– Тут уже білі відвоювали від гетто кілька блоків біля води, чисто й безпечно. А моя хата просто на кордоні. З одного боку – білі, а з другого – повні джунглі. Ще пару блоків углибину, то взагалі військова зона. Сорокова дорога, або ай-форті називається.
– Показуй! – скомандував Бадді-Богдан з Нью-Йорка, і хлопці ввійшли в будинок.
Після огляду джакузі, що самотньо поблискувало в обідраному, але добротному цегляному таунхаузі Василя, а також після ретельного огляду та дегустування бару, під який була прилаштована єдина шафа на кухні, жити стало веселіше. Історії і пиво з віскі лились рікою:
– Одного разу авто стало на сороківці, стартер накрився… – заливав Васько чергову бувальщину. – Вечір, темно. Я вийшов подзвонити комусь, щоб забрали. А зі мною ще Женька був, а він по-англійськи зовсім не тягне… Коли – двоє чорних вилазять із тіні. Молоді. Підходять, але не близько. Один – руку за пояс, ніби за пістолетом і кричить: «Давай гаманця!» Я йому: «Не дам тобі гаманця, покажи пушку спершу». Женька вийшов – другий до нього, звідки, мовляв. Той дурень, каже: «Рашн!» А в чорних з росіянами якісь розборки. То я зразу: «Юкрейн, юкрейн! Нема тут бісових рашн!» Той чорний пушку так і не дістав. Ми собі просто пішли геть. Коли поліція їде – ми до них, кажемо: «Хотіли пограбувати…» Ті на нас подивилися (самі ж були чорні) й поїхали собі. Добралися додому пішки по хайвею. Там якщо по тій сороківці йти, то всі ті чорні вовками дивляться зі своїх ґанків, кричать, а не чіпають. Бо поліція часто їздить. А як звернеш на маленьку вулицю, то й без голови лишишся… Поїхали подивимось, а тоді мо’ – купатись?
Тож першою пригодою того вечора стало катання сороківкою. Хлопці, врубивши на повну козацький марш із засмальцьованої касети, їздили найнебезпечнішим хайвеєм портового міста, покрикували на негрів із відкритих вікон і голосно розмовляли незнайомою мовою. Такого нахабства мешканці гетто ще не бачили. Вони отетеріло дивились услід білому мікроавтобусу з білими нетутешніми парубками, поматюкувались навздогін і навіть пострілювали, але де їм було добрати, як розворушило волелюбні душі високе мистецтво. Васько поривався вискочити з машини, поквитатися з неграми: чи то прапор підняти, чи пику яку розбити, але побратими таки стримали гарячу голову.
Аж ось на горизонті завидніла набережна, де вже прогулювались накрохмалені блідолиці яппі, хоч напідпитку, але миролюбні й неозброєні. Набережною курсували поліцейські машини з білими копами, і панував повний порядок.
Ще пропустивши чарчину в барі «Сім морів», козаки рушили купатись подалі від людських очей. Дорогою Василь філософствував:
– Америка, то, хлопці, – інший вимір. Сміття повно, вологість клята, а за пляж треба платити! Їхати зо дві години, а тоді ще й платити… Але то не про нас, ми скупаємось коло старого пірса. Он там, – тицьнувши пальцем у пустирище, балтиморець почув, що з тріском розчавив якогось жука й миттю переключився. – Таргани тут називаються японські бітли і такі, як миші завбільшки. Коли спека, вони не витримують і вилазять на тротуари. У перше літо, коли я сюди потрапив, ледь не помер: прогулююсь собі перед сном – назустріч суне щур. Розміром з нашого бобра. В мене аж волосся дибки, – Василь провів рукою по макітрі, ніби вкладаючи здиблене волосся, – морда довга, хвіст лисий, сам горбатий. Вилитий мутант! Потім мені пояснили – той звір опосумом зветься. Урбаністична тваринка… – зауважив знавець портового тваринного світу. – А є ще єнот, ракун по-їхньому. Я змалку мультик пам’ятаю «Крошка-єнот», миле таке звіреня там було. А тут ракун – помийник, щоночі роздирає пакети зі сміттям, буває на людей кидається. Смердить старими шкарпетками. Є ще сканки. Такі собі чорно-білі котики. Але як присне з того кінця, що протилежний до голови, – скривився оповідач, – то нічим не відмиєшся, так тхне. Помагає, кажуть, тільки ванна з томатного соку. Але для нашого брата – то незрозуміла розкіш. Сік же томатний, щоб запивати. До речі…
Тут у розмову втрутився Віталій:
– Хотів був вчора крабів наловити, так налякали місцеві. Без ліцензії ловити – штраф у двісті баксів. То краще вже купити по тридцять… Купимо, як скупаємось?
Остапова некерована натура збунтувалась:
– Які штрафи? Які ліцензії? Зараз будемо купатись, а тоді з трусів сачок зробимо. Покажеш, де ти тих крабів бачив…
Далі події розвивались блискавично. З одного боку пірса брудна вода затоки здавалась дещо чистішою. Тож козаки, повідкидавши руками дошки із цвяхами, розметавши поплавки пакетів від чіпсів і пивних банок, не довго думаючи, гайнули освіжитись. Десь завила сирена, четверо борців із системою вскочили у свої шорти і заспівали. Ще за півгодини виловили саморобним сачком трьох пузатих крабів і, ховаючи їх за пазухою від поліції, стали пробиратись до мікроавтобуса, припаркованого на вулиці Південного Вовка. Ностальгія не відпускала.
– А тепер, – повідомив зазвичай мовчазний Віталій, – я повезу вас на тихі води. Є місце, де затока Чесапік так схожа на Дніпро, що серце стискається. І острів там є. Весь в очереті.
Краби щипали за пазухою, тому їх поскидали у паперовий пакет, разом з банками бадвайзера, де мешканці морського дна весело шаруділи. Виїхали в одноманітне, затемнене вже передмістя, де козак Василь миттю переключився на нову бувальщину.
– Тут уже чорних не побачиш, Богдане, це тобі не Нью-Йорк, де всі табуном ходять. Бував я одного разу в Нью-Йорку… Бував. Приїхав на автобусі, вийшов на Мангеттені – гам, шум, смог, всі біжать, хмарочоси давлять, – він обхопив голову руками й ніби скинув ті кляті будови десь собі під ноги. – Так мені сумно стало… І я, мов кіт у нору, стриб назад в автобус – і додому. Чоловіче, я кажу тобі – це був шок! А тут, у передмісті, чорних ганяють куклукскланівці. Не те щоб вбивати, просто не пускають. Як чорний поселиться – хату спалять. Може, воно й був би порядок, якби тих кланів більше було. Але ж вони і проти емігрантів. Почують акцент – і все, ховайся! Не розберешся з цією Америкою… – з досадою зітхнув Василь.
Козацькі душі обурила ще й така несправедливість політики ККК, тому марш зазвучав з новою силою сонним передмістям з відкритих вікон білого мікроавтобуса. На радіоантені, як махновський прапор, сохли труси, які ще недавно були сачком. Покрикували всяке і про всіх, доки не дістались того дивного місця над затокою, яке так нагадувало Дніпро під Києвом.
Всілись хлопці на березі і засумували. Кожен думав про своє. У нічній млі мерехтів дивний острів, вкритий очеретами, над головами блищали крупні зорі, нічні птахи герони гострим криком пропікали нічну тишу. По колу ходила фляга, в банці з-під оселедців булькотіли краби на багатті. Ідея не забарилась… Вечір був недогуляний:
– А що, слабо, хлопці, Дніпро переплисти? – пожартував Василь.
– Козаки з яйцем у зубах перепливали… Туди й назад, – додав історичну довідку Остап.
– А ми з крабом у зубах, як вам? – заохочував ньюйоркчанин…
Крабів було три. Віталій сказав, що плавун з нього не дуже, тож пливли втрьох. Четвертий стеріг тили. Він забув про те, що так званий Тримильний острів, до якого наближались його побратими з крабами в зубах, належав американській армії. Ходили чутки, що крім військової бази там ще був склад токсичних відходів і тюрма. Хлопці ж у воді думали лише про славне козацьке минуле… Берег наближався.
Коли їх з двох боків оточили патрульні катери з прожекторами і з рупорів загавкав гучний наказ підняти руки вгору, їм вже було байдуже. Під ногами в усіх трьох ковзало глинисте, замулене дно, а острів з очеретом простелився прямо перед очима. Завдання виконане – Дніпро підкорений. Спочатку від несподіванки підняли руки вгору, а тоді, повипльовувавши крабів, хлопці так зареготали, що шоковані, але демократичні військові, нічого не добравши, перевезли їх на другий берег, перевірили документи й наказали забиратись. Можливо, спрацювало ще й те, що наші герої забули говорити по-англійськи…
На ранок, попрокидавшись навколо Василевого блискучого джакузі, хлопці хитали головами:
– Це, мабуть, хтось нам наврочив…
Від ностальгії не лишилось і сліду.
Балта-Бруклін-Балтимор
Балта – Бруклін – Балтимор
Мій довічний драйв – життя з мистецтвом!
Ідея цієї історії виникла в мене кілька років тому, вже на імміграції. Непросто виявилось оформити увесь досвід, упорядкувати думки і викласти їх на папері. Ми створені таким чином, що всі свої життєві відкриття або забуваємо, або вони стають часткою нашого єства і переходять у набуті рефлекси… А нещодавно я почув твердження, що запало глибоко всередину: «Якщо хочеш стати експертом у своїй справі – напиши книгу». Відчув, що повинен узагальнити весь досвід, виокремити й укріпити слабкі чи невизначені думки й поділитися ними з іншими.
Кожній людині на початку життя даються виграшні моменти, які вона може або використати, або ні. Таке моє переконання. Важкі часи також допомагають: потім оглядаєшся і згадуєш, як їх перебув. Від них зростає впевненість у собі. А коли падаєш знов, то вже всіма силами намагаєшся здобути свою перемогу, відкрити нові можливості. Мені здається, це дуже важливо. Мати змогу сказати самому собі: я зробив усе, навіть неможливе на той момент. Згодом варто проаналізувати пережите, коли вже вляглись емоції, і йти вперед.
Іноді сам собі дивуюсь, як мозок проявляється в різних ситуаціях! Найкращі ідеї виникають завжди на зламі, на пікові пристрастей. Основне їх не пропустити! А успіх може легко засліпити. Хоч учора – це завжди учора… Минулі успіхи не гарантують успіхів сьогоднішніх. Не хотілося б це забути і стати снобом або падлюкою через власні успіхи, як багато хто…
Мені довелось вирости в середовищі, де вважалось – краще бути бідним і гордим, ніж багатим. Заможні люди завжди асоціювались з міщанами, ворогами, ненажерними гнобителями, жадібними й далекими від культури й духовності. Образ багача, створений Кукриніксами (відомими карикатуристами часів застою), міцно засів у моїй голові. Найіронічніше те, що образи Кукриніксів виявилися дуже правдивими, в цьому я переконався вже в Америці. Хоч у цій країні завжди існувала й інша правда, яка рідко розголошувалась у Союзі Радянських Республік. Правда про особистий вибір…
Річ у тім, що кожна людина має свій вибір і робить його завжди, за будь-якої системи. Я зустрічав мільйонерів, які живуть наче бомжі, з тарганами й пацюками. Такий їхній вибір. Так само, як і вибір, чим займатись у Житті, тобі даному. Можна, наприклад, підсадити населення цілої країни на гамбургери або робити операції людям, які зовсім цього не потребують. Можна вбивати, грабувати лохів, продавати їх у рабство, як це робиться зараз в Україні. Це все особистий вибір, за нього кожна людина відповідає перед власною совістю і Всевишнім.
Але ж я зустрів тут немало людей іншого вибору. Багато з них займаються добрими й благородними справами. У світі багато хороших людей! Ідея цієї історії полягає саме в тому, щоб окреслити світогляд, необхідний для досягнення матеріальної незалежності чесним шляхом.
На мою думку, пересічному українцеві дуже бракує світових бувальщин, як не вистачало їх і мені. Бути фінансово незалежним, мати власний бізнес – це не синонім злочинця і шахрая. Це стан, необхідний для рівноваги в нашому українському менталітеті. Справжнє питання полягає в тому, як використати свій капітал, власну свободу. Я часто задумуюсь над тим, чи мали б ми Тараса Шевченка, якби не стрів він Карла Брюллова? Чи насолоджувались би сьогодні італійським Відродженням, якби не Медичі?
Шлях до фінансової незалежності часто довгий і тернистий. Найбільшим багатством завжди є здатність людини мислити. Гроші можна втратити, драйв до персональної свободи й гідності залишається з кожною нормальною людиною завжди. Це основний інструмент для фінансового успіху в будь-якій системі!
Матеріальна незалежність відкриває можливості вдосконалення духовного, підтримки своїх близьких, а також інших талановитих особистостей. Досягніть фінансових орбіт, станьте самі собі спонсорами і допомагайте іншим. Хай щастить!
Мистецтво помилок
У 1975 році, коли мені стукнуло шість, ми з батьками проживали у Балті в степах Одещини – провінційному і малоцікавому, як і тисячі інших, містечку. Мій батько – військовий, відбував свою службу в одній із засекречених частин. Єдиною світлою плямою в обдертій казенній «хрущовці», де ми жили, були книжкові полиці, які батьки щомісяця поповнювали дефіцитними виданнями. Серія «Світ пригод» назавжди розбудила мою пригодолюбну вдачу і бажання побачити світ, а історичні романи з восьмитомника Загребельного примусили замислитись, що воно за земля, на якій я зростаю…
У мене ж завжди була тяга до лідерства. Одного разу, зібравши ватагу з п’яти хлопців, включно з молодшим братиком, я повів їх усіх до себе в «хрущовку». Моя ідея лідерства на той час полягала в тому, щоб довести всім, що я здатен на особливий вчинок. Батьків удома не було. У шухляді я знайшов металеві ножиці з зеленими вушками. Обгорнувши їх батьківською військовою шапкою і переконавшись, що хлопці уважно стежать, я тицьнув гострими кінцями в розетку…
Неважко уявити, що сталося наступної миті. Йес, бейбі, шарахнуло тоді добряче! Ножиці впали на підлогу з розплавленими кінцями. Всю гопкомпанію як корова язиком злизала… Мене, на щастя, не покалічило, лише відкинуло на два метри. Відтоді я запам’ятав на все життя, що електрика – це не моє. На радість батькам їхній син не зробив фатальної помилки в шестирічному віці й залишився живим. А те, що сталось, вкарбувалось у свідомість першою «мудрою» помилкою.
«Розумні вчаться на чужих помилках» – цей вислів видається мені трохи зарозумілим. Не пам’ятаю жодної людини, яка б у житті не помилялась. Помилки даються нам природою разом із потребою вдихати повітря. Відверто, то мені самому не дуже подобається робити помилки, особливо те, який бодун залишається після них. Але час, як правило, вивітрює його з голови…
Пригадується одна з особистих помилок, яка радикально змінила життя. Було мені на той час років двадцять п’ять. Уже два роки в Америці вперто пробував вижити з мистецтва, своєї професії й пристрасті життя. Попри численні виставки в усіх можливих штатах ледве вистачало на харчі та оплату рахунків. Виявилось, що мистецтво в цій країні нікому не потрібне… Настало неминуче розчарування.
Довелось сісти й замислитись. Якщо мистецтво тут непотрібне, то що ж тоді потрібне? Як жити далі зі своїм соціалістичним мисленням у ковбойському капіталізмі? Яка помилка поставила мене у таке становище? Необхідно було знайти час на усвідомлення ситуації. Виявилось – усе просто! Треба людям дати те, чого вони потребують найбільше! Коли людина голодна – їй не потрібне мистецтво. Якщо нема даху над головою – для чого їй бронзова скульптура?
Людині треба забезпечити базові потреби (житло, їжа, одяг), а тоді потихеньку дозовано привчати її до мистецтва. Я вибрав житло – фундамент життя кожної сім’ї. Тоді прийшла потреба внутрішніх змін і перебудов. Як професійний скульптор, я не уявляв себе у ролі будівельника, інженера, менеджера, архітектора. Перебуваючи в протиріччі з самим собою, засвоїв викристалізувані уроки, після заучування яких почались зрушення в житті, тобто прогрес.
Стрибай у воду і вчись плавати
Ще на Нивках у Києві, де закінчував школу, я вивчив цей урок. По сусідству жив дивакуватий чоловік Володя. Цілий рік він ходив у зимових чоботях. Одного разу я побачив його на двометровому бетонному паркані біля своєї школи. Володя, балансуючи, збирався пройти паркан. Із власного досвіду я знав, що це практично неможливо. Помітивши мене, Володя загадково посміхнувся: «Головне – зробити перший крок! Перший – найважчий, але найголовніший. Так казав Володя Висоцький…» І він пішов. Пішов і я своєю дорогою. Але на все життя запам’ятав слова того нивківського дивака…