Про Крістіну ми нічого не чули протягом трьох днів, доки нарешті одного вечора ціла компанія іспанців (у неї гостювала сестра з Мадрида з бойфрендом і ще хтось) заявились до нас з рушниками й шампунями приймати душ. Пізніше ще довго всі сиділи на руф-декові (терасі на даху) і обговорювали, як безнадійно наша цивілізація прив’язана до електрики, телефону й гарячої води. Аж до смішного! За три дні ерудовані чепурні іспанці перетворилися на майже бомжів!
Нестор усе штовхався і стукався ізсередини, наче хотів узяти участь у всезагальному бенкеті на честь завершення урагану. Гості пішли, смачно поївши (останні ж дні сиділи на самих бутербродах), а ми поїхали до лікарні на звичайну перевірку.
Звідти мене вже не випустили. Незнайома ординаторка з дерев’яним обличчям заявила, що нам з Нестором загрожує інфекція, й вирішила стимулювати пологи. Вибору не було. Я залишилась у фешенебельній палаті з телевізором і крапельницею, прикута до ліжка, а Руслан поїхав додому за речами. Невдовзі повернувся, бо не збирався нас тут кидати напризволяще.
Наступні шістнадцять годин я пам’ятаю ледь-ледь, стимульовані перейми приходили надто часто, а пологи не просувались, тільки виснажували мене й дитину. Здавалось, нікому до нас не було діла, чергові лікарі заходили й виходили, хитаючи головою. Аж ось нарешті в палаті з’явилась медсестра Трейсі, вона щойно заступила на чергування після повільної кругловидої острів’янки. З усього параду лікарів, медсестер і студентів усіх кольорів, відтінків і національностей, які пройшли через мою палату, – мешканка портового міста, звичайнісінька американка Трейсі, єдина виявилася справжньою…
Отож, о сьомій ранку 26 вересня Трейсі енергійно влетіла в палату і вмить оцінила нашу жалюгідну ситуацію. Вона побачила, як мене виснажили минулі шістнадцять годин, можливість інфекції (від якої одні мої близькі друзі втратили дитину на початку свого подружнього життя), невідомість, відсутність елементарної інформації… Медсестра нам усе детально пояснила, привела в палату заспаного китайця – чергового лікаря, тоді китайцевого боса і не відпускала їх доти, доки вони не зробили щось для пришвидшення пологів. За півгодини задушевної розмови з Трейсі я вже знала, що прийшов час виштовхувати Нестора на білий світ.
Невдовзі ми почули крик дитини – такий довгожданий і несподіваний водночас. То був пік блаженства, який там біль! Кричить – значить живий! То була найбільша перемога. Тоді ж прийшла та незабутня мить, коли ми вперше зустрілися. Мій син, ще з прим’ятими вушками і губенятами бантиком трохи повернув голівку на вигині мого ліктя й уважно подивився просто в очі – моїми ж очима! Пізніше казали: «Не міг він тобі в очі дивитись! Новонароджені не здатні концентрувати погляд…»Та я знаю, як воно було насправді. І щось у мені тоді обірвалось, чи з’явилось нове, чи змінилось назавжди, коли він сумно-сумно дивився мені в очі в ті перші хвилини і наче без слів казав: «Я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи».
Я поклялась сама собі – не підведу! Нарешті можна перевести дух – дитина жива, дихає, дивиться мені в очі. Я навіть не пручалась, коли Трейсі забрала його зважити, хоч ревно спостерігала, як на пластиковому візочку черговий лікар (ще один!) важить (3.400!), обтирає, перевіряє реакцію. Усе обійшлося. Раптом на тому ж візочку біля мого ліжка маленьке рідне тільце й кудлата голівка почали здригатись в конвульсіях – ні звуку, ні крику, тільки якесь натужне хапання повітря… І голос Трейсі, наче крізь густий туман: «Ой, як мені це не подобається, зовсім не подобається…»
І ось вже бригада з реанімаційного відділення ввалюється в палату, починає тикати Нестора пальцями, якимись приладами, просить: «Ну закричи, маля, закричи…» Сторожко зиркають на мене з-понад своїх пов’язок… Трейсі ввігнала в руку шприц із заспокійливим, щоб попередити істерику, й одразу ж узялася пояснювати: дитину треба забрати, штучне дихання, це дуже професійна команда…
Істерика таки почалась, коли пластиковий візочок зник за дверима, я примусила Руслана поклястися, що він ні на мить не відійде від дитини, куди б її не повезли… Тільки так, мені здавалось, можна врятувати нове життя – коли хтось із нас не відступить від нього ні на крок… Руслан рвонув за Нестором, а в моєму житті почалась та найчорніша година, коли я не знала, чи ще побачу колись живою свою щойно народжену дитину… Час тягнувся, мов дьоготь, більшого жаху я до того не знала: чи дихає Нестор і де в нетрях цього гігантського вулика перебуває, я не могла уявити.
Єдина Трейсі не втекла в ту годину, сиділа біля ліжка, тримала мене за руку, втішала й деякі з її слів навіть прослизнули крізь біль і жах: «І мій син пройшов через реанімацію, зараз йому одинадцять років, і твого врятують – це просто випробування, і його треба пройти…» На якусь мить моя заніміла душа перенеслась у той день, коли й Нестору стане одинадцять…
Та перша година тягнулась вічністю, аж доки не обірвалась поверненням Руслана – ДИТИНА ЖИВА! Відчинились двері, ввалилась гротескна баберія (вона виявилася психологом лікарні) і повісила на бильце ліжка фотографію. Дорогоціннішого фото в моєму житті не було: маленький Нестор, обплутаний дротами, шлангами, голки стирчали з його рук і живота, з ротика – трубка, на голові шолом – прибулець прибульцем. Очка намазані чимось, наче стікають сльози.
У реанімаційну Руслана одразу ж не пустили, але він, як і обіцяв, просидів ту годину в найближчій до Нестора точці, під дверима, і жоден лікар не міг його звідти зрушити. Поклявся ж. Щойно всі дроти, голки й апарати під’єднали – навіженого батька таки пустили всередину, пересвідчитись, що дитина живе.
Наступних п’ять годин я спиналася на ноги. Трейсі пояснила політику лікарні – доки не станеш на ноги, до дитини не потрапиш. Благання ні до чого не привели. Отже, усі мої зусилля сконцентрувались на одному – зіп’ястись на ноги. Обдурити систему. Прорватись до Нестора. Відшукати його й бути поруч.
І от Руслан уже котить мене на візку крізь двері й коридори туди, де я повинна бути. Реанімація новонароджених… Дух лабораторності, сирени і блималки, які починають голосно вити, коли життєві показники одного з нещасних немовлят падають. Гнітила атмосфера безвиході і приреченості – тільки згодом я зрозуміла чому.
Госпіталь Джона Гопкінса стоїть у центрі міста, з одного боку – історичний центр, з іншого – одне з найбільших в усій Америці негритянське гетто. Що таке гетто великих міст Америки – треба побачити й відчути. Хоча б для того, щоб зрозуміти, як від Людини могла відділитись людиноподібна мавпа мільйони років тому… Великий демократ Кеннеді у шістдесятих роках минулого століття надав афро-американцям особливі свободи, тим самим загубивши життя великих міст країни. Шляхетний намір і відчуття провини за рабовласницьке минуле дали зворотний ефект. Дармові гроші, тобто соціальні гарантії, трансформувались в огидні явища. Афро-американці окупували міста, поступово витіснивши білих американців у передмістя. З легкої руки Кеннеді за державні кошти споруджувались численні житлові комплекси для бідних у містах, так звані проджекти. Невдовзі всі вони перейшли у володіння чорних, бо ті вважали відтворенням історичної справедливості отримати від держави майже дармове житло.
Отже, білі працювали, жили в передмістях, чорні – захопили міста, розмножувались і за це отримували соціальну допомогу – шістсот доларів на місяць допомоги зростали в кілька разів з появою кожної дитини. Усі «велферні» гроші йшли на наркотики для батьків, їхні ж діти з гетто виростали дикими, хворими й відсталими. Так (за іронією долі!) держава стала головним спонсором наркомафії й криміналу в міських гетто.
Ще одним наслідком такої спроби відновлення історичної справедливості було й те, що наркозалежні підлітки з гетто вже в тринадцять – чотирнадцять років мали своїх дітей. Ці нещасні недоношені створіння й опинялись у реанімації лікарні Джона Гопкінса, до якої ми потрапили… Під ковпаками, обплутані дротами і обставлені моніторами, куди не кинь оком лежали чорні немовлята – зморщені, облущені, розміру новонароджених кошенят. По трубках до них текли антибіотики, рідко коли хто з них рухав своїми крихітними ручками чи ніжками. Жодного разу я не чула, щоб хтось із них подав голос… Ніхто до них не підходив, крім медсестер чи лікарів… Пізніше ми дізнались, що майже всі чорні немовлята покинуті, більше того – на них випробовують ліки… Мало хто з них покидав ту реанімацію.
От у такому місці смутку, місці експерименту над людськими створіннями, пронизаному байдужістю і приреченістю, ми знайшли нашу дитину через п’ять годин після народження. Наше маля так само під’єднане до всіх можливих моніторів, з трубками і шлангами з рота, носа й живота, з проколотими голками руками й ногами. Праворуч, у пластиковому інкубаторі лежала крихітна Лілі, не більше кілограма; з другого боку – Мелані, така ж чорна дівчинка, що з’явилась на світ у п’ять з половиною місяців…
Ми були єдиними батьками і в той і в наступні дні в реанімації, яка більше нагадувала піддослідну станцію. Заяложені м’які іграшки понуро сиділи під ковпаками, що мали імітувати радість з приводу приходу на світ цих бідних створінь. Навряд чи хтось із них коли-небудь гратиметься іграшками… Іграшки переходили з-під одного ковпака під інший, коли мешканці інкубаторів зникали у безвість… Я одразу ж викинула худого страуса, що його запхала під наш ковпак безлика медсестра.
Повертаючись подумки до тих страшних днів, згадую одну до себе вимогу, яка переросла в манію – бути біля Нестора щохвилини. Витягти його звідти. Іноді нас виставляли за двері, тоді ми мучились у порожній кімнаті, втративши відчуття ночі й дня, лічили хвилини, коли двері реанімації відчиняться знов.
Нестор багато спав, а коли розплющував оченята, то ніби з болем, чекаючи нових тортур від білих халатів. Він уже не фіксував погляд на мені так, як у перші хвилини життя, ми бачили, що він страждає, й ні на що добре від цього світу не сподівається… Як єдиних батьків у цьому понурому місці, нас відгородили благенькою ширмою, за якою ми й проводили час з нашим немовлям. Там же я вперше приклала його до грудей, і то теж був містичний досвід: у мене виникло дуже реальне відчуття, що колись когось я вже так годувала, напевне, в минулому житті.
Коли Нестор плакав, то звучало це сюрреально, бо інші діти плакати не могли… Усі інші мовчали, безголосі, накачані ліками, нещасні, нікому непотрібні створіння. Поступово з нашої дитини почали витягати трубки й голки: шланг зі шлунка, дроти, якими він був обплутаний. Ми днювали й ночували в тій реанімації, до палати повертались тільки тоді, коли дитинча засинало.
Через чотири дні мене виписали з лікарні, Нестора ж перевели до благополучних немовлят, на три поверхи нижче. Ми ридали від щастя, годували його, співали. Він почав реагувати на пісні, і то був переломний момент, коли ми із таким запізненням відчули, яке це диво – поява нового життя, коли все – вперше. І це життя слухало, уважно розглядало нас, трохи наче почало довіряти цьому світові, в який його так брутально закинули. То були перші моменти нашого єднання. Незабутні миті, що повинні ставатись одразу ж після народження, таки наздогнали нас. Ті моменти, коли нове життя вперше відчуває довіру й віру в те, що його візьмуть на руки і не випустять, що його чекали, любитимуть і цінуватимуть.
Пізніше була наша битва з системою. Ще два дні Нестора шпигували антибіотиками, кололи кількадюймовими голками в стегно, коли він довірливо простягав для масажу ніжку. Наше завдання лишалось незмінним: бути біля нього щохвилини, щоразу, коли прокидається, на кожен огляд чи укол. Щоб він знав – ми з ним. Ми не могли спинити лавину голок, які в нього всаджували, нам не пояснювали – навіщо. Але ми могли бути поряд щохвилини, незважаючи на протести і невдоволення лікарів.
Через сім діб майже без сну або на стільці біля дитини у мене підкосились ноги, і Руслан відвіз мене додому напівпритомну. Там я проспала шість годин, а він біг підтюпцем о четвертій ранку ще не пробудженим містом, щоб власноручно нагодувати Нестора з пляшечки. От такий у нас тато. Нестор про це знає…
Версій щодо стану дитини було стільки ж, скільки й лікарів, через яких ми пройшли. На сьомий день невизначеності й безпорадності та ж єдино людяна Трейсі відвела мене в куток коридору, де ніхто не чув, і порадила таке: «Забирайте дитину додому. Напишіть розписку, що під власну відповідальність. Система після реанімації ще може довго качати з вас гроші…» Трейсі сторожко озирнулась, чи хто її, бува, не почув, і зникла за скляними дверима. Більше я її не бачила, та запам’ятала на все життя.
Правдами й неправдами, написавши якісь розписки, наслухавшись залякувань лікарів і бюрократів, нарешті ми невміло запакували Нестора в коляску і вийшли на світ Божий з того гігантського вулика, де він народився. Уповільнено пролетів білий голуб. Заспівав цвіркун. Наш син прислухався. У повітрі відчувалася осіння прохолода, а в ранньому надвечір’ї проявилось сузір’я Терезів просто над нашими головами. Небо, птах, цвіркун, зірка утвердили нашу віру в нове життя і всеохопну радість.
Як змія оновлюється, скидаючи з себе шкіру, так я ставала новою людиною після народження сина. В мені утвердилось давно існуюче невиразне відчуття: найвище досягнення кожної людини в житті – чинити з любові щодня і щогодини. Для всіх нас відкривався новий світ. Нас обох (поступово привчалася казати трьох) тягнуло додому як ніколи. Хотілося просто жити.
Утрьох. Вдома. Врятували. Госпіталь-катівня залишився позаду. Усе виявилось дуже просто. Основне – ЖИТТЯ. Усе інше не мало значення.
P.S. Перші два місяці Несторового життя у портовому місті запам’ятались однією мажорною нотою – ніколи ми не знали такої довгої, лагідної і теплої осені. Солодкий акорд бабиного літа з обважнілими птахами і золото-червоними деревами. І ми втрьох – то в саду, то на набережній, то на даху під зорями. І все – для нового життя. Усі наші ідеали вкладались у вечірні молитви, йому розповідались мрії і сподівання, з ним ділились найпотаємнішим. Тоді й укріпилась наша спілка, хоч знайомі ми, певно, були ще в інших життях. А потім був Київ і вже нова історія з новими й тими ж самими дійовими особами. Найголовніше, що десь у глибині душі назавжди залишилось переконання: ЖИТТЯ – велика містерія, непояснювана, подарована з неба, крихка і чарівна. Життя – основне, що у нас є. Життя і Любов.
Гуляйполе в Балтиморі
Давно в портовому місті не було концерту такого рівня. Співачки розворушили навіть заскорузлих повоєнних емігрантів з їхнім дивним птахоподібним діалектом. Через відсутність спецефектів у залі раз по раз зблискувала сльоза, прихована й не дуже. Молодь тужила за своїм, старші діаспоряни, не добираючи слів високої поезії, мліли від не менш високої музики.
Відбувши поклони й овації, потиснувши десятки рук, вислухавши панегірики, а головне – торкнувши душі присутніх своїм співом і запаливши в них вогник – втомлені артистки відбули відпочивати.
А хлопцям хотілось гуляти! Ой як хотілось! Розбурхана концертом ностальгія за свободою, за батьківщиною, за рідним домом ясним жаром пекла їхні козацькі душі… Хлопці вирішили гуляти, та так, щоб здригнулась уся клята еміграція.
Треба було звідкись починати, і Василь-тернопільчанин, а тепер балтиморець із десятирічним стажем, запропонував:
– Гайда до мене. Я рік тому викупив будинок у банку за невиплачений кредит, саме ремонтую. Роботи – достобіса! Покажу вам щось… Перестінків ще нема, ні води, ні електрики, але от учора встановив джакузі. І бар.
– Ах ти буржуй класовий – будинки купувати! – незлобливо мовив Бадді, гість із Нью-Йорка, а в попередньому житті львів’янин на ймення Богдан.
– Та ми в портовому місті усі цим грішимо, – захистив друга Остап, скульптор із Києва. – Нерухомість – одна з найдешевших в Америці, білі відвойовують гетто у чорношкірих пролетарів-велферщиків. Он Василь свою хату купив за десять, а вже на весну поставить на ринок за сто тисяч! Так, брате?
– І я поставлю, – підключився Віталій, редактор місцевого журналу, теж киянин з канадійським бекграундом і з мрією про створення корпорації на всю країну. – А тоді підемо на біржу, продаватимемо акції…
Хлопці ще нічого не пили, тому розмова пробуксовувала… А гуляти ой як хотілось! Широчінь їхніх душ прагнула пригод. Василь, невиправний оптиміст і носій безлічі історій (навіть він не зміг би передбачити, яке гуляйполе чекало хлопців тої ночі) вів хлопців на оглядини: