не знаєте ви, леді Констенс Калмінгтон має прибути?
Роджерс витріщив очі на нього:
— Мені про це нічого не відомо, сер.
9
Ентоні Марстон приймав ванну. Він блаженствував, пестячи в гарячій воді свої зсудомлені від тривалої їзди суглоби. Ніякі думки не точили йому голову. Ентоні був людиною почуттів і дій. Варто йому було усвідомити: «Через це треба перейти», як він одразу позбавлявся вагань і докорів сумління.
Ще трішечки поніжити у гарячій — тільки що не кипить — воді свої втомлені суглоби, потому — гоління — коктейль — обід… Ну а далі?
10
Містер Блор вив'язував краватку. В таких справах він був не дуже-то мастак. Поглянув у дзеркало, чи має належний вигляд. Либонь, що так. Досі ніхто з присутніх тут не виявляв до нього особливої симпатії… Дуже кумедно збоку спостерігати, як усі вони видивляються один на одного.
Він зовсім не збирався нехтувати своїми обов'язками. Помітив дитячу лічилку, що висіла в рамці над каміном. Вправно зроблено — й до діла!
Він згадав, як іще хлопчаком був на цьому острові. Йому тоді й на думку не спадало, що колись він виконуватиме такого роду роботу саме тут, на острові, на цій віллі. Втім, мабуть, це дуже добре, що людина не може передбачити своє майбутнє…